Соціальний конфлікт: сутність і методи розв’язання

1. Поняття конфлікту, його структура, типологія, функції, динаміка.

2. Основні теорії конфліктології.

3. Управління конфліктом і його вирішення.

Очевидним можна вважати факт, що будь-які соціальні системи, такі як суспільство в цілому, його окремі підсистеми, будь-які приватні структури і

т. ін., повинні зберігати стабільність і стійкість як основні характеристики їх розвитку та функціонування. Проте стійкість соціальної системи, збереження соціальної стабільності не є такими характеристиками, які повністю описують процес функціонування системи. Усі системи, у тому числі й соціальні, розвиваються. Змістовне навантаження поняття «розвиток» містить у собі інтерпретацію ряду послідовних позитивних змін, які відбуваються чи то всередині системи, чи то із самими системами. До того ж позитивність змін є необхідною умовою збереження систем, фактором, що запобігає їх розпаду та знищенню. У той самий час існування і функціонування соціальних систем має і свою особливість, яка полягає в тому, що функціонування системи супроводжується суперечливими тенденціями. У разі, якщо вбудовані механізми самозбереження системи нейтралізують суперечність, система продовжує нормально розвиватися, але якщо система не здатна цього зробити, суперечності починають проявлятися у формі конфлікту.

Зазначені вище положення і підходи найбільш активно розробляються в сучасній соціології. Вона ставить «конфлікт» в один ряд з поняттями «консенсус», «гармонія», «стабільність», «рівновага», «суперечність» і т. ін., які описують процеси розвитку і функціонування соціальних систем.

Необхідно зауважити, що саме поняття «система» є універсальним за своєю природою. Застосування його пов’язано чи то з рівнем соціальної реальності, чи то з її різними сферами. Ось чому поняття «конфлікт» може бути узагальненою характеристикою систем різного виду. Конфлікт може характеризувати систему суспільних зв’язків і відносин, систему соціальних інститутів, структуру міжгрупових і зовнішньогрупових взаємодій, міжособисту взаємодію, відносини між елементами у структурі суспільної, групової свідомості та ін. Можна сказати, що конфлікти є невід’ємною складовою соціального життя, що й привертає пильну увагу соціології до дослідження сфери конфліктів.

У найзагальнішому вигляді конфлікт – властивість стану людських взаємин, викликана браком тих або інших значущих ресурсів і виражена в гострій психологічній напрузі та діях протиборства. Протилежний по суті стан людських стосунків – консенсус (згода, спокій) – передує конфлікту, слідує за конфліктом. Консенсус – не напруженість, а розрядка, не відчуття антипатії, а почуття симпатії.

Конфлікт за своєю природою не є фізичним предметом, сам по собі існувати не може, він є станом людських відносин. Конфлікт – явище не субстанціональне, він завжди є слідством чогось.

При всій своїй поширеності конфлікт – явище тимчасове, а постійний стан суспільства – згода. Але, незважаючи на свій тимчасовий характер, конфлікти можуть заподіяти величезні руйнування, подібні до землетрусів, тайфунів, цунамі.

Конфлікту властиві своєрідні властивості, відносини і зовнішні форми. Перш ніж давати визначення конфлікту, необхідно розглянути найважливіші з цих рис.

1. Конфлікт – явище соціальне, породжуване самою природою суспільного життя. Він виражає ті або інші сторони соціального буття, місце і роль людини в ньому. Тому конфлікт повинен сприйматися як цілком нормальне суспільне явище, властивість соціальних систем, процес і спосіб взаємодії людей.

2. Конфлікт – це прояв об’єктивних або суб’єктивних суперечностей, що виражається у протиборстві сторін. Конфлікт – не синонім суперечності, але й протиставляти ці поняття не можна. Суперечності, протилежності, відмінності – це необхідні, але недостатні умови конфлікту. Протилежності і суперечності перетворюються на конфлікт тоді, коли починають протидіяти сили, що є їх носіями.

3. Конфлікт – усвідомлене явище, обдумана дія. Він є властивістю людських взаємин, його не можна ототожнювати зі схожими відносинами у тварин. Конфлікт виникає з усвідомлення на рівні окремої людини, соціальної групи або ширшої спільності суперечності процесів взаємодії і відносин, відмінностей і несумісності інтересів, цінностей, цілей, тобто це осмислене протистояння.

4. Конфлікт – явище широко поширене, повсюдне, усюдисуще. Він виникає у всіх сферах суспільного життя і в різних формах міжособистісної взаємодії.

5. Конфлікт завжди протікає у формі протистояння, зіткнення, протиборства осіб або суспільних груп. У процесі його розгортання мають місце дії і контрдії, оскільки здійснення намірів учасників конфлікту неминуче зв’язане із втручанням у справи іншої сторони, нанесенням їй певного збитку, подоланням опору, створенням перешкод і так далі. Конфлікт – зовні виражена форма людської поведінки, дій на вербальному і невербальному рівнях.

6. Конфлікт – прогнозоване явище, яке піддається попередженню та регулюванню. Це обумовлено, по-перше, тим, що протистояння сторін одночасно є і сполучною ланкою, їх об’єднують загальне соціальне середовище, об’єктивні умови і суб’єктивні інтереси. По-друге, будь-який учасник конфліктного протистояння повинен аргументувати свою позицію, обґрунтовувати домагання, мобілізовувати сили, тобто виявляти себе і вступати у взаємодію.

Розглянемо декілька найбільш розгорнених визначень.

Соціальний конфлікт – це вид протистояння, при якому сторони прагнуть захопити територію або ресурси, загрожують опозиційним індивідам або групам, їх власності або культурі таким чином, що боротьба приймає форми атаки або оборони.

Конфлікт – це різні види протидії, протиборства осіб і груп з приводу цілей, що розмежували сторони, значущих для них інтересів, цінностей, установок; це також усвідомлена практична діяльність щодо подолання цих суперечності.

Відомо дві моделі опису конфлікту – структурна і процесуальна. Перша концентрує увагу на аналізі умов, що лежать в основі конфлікту, і на встановлення параметрів, що впливають на конфліктну поведінку. Друга робить акцент на процесі протікання конфлікту, тобто на його виникненні, подальших стадіях і фазах, кінцевому результаті. Часто використовується поєднання цих моделей, що дозволяє відобразити особливості структури і динаміки конкретного конфлікту, відтінити його соціально-психологічну специфіку.

Конфлікт складається з багатьох структурних елементів, які взаємопов’язані між собою і грають певні ролі. Структуру конфлікту складає сукупність наступних елементів:

• сторони конфлікту – це суб’єкти соціальної взаємодії, що знаходяться у стані конфлікту, або явно чи ще неявно підтримують суб’єкти, що конфліктують;

• предмет конфлікту – це те, із-за чого виникає конфлікт, тобто об’єктивно існуюча або уявна проблема, причина розбрату між сторонами;

• об’єкт конфлікту – це конкретна матеріальна або духовна цінність, до володіння якої прагнуть усі сторони конфліктної взаємодії;

• образ конфліктної ситуації – це відображення предмету конфлікту в свідомості суб’єктів конфліктної взаємодії;

• мотиви конфлікту – це внутрішні спонукальні сили, що підштовхують суб’єктів соціальної взаємодії до конфлікту (мотиви виступають у вигляді потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань);

• позиції конфліктуючих сторін – це те, про що вони заявляють одне одному в ході конфлікту або в переговорному процесі.

Для з’ясування суті конфлікту необхідно відзначити, що необхідними й достатніми умовами його виникнення є наявність у суб’єктів соціальної взаємодії протилежно направлених мотивів або думок, а також стан взаємного протиборства.

