Суперечності суспільного пізнання

Соціальна пам'ять – сховище всіляких смислів: знань, умінь, стимулів, емоцій. Легко помітити, що суспільні настрої, які виражають бажання, симпатії, антипатії більшості членів суспільства, підтверджені досить швидкими змінами. Популярні вчора гасла та ідеали, сьогодні забуті; привабливі недавно лідери та суспільні рухи тепер здаються старомодними і застарілими. Механізми швидкоплинної зміни суспільних настроїв діють таким чином, що не допускається накопичення і одночасне існування в актуальній громадськійу свідомості протилежних прагнень та емоцій. Позитивність емоційно-орієнтаційної нестійкості полягає в тому, що не відбувається перевантаження соціальної пам'яті, вона оперативно очищається і оновлююється. Тому постійного зростання емоційно-вольової складової соціальної пам'яті не відбувається. Інша річ – раціональні знання та вміння. Тут немає автоматитично діючого механізму розвантаження, і людство зіткнулося з кризовими явищами, вирішення яких поки не проглядається. Криза має кількісну і якісну інтерпретації.

Кількісна інтерпретація полягає в таких міркуваннях. Розвиток суспільного пізнання викликає протиріччя між постійно зростаючими обсягами поточної інформації та інформаційних фондів і фізичними можливостями індивідуальної памяти освоїти їх. Це протиріччя, яке здобуло назву криза інформації, особливо болісно переживється професійними науковцями, які суто вибірково і фрагментарно знайомляться з роботами коллег з інших країн, та й своїх співвітчизників.

Помітно шкоду, що здійснюється інформаційним кризисом науково-технічного прогресу: геніальні відкриття, можливо, зроблені, опубліковані і поховані в надрах бібліотек; розширюється дублювання досліджень; знижується рівень компетентності фахівців, – коротше, «ми не знаємо, що ми знаємо» через відсутність надійного контролю за змістом фондів суспільного знання. Ситуацію інформаційної кризи не полегшують реферативні журнали, експрес-інформація та інші способи згортання публікацій; не допомагають і автоматизовані інформаційно-пошукові системи. Адже сутність кризи полягає в обмеженості сприйняття інформації індивідуальною пам'яттю, а ці обмеження оминути не вдається («методики швидкочитання» мало втішають).

Якісна сторона кризи соціального пізнання полягає в суперечливості самого знання, концентраваного в пам'яті суспільства. На початку XX століття була загальновизнана кумулятивна модель зростання наукового знання. Кумулятивність розумілася як «поступове послідовне зростання одного разу пізнаного, подібно до того, як цеглинка до цеглинки створює стіна. Праця ученого в цьому випадку полягає в добуванні цеглинок-фактів, з яких рано чи пізно збудується будинок науки, її теорія». На зміну кумулятивної концепції прийшла концепція революційних переворотів у науці, яка заперечує неминущу цінність накопиченого знаня. Внаслідок нестабільності суспільне знання не можна уявити у вигляді логічно стрункої і естетно гармонійної структури, це не система, а мозаїка.

Мозаїка відрізняється від системи тим, що не має єдиної структури, що об'єднує елементи в системну цілісність. Характеристику мозаїці культури, дану свого часу А.Молем, можна поширити на суспільне знання. Мозаїчна культура, за словами А.Моля, складається з «розрізнених уривків, пов’язаних простими, зовсім випадковими відносинами близкості за часом засвоєння, за співзвучністю або по асоціаціями ідей...Вона складається з безлічі дотичних, але таких, які не утворюють конструкцій фрагментів, де немає точок відліку, немає жодного загального поняття, але зате багато понять, які мають велику вагу (опорні ідеї, ключові слова і т.д.)». Приклад мозаїчності університетська освіта, де немає жорсткої послідовності і наступності курсів.

