Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Добро» і «зло» – вихідні етичні категорії

Лекція. Основні категорії моральної свідомості

Тема: Основні категорії етики

 

План

1. «Добро» і «зло» – вихідні етичні категорії.

2. Категорії «честь» і «гідність».

3. Категорії «обов’язок» і «справедливість».

 

«Добро» є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення, аргументації природи й сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні, фундаментальні. У них найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за допомогою категорій «добро» і «зло» виділяється, окреслюється моральний феномен, тобто моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, іх ставлення до природи.

Зміст категорії «добро» іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядає добро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло.

Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості.

На відміну від прекрасного (абсолютної вселюдської цінності) добро адресується людині не в художньому образі, а в натуральному вияві.

Людині постійно доводиться вдаватися до категорій «добро» і «зло», оскільки без співвіднесення з ними джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. За словами В. Соловйова, щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це будуть лише механічною дією. В історії людства відомо немало подій і фактів, коли хибні уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквізиція, фашизм). Тому з'ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою.

Добро і зло як явища морального плану фіксуються відповідними етичними категоріями. Для етики як науки, а також для моралі та моральності це є фундаментальні категорії, від змісту яких залежать усі інші етичні уявлення, а також і всі інші найважливіші поняття та категорії етики. Самий факт існування в людському житті таких прямо протилежних орієнтирів як добро і зло свідчить про найважливіші особливості тої ситуації, в якій перебуває людина. Ми добре знаємо про те, що людина в своїх діях різноманітного плану як правило має можливість вибору, проте це може бути досить різний вибір: вибір засобів дії, часу та умов дії, вибір варіантів організації наших доцільних дій та вчинків, нарешті, вибір найбільш прийнятного чи оптимального витрат матеріалів та енергії в діяльності. Звернемо увагу на те, що в даних випадках далеко не завжди та не обов´язково вибір має носити альтернативний характер, тобто це не обов´язково повинен бути вибір з-поміж двох протилежних позицій. Із категоріями добра і зла ситуація інакша: тут перед нами саме альтернатива, оскільки сторони відношення виключають одна іншу. Окрім того, добро і зло стосуються не стільки конкретного змісту певних дій, скільки їх характеру, спрямованості, відношення до людини. Ще Сократ в своїх знаменитих бесідах із мешканцями Афін висміював софістів за те, що вони ототожнюють такі явища як добро і благо із якимись окремими речами чи явищами. Все це може бути осмислене в такому плані, що у самій альтернативності людського вибору між добром і злом йдеться про внутрішній вибір, точніше – про вибір певного внутрішнього відношення. За великим рахунком це означає, що людина має моральну свободу волі, тобто може здійснювати дещо таке, що не можна звести до конкретності ситуації чи до сукупності речей та явищ, втягнутих у ситуацію, в якій перебуває людина. Наприклад, можна виконувати свої службові обов´язки, перебуваючи у дуже різних відношеннях до цього процесу: можна їх виконувати із радістю, можна – спокійно, із усвідомленням їх необхідності, можна - роздратовано, можна - відсторонено, можна із внутрішньою огидою та ін. Весь цей спектр внутрішнього відношення може супроводжувати приблизно дії того ж самого плану та змісту в їх фізичному вимірі, проте саме з позиції внутрішнього людського відношення до цих дій кожного разу буде відбуватись щось зовсім інше. Отже, вибір між добром і злом – це вибір характеру відношення до дійсності, вибір, який, звичайно, буде мати й певні наслідки та результати. Моральне добро і моральне зло являються універсальними протилежностями, які взаємно заперечують одне одного і разом з тим завжди існують в єдності. Вони виступають критерієм розрізнення морального і аморального у свідомості та поведінці людини.



Варто відзначити й те, що під визначення добра і зла можуть підпадати для нас явища, викликані не людськими діями, а зовнішніми для нас процесами, як-от природними катастрофами, вірусними епідеміями, а також соціальні катаклізми, що виникають стихійно і безконтрольно.