Процесуальна модель розглядає процес протікання конфлікту, тобто його виникнення, подальші стадії і фази, кінцевий результат. Для прогнозування, оцінювання і визначення раціональних технологій, методів і форм управління конфліктами необхідно мати уявлення про динаміку їх протікання. Це поняття можна визначити як процес поетапного розвитку конфлікту. Динаміка конфлікту як складного соціального явища знаходить своє відображення у двох поняттях: етапи конфлікту і фази конфлікту. Тобто динаміка конфлікту – це хід його розвитку по етапах і фазах.

Етапи конфлікту відображають істотні моменти, які характеризують його розвиток від появи до вирішення. Ця структурна категорія визначає в першу чергу методологію процесу управління конфліктами і допомагає знайти оптимальні рішення. Динаміка етапів конфлікту включає:

1. Виникнення і розвиток суперечливої ситуації. Спірна ситуація створюється суб’єктами соціальної взаємодії і є передумовою конфлікту.

2. Сприйняття спірної ситуації як конфліктною хоч би однією із сторін, емоційне переживання цього факту. Наслідками і зовнішніми проявами подібного сприйняття можуть бути зміни в настрої, критичні й недоброзичливі вислови в адресу опонента, обмеження комунікативних контактів з ним та ін.

3. Початок відкритої конфліктної взаємодії. Цей етап виражається в активних діях одного з учасників конфлікту, який усвідомив для себе конфліктну ситуацію. Ці дії (заяви, попередження, критичні вислови й ін.) направлені проти опонента. Інший учасник при цьому усвідомлює, що дії направлені проти нього й у свою чергу вживає адекватні дії проти ініціатора конфлікту.

4. Розвиток відкритого конфлікту. На цьому етапі учасники конфлікту відкрито заявляють про свої позиції й висувають вимоги. Разом з тим вони можуть не усвідомлювати особистих інтересів і не розуміти суть і предмет конфлікту.

5. Вирішення конфлікту. Залежно від суті й гостроти конфлікту вирішити його можна двома основними методами: 1) педагогічним, або психологічним (бесіда, переконання, роз’яснення, прохання і т.п.); 2) адміністративним (рішення виконавських органів, накази, розпорядження і т.п.). При цьому слід керуватися ситуативним підходом і підбирати засоби впливу залежно від конкретних обставин.

Причина конфлікту є тим пунктом, навколо якого розгортається конфліктна ситуація. Можна виділити наступні типи причин:

1. Наявність протилежних орієнтацій. У кожного індивіда і соціальної групи є певний набір ціннісних орієнтацій відносно найбільш значущих сторін соціального життя. Всі вони розрізнюються і звичайно протилежні. У момент прагнення до задоволення потреб, при наявності цілей, що блокуються, досягнути яких намагаються декілька індивідів або груп, протилежні ціннісні орієнтації приходять у зіткнення і можуть стати причиною виникнення конфліктів. Конфлікти внаслідок протилежних ціннісних орієнтацій надто різноманітні. Найбільш гострі конфлікти з’являються там, де існують відмінності в культурі, сприйнятті ситуації, статусі або престижі. Конфлікти, причиною яких служать протилежні орієнтації, можуть протікати в сферах економічних, політичних, соціально-психологічних й інших ціннісних орієнтацій.

2. Ідеологічні причини. Конфлікти, які виникають на ґрунті ідеологічних розбіжностей, є окремим випадком конфлікту протилежності орієнтацій. Різниця між ними полягає в тому, що ідеологічна причина конфлікту полягає в різному відношенні до системи ідей, які виправдовують і узаконюють відносини субординації, домінування і основоположні світогляди у різних груп суспільства.

3. Причини конфлікту, що полягають в різних формах економічної і соціальної нерівності. Цей тип причин пов’язаний зі значними відмінностями в розподілі цінностей між індивідами чи групами. Нерівність в розподілі цінностей існує повсюдно, але конфлікт виникає тільки при такій величині нерівності, яка розцінюється як вельми значна.

4. Причини конфліктів, що лежать у відносинах між елементами соціальної структури. Конфлікти з’являються внаслідок різного місця, яке займають структурні елементи в суспільстві, організації або впорядкованій соціальній групі. Конфлікт з цієї причини може бути пов’язаний,по-перше, з різними цілями. По-друге, конфлікт з цієї причини буває пов’язаний з бажанням того або іншого структурного елемента зайняти більш високе місце в ієрархічній структурі. Будь-що з перерахованих причин може послужити поштовхом, першим рівнем конфлікту тільки при наявності певних зовнішніх умов. Що ж повинно трапитися, щоб виник конфлікт, щоб актуалізувалася відповідна причина?

Очевидно, що крім існування причини конфлікту навколо неї повинні скластися певні умови, що служать поживною середою для конфлікту.

Гострота конфлікту. Коли кажуть про гострий соціальний конфлікт, то передусім мають на увазі конфлікт з високою інтенсивністю соціальних зіткнень, внаслідок яких за короткий проміжок часу витрачається велика кількість психологічних і матеріальних ресурсів. Для гострого конфлікту характерні в основному відкриті зіткнення, які відбуваються настільки часто, що зливаються в єдине ціле.

Гострота конфлікту в найбільшій мірі залежить від соціально-психологічних характеристик протилежних сторін, а також від ситуації, що вимагає негайних дій. Вбираючи енергію ззовні, конфліктна ситуація примушує учасників діяти негайно, вкладаючи в зіткнення всю свою енергію.

Тривалість конфлікту. Кожний індивід в своєму житті неминуче стикався з конфліктами різної тривалості. Це може бути коротка, що триває декілька хвилин, сутичка (між двома індивідами), а може бути і протистояння різних груп, що триває протягом життя декількох поколінь (конфлікт між релігіями). Дослідження конфліктних ситуацій показують, що тривалі, затяжні конфлікти небажані при будь-яких обставинах.

Наслідки соціального конфлікту. Наслідки соціального конфлікту вельми суперечливі. Конфлікти, з одного боку, руйнують соціальні структури, призводять до значних необґрунтованих витрат ресурсів, а з іншого, є тим механізмом, який сприяє розв’язанню багатьох проблем, гуртує групи і зрештою служить одним зі способів досягнення соціальної справедливості. Подвійність оцінки людьми наслідків конфлікту привела до того, що соціологи, що займаються теорією конфліктів, або, як ще кажуть, конфліктологією, не пришли до загальної точки зору з приводу того, корисні або шкідливі конфлікти для суспільства. Так, багато хто вважає, що суспільство й окремі його складові частини розвиваються внаслідок еволюційних змін і внаслідок цього передбачають, що соціальний конфлікт може носити тільки негативний, руйнівний характер.

Але існує група вчених, що складається з прихильників діалектичного методу. Вони визнають конструктивний, корисний зміст всякого конфлікту, оскільки внаслідок конфліктів з’являється нова якісна визначеність. Передбачимо, що в кожному конфлікті існують як дезінтегративні, руйнівні, так і інтегративні, творчі моменти. Конфлікт здатний руйнувати соціальну спільність. Крім того, внутрішній конфлікт руйнує групову єдність. Кажучи про позитивні сторони конфлікту, потрібно зазначити, що обмеженим, частковим наслідком конфлікту може виявитися посилення групової взаємодії. Конфлікт може бути єдиним виходом з напруженої ситуації.

Істотно значуще питання про місце і роль конфліктів в життєдіяльності окремої людини, соціальної групи, організації і суспільства в цілому. Ясно, що конфлікт є способом виявлення і вирішення протиріч. Проте краще, якщо об’єктивно існуюча суперечність не доводиться до конфлікту й усувається мирним шляхом. Тому про корисність конфлікту можна говорити лише в конкретних випадках і притому достатньо умовно. Таким чином, вирішення протиріч – об’єктивна функція конфлікту, проте це не означає, що вона співпадає з цілями учасників, тому функції конфліктів з позицій його учасників набагато різноманітніші.

Функція конфлікту виражає, з одного боку, його соціальне призначення, і тоді беруть до уваги наслідки конфлікту, а з іншою, – залежність, яка виникає між ним та іншими компонентами суспільного життя, тобто розглядають спрямованість відносин конфліктуючих суб’єктів та соціальних зв’язків.