Якщо придивитися до мозаїки громадського знаня, виявляється, що це мозаїка конкуруючих і кооперуючих смислових блоків. Як смислових блоків виступають: теорії, концепції, наукові школи, доктрини, наукові дисципліни, у своїх локальних межах володіють добре розвиненою системністю: єдністю термінології, методології, цільових установок, традіцій і т. д.Отже, суспільне знання – це не жорстка система систем, а м'яка мозаїка щодо сталих і самобутніх смислових конструкцій.

Внаслідок конкурентної боротьби мозаїка суспільного знання не має стабільної структури та постійно видозмінюється, виключаючи тим самим кумулятивне накопичення. Існують такі типові види конкуренції, можна сказати, протиріччя в мозаїці загальноного знання:

1. Конкуренція старого і нового, природна для будь-якої цілісності, яка еволюційно розвивається. Цей вид конкуренції набуває різну гостроту в різних розділах суспільного знання. Політичне й технічне знання застаріває досить швидко й інтенсивно витісняється в архівну частину соціальної пам'яті; для областей мистецтва і філософії характерно збереження актуальності класичних творів; правова, релігійна свідомість відрізняється високою стабільності, яка доходить до догматизму.

2. Конкуренція стилів мислення: буденно-міфологічний і науково-технічний, образно-художній і абстрактно-раціональний («лірики» та «фізики»), детерміновий та ймовірнісний, різні стилі релігійного мислення. Стиль мислення – це складова частина методології, тому конкуренція стилей мислення відображає конкуренцію методологічних навчань.

3. Конфлікт між різними класовими ідеологогіями, що приймає форму непримиренної ідеологічної боротьби; конфлікт між релігійним і атеїстичним світоглядом, між ортодоксальними та єретичними доктринами.

4. Конкуренція різних відповідей на одне і те же питання (різні способи вирішення однієї і тієї ж проблеми). Причиною конкуренції в даному випадку є відносна істинність наших знань. Звідси випливає гіпотетичність більшої частини корпусу позитивного знання, а значить, необхідність конкуренції між гіпотетичними відповідями на одне і те же пізнавальне питання. Конкуренція такого роду приймає явну форму в дискусіях, диспутах, круглих столах і т.п.

5. Конкуренція національних мозаїк суспільного знання, обумовлена відмінністю мов, етнопсихологічними особливостями, культурно-історичними традиціями та ін. Наприклад, розуміння «істини» і «правди» в російськоій філософії і західноєвропейській (див. розділ 2.6.).

6. Конкуренція однакових відповідей на одне і те ж питання. В даному випадку мова йде про дублювання результатів пізнання, повторенні вже відомого «винаходу велосипеда», і т.п. Ця конкуренція загострюється, якщо зачіпаються пріоритет або престиж (згадаймо майже столітні суперечки навколо винаходу радіо: А С.Попов або Г. Марконі?).

Конкурентним тенденціям, які приймають іноді руйнівний характер, протистоять кооперативні процеси, які не спрощують мозаїчність знання, а навпаки, надають йому багатовимірність, ускладнюючи пошук істини.

1. Застарілі знання не заперечуються абсолютно, а в «знятому», якісно перетвореному вигляді входять до складу нового знання. І.В.Гете авторитетно стверджував: «Істина і помилка походять з одного джерела. Ось чому часто ми не маємо права знищувати оману, тому що разом з тим ми знищуємо істину». Тому спадкоємність виступає як один з видів кооперації в громадському пізнанні. Архівна частина суспільного знання не втрачає громадської цінності, не перетворюється на обтяжливий релікт. Там зберігаються пояснення нинішнього стану справ, «зерна істини», які можуть повернути актуальність архівному знанню, і в силу цього тексти минулих епох бережено зберігаються в бібліотечних та архівних фондах.

2. Різноманітність конкуруючих стилів мислення і різних методологічних підходів розширює вибір засобів самореалізації людини; ці кошти не виключають, а швидше доповнюють один одного. Тому сучасному дослідникові, щоб уникнути однобічності, потрібно оволодіти не однію, а кількома методологіями і стилями мислення –завдання настільки ж важке, як християнину зрозуміти буддизм, і навпаки.