Зазначені специфічні особливості морального добра і морального зла як етичних категорій можна продемонструвати й тим, що вони персоніфіковані в образах Ісуса Христа, Аллаха та деяких інших божественних постатей, які постають втіленням абсолютного добра, а образи Люцифера Вельзевула, Ібіса та ін. є втіленням зла. Якщо придивитись до цих персоналій, то не можна не помітити того, що вони уособлюють собою саме певний тип відношення до всього, що відбувається. Не можна унаслідувати в точності всі ті дії та вчинки, що описані в Євангеліях, проте можна намагатись унаслідувати те внутрішнє відношення до дійсності, яке продемонстрував Ісус Христос. Тож ясно, що моральне добро і моральне зло здійснюється перш за все внаслідок свідомого волевиявлення людиною свого рішення та вибору. У моральному виборі між добром і злом проявляється фундаментальна відмінність людини від всього іншого, із чим ми стикаємося в дійсності, а саме: людина ні до чого конкретного жорстко не прив´язана, ні із чим не злита, у своїх діях однозначно не визначена, а тому вона обирає, що, як, коли і з якими наслідками чинити.

 

2. Категорії «честь» і «гідність»

Як поняття моральної свідомості й категорія етики «гідність» розкриває моральне ставлення людини до себе, а також ставлення до неї інших людей і суспільства загалом. Вона виражає уявлення про безумовну цінність кожної людини, яка або реалізувала себе, або може реалізувати в майбутньому. Визнання гідності кожної людини випливає з принципу рівності всіх людей у моральному сенсі, прав на повагу безвідносно до соціального статусу. Таке визнання є неодмінною передумовою моральних відносин між людьми. Суспільство повинне визнавати гідність кожної людини незалежно від її віку і реальних чеснот.

Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

За словами російського мислителя Віссаріона Бєлінського (1811—1848), «один із найвищих принципів істинної моралі полягає в повазі до людської гідності в кожній людині, без розрізнення особи, передусім за те, що вона — людина, а потім уже за її особисті чесноти». Це визнання можна розглядати як кредит, наданий людині для її самореалізації: вона ще нічого доброго не зробила, а її вже поважають, зважаючи на її гідність. Цього кредиту людину ніколи (чи майже ніколи) не позбавляють, залишаючи за нею шанс на моральне вдосконалення. До того ж не існує об'єктивних критеріїв втрати людиною права на гідність. Тому гідність можна вважати родовою, гранично абстрактною властивістю індивіда.

Визнання суспільством гідності людини позитивно впливає на розвиток почуття її власної гідності як форми самосвідомості. Це визнання вона сприймає як свідчення об'єктивного існування її гідності, навіть за відсутності її моральних чеснот. А це сприяє формуванню самовимогливості і самоконтролю людини, що належить до передумов її самовдосконалення. Адже, як стверджував французький філософ Шарль-Луї Монтеск'є (1698—1759), окремі пороки виникають від дефіциту в людини самоповаги. Почуття власної гідності чинить «опір духу інстинкту» (Ф. Шіллер). Гідність надає людській діяльності, «всім її прагненням найвищого благородства» (К. Маркс).

Гідність як абстрактна властивість конкретизується у процесі становлення людини як особистості, реалізуючись у її конкретних моральних чеснотах. Самореалізація людини як особистості передбачає насамперед уміння орієнтуватися серед моральних цінностей, оскільки, як зауважив французький мислитель Дені Дідро (1713—1784), без чітких понять про загальне благо гідності немає. Важливе також усвідомлення свого призначення, оскільки «той, хто не розуміє свого призначення, частіше всього позбавлений почуття власної гідності», як стверджував російський письменник Федір Достоєвський (1821—1881). А зрештою це почуття має стати помітним у життєдіяльності людини, бо «без яскраво виявленого особистісного втілення в праці, без матеріалізації в ній духовного світу особистості немає почуття власної честі й гідності», як вважав український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970).