З огляду на це можна класифікувати конфлікти залежно від їх значення і ролі як функціональні (що призводять до підвищення ефективності організації) чи як дисфункціональні (що призводять до зниження особистої задоволеності, погіршення групового співробітництва й зменшення ефективності діяльності організації).

Різноманітні функції конфліктів охарактеризовані в роботах німецьких соціологів Г. Зіммеля, Р. Дарендорфа й американського соціолога Л. Козера. Основне положення теорії Г. Зіммеля полягає в тому, що конфлікт, хоча і є однією з форм незгоди, у той же час являє собою соціалізуючу силу, що об’єднує протиборчі сторони і сприяє стабілізації суспільства. У цих випадках конфлікт допомагає виявити різноманітність точок зору, визначити більшу кількість альтернатив чи проблем, надає додаткову інформацію і т. ін. Це сприяє підвищенню ефективності процесу прийняття рішень, а також надає людям можливість висловити свої думки і тим самим задовольнити особисті потреби у повазі та владі.

Л. Козер у класичній роботі «Функції соціальних конфліктів» підкреслював, що конфлікт несе в собі не тільки деструктивну (руйнівну) функцію, у ньому закладений ще й великий позитивний потенціал. Вчений виділив основні функції конфлікту, які, на його думку, благотворно позначаються на сучасному стані суспільства і сприяють його розвитку.

Можна виділити конфлікти з переважно позитивною, позитивно-негативною та негативною спрямованістю.

Один із засновників Чикагської школи соціології Р. Парк включив конфлікт до чотирьох основних видів соціальної взаємодії поряд зі змаганням, пристосуванням та асиміляцією (від лат. аssimitio – уподібнення, ототожнення). На його погляд, змагання, що є соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетворюється на конфлікт, який завдяки асиміляції покликаний призвести до міцних взаємних контактів, до співробітництва і сприяти ліпшому пристосуванню.

Американський соціолог Л. Козер визначав конфлікт як ідеологічне явище, що відображає прагнення і почуття індивідів і соціальних груп у боротьбі за об’єктивні цілі: влада, зміна статусу, переоцінка цінностей, перерозподіл доходів і т.п. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають стагнації суспільства, відкривають дорогу інноваціям.

У загальному вигляді до головних функцій конфлікту можуть бути віднесені такі.

1. Інформативна. У свою чергу вона може бути поділена на дві підфункції:

а) сигналізуюча – її метою є привертання уваги суспільства до якихось обставин, що вимагають втручання, до проблем, що заважають подальшому розвитку підприємства (організації, трудового колективу);

б) комунікативна – полягає в обміні інформацією між учасниками конфлікту.

2. Інтегративна – впливає на співвідношення інтересів, структуру груп. Завдяки цій функції здійснюються:

• утворення груп, встановлення, підтримка нормативних і фізичних меж групи;

• встановлення і підтримка відносно стабільної структури внутрішньо-групових і міжгрупових відносин;

• соціалізація й адаптація як індивідів, так і соціальних груп;

• створення і підтримка балансу сил і, зокрема, влади;

• стимулювання нормотворчості та соціального контролю;

•створення нових і відновлення існуючих соціальних норм та інститутів;

• пошук протиріч, що, у свою чергу, сприятиме суспільному розвитку;

• посилення внутрішньо-групової інтеграції, зміцнення єдності групи, мобілізація внутрішніх резервів, пошук прихильників, виявлення супротивників, неформальних лідерів і неформального розміщення сил.

3. Регулятивно-розвиваюча (інноваційна) – за її допомогою відбувається усунення перешкод на шляху розвитку колективу (поліпшуються психологічні характеристики колективу, підсилюється соціальна активність, згуртованість і т. ін.). Конфлікт спонукає до змін, відкриває дорогу інноваціям. Він удосконалює можливості групового мислення і знижує синдром покори, коли підлеглі не висловлюють ідей, що, як вони вважають, суперечать ідеям їхніх керівників. Це може поліпшити якість процесу прийняття рішень, тому що додаткові ідеї і «діагностика» ситуації ведуть до ліпшого її розуміння; симптоми відокремлюються від причин і розробляються додаткові альтернативи та критерії їх оцінки. Через конфлікт члени групи можуть визначити можливі шляхи вирішення проблеми.

4. Психотерапевтична (полегшуюча) – конфлікт знімає психологічну напруженість, дискомфорт. Проблему, що виникла, можна вирішити шляхом, прийнятним для всіх сторін, і в результаті всі будуть більшою мірою відчувати свою причетність до вирішення цієї проблеми. Це, у свою чергу, сприятиме зниженню вірогідності проявів ворожості, несправедливості. Сторони будуть більше налаштовані на співробітництво, а не на антагонізм у майбутніх ситуаціях, що можуть завершитися конфліктом. Якщо конфлікт вчасно виявлений і вирішений, це дає можливість запобігти серйозніших конфліктів, що ведуть до тяжких наслідків.

Якщо конфліктом не керували чи керували неефективно, то можуть утворитися наступні дисфункціональні наслідки, тобто умови, що заважають досягненню цілей. Можна відзначити, що посилення негативної спрямованості конфлікту відбувається, коли виникає переміщення об’єкта боротьби з конкретних питань безпосередньо на учасників. До дисфункціональних функцій конфлікту можна віднести виникнення нестабільності в суспільстві, великих матеріальних і моральних втрат, загрози для життя і здоров’я людей. У результаті конфлікту в колективі можуть спостерігатися такі негативні явища:

• незадоволеність, поганий настрій, зростання плинності кадрів і зменшення продуктивності;

• менший ступінь співробітництва в майбутньому;

• зростання непродуктивної конкуренції з іншими групами в організації;

• уявлення про іншу сторону як про «ворога»;

• уявлення про свої цілі як позитивні, а про цілі іншої сторони як негативні;

• згортання взаємодії і спілкування між конфліктуючими сторонами, збільшення ворожості між ними.

За даними проведених за кордоном досліджень, несвоєчасне вирішення конфліктів, що назрівають, може призвести до нижченаведених наслідків.

1. Втрата робочого часу. Конфлікт може стати причиною прогулів. Крім цього, медики встановили, що більшість хвороб має психогенне походження і т. ін.

2. Втрата управлінського часу. Дослідження проблем управління в США показали, що 25% часу, витраченого на управління, йде на улагодження конфліктів. Ця цифра збільшується до 30% для керівників нижчої ланки.

3. Погіршення якості рішень, що приймаються. Для прийняття правильного рішення той, хто його приймає, потребує обґрунтованої інформації. Якщо між джерелами інформації (співробітниками, вищестоящими, підлеглими, допоміжним персоналом) і тими, хто приймає рішення, відносини порушені, то свідомо перекручена інформація може призвести до непередбачених наслідків. Так, трагічне рішення про запуск «Челленджера» у січні 1986 р. було викликане конфліктом серед людей, що приймали рішення.

4. Втрата кваліфікованих працівників. У США підрахували, що звільнення керівника нижчої ланки чи досвідченого технічного працівника веде до відчутних втрат.

5. Реорганізація. Перестановка співробітників, роз’єднання конфліктуючих сторін (наприклад, зміна безпосереднього керівника) можуть знизити напругу, але при цьому збільшити витрати.

6. Саботаж. Нанесення збитку репутації, навмисне псування устаткування, порушення виробничого процесу – це є найочевидніші втрати від конфлікту.

7. Зниження бажання працювати. Важко зберегти ентузіазм і обов’язковість, якщо увага співробітників зосереджена на суперечностях з колегами і керівництвом.

Відомо, що проблема типології виникає у всіх науках, що мають справу з безліччю різнорідних об’єктів. Складність цієї проблеми обумовлена, з одного боку, практичною неможливістю проведення «чистих» експериментів, а з іншого – труднощами методологічного характеру.