3. Ідеологічні, класові, релігійні конфлікти слугують випробуванням життєстійкості тих чи інших доктрин, і в цьому відношенні сприяють розвитку суспільного знання. Погано, коли дослідник вільно чи мимоволі опиняється втягнутим у ці конфлікти і втрачає свою незалежність.

4. Конкуренція старого, який утвердився в громадськихном думці знання, і знання нового, яке шукає визнаня, часто призводить до диференціації наукового знання. Диференціації протистоїть інтеграційна тенденція, що зміцнює системну цілісність науки. Важливу конструктивну функцію в процесі інтеграції наукового знання відіграють узагальнюючі науки (метанауки), які синтезують досягнення приватних дисциплін і подолані бар'єри нерозуміння і термінологічної роз’єднаності між ними.

5. Національної відособленості протистоїть тенденція до формування єдиної загальнолюдської культури. Ця тенденція проявляється у створенні глобальних комунікаційних систем, прикладом яких служить Інтернет. При цьому передбачається визнання безумовної цінності і збереження самобутності культури всіх народів, що не розвантажує національну соціальну пам'ять, а навпаки, додатково її обтяжує, бо в неї включаються чужорідні «загальнолюдські» елементи.

6. Однакові відповіді на одне і те ж питання представляєэться шкідливою надмірністю, коли мова йде про «винахід велосипеда», але, разом з тим, вони мають свою позитивну сторону. Як відомо, дублювання повідомлень у комунікаційних системах підвищує надійність передачі інформації. Дублюються частіше всього повідомлення, що володіють підвищеною громадською актуальністю, що користуються масовим попитом, і тому надмірність такого роду в багатьох випадках виправдана. Більш того, вона може бути корисна, коли одні і ті ж елементи знання представляються у документах, що мають хіба цільове і читацьке призначення.

Отже, змістовна суперечність і мозаїчність – характерна особливість стрімко зростаючих національних систем суспільного знання. Інтелектуальні здібності окремої людини безсилі охопити багатомільйонні документальні фонди, що приховують в своїх надрах вищі досягнення людської культури і «золоту жилу подальшого прогресу» (В.Буш). Виникає спокуса: чи не можна утворити «золотой фонд загальнолюдської культури», куди включити осяжне коло найбільш видатних творів людського генія? Ця спокуслива ідея лежить в основі проекту «Пам'ять світу», висунутого ЮНЕСКО в 1994 р. Головним каменем спотикання на шляху успішної реалізації проекту всесвітньої пам'яті лежить проблема відбору загальнолюдських цінностей, які повинні увійти в «Пам'ять світу». Справа в тому, що сучасникам не дано правильно вгадати майбутню долю створенних сьогодні творінь.

М.М.Бахтін звертав увагу на парадоксальність долі загальнолюдських духовних цінностей. Парадокс полягає в тому, що «в процесі свого посмертного життя вони збагачуються новими значеннями, новими смислами і як би переростають в те, чим вони були в епоху свого створення. Ми можемо сказати, що ні сам Шекспір, ні його сучасники не знали того «великого Шекспіра», якого ми тепер знаємо. Втиснути в Єлизаветську епоху нашого Шекспіра ніяк не можна... Античність сама не знала тієї античності, яку ми тепер знаємо...Стародавні греки не знали про себе найголовнішого, вони не знали, що вони давні греки і ніколи себе так не називали».

Причина парадоксального відновлення і збагачення смислів у вічності після смерті їх творців в часі полягає в тому, що в цих сенсах акумульовані загальнолюдські духовні цінності, які великі літератори та художники змогли вловити і втілити у своїх творах. Але потрібно випробування часом, щоб наступні покоління змогли оцінити шедеври дідів і прадідів. Є небезпека, що «Пам'ять світу» може перетворитися на музей старожитностей, якщо людство не опанує методологією відрізняти твори загальнолюдської гідності від модних бестселерів.

Дата добавления: 2014-01-05