Тема 1

1. Предмет і завдання науки про мову.

2. Мови світу.

3. Загальне мовознавство, теоретичне, прикладне.

4. Основні проблеми загального мовознавства.

5. Природа і сутність мови.

6. Функції мови.

Люди можуть мати однакові думки і почуття, але виражати їх по-різному своїми мовами. Ці мови можуть бути схожими одна на одну, можуть дуже відрізнятися. У сучасному світі, за різними даними, від п’яти з половиною до шести тисяч мов.

Чому люди, хоча й різного кольору шкіри, однакові за будовою свого тіла, але розмовляють різними мовами? Чому без спеціального навчання люди не можуть розуміти один одного? Чи в прадавніх предків теперішніх людей була одна спільна мова, чи в різних краях світу складалися різні мови? Чому люди прагнуть вивчити якомога більше мов? – Ці й подібні запитання виникали у людства з давніх-давен: у греків та римлян у Європі, в індусів у давній Індії. Але як окрема наука мовознавство виникає лише на початку ХІХ сторіччя, коли в Німеччині Я.Грімм, Ф.Бопп, А.Ф.Потт видали перші праці з порівняльної граматики та лексикології так званих індоєвропейських мов.

Мови існують в часі і просторі і мета мовознавства, стверджує А.О.Білецький, – узагальнити підсумки вивчення якомога більшої кількості мов людей, зважаючи на їхні зміни.

До другої половини ХІХ сторіччя теоретичне мовознавство називали “порівняльною граматикою”, у 1861 році М.Мюллер (англо-німецький мовознавець) надрукував “Лекції щодо науки про мову”. В ті часи німці називали цю науку die Sprachwissenschaft, а французи – la linguistique (від латинського lingua – “язик” і “мова”). Від цих назв походять наші назви мовознавство і лінгвістика (перша назва набула у нас більшого поширення).

А.О.Білецький говорить, що коли у нас ідеться про мовознавство, то це не означає практичного знання мов. Мовознавство - це одна з наук про людське суспільство, які всі разом називаються на відміну від наук про природу „гуманітарними науками” (латинський прикметник humanus означає „належний людині”, „властивий людині”, „людський”).

М.П.Кочерган вважає, що мовознавство або лінгвістика - це наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу як її індивідуальних представників.

Отже, предметом мовознавства (за М.П.Кочерганом) є мова як притаманний тільки людині засіб спілкування і окремі конкретні мови в їхньому реальному функціонуванні, у статиці й динаміці, в їхньому теперішньому й минулому, в усіх їхніх взаємозв’язках і взаємодії з суспільством, свідомістю, культурою тощо.

Мова є необхідною умовою мислення, існування й розвитку суспільства, тому питання про суть мови, її функції, структуру і розвиток є дуже важливими. Через пізнання мови пролягає шлях до пізнання людини.

На переконання М.П.Кочергана, мовознавство - одна з найдавніших і найрозгалуженіших наук, а всі мовознавчі дослідження можна розподілити між двома підрозділами цієї науки – конкретним (частковим) мовознавством, яке вивчає окремі мови (україністика, полоністика, русистика, богемістика та інші) або групи споріднених мов (славістика, германістика, романістика тощо), а загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, а також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.

Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв’язок:

Ø усе нове, відкрите при вивченні окремих мов, з часом входить до теорії загального мовознавства;

Ø і навпаки – кожне теоретичне досягнення використовується у практиці дослідження конкретних мов.

Деякі вчені пропонують у курсі загального мовознавства виділити власне загальне і теоретичне. У такому випадку власне загальне мовознавство – дисципліна, яка вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкретних лінгвістик (загальна фонетика, загальна граматика, структура всіх мов світу, типологія мов тощо).

Теоретичне мовознавство розглядає лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності. Інакше – це наука про мову взагалі, про природу і сутність мови:

· природа і сутність мови;

· відношення мови до позамовних явищ;

· методологія мовознавства.

Мета теоретичного мовознавства (за А.О.Білецьким) - дати настанови щодо вивчення і дослідження мов:

Ø як спершу описати ще невідому мову,

Ø її граматичну будову,

Ø лексику;

Ø спробувати визначити її місце серед інших уже відомих мов,

Ø її зв’язки з іншими мовами;

Ø завершенням має бути відновлення історії мови,

Ø її змін протягом її існування.