У зв’язку з різноманітністю критеріїв визначення та аналізу конфліктів зрозуміла відмова від пошуку єдиної типології як повного і однозначного відображення будь-якого конфлікту.

У практиці роботи сучасних організацій постійно виникає необхідність вибору різноманітних методів впливу на конфлікти та управління ними. Для ефективності важливо співвідносити обрані методи з типом і видом конфлікту, а для цього необхідно вчасно визначити, до якого виду він відноситься. Використовуючи ситуативний підхід, організація має можливість економити ресурси, підвищувати оперативність ухвалення управлінських рішень, що позитивно відіб’ється на ефективності її діяльності.

Отже, тип конфлікту – це варіант конфліктної взаємодії, який виділяється за певною ознакою.

Залежно від кількості учасників конфлікти поділяють на внутрішньоособові, міжособові, групові, конфлікти між особою і групою.

Внутрішньоособові конфлікти є зіткненням усередині особи рівносильних, але протилежно направлених мотивів, потреб, інтересів. Особливістю даного виду конфлікту є вибір між бажаннями і можливостями, між необхідністю домагатися цілей і дотриманням при цьому необхідних вимог. Прикладами є конфлікти «плюс-плюс», «плюс-мінус», «мінус-мінус».

Конфлікти «плюс-плюс» передбачають вибір одного з двох сприятливих варіантів, наприклад: куди поїхати відпочивати або що придбати (автомобіль якої марки)? При цьому, хоча вибір здійснюється з бажаних альтернатив, конфлікт може супроводжуватися стресовими ситуаціями, оскільки сам вибір часто буває складним і хворобливим.

Конфлікти «плюс-мінус» – це конфлікти, у яких робиться вибір з декількох альтернатив, при цьому кожен із варіантів містить і позитивні, і негативні наслідки. Наприклад, звільнення підлеглого є альтернативою для керівника: а) позитивний аспект – звільнення небажаного працівника і б) негативний аспект – необхідність знайти нового співробітника. У даному випадку доводитися прораховувати ряд варіантів, необхідні емоційні і матеріальні витрати для реалізації поставленого завдання.

Конфлікти «мінус-мінус» – це конфлікти, в яких у особи виникає необхідність ухвалювати рішення, всі варіанти якого мають негативні наслідки. Наприклад, на вакантну посаду претендують дві кандидатури, які не повністю відповідають кваліфікаційним вимогам. Керівник повинен зробити вибір, оскільки в даній ситуації він обмежений в часі.

Різновидом внутрішньо-особових конфліктів є рольові конфлікти, коли до однієї людини пред’являються суперечливі вимоги щодо того, яким повинен бути результат її роботи. При цьому виникає необхідність одночасного виконання декількох особистих ролей (функцій).

Міжособові конфлікти – це зіткнення індивідуумів між собою на основі протилежно спрямованих мотивів. Ці конфлікти найпоширеніші, адже вони охоплюють практично всі сфери людських відносин. Будь-який конфлікт можна звести до міжособового. Навіть у міждержавних конфліктах трапляються зіткнення між лідерами або представниками держав. Саме цей тип конфліктів достатньо поширений у виробничих колективах, сім’ї, соціальному середовищі. У колективі він може виявлятися по-різному.

Міжособовий конфлікт може також виявлятися при прямому зіткненні осіб. Люди з різними рисами вдачі, поглядами і цінностями іноді просто не в змозі ладнати між собою. Як правило, погляди і цілі таких людей відрізняються корінним чином. Міжособові конфлікти мають такі специфічні властивості:

• протиборство людей відбувається безпосередньо (суперники стикаються лицем до лиця);

• виявляється весь спектр об’єктивних і суб’єктивних причин;

• наявна висока емоційність;

• зачіпаються інтереси не тільки суб’єктів конфлікту,але й тих, з ким вони безпосередньо зв’язані службовими або міжособовими відносинами;

• міжособові конфлікти є своєрідним полігоном для перевірки характерів, темпераментів, інтелекту, волі, інших індивідуально-психологічних властивостей суб’єктів конфліктного протистояння.

У міжгруповому конфлікті протиборчими сторонами виступають групи (малі, середні або мікрогрупи). В основі такого протиборства лежить зіткнення протилежно направлених групових мотивів (інтересів, цінностей, цілей). У цьому полягає одна з особливостей цих конфліктів. Останніми роками міжгрупові конфлікти стали повсякденним явищем суспільного життя у зв’язку з активізацією міжгрупової конфліктності в організаціях, які складаються з безлічі груп – як формальних, так і неформальних. Навіть у якнайкращих організаціях між такими групами можуть виникати конфлікти. Часто із-за розбіжностей цілей починають конфліктувати один з одним функціональні групи усередині організації. Конфлікти також можуть виникати із-за залежності окремих функціональних підрозділів один від одного.

Конфлікт між особою і групою. Між окремою особою і групою може виникнути конфлікт, якщо ця особа займе позицію, що відрізняється від позиції групи. Таких конфліктів багато:

- керівник – колектив;

- рядовий член колективу – колектив;

- лідер – група.

Причини конфліктів, які виникають між особою і групою, пов’язані з порушенням рольових очікувань; з неадекватністю внутрішньої установки особи її статусу; порушенням групових норм.

Важливою особливістю даного виду конфліктів є те, що конфліктна взаємодія здійснюється на основі зіткнення і особистих, і групових мотивів, а образи конфліктної ситуації представлені першим суб’єктом в індивідуальних поглядах і оцінках, а другим – в групових.

По сферах прояву виділяють політичні, економічні, соціальні, сімейно-побутові, управлінські, юридичні, ідеологічні, релігійні й ін. конфлікти.

По формах і ступеню конфліктного протистояння виділяють

а) приховані і відкриті конфлікти. При відкритому конфлікті зіткнення опонентів явно виражені: сварки, спори, військові протистояння. Взаємодія в цьому випадку регулюється нормами, які відповідають ситуації і рівню учасників конфлікту (міжнародними, правовими, соціальними, етичними).

У прихованому конфлікті відсутні зовнішні агресивні дії між конфліктуючими сторонами, але при цьому використовуються побічні способи впливу. Це відбувається за умови, що один з учасників конфліктної взаємодії побоюється іншого або ж у нього немає достатньої влади і сил для відкритої боротьби;

б) спонтанні, ініціативні і спровоковані;

в) неминучі, вимушені, позбавлені доцільності.

По комунікативній спрямованості виділяють вертикальні (начальник – підлеглий), горизонтальні (між рівними за статусом) та змішані конфлікти.

По способах врегулювання розрізняють антагоністичні конфлікти, що супроводжуються непоступливістю і непримиренністю сторін, і компромісні, які допускають варіативність шляхів подолання розбіжностей, зближення поглядів, інтересів, цілей.

По функціональних наслідках виділяють конструктивні і деструктивні конфлікти.

По ступеню тривалості і напруженості – бурхливі швидкоплинні, гострі тривалі, слабко виражені й уповільнені, слабко виражені та швидкоплинні конфлікти.

2. Конфліктологію збудували як самостійну науку американський соціолог Льюіс Козер (1913-2003) і німецький вчений Ральф Дарендорф (народ. 1929 р.).

Проте потрібно відзначити, що власне конфліктологічним побудовам передувала структурно-функціональна модель суспільства, обґрунтована американським соціологом Толкоттом Парсонсом. Згідно цієї теорії, будь-яка соціальна система є відносно стійкою, стабільною, добре інтегрованою структурою, у якій кожен елемент системи має певну функцію, роблячи тим самим внесок до підтримки її стійкості. При цьому визнавалася внутрішня суперечність соціальної системи і, отже, реальність виникнення конфліктів. Але в цілому Парсонс виступав за підтримку «гармонійних», тобто безконфліктних стосунків між елементами системи. Конфлікт видавався йому соціальною аномалією, яку необхідно долати.

