Впровадження Магдебурзького права

План

План

План

План

План

План

План

Вступ

Дисципліна «Історія держави і права України» вивчає розвиток української державної традиції, зародження й еволюцію державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їх історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Хронологічні рамки матеріалу, що викладається, охоплюють період: з моменту виникнення державності на території України в рабовласницьку добу (VІІ ст. до н.е.) до здобуття Україною державної незалежності на сучасному етапі.

Кожна тема посібника складається з окремих питань, які спрямовані: на розкриття взаємозв’язків у функціонуванні державних структур (органів влади, судових інстанцій, органів управління тощо) в той або інший історичний період, правових інститутів (окремих норм, галузей законодавства тощо), на вивчення правової культури українського народу.

Навчально-методичний посібник вміщує навчальні завдання, спрямовані на поглиблення засвоєння студентами програмного матеріалу.

Основні завдання методичного посібника – дати систему знань з історії української державності і права як основної складової частини юридичної освіти. Ця дисципліна викладається на другому курсі й має підвести студентів-юристів до вивчення галузевих юридичних дисциплін.

Мета методичного посібника – допомогти майбутнім юристам осягнути знання щодо історичних підвалин українського державо- і право творення, на ґрунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в державі, в якій утверджується верховенство закону; зрозуміти і пояснити передумови генезису інститутів держави і права від їхнього виникнення і до сьогодення.

Матеріал методичного посібника складено за тематичним принципом в темах, кожна з яких складається з питань та завдань для перевірки знань.

Тема: 1 Вступ. Предмет, методи та завдання історії держави і права України

1. Предмет, методи та завдання історії держави і права України.
2. Періодизація історії держави і права України.
3. Історіографія та джерела з питань історії держави і права України.

Література:

[3] ст. 3-14; [4] ст. 3-7; [7] ст. 3-7

1. Предметом історії держави і права України є пізнання загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України. Дослідження державно-правових явищ ґрунтується на їх науковій систематизації та періодизації в хронологічній послідовності.

Мета курсу історії держави і права України – сприяти поглибленню знань майбутніх юристів щодо історичних підвалин укр. державо – і право творення, на ґрунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в державі, в якій має утвердитися верховенство закону.

- подолання однобічності в оцінках і висвітлення минулого

2. Періодизація

- Право розвивається разом із суспільством

- Різні підходи до періодизації

Автори академічного курсу „Історія держави і права України” за редакцією В. Тація та академіка А. Рогожина (2000р.) – питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Професор А. Чайковський у своєму підручнику виділяє 5 періодів, які пов’язує із становленням державності та розбудовою української держави.

Професор П. Музиченко у навчальному посібнику „Історія держави і права України” 2000р. наголошував на необхідності відійти від формаційного підходу до періодизації, беручи за основу цивілізаційну теорію (уявлення про світ, соціальні цінності, стереотип поведінки). Автори навчальних посібників „Історія українського права” за редакцією професора Шевченка 2001р. виходять з того, що періоди розвитку української держави і українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало і застосовувалось за відсутності української держави. В основу періодизації ними покладене співвідношення джерел права. При цьому вчені стверджують, що українське право мало два основні джерела – звичай і закон. Вивчення загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України дає можливість запропонувати таку періодизацію курсу:

Складання схеми періодизації – Іванов – с. 7-8.

3. Історіографія курсу.

а) Перші спроби дослідити власне виникнення української держави і права були здійсненні в літописі на - „Повість минулих літ” – чернець Нестор відводить українській державі центральне місце, пов’язує історію Київської Русі із світовою. Серед джерел: хроніки грецькі, місцеві перекази, давньоруські літописи звід 1037-1039 рр., два київських 1073 і 1095 рр., які не збереглися.

- ХVІ – п.п. ХVІІ ст. (мемуари М. Литвина, „Щоденник” Е. Лясоти, „Опис України” Г. Боплана та ін.)

- 1647р. „Синопсис” – перша друкована праця з історії України

- ХVІІІ ст. – козацький літопис С. Величка, Г. Граб’янки.

б) Науковий погляд

- 90р. ХVІІІ ст. „Історія Русів” невідомого автора – обґрунтувала право українського народу на самостійну державу – політичний розвиток.

- п. ХІХ ст. „Історія Малої Росії” Д. Бантиш-Каменського, праці М. Маркевича, М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова.

- к. ХІХ ст. – праці В. Антоновича, О. Кістяківського „Права за якими судиться малоросійський народ” 1743р.

- к. ХІХ – п. ХХ ст. – М. Грушевський обґрунтував історичну закономірність здобуття Україною державності.

в) Радянський період

Досліджена не тільки історія держави, а й права. Створено комісію по вивченню історії українського права – очолив академік М. Василенко. Результат – 8 томів „Праць комісії для вивчення історії українського права”. В період сталінської репресії – питання Українського права не досліджувалось.

ІІ п. ХХ ст. – Корецький В. – „Історія держави і права України РСР; „Істория государства и права Украини ССР (1917-1973) – 3 т. Б. Бабія, не завершена, 3 т. не вийшов.

г) Сучасний період

Цю тематику вивчають вчені інституту держави і права ім. В. Корецького НАН України, Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого та ін. наукових закладів України. Праці „Історія держави і права України” за редакцією А. Рогожина – у 2 ч., за редакцією Гончаренка, за редакцією А. Чайковського, за редакцією О. Шевченка, Словник-довідник (за редакцією О. Мироненка 1997р.). За останні роки видано ряд збірників документів, хрестоматій, перевидано раритетні видання. Результат значної праці істориків права з Харкова, Києва, Львова став 2 т. курс академічний з історії держави і права України за редакцією В. Тація, А. Рогожина 2000р.

Завдання для самоконтролю

1. Що на Вашу думку є предметом курсу історії держави і права України?

2. Які основні джерела з історії держави і права ви можете назвати?