Однак традиційно не розмежовують загальне і теоретичне мовознавство, а всі перелічені вище проблеми розглядають в загальному мовознавстві.

У другій половині ХХ ст.. виникають такі нові галузі мовознавства, як лінгводидактика, інтерлінгвістика, обчислювальна, інженерна лінгвістика тощо, які належать до галузі прикладної лінгвістики - напряму в мовознавстві, який опрацьовує методи розв’язання практичних завдань, пов’язаних із використанням мови, і зорієнтований на задоволення суспільних проблем (М.П.Кочерган).

До проблем прикладної лінгвістики належать:

· автоматичний (машинний) переклад,

· створення інформаційних мов,

· автоматичне анотування та індексування документів,

· укладання словників,

· створення спеціальних лінгвістичних довідників та багато інших.

Важко знайти такий об’єкт, який хоча б віддалено надавав можливість для об’єктивного і всебічного вивчення природи і сутності мови. Мову можна вивчати з найрізноманітніших поглядів і в найрізноманітніших аспектах. Багатоаспектність дослідження мови зумовлена її складністю. Саме тому сучасне мовознавство являє собою складний комплекс численних лисциплін і напрямів, наукою з надзвичайно широким прикладним спектром.

Людину можна вивчати

· як частину природи, і це предмет таких наук, як анатомія, фізіологія, психологія, антропологія,

· а також як члена певного суспільства з його культурою і мовою. Це предмет таких наук, як соціологія, етнологія, етнографія і, звичайно, культурологія і мовознавство,

тому що мова - це:

· суспільне явище і головний засіб спілкування людей,

· вираження їхніх думок і почуттів;

· за допомогою мови ми здобуваємо знання,

· зберігаємо їх у нашій пам’яті,

· передаємо їх іншим людям

· і використовуємо в міру потреби в нашому житті.

Мова - це сукупність правил, за якими

Ø будується мовлення,

Ø будується мовне повідомлення,

Ø за допомогою яких спілкуються люди.

Мова - це норма, її використання в усіх можливих випадках – це узус (А.О.Білецький).

Мова – це:

§ динамічна система створюваних і відтворюваних мовними органами членороздільних звукових знаків для предметів і явищ фізичної та психічної дійсності

§ та їх відображень у свідомості,

§ а також правил сполучуваності цих знаків (Енциклопедія „Українська мова”).

О. С. Мельничук дає таке визначення: „ Мова – це

· характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у

Ø застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності,

Ø їх ідеальних відображень у свідомості з метою обміну між членами спільноти осмислюваною інформацією

Ø та фіксації інформації шляхом механічного звукозапису

Ø або переведення звукових мовних актів у письмові знаки”.

Мовна діяльність є основним засобом організації та координації всіх інших видів суспільної діяльності, у тому числі в галузі виробництва, обслутонування, побуту, культури, освіти, науки.

Мова є формою існування людської свідомості, найістотнішою з ознак, якими людське суспільство відрізняється від тваринного стада.

Мова в суспільному вжитку, говорить Ю.О.Карпенко, має, залежно від її завдань, ролі, призначення, різні функції (від лат. functio — виконання, здійснення).

Оскільки мова – складне духовне явище, багато дослідників пропонує найрізноманітніші підходи до визначення її функцій за різними ознаками.

Основні, визначальні функції мови — комунікативна та пізнавально-відображальна. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам. Комунікативна функція є важливим чинником розвитку мови. Наприклад, фонетичні процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача — учасників комунікації.

Спілкування — це не тільки діалог реальних осіб — певний текст може бути адресований і уявному співбесідникові, й самому собі (мовлення внутрішнє), і більшому чи меншому загалу, всьому народові (напр., послання „І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...” Т. Шевченка).

Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки.

Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки - мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент комунікативної. Проте такий погляд суперечить тому фактові, що акти формування і формулювання думки можуть або збігатись, або не збігатись у часі.

Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна функція мови. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Не назване - не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна функція мови активно діє як у філогенезі - розвитку народу - всіх носіїв даної мови, так і в онтогенезі - розвитку окремої людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови.

