Археокультурна словесність

Археокультурна словесність відповідає общинній ГКС (див. табл.5.1). Общинна комунікаційна система – це первіснообщинна комунікаційна система, в якій всі члени громади виступають у ролі і комунікантів, і реципієнтів, використовуючи для передачі смислових повідомлень чотири вихідні каналиу. Розуміється, ніяких комунікаційних служб немає.

Панування усного слова встановилося не відразу, тому що воно вимагає досить розвинутого й абстрактного мислення. Палеолітичними мисливцям і збирачами були ближчими і зрозумілішими зображення, ніж словесні зразки. Звідси – чудовий розквіт первісного образотворчого мистецтва 35-15 тис.років тому. Зображенняня, спершу примітивні, потім реалістичні, нарешті схематичні служили ступенями для розвитку інтеллекта первісної людини. Без опори на наочні зображення, що подаються образотворчим мистецтвом, інтелектуальний прогрес палеолітичних громад був би дуже утруднений, а значить, було б неможливе панування усного слова, тобто становлення археокультурної словесності в епоху мезоліту і неоліту. Цей факт – ще одне свідчення взаємозалежності різних комунікаційних каналів, у даному випадку – каналів усної і документної комунікації.

Заради термінологічної ясності необхідно уточнити, що під словесністю ми розуміємо не сукупність усних і письмових текстів на природних мовах, а такий стан культури, коли комунікаційна діяльність відбувається у формах усного управління або усного діалогу, а соціальна пам'ять представлена у вигляді нематеріальних її розділів і символьно-іконічних каналів. При цьому велику роль у передачі культурних смислів відіграє наслідування, поширена форма комунікаційної діяльності в общинних ГКС. Перелічимо деякі особливості археокультурної словесності:

Общинна комунікаційна система відрізнялася первісною рівністю, і соціальною однорідністю (безкласовістю) первісних громад супроводжувалася синкретичністю (злитістю) вербальних, музикальних, іконічних каналів в язичницьких ритуальних священнодійствах. Згодом з цієї синкретичності виросли образотворче мистецтво (первісний живопис, графіка, орнамент, скульптура), виконавча майстерність (музика, танець), нарешті, поезія і фольклор як мистецтво слова. Творцями первісних культурних смислів, що утворили зміст общинної комунікції, були невідомі нам геніальні художники, музиканти, артисти, поети.

Обожнення слова, яке знайшло відображення у світових релігіях. Господь, як відомо, творив світ не діями, а словами: "Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог... Все через Нього почало бути " (Ів. 1:1-3); «І сказав Бог: так буде світло. І стало світло» (Буття, 1:3). У Корані написано: «Його наказ, коли він бажає чого-небудь, – тільки сказати йому: «Будь! "І воно буває» (36, 81-82). В одному з гімнів Рігведи, яке звернене до бога Агні, говориться: «Він зміцнив небо істинними священними словами» (Рігведа. Мандали I-IV. М., 1989. С. 85).

До речі, буддизм – це культура роздумів, котра пішла далі знаків і відмовилася і від слів, і від чисел. Нірвана досягається шляхом самозаглиблення, медитації, а не заклинань.

Священні слова передавалися з уст в уста; їх поетика будувалася так, щоб полегшити запам'ятовування і виключити спотворення при усній передачі; цьому сприяв ритмічний розмір, повторювані стандртні фрази, музичний супровід багатьох гимнів. Навіть пізніше, коли стала відома писемність, божественні одкровення заборонялися фіксувати; вони довірялися лише слуху посвячених.

Причому не можна вважати, що недокументована соціальна пам'ять не надійна. Найдавніший з пам'ятників словесного мистецтва – збори гімнів Рігведа датуюється XVIII – XII ст. до н.е., а запис (кодифікація) Рігведи відбулася тільки в XII – XV ст. н.е. Очевидно, що такий складний літературний твір не міг зберегтися більше трьох тисяч років у народній пам'яті, якби в арійських племенах Індії не було б тисячолітніх традицій усної творчості, висхідних до неолітичної епохи.

Талановитий поет, оповідач в дописемних суспільствах виконував роль літописця, служителя не поточних турбот та інтересів, а соціальної пам'яті, втіленої в міфах, легендах, переказах. Естетичні потреби задовольняли лірики, здатні виразити в слові і музиці емоційні переживання. Подання про поета як пророка, улюбленця богів безсумнівно сходить до археокультурної словесності.

Узагальнюючи, можна сказати, що археокультурна словесність забезпечувала, по-перше, консолідацію членів громади: люди, не володіли общинною мовою, представлялися їм «німими» або зовсім «нелюдьми», по-друге, організацію суспільного життя, трудову кооперацію, повсякденне спілкування; по-третє, функціонування нематеріальної соціальної пам'яті, яка заключалася у передачі з покоління в покоління соціальних норм і традицій, корисних знань, умінь і практичного досвіду, нарешті, священного міфологічного пізнаня і самосвідомості.

Археокультурна словесність, незважаючи на своє панівне становище в ГКС, ніколи не витісняла іконічне мистецтво. Правда, останнє трансформувалося із сюжетно-образного в абстрактно-орнаментальне. Орнаменталізації документального каналу мала два важливі наслідки:

замість мисливських емоцій гармонійно сплетений орнамент поволі впроваджував в первісну психіку відчуття краси форми, кольору, пропорції, створюючи тим самим передумови для появи естетичної свідомості і, отже, виникнення власне мистецтва, а не утилітарних зображень;

орнамент і схематизованій малюнок – прямі попередники піктограм і ієрогліфів. У найдавніших пам'ятниках єгипетського і шумерського письма не можна визначити, де закінчується графіка і починається письмо.

Таким чином, у надрах панівної усної словесності визрівав реванш документних каналів за втрачену першість. Реванш полягав у відкритті нового документного каналу – писемності.

Дата добавления: 2014-01-05