3. Які основні періоди в історії держави і права України ви знаєте?

Розділ ІІ. Рабовласницькі держави і право на території України (VІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.)

Тема: 2 Стародавні держава і право на території України (VІІ ст. до н.е. – ІV ст. н.е.)

1. Зародження державної організації на території України.

2. Суспільно-політичний лад держав Північного Причорномор’я.

3. Джерела та основні риси права.

Література:

[3] ст. 14-22; [4] ст. 9-27; [5] ст. 13-25; [7] ст. 7-11;

[9] ст. 4-10

1. Зародження державної організації на території України

Перші державні утворення в історії людства виникли у зв’язку з поглибленням процесів соціальної диференційованості суспільства. Виникла потреба в нових формах організму і регулювання поведінки, пов’язаних з особливою публічною владою. Така влада організована уже не за кровною спорідненістю, а за територіальним принципом, має особливу матеріальну базу у вигляді позик і податків, здійснювана професійними чиновниками і спирається на професійні примусові установи (військо, каральні і судові органи тощо)

а) Передумови виникнення державності у народів Стародавнього Сходу: організація суспільних робіт, будівництво ірригаційних систем (Єгипет, Месопотамія)

б) Стародавній Рим – боротьба патриціїв (родової знаті) з плебеями (прийшле) населення

в) Германські народи – внаслідок підкорення території Римської імперії – щоб тримати у покорі завойовані народи і землі – створення князівств прискорило утворення держави Східнослов’янські племена – поступове переродження органів військової демократії в державні органи.

2. Перші політичні об’єднання на території України.

- Північне Причорномор’я – залізний вік. За формою ранньокласові ранньодержавні об’єднання (кочові імперії) з переважно данницькою експлуатацією кочовиками підвладного землеробського населення.

Джерела: відомих з творів античних авторів – Гомера, Гесіода, Гекатея, Есхіла, Піндара, Геродота (V ст. до н.е.)

3. Ознаки процесу зародження стародавньої держави у Північному Причорномор’ї

а) Цю територію заселили народи, які перебували на різних шаблонах розвитку. Вели спустошливі війни, що не сприяло розвиткові стійкої державно-політичної структури.

б) Вплив рабовласницьких країн Середземномор’я, Близького і Середнього Сходу.

в) Географічний чинник – стали на шлях формування суспільства пізніше, ніж народи Стародавнього Сходу.

ІІ. Перші держави:

1) Кіммерійці – (Х – VІІ ст. до н.е.) – військова структура.

Джерела: Геродот „Іліада” і „Одіссея”, клинописні ассирійські тексти.

- Займали великі території Північного Причорномор’я, Приазов’я і Криму;

- Перший народ, який мав царів.

- Давньоіранський кочівний народ, близький до ранніх скіфів (можливо племена фракійсько-фрігійської групи, до якої належать сучасні вірмени).

- Заняття: скотарство (розвиток коней), рільництво.

- VІІ – ХІІ ст. до н.е. – військові виправи проти Урарту й Ассирії.

- На початку VІІ ст. до н.е. – кіммерійським об’єднанням завдали удару скіфи. Відтоді з джерел зникає сама назва кіммерійці – а частково вони асимілювали з завойовниками.

2) Держава скіфів.

Перша держава на території України – взаємодія місцевих (кіммерійських) племен та прибулих (іранських) кочових племен.

- VІІ – V ст. до н.е. – утворення Союзу скіфських племен.

Союз скіфських племен

Скіфи-кочівники Скіфи-землер

(прав. бер. ниж. між Інгулом

Дніпра) і Дніпром

Скіфи царські

Еліно-скіфи (основа) скіфи-хлібороби

(бас. Північного Бугу) (ліва ниж. теч. (орачі)

Дніпра, степ. Крим) (степ. смуга Укр.)

Пращури укр. народу

- Цар Атей (ІV ст. до н.е.) – центр – Кам’яне Городище на Нижньому Дніпрі.

- Розгром сил Атея Філіпом ІІ Македонським (339р. до н.е.)

- ІІІ ст. до н.е. – натиск сарматів.

- ІІ ст. до н.е. – Мала Скіфія – царі Скілур та син Палак. Столиця Неаполіс (поблизу Сімферополя)

- ІІ-ІІІ н.е. напад готів.

- 375 р. вторгнення гунів, розпад Скіфії.

Суспільний лад

Царська сімя, Жерці

Військова аристократія,

родоплемінних знань,

багаті купці

Вільні общинники М.Ск.

(військ. сл., подат., Вільні ремісники повиннос.) і купці

Раби

(підкор. нар., військовопол.,

народжені від рабині)

Військо: 1) легкоозброєна кіннота

2) важкоозброєнні вершники (панцирні щити)

Державний лад: форма правління – рабовласницька монархія.

Поділена на 3 частини – Цар скіфів царських – верховний цар. Царство поділялося на номи – очолювали представники царських династій.

- Царська рада – дорадчий орган з наближених

- Народні збори всіх воїнів (до Атея включно)

Право. Основні джерела права у Скіфії: звичай та правила, встановлені царською владою.

Цивільне право – захищало державну владу, майно, привілегії царської сім’ї.

Зобов’язальне право – регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни (скріплювалося клятвою).

Шлюбно-сімейне право – патріархат, багатоженство. Жінка – без прав. Майно успадковує молодший син, старший - при одруженні.

Кримінальне право – кровна помста. Суддя визначав покарання – смертна кара, калічення, вигнання за межі держави.

Рабовласницькі міста – держави Північного Причорномор’я.

- Грецька колонізація - освоєння греками вільних земель.

- VІІ ст. до н.е. Борисфеніда.

- VІ ст до н.е. – міста-колонії: Ольвія (Бузь. Лиман) Феодосія, Пантикапей (Сх. Крим), Керкінтіда (сучасна Євпаторія), Тіра (Бєлгород–Дністровський), заснували вихідці з малоазіатського м. Мілет.

