Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Види мовних норм

План

1. Унормованість української літературної мови – основна її ознака.

2. Види мовних норм.

3. Орфоепічні норми.

4. Акцентуаційні норми.

5. Лексичні норми.

6. Морфологічні норми

7. Синтаксичні норми.

8. Стилістичні норми.

Література

7. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. - К.: Вежа, 1994.

8. Зубков М. Сучасне українське ділове мовлення. - X.: ТОРСІНГ, 2001.

9. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К., 1994.

 

1. Унормованість української літературної мови – основна її ознака

Літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки. Важливо чітко розмежувати поняття загальнонародна мова та літературна мова. Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови й наголосу людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, фольклорні елементи, жаргонізми тощо. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова – відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації.

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми. Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість норм. Цій засаді не суперечить така риса норми, як історична змінність. У ході розвитку літературних мов на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повнокровне існування мови. Коли б норми змінювалися часто, діти погано розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли б дідів.

Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови й суспільства. Мовна норма – головна категорія культури мови. Мова – живий організм, вона постійно розвивається. Зі зміною суспільства, в процесі історичних змін удосконалюються мовні норми.

Мовна норма – поняття ширше, ніж літературна норма. Це категорія історична, змінна, зумовлена змінами в самій системі мови. Але норма змінюється не дуже часто, тому люди різних поколінь розуміють одне одного. Наприклад, буква ґ була запозичена ще з ХІV ст., а в писемному мовленні вперше застосована в Пересопницькому Євангелії (1556 р.) Але в 1933 р. з ідеологічних міркувань ця буква була вилучена з українського алфавіту, тому що в російській азбуці її немає. Літеру поновлено в 1990 р. в 3-му виданні “Українського правопису”. Отже, мовна норма у зв’язку з літерою ґ мінялася тричі. А буква ф теж запозичена приблизно в той же час, але ніяких змін не зазнавала.



Процес усталення мовних норм відбиває історію розвитку української мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації та кодифікації літературної мови. Норми української літературної мови характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Більшість норм української мови безваріантні, тобто однозначні. Наприклад, слово земля вимовляють з наголосом на останньому складі. Але разом з тим у мові іноді трапляються варіанти. Це свідчить про становлення мовної норми. Наприклад, можна сказати зал – іменник чоловічого роду, а можна зала – іменник жіночого роду. Варіантність норми – діалектична взаємозалежність стабільності й змінності в нормі, головний показник літературної виробленості мови.

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. “Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхнє мовлення в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості”. Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Назва норми Що регулюють норми
Орфоепічні правильність вживання звуків і звукосполучень, наприклад, звук р в кінці слова та в кінці складу буває лише твердим: лікар, комар, яр, буквар, чотирма, Харків
Акцентуаційні правильність вживання наголосу (випадок, каталог, одинадцять)
Орфографічні правильність вживання букв, написання слів: їжджу, буквений, морквяний, всього-на-всього
Морфологічні правильність вживання і побудови слів та їх форм: найвищий ступінь порівняння прикметників твориться за допомогою префікса най- і ніколи не твориться за допомогою частки самий
Синтаксичні правильність побудови словосполучення і речення: дієприкметникові чи дієприслівникові звороти в діловому мовленні ставляться в реченні лише на першому місці
Лексичні правильність вживання слів у властивому для них значенні: адрес – адреса (адреса – місце проживання людини чи розташування закладу, установи; адрес – вітальний адрес з нагоди ювілею)
Фразеологічні правильність вживання фразеологізмів (стійких словосполучень) у різних мовленнєвих ситуаціях, наприклад, для побутового чи художнього мовлення доречними будуть такі фразеологізми: бити байдики, лебедина пісня, врізати дуба, як рак свисне; у науковому стилі вживаємо як зазначає автор, на підставі сказаного вище, як показали дослідження тощо
Стилістичні правильність вживання мовних засобів залежно від мети висловлювання і мовленнєвої ситуації: у науковому мовленні доречно і правильно вживати терміни, а якщо говорити в побуті науковими конструкціями, то таке мовлення не завжди можуть зрозуміти

 

3. Орфоепічні норми

Орфоепія (гр. orthoepeia) – сукупність правил літературної вимови. В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові.