Пізніше вчені відмітили, що як би добре і бездоганно організація не функціонувала і керувалася, у ній незмінно виникали конфлікти. Це змусило сумніватися в можливості безконфліктної моделі соціальної системи і враховувати неминучий і закономірний характер соціальних суперечностей. У результаті з початку 50-х років ХХ століття склалися і набули поширення сучасні концепції конфлікту.

Л. Козер у роботі «Функції соціального конфлікту» (1956 р.), яка є класикою сучасної конфліктології, слідуючи за М. Вебером, підкреслив загальність та універсальність конфліктів у суспільстві і дав глибоке обґрунтування позитивної ролі конфлікту в суспільстві. Його концепцію тому називають позитивно-функціональною.

Л. Козер пропонує розуміти під конфліктом «боротьбу за цінності й претензії» і вбачає в нім якусь соціальну напруженість між тим, що є, і тим, що повинно бути відповідно до відчуттів, поглядів, інтересів соціальних груп та індивідів.

Позитивний потенціал конфліктів полягає в тому, що вони сприяють соціалізації індивідів і утворенню соціальних груп, встановленню і підтримці стабільної структури внутрішньо-групових і міжгрупових відносин, створенню і збереженню балансу сил, сигналізації про ті або інші соціальні проблеми, недоліки. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають старінню системи, відкривають дорогу інноваціям.

Основні положення теорії Л. Козера:

1) постійним джерелом і причиною сучасних соціальних конфліктів є дефіцит ресурсів, не тільки матеріальних, але й політичних, ресурсів влади, престижу, які існують у будь-якому суспільстві, тому, поки існує суспільство, буде напруженість, будуть конфлікти, особливу роль гратиме боротьба людей за владу, престиж і пошану;

2) хоча конфлікти існують у будь-якому суспільстві, їхня роль в недемократичному і демократичному суспільствах різна: у тоталітарному суспільстві, яке розколоте на ворогуючі табори, конфлікти носять руйнівний характер; у відкритому суспільстві конфліктів більше, оскільки люди відкриті, але конфлікти ведуть не до руйнування, а до творення;

3) конструктивні й руйнівні результати глибоко різняться між собою; мета конфліктології – обмежити негативні наслідки конфлікту і добитися оптимальних, позитивних результатів.

Р. Дарендорф у роботах «Класова структура і класовий конфлікт» (1965 р.) і «Соціальний конфлікт в сучасності» (1988 р.) розглядає конфлікт як головну категорію соціології. Він запропонував конфліктну модель суспільства, вважаючи, що наявність конфліктів – природний стан суспільства, яке в будь-якій своїй частці схильне до розузгоджень і конфліктів. «Не наявність, а відсутність конфлікту є чимось дивовижним і ненормальним».

Причиною конфлікту, разом з соціальною нерівністю (неоднаковий доступ до ресурсів), є боротьба за владу, престиж і авторитет, нерівне положення у стосунках управління і організації. Для регулювання і попередження конфліктів важливі принаймні три умови:

1) наявність ціннісних установок;

2) рівень організації сторін – чим він вищий, тим легше досягти згоди і виконання домовленостей;

3) взаємна прийнятність певних правил, що підтримують відносини сторін, які беруть участь в конфлікті.

Конфлікти – не завжди загроза для суспільства, навпаки, вони можуть бути використані як джерело позитивних змін, тому суспільство виробило методи раціонального регулювання конфліктів. Концепцію Дарендорфа у зв’язку з цим називають діалектичною.

Істотний внесок у завершення формування конфліктології як науки вніс сучасний американський соціолог Кеннет Боулдінг, який написав у 1963 році роботу «Конфлікт і захист. Загальна теорія». Його концепція називається загальна теорія конфлікту. Він також виходить з протилежних функціоналізму установок, а саме: конфлікти усюдисущі, прагнення до ворожнечі з собі подібними лежить у самій природі людини. Разом з тим стверджується, що конфлікти виникають і розвиваються за загальними зразками, виявляються через єдині елементи, невідокремлені від соціальних умов, їх можна попередити і подолати. Для цього необхідне розуміння причин виникаючих протиборств, розумний вибір узгоджених способів їх усунення, етичне вдосконалення людей.

Боулдінг дав опис двох основних моделей конфліктів:

1) статистична модель: конфлікт – специфічна система, першим елементом якої є сторони (люди, тварини, об’єкти), другий елемент – відносини між сторонами. Конфлікт – конкурентна ситуація, у якій сторони прагнуть зайняти позицію, не сумісну з бажаннями іншої сторони;

2) динамічна модель будується на відомій сучасній концепції поведінкової психології (біхевіоризм) – людина поводиться за принципом «стимул ® реакція». Динаміка конфлікту – прояв загальних поведінкових реакцій людини за умов протиборства.

Сьогодні не можна говорити про загальновизнану теорію конфліктів, виявляються істотні розбіжності в методологічних підходах до характеристики ролі і значення конфліктології. Доводиться зважати на наявність не співпадаючих за змістом концепцій і положень, з необхідністю самостійно обирати свою позицію.

3. Управління конфліктом – цілеспрямований, обумовлений об’єктивними законами вплив на динаміку конфлікту задля розвитку або руйнування тієї соціальної системи, до якої має відношення даний конфлікт.

Оскільки у функціональному плані конфлікти відрізняються суперечністю (функціональні і дисфункціональні), для нас у даному визначенні найбільш важливим є конструктивний аспект конфліктів. Головна мета управління конфліктами полягає в тому, щоб запобігати дисфункціональним (деструктивним) конфліктам і сприяти адекватному вирішенню функціональних (конструктивних).

Управлінню конфліктом повинна передувати стадія його діагностики, тобто визначення основних складових конфлікту, його причин. Діагностика допомагає визначити

• дійсні причини конфлікту;

• учасників конфліктного протиборства;

• динаміку розвитку конфлікту;

• позиції конфліктуючих сторін (цілі, потреби, надії і т. п.);

• методи, засоби і форми вирішення конфлікту.

Управління конфліктами як складний процес включає такі види діяльності:

· прогнозування конфліктів і оцінювання їх функціональної спрямованості;

· попередження або стимулювання конфлікту;

· регулювання конфлікту;

· вирішення конфлікту.

Зміст управління конфліктами знаходиться у строгій відповідності з їх динамікою.

Прогнозування конфлікту – це один з найважливіших видів діяльності суб’єкта управління, воно направлене на виявлення причин даного конфлікту в потенційному розвитку. Основним джерелом прогнозування конфлікту є вивчення об’єктивних та суб’єктивних умов і чинників взаємодії між людьми, а також їхніх індивідуально-психологічних особливостей. У колективі, наприклад, такими умовами і чинниками можуть бути стиль управління; рівень соціальної напруженості; соціально-психологічний клімат; лідерство і мікрогрупи, інші соціально-психологічні явища.

Попередження конфлікту – це вид діяльності суб’єкта управління, направлений на недопущення виникнення конфлікту. Попередження конфліктів базується на їх прогнозуванні. У цьому випадку на основі отриманої інформації про причини назріваючого небажаного конфлікту починається активна діяльність з нейтралізації дії всього комплексу чинників, що детермінують його. Це так звана вимушена форма попередження конфлікту.

Але конфлікти можна попереджати, здійснюючи в цілому ефективне управління соціальною системою. У даному випадку управління конфліктом (у тому числі і попередження конфлікту) є складовою частиною загального процесу управління в цій системі. Основними шляхами такого попередження конфліктів в організаціях можуть бути

• постійна увага до задоволення потреб і запитів співробітників;

• підбір і розстановка співробітників з урахуванням їх індивідуально-психологічних особливостей;

• дотримання принципу соціальної справедливості в будь-яких рішеннях, що зачіпають інтереси колективу й особи;

• виховання співробітників, формування в них високої психолого-педагогічної культури спілкування і ін.

Подібну форму попередження конфліктів на відміну від попередньої можна назвати превентивною.