- V ст. до н.е. – Херсонес (заснували вихідці з Гераклеї Понтійської). Населення від 15 тис. до 20 тис. чол.

2 етапи:

І етап (еллінський)

VІІ – І ст. до н.е. – міста держави, формування незалежного утворення з еллінськими традиціями;

V ст. – Афінський Морський союз – входила частина міст.

ІІ етап (римський)

І ст. до н.е. – 70р. ІV ст. н.е. – підкорення Риму, переорієнтація культурно-економічних звязків.

ІІІ – ІV ст. н.е. – занепад.

- Розвинена економіка, торгівля, висока культура.

Суспільний устрій: громадяни і раби.

Панівний клас: судновласники, купці, землевласники, господарі виробництв і майстерень.

Населення: вільні землероби, ремісники, торговці, осідлі чужоземці.

Вільні тільки чоловіки (громадяни міста). Жінки не мали політичного права, чужоземці – не мали політичних прав

Раби – віднесені до об’єктів права.

Інші категорії людей: залежні або напівзалежні.

Державний лад: демократичні або аристократичні республіки.

Вищий законодавчий орган державної влади: народні збори за участю повноправних громадян міста (від 25 і більше років).

Виконавчий орган: Рада міста – очолював голова, обирався секретар, входив жриць.

- Міське управління: виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати.

- Колегія архонтів – очолював 1 архонт, контролював інших колег.

- Колегія продиків (юристів) – прокурор або адвокат філософії.

- Суди і суд присяжних.

Джерела права: (підгругнття – Афінська полісна демократія)

- закони народних зборів,

- декрети ради міста,

- постанови колегій,

- місцеві звичаї, традиції.

Право власності – регулювало майнові відносини, захищало приватну власність.

Зобов’язальне право – регулювало торгівлю, укладання договорів

Звичаєве право – регулювало стосунки між громадянами і в родинах.

Кримінальне право – найтяжчі злочини проти держави (смертна кара, штрафи, конфіскація майна).

Завдання для самоконтролю

1. Коли відбулось зародження державних інститутів на території України?

2. Охарактеризуйте джерела та риси права Скіфії.

3. У чому полягає принципова відмінність державного устрою античних полісів від Скіфії?

4. Охарактеризуйте суспільно-політичний устрій міст-держав.

Розділ ІІІ. Українська держава князівської доби. Становлення та розвиток державності і права у східних слов’ян (ІV – сер. ХІV ст.)

Тема: 3 Особливості держави і права у прадавніх східних слов’ян.

1. Особливості становлення державності і права у народів світу.

2. Суспільно-політичний лад у східних слов’ян.

3. Джерела та основні риси права у прадавніх східних слов’ян.

Література:

[1] ст. 18-24; [4] ст. 27-30

1. Особливості становлення державності і права у народів світу.

а) Передумови виникнення державності у народів світу.

- Єгипет, Месопотамія – організація суспільних робіт, будівництво ірригаційних систем.

- Стародавній Рим – боротьба патриціїв (родова знать) і плебеїв (прийшле населення).

- Германські народи – внаслідок підкорення території Римської імперії, щоб тримати у покорі завойовників країни і землі – створення князівств прискорює утворення держави.

- Східнослов’янські племена – поступове переродження органів військової демократії в державні органи.

2. Суспільно-політичний лад у східних слов’ян.

Археологічні пам’ятки (черняхівська, зарубинецька, корчуватська культури) свідчать про те, що предками українців були східні слов’яни.

4 етапи формування східнослов’янської держави (пізніше Давньоруської держави)

1 етап розкладу родового ладу і зародження військової демократії (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.)

Пліній Старший – „венеди” – заселили Центральну та Східну Європу.

Тацит - зруйнували „венедів” готи (германські племена).

2 етап розквіту „військової демократії” – перехідної форми управління суспільством, що поєднувала елементи громадського самоврядування та публічної влади.

- готський історик Іордан і візантійський історик Прокопій Кесарійський називають східних слов’ян антами, що в ІVст. населяли територію від Дунаю до Азовського моря.

- М. Грушевський вважає об’єднання слов’ян (антів) спробою предків українського народу створити державність з організованим військом та участю населення в політичному житті.

Об’єднання антів

Антський племінний союз складався з князівств. Пізніше вони будуть названі в „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, уличі... Саме на цьому етапі з’являються такі елементи державності, як: 1) територія; 2) поділ населення за територіальною ознакою; 3) публічна влада з її ще недосконалим державним апаратом; 4) військова дружина.

У письмових джерелах VІІ ст. уже не трапляється назва „анти”, за те дедалі частіше – „слов’яни”, „склавени”, „склавіни”.

3)Етап утворення ядра давньоруської державності – своєрідність федерації князівств під назвами „Русь”, „Руська земля” (кін VІ – VІІІ ст.). Процеси народжуваності державності пов’язуються із союзом племен полян (VІ – VІІІ ст.) з центром у Києві. У VІІІ ст. навколо полян, у зв’язку з боротьбою з кочівниками об’єдналися кілька союзів племен. Візантійські і арабські джерела вживають назву „Русь” щодо об’єднання племен полян і сіверян. Військова демократія переростає у військово-ієрархічне правління. На рубежі VІІІ - ІХ ст. придніпровський союз племен „Руська земля” об’єднував регіони Київського, Переяславського, Чернігівського та інших князівств. На чолі державного об’єднання була династія Кия, представником якої були у ІХ ст. Дір і Аскольд.

4) Завершальний етап формування давньоруської державності – об’єднання південного і північного ранньодержавних утворень у Давньоруську державу із центром у Києві.

- Заняття антів: землеробство (хліборобство), тваринництво, промисли, ремесло.

- Міжнародні зв’язки з Візантією.

Соціальний етап:

ü Багаті і бідні (грошові та речові скарби)

ü Застосовувалась праця рабів, работоргівля.