Отже, є принаймні два значення поняття «гідність», одне з яких пов'язане з визнанням самоцінності кожної людини безвідносно до її реальної життєдіяльності й соціального становища, друге — з конкретними чеснотами людини, її соціальним статусом (у цьому сенсі воно близьке до поняття «честь»). Гідність як визнання самоцінності людини даровано кожному разом із життям. А гідність як визнання чеснот, статусу людини заробляється, заслуговується. Вона може і втрачатися, якщо людина здійснює негідні вчинки.

На відміну від гідності моральна цінність людини в понятті «честь» пов'язується з її реальною життєдіяльністю, соціальним статусом, визнаними чеснотами. Якщо уявлення про гідність особи ґрунтується на принципі рівності всіх людей у моральному сенсі, то в понятті «честь» люди оцінюються диференційовано, що знаходить відображення в понятті «репутація» («добра репутація», «погана репутація»).

Честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності і моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується з її репутацією.

Честь людини, на думку Г.-В.-Ф. Гегеля, полягає в тому, щоб стосовно задоволення своїх потреб вона залежала тільки від свого працелюбства, від своєї поведінки і від свого розуму. «...Честь — це нагорода, яка присуджується за доброчесність... Для кого навіть честь — дрібниця, для того і все інше [нікчемне]» (Арістотель). «Протилежністю честі є безчестя, або ганьба, яка полягає в поганій думці і презирстві інших» (Б. Мандевіль).

Визнання гідності, тобто самоцінності кожної людини, залежить від суспільства, його економічного ладу та політичного режиму, від його здатності забезпечити утвердження невідчужуваних прав громадян. Від цього залежить і те, наскільки особистість зможе у своїй діяльності не заплямувати, зберегти свою честь.

 

3. Категорії «обов’язок» і «справедливість»

Одним з універсальних і важливих понять моральної сві¬домості і категорією етики є справедливість, що виражає загальне співвідношення цінностей і конкретний розподіл їх між суб'єктами, визначає міру, співрозмірність, відповідність між правами і обов'язками людей, заслугами і їх визнанням, злочинними діями і покаранням. Невідповідність чи пору¬шення цієї норми оцінюється моральною свідомістю як не¬прийнятне, несправедливе.

Морально-етичний зміст справедливості тісно пов'язаний з економічними, політичними, правовими проблемами. Вона спрямована у конкретику реального суспільного життя. У роз¬витку правових основ справедливості моральні цінності віді¬грають роль кінцевих орієнтирів, що мають забезпечити пос¬лідовність та гуманістичну спрямованість цього розвитку. Справедливість як категорія етики і поняття моральної свідо¬мості втілюється в почуттях й уявленнях (поняттях) обов'яз¬ку, відповідальності тощо.

Обов'язок — це сукупність моральних зобов'язань люди¬ни перед суспільством. Він виступає як нормативна категорія, що регламентує соціальні обов'язки, котрі повинен виконува¬ти індивід у силу суспільної необхідності. Проблема обов'язку є проблемою співвідношення особистого і суспільного інтере¬су. З усієї великої кількості теоретичних суджень про обов'я¬зок важливо виділити концепцію Канта, який поклав це поняття і категорію в основу своїх пошуків сутності мораль¬ності, який бачив у обов'язку головний принцип її чистоти.

У докантівській етиці на одвічне запитання: яке джерело моральних приписів, від кого виходить вимога чинити згідно з нормою, існувала традиційна відповідь: моральні заповіді да¬рує Бог, встановлюючи в світі людей порядок і гармонію. Кант самовіддано обстоює іншу думку: не Бог, а сама людина дає собі закони своєї моральної поведінки. Проте людина мо¬же здійснити вчинок згідно з настроєм, прихильністю, бажан¬ням і згідно з обов'язком. Кант проти виконання вчинку згід¬но з прихильністю. Якщо вчинок здійснений відповідно до потреб і прихильності, то його цінність слід визначити відпо¬відно до природи бажань. Не заперечуючи і не придушуючи людських бажань, афектів, пристрастей, Кант настоює на то¬му, що лише вчинок, здійснений згідно з обов'язком, має мо¬ральний зміст і цінність. Добра воля, обов'язок визначають, направляють і надають цінності усім іншим чеснотам люди¬ни. Навіть приборкання афектів, що було проголошено давні¬ми мислителями, без спрямовуючого впливу обов'язку може обернутись злом. Кант пише про обов'язок у найвищих ступе¬нях.