Стимулювання конфлікту – це вид діяльності суб’єкта управління, направлений на провокацію, виклик конфлікту. Стимулювання виправдане по відношенню до конструктивних конфліктів. Засоби стимулювання конфліктів можуть бути самими різними: винесення проблемного питання для обговорення на зборах, нарадах, семінарах і т. д.; критика ситуації, що склалася, на нараді; виступ з критичним матеріалом в засобах масової інформації і тому подібне Але при стимулюванні того або іншого конфлікту керівник повинен бути готовим до конструктивного управління ним.

Регулювання конфлікту – це вид діяльності суб’єкта управління, направлений на ослаблення і обмеження конфлікту, забезпечення його розвитку у бік дозволу. Регуляція як складний процес передбачає ряд етапів, які важливо враховувати в управлінській діяльності.

1 етап. Визнання реальності конфлікту конфліктуючими сторонами.

2 етап. Легітимізація, тобто досягнення угоди між конфліктуючими сторонами щодо визнання і дотримання встановлених норм і правил конфліктної взаємодії.

3 етап. Інституціалізація, тобто створення відповідних органів управління, робочих груп з регулювання конфліктної взаємодії.

Розв’язання конфлікту – це вид діяльності суб’єкта управління, пов’язаний із завершенням конфлікту. Це завершальний етап управління конфліктом. Вирішення конфлікту може бути повним і неповним. Повне вирішення конфлікту досягається при усуненні причин, предмету конфлікту і конфліктних ситуацій. Неповне вирішення конфлікту здійснюється тоді, коли усуваються не всі причини або конфліктні ситуації. У такому разі неповне вирішення конфлікту може бути етапом на шляху до його повного розв’язання.

У реальній практиці управління конфліктами важливо враховувати передумови, форми і способи їх розв’язання.

Передумови вирішення конфлікту:

1) достатня зрілість конфлікту;

2) потреба суб’єктів конфлікту в його вирішенні;

3) наявність необхідних засобів і ресурсів для вирішення конфлікту.

Форми розв’язання:

– поступка – знищення або повне підпорядкування однієї із сторін;

– компроміс – узгодження інтересів і позицій конфліктуючих сторін на новій основі;

– ухилення – вихід однієї з сторін із конфлікту;

– співпраця – переведення боротьби на шлях сумісного подолання суперечностей.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення соціального конфлікту.

2. Сформулюйте необхідні і достатні умови для виникнення конфлікту.

3. Назвіть структурні елементи конфлікту.

4. Назвіть функції і дисфункції соціального конфлікту.

5. Назвіть критерії класифікації конфліктів.

6. У чому полягає суть динаміки конфлікту?

7. Що означає «управління конфліктами»?

8. Які ви знаєте форми і методи вирішення конфлікту?

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ І ПОНЯТТЬ

АБСТРАГУВАННЯ – теоретичний метод сходження від конкретного до абстрактного, від емпіричного до теоретичного. Цей метод має такі форми:

1) А. за допомогою відволікання – розгляд окремих рис або властивостей об’єкта (без зв’язку з іншими й об’єктом в цілому); 2) А. за допомогою ототожнення (вивчення об’єкта на підставі обмеженого набору його ознак, що є певним спрощенням об’єкта); 3) А. за допомогою ідеалізації (розумове конструювання ідеальних об’єктів).

АВТОРИТЕТ – установлене й узаконене право керувати діями і поведінкою інших людей.

АГЕНТИ ВТОРИННОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ – представники адміністрації школи, ВНЗ, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін.

АГЕНТИ ПЕРВИННОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ – люди, які є найближчим оточенням особи (батьки, родичі, друзі).

АГЕНТИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ – певні особи, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі.

АДАПТАЦІЯ СОЦІАЛЬНА – при­стосування до умов середовища і результат цього процесу. А.С. розгля­дають як вид взаємодії окремої особи, соціальної спільноти із середо­вищем, спрямованої на узгодження вимог та сподівань її учасників, реалізацію системи заходів щодо приведення індивідуальної чи колек­тивної соціальної поведінки індивідів у відповідність до загальновизнаних норм, правил, а також пристосування їх до безпечних соціальних та екологічних умов життєдіяльності.

АККУЛЬТУРАЦІЯ – 1) процес взаємовпливу культур, коли в ході прямого контакту засвою­ються технології, взірці поведінки, цінності чужої культури, які, у свою чергу, змінюються і пристосовуються до нових вимог; 2) передача еле­ментів культури від одного покоління до іншого у межах однієї культури.

АКТИВНІСТЬ ОСОБИ – здатність особистості до свідо­мої трудової і соціальної діяльності, ступінь цілеспрямованого, планомірного перетворення нею навколишнього середовища і самої себе. А.О. виявляється в її ініціативності, діловитості, психологічному настрої на діяльність.

АКТИВНІСТЬ СОЦІАЛЬНА – енергійна, посилена діяльність, діяльний стан, діяльна участь у чомусь, одна з характерних рис способу життєдіяльності соціального суб’єкта (особистості, соціаль­ної групи, історичної спільноти, суспільства), що відображає рівень спрямованості здібностей, знань, навичок, концентрації вольових, творчих зусиль на реалізацію невідкладних потреб, інтересів, мети, ідеалів завдяки освоєнню, збереженню, руйнуванню існуючих або створенню нових умов, життєво важливих зв’язків з природним і со­ціальним середовищем, формуванню особистих соціальних якостей.

АНДЕРКЛАС – вер­ства суспільства, що утворюється декласованими елементами (нарко­мани, алкоголіки, жителі міських нетрів, «пасивні бідні» та ін.), які втратили людське обличчя й опустилися на «соціальне дно»; верства, що перебуває на найнижчих щаблях соціальної ієрархії. Ключовими характеристиками А. є постійна депривація, соціальна маргінальність, цілковита залежність від державної підтримки, субкульту­ра фаталізму.

АНОМІЯ – такий стан суспільства, за якого значна частина його членів, знаючи про існування обов’язкових суспільних норм, ставляться до них негативно або байдуже.

АФЕКТ – 1) емо­ційне переживання, пристрасть, рух душі; 2) відносно короткочасне, але сильне і глибоке хвилювання, інтенсивне емоційне переживання, що виникає, як правило, у відповідь на сильний подразник і яке суп­роводжується відчутними фізіологічними змінами, звуженням свідомості та зниженням контролю за своїми діями. Розрізняють фізіологічний і патологічний А. Фізіологічний А. (лють, гнів, страх) хоч і впливає з великою силою на психіку, але не позбавляє людину можливості ро­зуміти і контролювати свою поведінку. Патологічний А. призводить до глибокого запаморочення свідомості та супроводжується автоматич­ними безцільними діями. Особа, яка вчинила злочин у стані патологі­чного А., визнається неосудною.

БАЗОВА ОСОБИСТІСТЬ – сукупність типових особистісних рис, притаманних людям, які виросли в одній культурі і пройшли одні й ті ж процеси соціалізації.

БЕЗРОБІТТЯ – соціальне явище, суть якого полягає в незайня­тості працездатного населення, невикористання його суспільством та перетворення у резервну армію праці; відображає надмір пропозиції робочої сили щодо попиту. Причини Б.: глибокі структурні зрушення в економіці; циклічність економічного розвитку; нерівномірність розмі­щення продуктивних сил; науково-технічний прогрес, технологічні но­вовведення; банкрутство або ліквідація підприємств; недосконалість системи професійної підготовки й перепідготовки; пошуки працівни­ками нових робочих місць.

БІДНІСТЬ – неспроможність підтримувати мінімальний рівень споживання, зумовлений фізіологічними, соціальними, культурно визначеними якісними нормами. Б. залежить від загального стандар­ту, рівня життя в даному суспільстві, від розподілу суспільного багат­ства, статусної системи і системи соціальних очікувань. Розрізняють абсолютну Б. – неспроможність задовольнити вітальні людські потре­би, відсутність фізіологічного і соціального мінімуму засобів існуван­ня – і відносну Б. – екстремальну форму нерівності в стандартах життя та соціальному захисті. У багатьох розвинутих країнах світу для знижен­ня рівня Б. ухвалюють програми боротьби з нею.