ü Військо – велика роль, невід’ємне від державного апарату.

ü Народне віче – виражало актуальні питання політичного, економічного, військового характеру.

- За формою правління – військова демократія

- Основою політичної організації племен – були роди і племена.

Рід мав свої традиції, майно, шанування спільних предків, вів господарство. На чолі – старійшина. Плем’я мало військово-оборонну організацію – на чолі вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування з’являється потреба у передачі власності у спадок, з’являється спадкоємність влади вождів племен.

- Виборна посада вождів в часи Великого переселення народів, які концентрують у своїх руках військові функції.

- Історик Йордан свідчить про античних вождів Божа, Ардагаста, Мусокія, полководців Доброгаста, Пирогаста.

Бож із синами і 70 старійшинами очолював антів.

3. Джерела та основні риси права.

В часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.

- Правовою основою суспільства антів, як і інших народів, які переживали період становлення держави, були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами. „Велесова книга” – дає цікавий матеріал з життя слов’ян.

Характерні риси й елементи звичаєвого права:

а) правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку н.е. були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.

б) правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду. Природні багатства – ліси, річки, озера, пасовиська – власність племені.

в) власність роду поділялась між його членами. Члени роду мали право володіти і користуватись землею, а щодо розпорядження нею – ці питання вирішували збори родичів.

г) Власність передавалась у спадок лише по чоловічій лінії.

д) Існували поняття злочин і покарання за злочин. В окремих випадках – колективна відповідальність членів роду за злочин.

е) Верховна влада у слов’ян належала племінному зібранню, однак, значно владою вже володіла знать та окремі вожді. На основі малих племен створювались великі об’єднання племен. Постійні об’єднання племен переросли у племінні княжіння, які стали своєрідними державного утворення східних слов’ян.

Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте процес формування державності у східних слов’ян. На які етапи його можна умовно поділити?
2. Дайте характеристику державі антів.
3. Які джерела права у східних слов’ян?
4. Що писали античні автори про слов’ян?

Тема:4. Виникнення та розвиток Київської Русі.

1. Основні етапи розвитку Київської Русі.

2. Причини та наслідки розпаду Київської Русі.

3. Різні теорії походження державності і права Київської Русі.

Література:

[3] ст. 27-32; [4] ст. 34-50; [7] ст. 23-29; [9] ст. 15-18; 29-30

1. Основні етапи розвитку Київської Русі.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві – закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.

Періоди в історії Київської Русі:

1. Період консолідації державності (кінець ІХ–Х ст.), пов’язується з князюванням Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-964) та Святослава (964-972).

а) відбувалося становлення феодального суспільного ладу;

б) утворення апарату влади;

в) створено величезне господарське і політичне об’єднання

2. Період розвитку держави (Х-п. третина ХІІ ст.)

Володимир Великий (980-1015)

Ярослав Мудрий (1016, 1019-1054)

Володимир ІІ Мономах (1113-25)

Мстислав Великий (1125-1132)

а) внутрішній розвиток;

б) зміцнення законопорядку;

в) швидкі темпи соціально-економічного розвитку;

г) прийняття християнства (спочатку переважали політичні розрахунки)

д) адміністративна реформа: територія поділена на 8 волостей, на чолі поставлено спочатку намісники, а потім сини Великого князя; ліквідовано владу місцевих князів племен, скасовано автономію земель;

е) військова реформа:

- створено сильне військо, що складалося з великокнязівської дружини, дружин місцевих князів, народного ополчення, найманих загонів;

- споруджено фортифікаційні споруди – укріплення

є) судова реформа:

- розмежування світських та церковних судів.

3. Період розпаду та занепаду державності (др. тр. ХІІ ст. – п.п. ХІІІ ст.)

- загострення міжусобної боротьби;

- посилення нападів кочовиків;

- економічний застій.

- доцентрові тенденції спостерігання за князюванням Ярополка, Володимира, Всеволода, Ольговича, Ізяслава, Мстислава та Ростислава Мстиславовича.

- Занепад Києва розпочався з розгрому міста в 1169р. військом володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського.

- Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240р. ознаменувало собою завершення київського періоду в історії України. Давньоруська держава розпалася на 15 окремих земель, які не визнавали влади Києва.

2. Причини та наслідки розпаду Київської Русі.

1. Розвиток феодальних відносин, поява вотчинного землеволодіння і як наслідок, феодальна роздробленість.

2. Після розгрому хрестоносцями 1204р. Константинополя та Абасидського халіфату Київ втратив двох найзначніших торгових партнерів. Занепав шлях „з варягів у греки”. Це мало згубні наслідки для економіки Києва.

3. Міжкнязівські усобиці, звернення князів за підтримкою до зовнішніх сусідів, напади кочовиків поступово руйнували і ослабили державу (з 1061-1210р. половці вчинили 46 набігів на руські землі).

4. Надто великі для середньовіччя розміри Київської Русі (від Фінської затоки до Кавказу і від Карпат до Ками.

5. Слабкість державного устрою, невпорядкованість права, успадкування великокнязівського престолу за наявності великої кількості нащадків.

3. Різні теорії походження державності і права Київської Русі.

1. Норманська теорія, яка відмовляє східним слов’янам створити власну державу (започаткували у ХVІІІ ст. німецькі вчені Бойєр і Міллер. У ХІХ ст. їх підтримали М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін.

Наукову неспроможність норманської теорії довели М. Ломоносов, М. Грушевський та інші. Зараз ця теорія втратила наукове значення.

2. Теорія пантюркізму.

Прихильники цієї теорії вважали, що Давньоруська держава була утворена Хозарським каганатом, а київські князі були, відповідно, тюркського походження. Цю теорію активно відстоює професор Гарвард у-ту (США) О. Пріцак у своїй праці „Походження Русі” 1992р. Він намагався довести ідентичність полян і хозар. Але дані археологічні науки доводять, що матеріальна культура характеризується слов’янською самобутністю. Речі хозарського кола - малий відсоток. Отже, виникнення Давньоруської держави з центром у Києві – закономірний результат внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян.