Пізнавальну функцію мови ще називають пізнавально-відображальною, гносеологічною, а також акумулятивною. Останній термін означає нагромадження в мові досвіду поколінь. Все, що будь-коли пізнане людиною, закріплюється і зберігається у слові. За назвою, внутрішньою формою слова, походженням (власне утворення чи запозичення) можна визначити, як було пізнане явище, як з’явилося певне поняття.

Функції мови виявляють себе у специфіці, особливостях окремих компонентів акту спілкування. Таких компонентів три:

· мовець (адресант),

· слухач (адресат),

· інформаційний потік (канал зв’язку), що йде від першого до

другого.

Відповідно виділяють і три функції мови що, таким чином, підпорядковуються комунікативній функції, але не ототожнюються з нею. Це:

· експресивна (від франц. expressif — виразний),

· імпресивна (від франц. impressif — такий, що справляє

враження),

· інформаційна функції мови,

наприклад, тільки в пресі зустрічаємо, поряд з комунікативною функцією, також функцію експресивну та імпресивну, залежить це насамперед від газетного жанру (комунікативна функція проступає на перше місце в інформації, повідомленні; експресивна — у репортажі, імпресивна — у публіцистичній статті).

Імпресивну функцію мови називають ще апелятивною (К. Бюлер), конативною (Р. Якобсон), прагматичною.

Інформаційна функція мови (ін. назви - репрезентативна, референтна, денотативна, номінативна, когнітивна) полягає

· у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність,

· у відображенні об’єктивної реальності.

В цьому - основний сенс спілкування. Однак спілкування (комунікативна функція мови) не зводиться лише до передавання інформації. В інформаційній функції мови йдеться про те, що передається від мовця до слухача, а в емоційній — як воно передається. І те, й друге входять у комунікацію, в акт спілкування.

Емоційну функцію мови не слід плутати з експресивною. Вираження мовця („образу автора”) і вираження почуттів та оцінок, тенденція до урізноманітненого мовлення — це різні речі, хоч і пов’язані між собою.

До них примикає й той аспект використання мови, який називається естетичною (інакше — поетичною) функцією мови. Йдеться про красу мови, про задоволення естетичних смаків суспільства.

Експресивна функція мови, таким чином, цілком виразно відмежовується від емоційної та естетичної. Усі описані функції мови — облігаторні, тобто обов’язкові (звичайно, з різним ступенем своєї експлікації) у будь-якому акті мовлення.

Існують також функції мови факультативні, необов’язкові, які можуть виявлятися в актах спілкування, але не є умовами реалізації названих актів. Це, зокрема:

Ø контактовстановна (фатична) функція, коли розмова ведеться заради самої розмови («пуста розмова»), не відбиваючи ніяких ознак, що передбачаються іншими функціями мови (сюди ж відносять слова чи запитання для перевірки справності каналів зв’язку тощо);

Ø метамовна (металінгвістична) функція мови, коли одні слова чи вирази використовуються для пояснення інших або їх коментування; метамовні звороти: так би мовити, як кажуть, м’яко кажучи тощо;

Ø магічна функція (заклинання, замовляння), напр.: «Цур тобі, пек!».

Контактовстановна функція мови є різновидом, однією з форм комунікативної, метамовна — варіант інформаційної, а магічна — специфічна форма імпресивної.

Виділяють і деякі інші факультативні функції мови: функцію міжнаціонального спілкування, функцію міжнародного спілкування, що є виявами загальної комунікативної функції мови.

Деякі мовознавці розглядають окремо функції мови і функції мовлення. Проте таке трактування позбавлене підстав. Адже функції мови - це вияв сутності мови, її призначення, тобто її характеристики, без яких мова не може бути мовою, а реалізуються вони в мовленні.

Отже, функції мови і функції мовлення - ті самі.

Питання для самоконтролю:

- Коли виникла наука „мовознавство”?

- Яка мета мовознавства?

- Що таке „мовознавство”?

- Що є предметом мовознавства?

- Які існують підрозділи цієї науки?

- Що є метою теоретичного мовознавства?

- Які проблеми вивчає прикладна лінгвістика?

- Що таке „мова”?

- Які основні функції мови?

- Які функції мови є факультативними?

Література: Основна 1 – 18.

Дата добавления: 2014-01-05