«БІЛІ КОМІРЦІ» – у західній соціології – службовці, чиновники, працівники, які зайняті розумовою працею і входять до складу т. зв. «невиробничого персоналу» підприємств, організацій, фірм. Викори­стовуються також терміни «сині комірці» – працівники фізичної праці; «коричневі комірці» – працівники сфери обслуговування; «сірі комірці» – працівники галузей соціальної інфраструктури; «рожеві комірці» – секретарки, друкарки, телефоністки та ін.; «золоті комірці» – висо­кокваліфіковані вчені та спеціалісти, які можуть як підприємці вико­ристовувати свої професійні знання.

БІОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ у соціології – напрям, головною озна­кою якого є застосування понять і законів біології при аналізі суспіль­ного життя. Хоча аналогії з органічним світом у соціальних теоріях відомі вже з античності, перенесення законів біології на явища і про­цеси суспільного життя набуло особливого поширення у другій пол. ХІХ ст. у зв’язку з успіхами біології (відкриття клітини, закону бороть­би за існування і природного відбору та ін.). До Б.Н. в соціології нале­жать вчення Г. Спенсера, расово-антропологічна школа, органістична школа, соціальний дарвінізм. Загальним недоліком їх було ігнорування історичного суб’єкта як творчої суспільної сили і соціальної еволюції, ототожнення біологічного і соціального організму. Біологічні теорії суспільства порушували деякі складні питання (проблеми цілісності суспільства, структури і функцій його окремих частин, вивчення со­ціальних конфліктів та ін.), однак не могли пояснити логіку соціаль­них процесів, призводили до антиісторизму, поверхові аналогії часто підміняли конкретне вивчення явищ суспільного життя. Тому не ви­падково в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. біологічні теорії поступово витіс­няються психологічними.

БІХЕВІОРИЗМ – напрям у соціології, який визнає визначальним механізмом соціальної поведінки рефлек­торну реакцію людського організму (фізичну чи вербальну) на подраз­ники (стимули) зовнішнього середовища за принципом «стимул – реак­ція». Основний постулат Б. полягає у вимозі описувати й аналізувати лише те в людині, що безпосередньо спостерігається, тобто її поведінку і вчинки.

БРОДЯЖНИЦТВО – блукання особи, яка не має постійного місця проживання та існує на випадкові доходи, ухиляючись від суспільно корисної праці, переїжджаючи з одного населеного пункту до іншого або в межах одного міста (району).

БУНТ – форма масової поведінки, яка означає ряд стихійних форм колективного протесту: масові хвилювання, повстання. Б. означає непокору офіційній владі. Причиною його виникнення є масове невдоволення чимось (умовами життя і праці, гнобленням, поганим ставленням тощо), або кимось (найчастіше керівництвом).

БУРЖУАЗІЯ – клас індустріального суспільства, який виріс із верхніх верств третього стану суспільства пізнього середньовіччя (ба­гатих купців, лихварів, цехових майстрів, землевласників); є власни­ком основних засобів виробництва і організатором виробництва, заснованого на використанні найманої праці. З розвитком індустрі­ального суспільства ускладнюється структура Б., зокрема входженням до її складу верхівки найманих управлінців приватних капіталістич­них компаній, вищих чиновників державного апарату, провідних бур­жуазних політичних діячів. Залежно від розмірів підприємства, масш­табів використання найманої робочої сили Б. поділяється на велику і середню. Виділяють також дрібну Б., до якої належать власники за­собів виробництва, що живуть винятково або головним чином влас­ною працею; остання складає окремий клас ринкового суспільства.

БЮРОКРАТІЯ – офіційні особи, посади яких утворюють ієрархію, вони відрізняються формальними правами й обов’язками, що визначають їхні дії і відповідальність.

ВЕСТЕРНІЗАЦІЯ – неологізм, який вживаєть­ся для позначення процесу зростання впливу культури і політики за­хідних країн на життя сучасного людства.

ВЗАЄМНІСТЬ– необхідна умова соціальної взаємодії індивідів. Якщо В. відсутня, то соціальні суб’єкти уникають взаємодії, яка втра­тила винагороди.

ВЗАЄМОДІЯ СОЦІАЛЬНА – система взаємозумовлених соціальних дій, пов’язаних циклічною залежністю, при якій дії одного суб’єкта є одночасно причиною й наслідком відповідних дій інших; є формою соціальної комунікації або спілкування принаймні двох осіб чи спільнот, у якій систематично здійснюється їх вплив одне на одного, реалізується соціальна дія кожного із партнерів, досягається присто­сування дій одного до іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсі дій і певна міра солідарності чи згоди між ними. Об’єднуючими елементами В.С. є мова, всілякі сим­воли, предмети, цінності тощо.

ВИБІРКА– 1) процес формування вибіркової сукупності; 2) представницька частина генеральної сукупності. З практичних причин і міркувань економії витрат збір інформації про сукупність людей чи об’єктів, які цікавлять дослідника, інколи недоцільний, а часто й не­можливий. У таких випадках з метою дослідження здійснюється В. час­тини населення. Головними критеріями при цьому є забезпечення В. точної репрезентації всієї сукупності, яку вона відображає, і впевненість у високій надійності даного способу відбору.

ВИСХІДНА СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ – соціальний підйом, рух індивіда чи соціальної групи у соціальній ієрархії.

ВИХОВАННЯ – процес свідомого цілеспрямованого і систематичного формування особистості, який здійснюється у межах і під впливом соціальних інститутів (сім’ї, виховних і навчальних закладів, уста­нов культури, громадських організацій, засобів масової інформації і т. ін.) з метою її підготовки до виконання соціальних функцій і ролей, до життєдіяльності в різних сферах соціальної практики (професійно-трудовій, суспільно-політичній, культурній, сімейно-побутовій та ін.).

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – здійснюваний у різних формах контроль за діяльністю суб’єкта з позиції виконання ним прийнятих норм і пра­вил; усю повноту відповідальності несуть розум та воля особистості.

ВЛАДА – це взаємодія, яка ґрунтується на нерівності індивідів, коли одна особа може примушувати одну чи кількох осіб до певних дій, незалежно від їхнього бажання, а іноді й всупереч йому.

ВЛАСНІСТЬ– соціологічна категорія, яка містить низку підсис­тем суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, пси­хологічних, національних тощо), що прямо й опосередковано стосу­ються привласнення предметів природи у процесі праці та привлас­нення матеріальних і духовних благ через соціально-економічну форму суспільного способу виробництва. Соціальний аспект В. розкриває процес утворення і розвитку класів, соціальних груп і взаємодію між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отри­мання певної частки суспільного багатства.

ВТОРИННА МОДЕРНІЗАЦІЯ (її ще називають «навздогінна модернізація») пов’язана із індустріалізацією країн, що розвиваються. Головною відмінністю Б. М. від первинної є та, що вона відбувається вже за умов існування зрілих соціально-економічних і культурних взірців, якими є так звані розвинуті країни.

ГАРМОНІЯ СОЦІАЛЬНА – відповідність, безконфліктне співіснування усіх елементів соціальної спільності.

ГЕНДЕР – сукупність соціальних характеристик статі.

ГЕНЕРАЛЬНА СУКУПНІСТЬ – всі соціальні об’єкти, які є предметом вивчення у межах, окреслених програмою конкретного соціологічного дослідження.

ГЕТЕРОГАМІЯ – шлюб між людьми, які різняться між собою за соціально значимими ознаками (соціальне походження, національність, раса, релігія тощо).