Завдання для самоконтролю

1. Розкрийте, у чому полягає основний зміст періодів консолідації, розвитку та занепаду Київської держави?

2. Дайте загальну характеристику реформ Володимира Великого.

Тема: 5. Суспільний та державний лад Київської Русі.

1. Князі, бояри, духовенство.

2. Становище вільного населення та феодально залежних людей.

3. Князівська влада на Русі.

4. Адміністративно-територіальна система та судоустрій.

Література:

Література:

[1] ст. 24-36; [3] ст. 32-42; [4] ст. 50-71; 92-113;

[9] ст. 46-70

1. Князі, бояри, духовенство.

Київська Русь була ранньофеодальною державою. Класичне визначення феодал. як соціального ладу передбачає:

1) наявність одноосібної власності виробника на знаряддя праці та її результати;

2) особисту залежність від феодала.

Безпосередньо виробник (селянин) мав клаптик землі наділений йому власником (феодалом або державою), а також обійстя, хату, реманент, худобу. За користування землею він зобов’язаний був відбувати повинності на користь феодала.

Умовно тогочасне суспільство можна поділити на три великі категорії: феодали,особисто вільна верства, феодально залежне населення.

Повинності населення:

- полюддя – збір данини князем та його дружинниками;

- „уроки” – фіксована форма податків на користь київського князя.

- „вири” – штрафи за вчиненні злочини, що йшли на утримання дружини.

- „повоз” – поставка гужової тяги для потреб князя та його адміністрації.

- Верховним власником землі вважався Великий князь київський.

- Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями (Чернігівською, Переяславською)

- Волосні князі – земельними округами;

- Бояри – окремими містами і селами; правляча еліта в державі.

- Клас бояр складався у Х-ХІ ст. з бояр земських (старовинного, місцевого походження) і дружинників князя „княжі мужі” (вояцько-лицарських елементів, здебільшого варязького походження). Бояри користувались правом спадкового землеволодіння вотчинами, мали свої військові дружини.

- Старці – це племінна знать, що виконувала адміністративно-судові функції.

- Дрібні феодали – отримували жалувані землі без права успадкування, дарування чи продажу, але могли їх викупити і стати власниками. Окрему групу давньоруського населення становило духовенство („чорне” і „біле”), яке формувалося з різних суспільних верств. Чорне духовенство – ченці і черниці – складалося переважно з вищих верств населення: князів, членів їх родин, бояр. Серед білого духовенства найбільше привілей не положення займали митрополит, єпископи, архімандрити. Церква одержала чималі прибутки від великих земельних володінь, численних підношень парафіян, а також від церковного суду, який займався справами, пов’язаними з порушенням християнських обрядів і церковних норм сімейного права.

2. Становище вільного населення та феодально залежних людей.

Все вільне населення Київської Русі позначалось терміном „люди”.

Поділ вільного населення:

- смерди – вільні селяни-общинники, основні обов’язки яких були: сплата данини князям, боярам чи іншим власникам; відбування військової повинності під час війни.

- міське населення – ремісники (майстри, підмайстри), дрібні торговці, крамарі, рядове духовенство. Вони сплачували податки грішми, платили натурою (хлібом, пшоном, солодом), відробляли на будівництві й ремонті міських укріплень.

- Феодально залежне населення

- Напівзалежні – рядовичі перебували у тимчасовій феодальній залежності на умовах „ряду” (договору). Різновиди: закупи, (які розорились і брали у феодальну „купу” (позику), і за це мали працювати у їхніх господарствах).

- Повністю залежні – холопи, челядь – залежні від феодалів, не мали ні особистих, ні майнових прав (в основному – полонені (могли викупитися, бути звільненим через вірну службу, міг одержати волю через суд).

- Ізгої – люди, які вибули з однієї соціальної верстви і не потрапили до іншої.

3. Князівська влада на Русі

Київська Русь – ранньофеодальна монархія. Періодично вона набувала ознак клаптикової ранньофеодальної імперії, між князівської федерації або конфедерації, у період феодальної роздробленості було конгломератом самостійність князівств, зв’язаних відносинами колективного сюзеренітету:

Схема організації влади

Центральне управління самос. скл. схеми

Боярська рада

(аристократична Великий князь Князівські Віче

тенденція) (монархічна з’їзди

тенденція) (демократична тенденція)

ІХ-Х ст. Великий князь:

- очолював державу;

- керував дружиною; організацією воєнних походів;

- збирання данини;

- охорона кордонів;

- дипломатична діяльність;

- здійснення судочинства на основі звичаєвого права.

ХІ-ХІІ ст. – законодавча функція князя.

- Обмеження статусу Великого князя після реформи Ярослава Мудрого

- Боротьба за київський престол

- Відомі випадки дуумвірату – співпраця двох князів (Святослав і Всеволод Ярославичі); тріумваріату – трьох князів (Ростиславовичі: Роман, Мстислав, Рюрик).

- Княжа (боярська рада), пізніше боярська дума – дорадчий орган при князеві.

участь у вирішенні військових, адміністративних, фінансових питань;

функції вищої судової влади

- Князівські з’їзди (снеми) – скликалися Великим князем:

вирішували питання війни і миру;

зміни у державному устрої;

порядку зайняття столів;

ухвалення найважливіших законодавчих актів („Правда Ярослав.).

- Віче – демократичний елемент у системі організаційної влади Київської Русі:

головував князь (або тисяцький єпископ);

участь брали усі жителі, які мали власне господарство (голови родин);

запрошення князя на престол;

комплектування ополчень;

вибори ватажків;

виконування функції суду;

домагалися зміни осіб князівської влади;

укладали „ряди” (договори) з обраними населенням князями.

Віча не стали постійним органом влади, за винятком Новгорода і Пскова.