Однією з характерних рис української літературної мови є її милозвучність (евфонічність). Проте евфонічність української мови не є її постійною й неодмінною якістю. Вона, як і кожна мова, потребує певної фонетичної організації висловлювання, свідомого прагнення уникати незграбності в поєднанні звуків під час мовлення. Важливим засобом досягнення милозвучності в українській літературній мові є позиційне чергування голосних та приголосних у – в, і – й, фонетичні варіанти повнозначних та службових слів типу імла – мла, іржа – ржа, з – зі – із, над – наді та ін. Недотримання правил чергування призводить до виникнення чужих українській мові немилозвучних звукосполучень: зустріч народних депутатів з студентами; нарада відбулась в Кривому Розі; гроші одержав в касі; на відпочинок поїхала у Одесу. У наведених прикладах поряд опиняються по кілька приголосних взст, свкр, ввк або голосних ауо. Цього можна й треба уникати, вико­ристовуючи фонетично-орфоепічні варіанти: зустріч народних депутатів із (зі) студентами; Нарада відбулася в (відбулась у) Кривому Розі; гроші одержав у касі; на відпочинок поїхала в Одесу (до Одеси).

Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), камінь – каменя (-ю); село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не в пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити – їжджу; возити –вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

Особливість української орфоепії – чітка вимова голосних звуків, крім ненаголошених е й и, котрі наближаються у вимові один до одного. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповиǐ], [жиеве], [виешневиǐ].

Українській літературній вимові чуже акання, невластиве воно й більшості українських говорів. Напри­клад, у словах дорога, болото, молоко якість звука о в усіх складах однакова, під наголосом він тільки довший від ненаголошених. Так вимовляння ана місці ненаголошеного о, що його нерідко можна почути на радіо й телебаченні (патріатичний вчинак, зрослі патреби моладі, датримання міжнародних угод, виступ міністра закардонних справ) суперечить українській орфоепічній нормі. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].

Невід’ємною рисою української орфоепії, що теж сприяв її милозвучності, є чітка вимова дзвінких приголосних в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід і літ, плід і пліт, ліз і ліс, гриб і грип, везти й вести, гадка й гатка вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі української орфоепії, зумовленій особливостями фонологічної системи говорів, що лягли в основу літературної мови. Замість “репорташ з місця подій; п’ятнатцять хвилин на де­в’яту годину; мокрий сніх, слапка хуртовина; сім рас одмір, один рас відрішслід вимовляти: “репортаж з місця подій; п’ятнадцять хвилин на дев’яту годину; мокрий сніг, слабка хуртовина; сім раз одмір, один раз відріж”.

В українській мові є дзвінкі звуки – африкати (злиті сполучення звуків), що позначаються двома літерами дз і дж. Африката дз в словах кукурудза, ґудзик має звучати злито, одним звуком. Але в усному мовленні, не виключаючи лекторського й дикторського, часто чуємо не африкати, а окремі звуки д і ж, д і з: дослід-ження, поход­-ження, д-жаз, сид-жу, ход-жу, під-жак, кукуруд-за, ґуд-­зик або тільки фрикативні елементи без проривних: вожу, їжжу, сижу, хожу замість воджу, їжджу, сиджу, ходжу, що є грубим порушенням літературної норми. В позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно – джміль, дзеркало, дзиґа. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'в'ір], [комар], [л'ікар], [Харк'іў], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м’яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].

Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлиц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

Літерою щ в українській літературній мові позначається звукосполучення шч. Тому нормативним є вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Київщина, Львівщина, Польща, що [вишчий, нашчадки, шчасливий, шчедрий, Київшчина, Львівшчина, Польшча, шчо]. Звуки дж, ч, ж, ш в українській літературній мові тверді [н'іч], [н'іж], [товариеш], [д'іўчата], [ручка], [біжат'], [криечат'], але в позиції перед голосним і вони деякою мірою пом’якшуються, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень джи – джі, чи – чі, жи – жі, ши – ші: джиґун – бджіл­ка, читач – чіткий, жилка – жінка, шир –шість. Нерідко чуємо ненормативну вимову зазначених шиплячих: читкий ритм, зачипає інтереси працівників, жиноча громада, шисть градусів тепла, вірши молодого поета.

В українській літературній вимові, крім твердого л (лад, лоза, лука, стіл, крило) та м’якого ль (ліс, ляда, сіль), маємо середній “нейтральний” л в позиції перед го­лосними е та й: легіт, легко, Олена, липа, лихо. Так само твердо мусимо вимовляти цей звук в аналогічній позиції в сло­вах іншомовного походження: лекція, проблема, телеграма, лимар, лимон. Вимова на зразок лєкція, проблєма, телєграма, лімон не відповідає орфоепічній нормі, крім тих ви­падків, де і в іншомовних словах пишеться й вимовляється після л за правилом “дев’ятки”: лідер, лімузин, лірика, література і под.

Орфоепічна норма, що регулює вживання фрикативного г (голос) та проривного ґ (ґанок), розхитана внаслідок вилучення з української абетки літери ґ в 1933 році. Нове видання “Українського правопису” поновило цю літеру, її рекомендується писати, а відповідний звук вимовляти в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт, ґрасувати, ґрати, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізви­щах Ґава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Добре, що ця літера тепер є в українському алфавіті. Добре, що можемо розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», род. відм. гніту) і ґніт (у лампі, род, відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гулі (гуляння) і гулі (нарости на тілі). Безперечно, кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у новому виданні правопису 1990 року. Але багато мовців тепер почали запроваджувати норму на власний розсуд. Це неправильно, треба дотримуватися норм літературної вимови. Отже, в словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г (бо так вимовляють самі греки): ген, генетика, генеза, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, гомеопатія, графіка, логіка, орган, організм, організація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо- (від гр. holos “увесь, цілий”), гомо- (від гр. homos “рівний, однаковий”), граф-, лог- та ін. На­приклад, географія, гетерогенний, гігроскопічний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у словнику Б. Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є літера ґ.

У новіших запозиченнях з латинської та інших мов – (крім грецької) г вживається на місці h, а ґ на місці g. Тож ґатунок (Gattung), ґільйотина (guillotine), ґума (gumma), Ґріґ (Grieg), але гумус (humus), гуманізм (humanus), Гайдн (Haydn). Особливу увагу варто звертати на слова, де є обидва звуки Геґель (Hegel), Гюґо (Hugo). Так, звук ґ у словах іншомовного походження можна вживати лише там, де для цього є підстави.

В українській мові літерою х відтворюється, як прави­ло, іншомовна фонема ch:Фридрих (Friedrich), Халдея (Chaldaea). Фонему hслід передавати через г. Багато мовців, беззастережно наслідуючи російську традицію, вимовляють Ханс, Хофман, Йоханнесбург тощо. У російській мові таке явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є тільки ґ і х. А в мові українській вимова ґ або х на місці г неприпустима. Тут можлива тільки фонема г: Ганс, Гофман, Йоганнесбург і под.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають в результаті чергування звуків [у] – [в], [і] – [й]: упевнитись – впевнитись, уперед – вперед, увесь – ввесь весь), учений – вчений, іти – йти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві(увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо(під землею, піді (підо) мною).

4. Акцентуаційні норми

При характеристиці будь-якої літературної мови серед інших властивих їй рис виділяють акцентуаційну норму. В українській літературній мові ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною. Тут дуже відчутні впливи діалектів (для яких характерна строкатість наголосу) та інших мов, особливо близькоспоріднених. Строкатість наголосу в різних українських говорах, представники яких робили й роблять більший чи менший внесок у збагачення літературної мови, зумовила наявність слів, де визнається нормативним подвійний наголос: весняний – весняний, ясний – ясний, байдуже – байдуже, завжди – завжди. Проте випадків подвійного наголошування в літературній мові з її тенденцією до вироблення сталих норм не так багато, кількість їх дедалі скорочується. Навіть у наведених прикладах наголоси весняний, ясний, байдуже, завжди переважають. Можна сказати, що в офіційно-діловому мовленні, яке вимагає більшої уніфікації своїх норм, слів із подвійним наголосом немає. Тут акцентуаційна норма дотримується чіткіше.