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ – виникнення світової загальної соціокультурної системи, диференційованої на окремі локальні підсистеми. Основними ознаками Г. формування світового ринку, політики, комунікації, все­світньої культурної стандартизації, всесвітньої спортивної діяльності, туризму, зростання міжконтинентальних структур, поява світових (що так чи інакше торкаються усіх країн) проблем: екологічної проблеми, проблем війни і миру, світового розвитку, прав людини, розвитку ос­віти, проблем бідності, хвороб тощо. Як процес кількісного зростання й інтенсифікації політичних, економічних, соціальних, культурних зв’язків і стосунків держав світу, Г. започатковується з другої полови­ни ХХ ст. Як політична практика Г. зорієнтована на розв’язання ло­кальних суспільних проблем з урахуванням їхнього взаємозв’язку з пробле­мами зовнішніми, більш загальними, з передбаченням наслідків для світових процесів.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ КУЛЬТУРИ – тенденція дифузії культурних зразків у всесвітньому масштабі.

ГРОМАДСЬКА ДУМКА – це сукупність поглядів індивідів щодо певної проблеми, яка стосується інтересів певної групи людей.

ГРОМАДЯНИН – соціальний тип особистості, який характери­зується наявністю таких суспільно значущих якостей, як правослухняність, вміння поєднувати власні і суспільні (державні) інтереси, по­чуття обов’язку щодо батьківщини (патріотизм). Характерна ознака Г. – легальний статус повноправного члена суспільства, володіння су­купністю громадянських прав (право власності, участі в управлінні державними і суспільними справами тощо). Цей статус визначається рядом чинників: фактом і місцем народження, зв’язком з батьками («закон крові»), натуралізацією і т. ін.

ГРУПА – стабільна спільнота людей, об’єднаних єдиними інтере­сами, мотивами та нормами діяльності.

ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА – поведінка, що не узгоджується з суспільними нормами, не відповідає очікуванням групи або суспільства у цілому.

ДЕВІАНТНА СУБКУЛЬТУРА – 1) субкультура, члени якої дотри­муються цінностей, котрі істотно відрізняються від цінностей більшості членів суспільства; 2) субкультура, притаманна групам із соціально відхиленою поведінкою (напр., наркоманам, сатаністам тощо).

ДЕЗІНТЕГРАЦІЯ СОЦІАЛЬНА – розпад цілісної структури, поділ її на частини, складові елементи; послаблен­ня, порушення та розрив зв’язків і відносин у цілісній системі.

ДЕЗОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНА – поняття, що фіксує факт або «процес порушення нормального» функціонування суспільної сис­теми, падіння ефективності дії соціальних інститутів, є невід’ємною частиною процесу соціальних змін. Особливого значення проблема Д.С. набуває для суспільств перехідного типу, які переживають періо­ди якісних трансформацій, у тому числі й для України.

ДЕЛІНКВЕНТНА ПОВЕДІНКА – поведінка, яка зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну. Це сукупність протиправних дій, вчинків або злочинів. Вона абсолютна відносно законів країни.

ДЕМОГРАФІЯ – наука про населення, яка вивчає його чисельність, склад, структуру, розподіл на території, а також зміну цих об’єктів у часі.

ДЕМОНСТРАТИВНЕ СПОЖИВАННЯ – термін, упроваджений

Т. Вебленом і пізніше досліджений П. Бурд’є та Ф. Хіршем для визначен­ня характеристик класу дозвілля. Ними висловлене припущення, що деякі види споживання існують не стільки через корисність товарів чи послуг, скільки заради демонстрації соціального статусу.

ДЕРЖАВА – форма політичної організації суспільства, основне знаряддя політичної влади; орган управління суспільною структурою, формами власності і пов’язаною з нею структурою виробництва.

ДИСКРИМІНАЦІЯ – 1) обмежен­ня чи позбавлення прав певної категорії громадян за будь-якими оз­наками; 2) у міжнародних відносинах – ущемлення прав певної дер­жави або її громадян порівняно з правами, якими користуються інші держави або громадяни.

ДИСТАНЦІЯ СОЦІАЛЬНА – величина, яка характеризує ступінь близькості або відчуження між соціальними групами. Мінімальна Д.С. дає про себе знати у вияві повноти почуттів, безпосередності, відкритості під час спілкування партнерів. Але чим більша Д.С., тим сильнішою є недовіра до представників інших груп, бажання звести до мінімуму необхідне спілкування. Д.С. виникає на основі реальних економічних, політичних, культурних, національних, вікових та інших відмінностей між соціальними групами. При цьому Д.С. є рухливою, такою, що змінюється залежно від специфіки ситу­ації і особистісних якостей учасників.

ДИСФУНКЦІЯ – порушення або розпад функцій певного соціального інституту чи со­ціальної системи, переважно якісного характеру.

ДИСЦИПЛІНА – певний стиль поведінки людей, який відповідає нормам права і моралі, що склалися в суспільстві, або вимогам певної організації. Д. є необхід­ною умовою нормального існування, функціонування будь-якого сус­пільства, соціальної спільноти. Завдяки Д. поведінка людей набуває упорядкованого характеру, що забезпечує колективну діяльність та функціонування соціальної організації.

ДОМІНУЮЧА КУЛЬТУРА – сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів суспільства.

ЕЙДЖИЗМ – вікова дискримінація, які ґрунтується на переконанні, що певні вікові категорії є гіршими за інші.

ЕКЗОГАМІЯ – це правила, які забороняють укладення шлюбу всередині певної суспільної групи. Як правило, забороняється вступати у подружні зв’язки з членами своєї родини.

ЕКСПЕКТАЦІЯ – система очікувань, вимог стосовно норм вико­нання індивідом соціальних ролей. Е. є різновидом соціальних санкцій, котрі упорядковують систему взаємодій і відносин у групі; носить неформалізований і не завжди усвідомлений характер. Е. містить два основних аспекти: право очікувати від оточуючих поведі­нки, що відповідає їх ролевій позиції, і обов’язок поводитися відпові­дно очікуванням інших людей.

ЕКСПЕРИМЕНТ – один із методів отримання соціологічної інформації про кількісні і якісні зміни показників діяльності й поведінки об’єкта, внаслідок дії на нього певних факторів (змінних), якими можна керувати і які можна контролювати.

ЕЛІТА – коло людей, які мають високе суспільне становище, обумовлене особливими професійними, особистісними якостями і досягненнями, або також таких, що отримали свій статус у спадщину або за рахунок просування в межах закритої елітної групи.

ЕНДОГАМІЯ – це правила, за яких шлюбного партнера варто обирати всередині певних суспільних груп (клас, раса, каста, віросповідання, національність, плем’я тощо).

ЕТНІЧНА ГРУПА – це частина суспільства, члени якої вважають (або інші так вважають щодо них), що спільним для них усіх є їхнє походження, культура і що вони беруть участь у спільній діяльності.

ЕТНОС – тип культурної спільноти, яка приділяє значну увагу спільному походженню та історичній долі і вирізняється з-поміж інших подібних спільнот однією або кількома культурними особливостями: релігією, звичаями, мовою тощо.

ЕТНОСОЦІОЛОГІЯ – це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає походження, суть, функції і загальні закономірності розвитку етносів, міжетнічні взаємини та розробляє основні методологічні принципи їх досліджень.

ЕТНОЦЕНТРИЗМ – тенденція оцінювати звичаї, норми і цінності інших культур з позиції сприйняття власної культури як центральної і безумовно правильної.

ЗВИЧАЇ – це схвалювані суспільством масові взірці дій, які рекомендується виконувати.

ІДЕАЛЬНИЙ ТИП – теоретична конструкція, схема, яка спочатку створюється в уяві дослідника, а потім співвідноситься з емпіричною реальністю. Категорія запропонована М. Вебером.

ІДЕНТИФІКАЦІЯ – соціально-психологічний процес ототожнення індивідом себе з певною людиною, соціальною групою чи спільното

Дата добавления: 2014-01-05