Верв – орган місцевого селянського самоврядування (громада самостійних господарів одного або кількох сіл):

- спільно володіли неподіленими лісами, землею, випасами та іншими угіддями;

- існувала кругова порука і взаємна відповідальність за сплату данини, за вчинені злочини.

- функції управління у верві здійснювали „копні збори”, судові справи провадив вервний суд.

4. Адміністративно-територіальна система та судоустрій.

Десятинна система здійснювалася управителями територій:

- Київські князі ставили у центрах васальних князівств свої гарнізони: тисячі, в менших містах – сотні, десятки.

- Тисяцькі, соцькі, десятники виконували крім військових, адміністративні, судові, фінансові й інші функції.

- З розвитком феодалізму – двірсько-вотчинна система;

- Різниці між органами державного управління й управлінням особистими справами князя не існувало.

- Центральні управлінські функції здійснювали особи з оточення князя та його особисті слуги.

- На місцевому рівні владні функції виконували воєводи, посадники, волостелі, старости. Не утримувалися з центру, а використовували на свої потреби частину податків (система кормління).

Судові органи: світські і церковні суди

- До світських судів належать суди княжі, князівської адміністрації, вічові, доменіальні (вотчинні), громадський суд – суд общини (верви).

- Процесуальні особи у княжому суді: „ябедник” (обвинувач), „метальник” (писар), „істці” (слідчі), „старці” (представники громадськості)

- До церковних судів підлягали церковні люди (залежне від монастирського населення) і духовенство.

Функції суддів виконували архімандрити, архієпископи, єпископи, митрополит.

Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте суспільний лад Київської Русі

2. Дайте загальну характеристику державного устрою Київської Русі.

3. Охарактеризуйте систему судових органів Київської Русі.

Тема: 6. Джерела та характерні риси права Київської Русі

1. Основні джерела права

2. „Руська правда” – походження та основні редакції.

3. Основні риси права Київської Русі.

Література:

[1] ст. 36-44; [3] ст. 42-58; [4] ст. 71-92; [9] ст. 22-29

1. Основні джерела права.

Джерело права - це (засіб), спосіб існування і вираження правових норм як певних установок у поведінці людей, що характеризуються владністю і підтримуються державнимпримусом.

Традиційно в системі джерел права виділяють нормативний акт, правовий звичай, релігійно-правові норми, судовий прецендент, адміністративний прецендент, юридичний договір і міжнародні правові акти.

Основним джерелом права в Україні є нормативно-правовий акт (закон).

Основними джерелами давньоруського права були:

- звичаєве неписане право, в основі якого лежав правовий звичай;

- міжнародні договори з греками, договори князів між собою, договори князів з народом і дружиною;

- княжі устави та уроки;

- церковні устави;

- рецепція візантійського права, яка позначилася, головним чином на церковному законодавстві;

„Руська правда” – перший кодифікаційний збірник правових норм Київської Русі, який поклав початок формуванню інституту права.

2. „Руська правда” – походження та основні редакції

Руську правду було відкрито відомим російським істориком Татіщевим у 18 ст.

Найважливішою пам’яткою давньоруського права справедливо вважається „Руська правда”, в якій вміщено давні норми звичаєвого права та „княжі устави” (термін „правда” тут означає закон).

Оригінал „Руська правда” не зберігся. До наших часів дійшли численні (близько 106, а за деякими даними майже 300) списки „Руська правда”, складені у ХІ-ХІІІ ст. Списки називали за іменем їх власника або за місцем знаходження: Синодальний (бібліотека Синоду), Троїцький (Троїце – Сергієва Лавра), Академічний (бібліотека Академій наук), Карамзінський (вперше відкритий Карамзіним) тощо.

„Руська Правда” має три редакції – коротку, розширену та скорочену, в кожній з яких відображені певні періоди розвитку феодалізму в Київській Русі.

Коротка редакція „Руська Правда” – найдавніша (ХІ ст). Вона складається з „Правда Ярослава” (або „Найдавнішої Правди”, статті 1-18), „Правди Ярославичів” (або Уставу (статуту) Ярославичів”, ст. 19-41), „Покону вирного” („покон” – визначена міра покарання, „закон” у юридичному значенні) (ст 42) та „Уроку мостникам (ст. 43).

У Правді Ярослава подано найстарішу норму про порядок кровної помсти. Предметом правового захисту виступає життя та тілесна недоторканість феодальних і князівських дружинників, вона регулювала питання власності, володіння, спадкоємства.

Дослідники вважають, що сини Ярослава Ізяслав, Всеволод, Святослав в 50-60 рр. ХІ ст. доповнили „Правду Ярослава”. Всі зміни і доповнення стосувались захисту князівського маєтку та князівської земельної власності. Найголовнішим досягненням „Правди Ярослава” були, з одного боку, скасування кровної помсти і заміна її системою грошових стягнень, з іншого – спрямування штрафу не до потерпілих, а до державної скарбниці.

У кінці короткої редакції розміщений „Покон вирний та „Урок мостникам”. „Покон вирний” – це статті „Правди”, що стосуються розподілу надходжень від продажу та вир між князем, мечниками, вирниками, церквою, а також натуральної чи грошової винагороди, яку повинен отримати вирник помічник посадника при вилученні вири. (грошового штрафу). В „Уроці мостників” міститься „урок”, тобто табель про оплату міських мостових.

Розширена редакція склалася у ХІ – ХІІ ст. в період князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава. Вона складається з двох частин. Перша – „Суд Ярослава Володимировича (к. ХІ – п. ХІІ ст). Друга частина називається „Устав Володимира Мономаха” (початок ХІІІ ст).

„Устав” був спрямований на пом’якшення суспільних суперечностей, що загострилися в умовах занепаду Київської держави. Розширена редакція містить норми кримінального і спадкового права, визначає юридичний статус категорій населення (феодалів, вільного люду, холопів), подає своєрідний статут банкрутства. Отже, за рівнем розвитку правового інституту це вже достатній розвиток пам’ятки права.