Але за тісних контактів літературної мови з діалектами та іншими мовами з’являються чинники, що протидіють зазначеній тенденції до чіткішої нормалізації мовлення в ділянці наголосу. Особливо часто порушується наголос у кількох словах з великою частотністю вживання: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять, котрі в мовленні багатьох дикторів, лекторів, коментаторів, парламентарів звучать неправильно з погляду акцентуації: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять. Скажімо, слово випадок у літературній мові та в діалектах завжди мало й має один наголос – на першому складі. Воно входить до низки слів подібного способу творення з наголосом на префіксі: вибалок, вигризок, виняток, виросток, виселок, висновок та ін. Тож наголос випадок неприродний для української мови, він з’явився, можливо, під упливом польського wypadek.

В усному мовленні замість правильних наголосів у дієсловах візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підемо, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду і т. п. нерідко чуємо візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду. Тут позначається вплив українських південно-західних, північних говорів та в деяких випадках російської мови. В українській і російській мовах є ряд близьких звучанням і тотожних значенням слів, що відрізняються наголосом: живопис, літопис, рукопис, машинопис, перепис, верба, кишка, коромисло, приятель, босий, косий, кидати, вчора тощо – живопись, летопись, рукопись, машинопись, перепись, верба, кишка, коромысло, приятель, босой, косой, кидать, вчера. Під упливом російської мови українські слова інколи наголошують живопис, літопис, перепис, кидати, що є відступом від норми.

Іменники чоловічого та жіночого роду, які мають у множині наголос на закінченні, в поєднанні з числівниками два (дві), обидва (обидві), три, чотири переносять наголос на основу: брат – брати, шлях – шляхи, жінка – жінки, книжка – книжки, але два (три, чотири) брати, дві (три, чотири) жінки. Порушенням акцентуаційної норми є перенесення наголосів типу брати, книжки на сполучення іменників з числівниками: два (три, чотири) брати, шляхи; дві (три, чотири) жінки, книжки.

5. Лексичні норми

Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система, наприклад, української мови лишилася в основному середньонаддніпрянською, то словниковий склад її поповнився й поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з чужих мов. Лексичні норми, як і норми взагалі, відзначаються стабільністю, певною консервативністю, однак їм притаманна й значна рухливість. Лексичну норму відображають і утверджують насамперед словники. Сучасна українська літературна мова має в своєму розпорядженні “Словник української мови” в

11-ти томах (1971–1980 pp.), “Великий тлумачний словник української мови” за редакцією В. Бусела (2003р.), “Новий тлумачний словник української мови” в 4-х томах (1999 р.) та ін. Ці праці роблять лексичні та інші норми доступними для всіх. Але відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці далекі від довершеності. Для підтвердження такої думки можна навести деякі приклади. Згідно з “Російсько-українським словником”, російське слово цепь як термін з галузі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що не відповідає дійсності. Нормативним словосполученням є електричне коло, а не електричний ланцюг. “Словник української мови” поряд із закономірним висловом кутні зуби, який входить до складу фразеологізму сміятися на кутні (зуби), фіксує сумнівний зворот корінний зуб, що є непотрібною калькою з російської мови. В “Орфографічному словнику української мови” слово жовтогарячий пишетеся разом (за правилами), а червоно-гарячий через дефіс (усупереч правилам). По-друге, з огляду на звуження до критичної межі сфери вживання української мови з середини 60-х до другої половини 80-х років та масового “добровільного” переходу українців на російську мову почастішали випадки відхилення від літературних норм як українського, так і російського мовлення. Серед відступів від літературних норм на рівні лексики впадають в око передусім незасвоєні, невмотивовані русизми: алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд, іноді більш або менш пристосовані до української фоне­тики й морфології: гонимий, ранимий, замислуватий. Жодних підстав для запозичання цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар (олтар), лікування, вантаж, постачальник, мрячити (мжичити), підбурювати (підбивати, під’юджувати, підструнчувати, підмовляти), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий).

