Мідікоммунікація

П'ять форм мідікомунікаціі включають такі соціально-комунікаційні явища, як мода – заснована на наслідуванні передавача в соціальному просторі речових форм, зразків поведінки та ідей, емоційно привабливих для соціальних груп (відзначимо, що мода – продукт неокультури, палеокультура моди не знала); переговори – звичайний спосіб вирішення конфліктів і досягнення згоди між соціальними групами; групова ієрархія виникає у великих установах (управлінці – робітники), в армійських підрозділах, в станово-кастових суспільствах, де контакти між групами чітко регламентовані; адаптація до середовища перетворюється на комунікаційну проблему для національних діаспор, що живуть серед чужинців; для іновірців, наприклад, мусульман серед християн; для революціонерів-підпільників і т.п.; керівництво суспільством здійснюється з боку творчих груп, які генерують світоглядні думки, які визначають духовне (не матеріальне!) життя суспільства. Зупинимося детальніше на цій формі мідікомунікаціі.

Світоглядні думки – це знання, які пояснюють спостережувані явища, походження людини і Всесвіту, сенс людського життя, ідеали, норми і стимули соціальної діяльності. Соціальні групи, що виробляють ці думки та комунікаційні повідомлення, в яких вони відображені, виявляються в центрі духовного життя суспільства. Ці центри зміщуються в ході соціально-культурної еволюції.

Археокультурі властивий міфоцентризм, хранителями якого була каста жерців, що володіла священним езотеричним знанням. Для палеокультури характерний релігіоцептпризм, в руслі якого знаходилися література, мистецтво, освіта, філософія. Західноєвропейська неокультура з XVII століття (століття геніїв-універсалів) розвивалася під егідою світського знання на чолі з філософією і в XIX столітті поступово перейшла до наукоцентризму. Вчені-фізики, економісти, політологи визначали духовний клімат в демократичних західних державах. Зовсім по-іношому було в Росії.

Неокультурна модернізація почалася, як відомо, з бурхливою реформаторської діяльності Петра I, яка в більш м'якій манері була продовжена Катериною II. Головною військово-політичною та економічною силою російського суспільства XVIII століття було дворянство. Після 1761р., коли згідно з наказом Петра III «Про вольності дворянства», підтвердженого Катериною, цей стан було звільнено від обов'язкової державної служби та отримало свободу для культурної творчості, була створена розкішна, блискуча, хоча й поверхнево дворянська культура, золотий вік якої почав Н.М.Карамзін, а закінчив М.Ю.Лермонтов. У духовному житті Росії XVIII – першої половини XIX століття склалося характерне «двоцентризм»: один ідеологічний центр – православна церква, а інший центр знаходився в Західній Європі, звідки руські дворяни черпали то ідеї Вольтера і Руссо, то лібералізм мадам де Сталь і Бенжамена Констана, то утопічний соціалізм А.Сен-Сімона і Ш.Фурье.

Однак з пушкінських часів у духовному житті Росії стало відбуватися явище, невідоме Західній Європі – центром духовного життя стала художніхва література, а талановиті літератори – письменники, поети, критики стали «володарями дум світоглядних» російського суспільства, вчителями і пророками. Друга половина XIX століття – епоха російського літературо-центризму. Загальновідома роль літератури в підготовці громадської думки до відміни кріпосного права (Д.В.Григорович, І.С.Тургенєв, Н.А.Некрасов), в зародженні та розгортанні нігілізма, народництва, толстовства, емансипації жінок, героіїаціі образів самовідданих бойовиків підпільної Росії. Складається характерна для критичного реалізму тенденція вчительства, проповідництва. Літературоцентризм став школою виховання різноманітної інтелігенції, яка розхитала колос російського самодержавства.

Явище літературоцентризму в російській історії цікаве і повчальне у зв'язку з тим, що воно показує революційний потенціал, прихований в надрах здавалося б найбільш мирного і невинного соціально-коммуникаційного інституту – художньої літератури.

Радянські часи – панування політикоцентризму, зміст якого визначалося групою керівних комуністичних ідеологів згідно з формулою «Г у М». На основі ленінського принципу партійності була створена гігантська пропагандистська система. Ця система володіла такими рисами:

- допускався тільки управлінський монолог, який виголошував ідеологічно витримані істини; сумніви, заперечення, інакомислення, плюралізм беззастережно виключалися, тому місця для діалогу не було;

- централізоване керування, що забезпечує погодження і координованість всіх впливів на масову свідомість;

- мобілізація всіх комунікаційних ресурсів: засобів масової комунікації, художньої літератури, кіно, образотворчого мистецтва, театру.

В результаті забезпечувалася висока ефективність комуністичного виховання людини нової формації – гомо совєтікус. Гомо совєтікус – продукт радянської комунікаційної системи, її рідне діитя, вирощене на родючому грунті соціальної міфології. Справа Леніна-Сталіна, комуністичне майбутнє людства, партія – розум, честь і совість епохи, вороже оточення і шпигуноманія, – це були сильні міфи, які ідеологічно забезпечували і культ особистості Сталина, і згуртованість народу в роки передвоєнних, воєнних і післявоєнних випробувань.

Дата добавления: 2014-01-05