Третя редакція „Руська Правда” – скорочена – розглядається дослідниками як переробка у ХV-, чи, навіть у ХVІІ ст. одного зі списків Розширеної редакції.

Різні точки зору на походження і джерела „Руська Правда”

- Норманісти (Щепкін, Карамзін) – пов’язане її виникнення із законодавством Швеції і Данії;

- Гетц та інші вважаються джерела „Руська Правда” – німецькі варварські правди;

- Максименко вважає, що джерелом короткої редакції було законодавство Юстиніана;

- Більшість вчених вважають, що „Руська Правда” виникла на місцевому ґрунті і була результатом розвитку юридичної думки Київської Русі.

3. Основні риси права Київської Русі

Норми цивільного права княжої доби містяться разом з іншими правовими нормами (кримінального, канонічного права та ін). Головним їх джерелом є Руська правда.

Право власності В.Р. п. немає спеціального терміна для позначення права власності, але існувало розмежування права власності та права володіння. Переважна більшість статей захищає приватну власність феодала на нерухоме і рухоме майно та на землю.

Зобов’язальне право. „Правда Ярослава” згадує зобов’язання із спричиненої шкоди: особа, яка зіпсувала чужу зброю або одяг, зобов’язана була відшкодувати вартість речі. Розширення права фіксує зобов’язання за договором (ст. 54-55); зобов’язання закупа виконувались польові роботи. Договори (ряди) заключалися, як правило, в усній формі на торзі у присутності свідків або митника. Поширеними були договори купівлі-продажу майна (ст. 37-39), челяді (ст. 16), договори позики.

Спадкове право – існувало успадкування не тільки за звичаєм, але й за заповітом. Успадкування відбувалось виключно по чоловічій лінії. Дочки не визнавались спадкоємцями. Якщо у померлих не було синів, майно переходило до братів. Правда, якщо у смерда залишались доньки, вони теж отримували частину спадку, якщо були неодруженими. А у бояр і дружинників, які не мали синів, доньки успадковували майно без обмежень. У спадковому праві панував мінорат. Батьківський двір без заповіту за законом переходив до молодшого сина (ст. 100). До досягнення спадкоємцем повноліття спадком розпоряджувалась мати.

Шлюбно-сімейне право. Високе становище жінки у давньоруському суспільстві, вона мала рівні права з чоловіком (ст. 88-94) Розширена редакція свідчить про існування окремої власності дружини і чоловіка та особливо прав дітей на успадкування. Церква мала великі повноваження для вирішення сімейних питань, керуючись нормами християнської моралі. Церква забороняла брати шлюб родичам до шостого коліна, з представників інших конфесій (порушників постригали у черниці). („Меншиця”- друга дружина феодала, одруження з холопкою - штраф).

Злочини та покарання – кримінальне право на достатньому рівні розвитку. Однак не існує різниці між кримінальним правопорушенням і цивільно-правовим, а поняття злочину взагалі відсутнє. Існували лише такі поняття як образа дійсна і спроба образи. Злочини поділялися на такі види: (Робота за підручником Іванова). Суб’єктом злочину були вільні люди. За холопів і челядь матеріальну відповідальність несли їхні власники. Вищою мірою покарання були „потік” і пограбування коли злочинця позбавляли майнових і особистих прав, виганяли з общини. Поширеними були грошові покарання (вира й продаж). Вира – за вбивство, продаж – за інші злочини. (До монголо-татарської навали єдині в Європі не знали смертної кари, тільки в особливих випадках за державні злочини.

Завдання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику джерел права Київської Русі

2. Охарактеризуйте структуру «Руської правди»

3. Розкрийте зміст права власності в Київській Русі.

4. Охарактеризуйте розвиток зобов’язального права в Київській русі.

5. Які види покарань застосовувались за злочини?

Тема: 7. Суспільно-політичний лад та характерні риси права Галицько-Волинської держави

1. Формування і розвиток Галицько-Волинської держави.
2. Суспільний устрій та державний лад.
3. Князівські акти
4. Впровадження магдебурзького права

Література:

[3] ст. 58-67; [6] ст. 29-38; [7] ст. 29-32

1. Формування і розвиток Галицько-Волинської держави

З початку свого утворення (др. п. ХІ ст.) і під час подальшого розвитку доля Галицького князівства нічим не відрізнялася від інших князівств єдиної Давньоруської держави. Засноване онуком Ярослава Мудрого Ростиславом, це князівство не раз зазнавало утисків з боку сусідів, після смерті Ростислава пережило роздробленість, однак уже в середині ХІІ ст. воно знову об’єдналося і стало могутньою державою.

Північ. Галичини простяглися землі Волинського князівства (назва походить від м. Волиня, нині с. Грудек на території Польщі).

У 1199р. волинське князівство Роман об’єднав Галичину і Волинь і заснував Галицько-Волинську державу. Столицею країни спершу був Галич, потім – Холм (тепер на території Польщі), а з 1272р. – Львів. Період розквіту Галицько-Волинської держави за князя Романа тривав лише шість років. Понад два десятиліття міжусобиць знесилили і спустошили князівство.

У 1238р. князь Данило Романович, затвердившись на Волині, зумів оволодіти Галичем, а наступного року відновив владу над Києвом. Держава Данила Галицького була добре відома в Європі. Про неї, зокрема, згадується в англійській енциклопедії ХІІІ ст., де Галичина ототожнюється з Руссю. Спадкоємці Данила зберегли політичну цілісність князівства, хоча й суперничали за першість у ньому, продовжували батьківську політичну лінію, розширювали кордони держави. Зокрема, син Данила, Лев, підтримали лояльні стосунки з татарами, скориставшись тимчасовим ослабленням Польщі та Угорщини, приєднав до своїх володінь Люблінщину та частину Закарпаття з Мукачевим, де проживало українське населення.