В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного стилів виділяється частотою вживання група слів, які є також кальками російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповідники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий (наступний, перед переліком такий). Теоретично існування зазначених слів в українській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати й ін. Але при творенні традиційно вживаних слів численний – нечисленний, загальний, захід, зіставляти, збігатися тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності, тому вживання замість них зазначених кальок є не що інше, як недостатнє опанування лексичних норм, руйнування того, що давно склалося.

Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому їм значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначенню мови – бути засобом спілкування. Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використовується в значенні отже, таким чином: “Учнів ніхто не організував, відтак із поїздки нічого не вийшло” (газ.). Справжнє значення слова – потім, після того: “Ще рік походив, а відтак оженився” (М. Коцюбинський). Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближення прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак походить із говорів південно-західних. Прикметник меткий має значення “швидкий, спритний, кмітливий”: “Наче хміль вона – витка, наче блискавка – метка” (О. Гончар). У мові засобів масової інформації під упливом російського меткий українське слово інколи використовують у значенні “точно спрямований у ціль”: “її вабило метке (замість влучне) слово, вдалий жарт” (газ.). Відноситися означає в українській мові “перебувати в певній відповідності з чим-небудь”: “А так відноситься до В, як X до У”. Значення “виявляти свої почуття до когось або чогось” передається словом ставитися: “Мати ж його дуже ласкава і привітно до всіх ставилась (Марко Вовчок). Останнє значення було властиве й слову відноситися, звуження семантики відбулося в останні десятиліття. Очевидно, тому, а також не без упливу російського относиться в усному мовленні ця лексична норма порушується, замість правильного ставитися вживають помилкового відноситися: “Треба спокійно відноситися до всяких стресів”. З тих самих причин відбувається порушення лексичних норм української літературної мови в низці інших випадків. Наприклад, рахувати слід уживати лише тоді, коли йдеться про лічбу: “Дитина вже вміє рахувати до двадцяти”; його синонім лічити: Полічи до трьох, а тоді біжи”. Коли ж говоримо про думку з якогось приводу, про визнання чогось, тоді доречні слова вважати, гадати. Проте навіть у деяких офіційних повідомленнях можна почути: “Комісія рахує (треба вважає), що даний проект більш прийнятний; Я рахую (правильно вважаю або гадаю), що це не відповідає дійсності”.

Ще одне свідчення лексичної безпорадності – невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компонент, причому не найбільш підхожий для тієї чи тієї ситуації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква і под.

 

6. Морфологічні норми

За морфологічними нормами української мови іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни в родовому відмінку однини мають форми лікаря, вівчаря, царя; іменники твердої й мішаної групи – командира, маляра; пісняра, повістяра, снігура, газетяра. Називний відмінок множини характеризується закінченням для іменників м’якої й мішаної груп: лікарі, вівчарі, царі; піснярі, повістярі, снігурі, газетярі та закінченням для іменників твердої групи: командири, маляри. У кличному відмінку іменники м’якої групи закінчуються на -ю (лікарю!, вівчарю!, царю!), іменники твердої й мішаної груп на -е (командире!, маляре!, пісняре!, повістяре!). В усному мовленні, а під його впливом і на письмі, нерідко трапляються випадки ненормативної заміни відмінкових закінчень: “Поговори зі мною, лікаре!”; “На зиму до нас з півночі прилітають червоногруді красені-снігури”.

У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду закінчуються на -ові, -еві, -єві та -у, -ю. Зловживання закінченнями -у, -ю робить усний чи писемний текст монотонним, відриває його від живого мовлення. Візьмімо таке речення з офіційно-ділового тексту: “Це почесне звання присвоєно артисту обласного музично-драматичного театру Михайлу Ткаченку”. Синтаксична конструкція була б природніша, коли б мала таку форму: “Це почесне звання присвоєно артистові обласного музично-драматичного театру Михайлові Ткаченку”. Формам на -ові, -еві, -єві слід віддавати перевагу тому, що в українській літературній мові закінчення -у, -ю широко використовуються в родовому (театру, вітру, конгресу, часу, простору, футболу) та кличному (батьку!, сину!, товаришу!, добродію!, Анатолію!) відмінках. Тож використання в давальному відмінку -ові, -еві, -єві дає можливість виразніше розрізнити функції відмінків.

Особливістю сучасної української літературної мови є майже повна відсутність у ній активних дієприкметників теперішнього часу. У щоденній практиці, зокрема при перекладі з мов, де ці дієприкметники вживаються регулярно, приміром, з російської чи польської, виникає чимало труднощів. Одні перекладачі намагаються кожний російський чи польський дієприкметник відтворити теоретично можливим українським відповідником, інші замість них уживають лише підрядні означальні речення. Нанизування однотипних конструкцій ускладнює мову, робить виклад незграбним і неприродним. У багатьох випадках замість активних дієприкметників можна використовувати прикметники: вирішальний, металорізний, нержавний, життєствердний, захопливий, всеохопний. Ще один варіант – заміна дієприкметників іменниками: нападник, відпочиваль­ник, вступник, завідувач, початківець (пор. рос. решающий, металлорежущий, нержавеющий, жизнеутверждающий, за­хватывающий, всеохватывающий; нападающий, отдыхаю­щий, поступающий, заведующий, начинающий). Існує ряд інших повноцінних замінників, вироблених на основі словотворчих можливостей української мови. Тому треба вважати за не цілком нормативні побудови на зразок: “Це було незвичайне й захоплююче видовище” (тел.); “У пригоді стають лакуючі властивості барвників” (рад.). Захоплююче і лакуючі потрібно замінити словами захопливе й лакувальні.

7. Синтаксичні норми

За синтаксичними нормами української літературної мови прикметники вищого й найвищого ступеня узгоджуються з означуваним словом у роді, числі й відмінку. Конструкції з прикметниками та прислівниками в формі вищого ступеня обов’язково мають у своєму складі прийменники від, за або сполучник ніж. Наприклад: “Книжки з математики були для хлопчика цікавіші від детективних романів (варіанти: за детективні романи, ніж детективні романи). В усному, а подеколи й у писемному мовленні зустрічаються хибні з погляду синтаксичних норм конструкції на зразок: “Книжки з математики були для хлопчика цікавіше детективних романів”.

Часто до помилок синтаксичного плану призводить порушення законів сполучуваності слів, яка залежить від специфіки позначуваних ними понять, від стильової властивості, емоційно-експресивних якостей, граматичних особливостей та норм слововживання. Не лише в усному мовленні, а й у матеріалах офіційного характеру можна зустріти вислови типу глухий тупик, захисний імунітет, пам’ятний сувенір, де прикметники зайві; бо поєднані з ними іменники означають: імунітет – “захисна реакція організму”, сувенір – “пам’ятний подарунок”. Що ж до тупика, то правильні вислови в українській мові глухий кут і (в переносному значенні) безвихідь.

Слово одержати (отримати) вживається в сполученнях із конкретним значенням: одержати листа, одержати квитки, одержати книжки, одержати гроші, одержати крам із бази. Використання його в конструкціях з більш абстрактним значенням є відступом від синтаксичних норм: одержати високу оцінку, одержати освіту, одержати навички, навіть одержати перемогу. Нормативними в цих випадках є вислови дістати високу оцінку, дістати освіту, набути навичок, здобути перемогу. Російське словосполучення друг друга перекладається українською мовою один одного (тільки про чоловіків), одна одну (тільки про жінок), одне одного (про представників обох статей одночасно). Тому в тексті “Вони ніби заново відкривали один одного. Як тоді, п’ятдесят років тому, коли зустрілися вперше” (газ.) це словосполучення можливе лише в формі одне одного, оскільки йдеться про чоловіка й дружину, які відзначають п’ятдесятиріччя подружнього життя.