Галицько-Волинська держава була другою формою державності українського народу, що склалося після розпаду Київської Русі. За часів свого розквіту вона об’єднувала 90 відсотків українських земель.

2. Суспільний устрій та державний лад

Суспільна організація Галицько-Волинського князівства багато в чому була подібна до ієрархічних піраміди Київської Русі, але мала водночас і свої особливості.

Найважливіша роль у суспільній ієрархії Галицько-Волинської Русі відігравало старе боярство – „мужі галицькі” – могутня економічна та політична верства феодального класу. Різко виступами проти спроб зменшити їх права. Багато хто з них мали власні військові дружини. Другу соціальну верству панівного класу складали служилі феодали, так звані службові князі, які прямо залежали від великого князя чи впливових бояр. Їхні маєтки сформувались за рахунок князівських та боярських пожалувань, конфіскованих та перерозподільних феодальних угідь. Вони нерідко самочинно відбирали общинні землі, а також одержували землеволодіння як нагороду за службу під час військових походів. Служилі феодали поставляли великому князеві феодальне ополчення, з їх залежних селянів-смердів.

До панівного класу феодалів належала церковна знать. Її становище майже не відрізнялось від того, яке вони мали у Київській Русі.

Основну масу населення складали селяни. В переважній більшості ще були смерди – вільні виробники, які мали своє власне невелике господарство та майно. Вони сплачували податки і несли військову повинність. Поступово зростала кількість смердів, які економічно залежали від землевласника, залишаючись при цьому особисто вільними. На відміну від общинних землеволодінь у Київській Русі тут переважало т. зв. „дворище” (об’єднання декількох селян-общиників), яке згодом розпалося на окремі сільські двори. Індивідуальний характер господарства глибоко вкоренився у життя і свідомість українського селянства.

Холопство – не набуло значного поширення. Невільників було вигідніше садовити на землю – це давало більший прибуток. За надану можливість користуватися землею селяни сплачували феодальну ренту і відробіткову, яка швидко замінювалась продуктовою і давала феод. постійний прибуток.

Міське населення. Торгівельно-ремісницьку верхівку складали „мужі градскиє” (т. зв. міський патриціат). Існували купецькі об’єднання, ремісничі корпорації, сформовані на основі цехових інтересів. На найнижчій сходинці перебували міські низи „люди менші”, підмайстри, обслуга. Міська знать була зацікавлена у збереженні і зміцненні великокнязівської влади, яка гарантувала збільшення пільг і привілеїв патриціату та заможнім городянам.

У Галицько-Волинській державі було понад 80 міст (Галич, Володимир, Луцьк). Значний прибуток громадяни мали від соляної торгівлі.

Державний лад

Носієм верховної влади був великий князь. Як і в Київській Русі ця прерогатива належала представницькому роду Володимира Великого.

- Князь здійснював центральне управління, очолював військову організацію, керував збором податків, здійснював зовнішню політику, призначав єпископів. Галицько-Волинське князівство не мали сильної соціально-економічної опори й фактично залежали від боярської аристократії. Князівська влада часто мала обмежений характер – без згоди бояр не відбувалася жодна політична акція.

За формою правління це була феодальна монархія, обмежена впливом боярської аристократії:

- Особливість – дуумвірат (Данило Галицький і князь Василь).

Боярська рада - різновид олігархічної форми правління, що протистояла єдиновладдю князя. До складу боярської ради входили: найвпливовіші бояри-землевласники, галицький єпископ, найвищі державні посадовці. Незалежно від князя і скликалася з ініціативи самого боярства.

- Скеми – князівські з’їзди. Але їх рішення мали переважно консультативно-рекомендаційний характер.

- Віче – не відігравало значної політичної ролі.

Характерною особливістю центрального та місцевого управління було прискорене переростання десятинної системи управління у двірсько-вотчинну. Двірсько-вотчинні слуги виконували двірські обов’язки і здійснювали функції управління в усній державі.

- Двірський – на чолі апарату управління князівським доменом, супроводжував князя, забезпечував його охорону.

- Канцлер – хранитель державної печатки, організовував підготовку державних документів, виконував зовнішньо - політичні доручення.

Серед інших чинів: стольник (своєчасне надходження доходів), збройник (озброєння князівського війська), отроки, дитячі, які супроводжували і охороняли князя.

3. Князівські акти

Серед джерел права – звичай, Руська правда, церковне законодавство.

Князівське законодавство існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів, тощо. Збереглася грамота князя Івана Ростиславовича (1134р.), що розкривала економічні зв’язки Галицько-Волинського князівства з іноземними купцями.

- Рукописання (або заповіт князя Володимира Васильківського), 1287р, засвідчує існування права успадкування, приділяє увагу організації управліннями селами і містами, регулює купівлю-продаж.

Статутна грамота Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича (кінець ХІІІ ст.) – регулювала розміри та форми феодальних повинностей міського населення на користь князя. Вагоме значення мали юридичні документи ХІV ст. – грамоти, договори, доручення, тощо (зобов’язальне право).

В період правління Данила Галицьке вперше починає діяти Магдебурзьке право, на основі якого здійснювалось самоврядування в містах. Воно поширювалось, головним чином, на німецьких колоністів, які селилися в містах на запрошення галицьких князівств.

Основна маса православного населення була позбавлена можливості брати участь у діяльності органів місцевого самоврядування. Через це городяни-русини переважно пасивно сприймали запровадження права на самоврядування, а нерідко чинили опір такому нововведенню.

На Галицько-Волинських землях першими отримали таке право міста Санок (1339р.), Львів (1356р.), Кам’янець-Подільський (1374р.).

Завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте форму правління та особливості державного управління Галицько-Волинського князівства

2. Складіть схему органів влади і управління Галицько-Волинської держави.

3. У чому полягали особливості системи права Галицько-Волинського князівства?

Тема: 8. Українські землі під владою Золотої Орди

Дата добавления: 2014-01-05