Українська літературна мова має чітко окреслені норми щодо різних видів синтаксичного зв’язку. Наприклад, віддієслівні іменники завідувач, командувач, поширювач вимагають, щоб додаток стояв після них у родовому відмінку. Отже, треба писати й вимовляти завідувач відділу (редакції, клубу, бібліотеки), а не заві­дуючий відділом (редакцією, клубом, бібліотекою). Конструкції типу завідувач відділом, завідувач кафедрою помилкові з погляду синтаксичних норм. Прийменник згідно керує іменником в орудному відмінку з прийменником з. Правильні конструкції згідно з методикою, згідно з вимогами. Побудови типу згідно вимог і згідно плану – відступи від синтаксичних норм.

8. Стилістичні норми

Стилістичні норми регулюють правильне вживання мовних засобів відповідно до мети висловлювання та мовленнєвої ситуації. Для кожного стилю існують свої стилістично марковані засоби і вживати їх треба лише в тій мовленнєвій ситуації, якої вони стосуються. Так, наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні стандартні вислови, яким властива відтворюваність, стійкість семантики, нейтральність забарвлення. І якщо мовець буде вживати канцелярські вирази в інших стилях, то це призводить до кумедних ситуацій. Наприклад, на виробництві вживається словосполучення “доводити до вашого відома”, воно не викликає ніяких емоцій і сприймається закономірно. Але якщо такі слова вжити, наприклад, в іншій ситуації – на побаченні, то виходить смішно, коли юнак каже своїй коханій: “Лесю, доводжу до твого відома, що я тебе кохаю”. Емоційно-забарвлені вирази вживаються в художньому стилі і не властиві для наукового чи офіційно-ділового стилів. Експресія сприяє посиленню виразності висловлювання. Уміле поєднання стандарту й експресії в різних жанрах засобів масової інформації є одним із найбільш яскравих показників мистецтва слова публіциста. Використовуючи емоційно-експресивні засоби, слід уникати частого повторення їх, пам’ятаючи, що вадою “газетної мови є не стандарт, а “погана” експресія, тобто така, що, безліч разів повторена, сама стала стандартною в найгіршому розумінні слова, або така, що не відповідає змістові. В такому випадку стандартизована експресія сприймається негативно, як штамп”. Прикладами таких стандартизованих експресем можуть бути словосполучення біле (чорне, зелене, блакитне, м’яке, живе, навіть срібне) золото, битва за врожай, біла смерть тощо. Крім стертості й заштампованості, негативним у цих словосполученнях є й те, що вони не сприяють зрозумілості та дохідливості повідомлення, а навпаки – затемнюють його зміст, бо не кожний читач або слухач здогадається, що, приміром, живе золото – це риба і навіщо битися за врожай, якщо його треба збирати.

Тепер мова засобів масової інформації перебуває під великим впливом усного мовлення. Наслідком цього впливу є проникнення розмовних слів та словосполучень у книжні стилі, а, отже, й на сторінки газет, теле- й радіопередач. Без сумніву, ці розмовні елементи не повинні розхитувати норм літературної мови. Вони доречні тоді, коли сприймаються як функціонально зумовлені, стилістично марковані слова чи словосполучення, як визначені стилістично відхилення від норм. Призначення розмовних елементів – оновлювати образність, створювати колорит невимушеності, пожвавлювати виклад.

Становленню мовних норм сприяють діяльність учених-мовознавців та високохудожні твори українських письменників.

 

Лекція 4

СТИЛІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ У ПРОФЕСІЙНОМУ СПІЛКУВАННІ

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| Види мовних норм

Дата добавления: 2014-01-05; Просмотров: 6300; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.198.245.233
Генерация страницы за: 0.103 сек.