Справедливість. З давніх часів люди роздумували про справедливість. Перш за все необхідно відзначити, що вже старогрецькі філософи підкреслювали особливу значущість справедливості в житті людини.

“Тільки ті люб’язні богам, яким ненависна несправедливість”, – затверджував Демокрит. Сама ж справедливість, на думку Демокрита є дотримання природі і виконання свого обов’язку . Справедливість є благо іншого, затверджує Сократ – головний персонаж платонівської “Держави”. Добра людина, у якої є гарний настрій, не творитиме несправедливості. Більш того, вважав Сократ (а раніше піфагорійці), краще постраждати від несправедливості, ніж самому поступати несправедливо. Тим самим він відмітає міркування тих своїх співбесідників, які вважали, ніби міркування про справедливість і несправедливість – це доля слабих, а не сильних і багатих. Вже в античності наголошувалося, що справедливою може бути як окрема людина, так і держава (і відповідно, несправедливим).

Багато уваги уділяв аналізу справедливості й видатний мислитель античності Аристотель. Він вважав, що справедливість може бути двох видів: справедливе від природи і справедливе згідно із законом,який встановлює держава. Перше він вважає вище справедливого згідно із законом, але основну увагу приділяє цивільній справедливості. Бути справедливим – значить виконувати все те, що вимагає закон. А він вимагає бути мужнім, розсудливим тощо. Таким чином, викладає Аристотель, справедливість є найдосконалішою доброчесністю, в ній немов з’єднуються всі інші доброчесності. Але справедливість виражається, перш за все, у відносинах до інших людей. Тому початковий принцип справедливості є принцип рівності.Несправедливість же виявляється в нерівності, коли люди наділяють себе більше, ніж інших, різними добрими речами та ін. Словом, пише античний філософ, “справедливість є якась середина між надмірністю і нестачею».

Люди самі неоднакові і діють в різних умовах. Тому чисто формальне виконання принципу рівності не завжди може бути справедливим. Внаслідок цього Арістотель вводить додатковий принцип – принцип пропорційності: “Якщо справедливе – це рівне, то пропорційно рівне також буде справедливим”. Пропорційна рівність полягає в тому, що ті, хто мають велике майно роблять великий внесок, а ті, хто мають мале – малий внесок, той, хто багато потрудився одержує більше, ніж той, хто попрацював мало, тощо. Словом, “суспільне життя тримається справедливістю, і справедливе – те ж саме, що й пропорційне”. Природна ж справедливість (пропорційна) полягає в тому, що ліва рука по справедливості робить менше ніж права, дитина – менше ніж дорослий, тощо.

Арістотель та інші мислителі розуміли, що державні закони самі по собі можуть бути недосконалими, несправедливими. Але вони вважали, що краще виконувати недосконалі закони, ніж жити без законів, бо в цьому випадку в суспільстві наступить хаос, анархія.

Цінним є зауваження Арістотеля і з приводу того, що як справедливі, так і несправедливі вчинки скоюються усвідомлено і по добрій волі, вільно. Якщо ж індивід вчинить якусь дію по незнанню (наприклад, думаючи, що вбиває ворога, насправді вбиває батька), то такого слід вважати не несправедливим, а нещасним.

Відзначені вище думки мислителів античності, як і багато інших, стали відправною крапкою в розгляді даного явища морального життя в подальші століття.

Справедливість припускає і відповідальність суспільства перед особою, яка також має право оцінити громадські порядки в певних ситуаціях як несправедливі. Інакше кажучи, справедливість є міра відповідності між змістом того або іншого вчинку та його оцінкою громадською думкою.


Запитання

1. Як би ви відповіли на питання, яке свого часу ставив Мікеланджело: «Що краще: зло, яке приносить користь, чи добро, яке приносить шкоду»?

2. Які основні види морального зла виділяє сучасна етика?

3. Чи може зло виступати засобом здійснення добра?

4. Про що свідчить неможливість остаточного визна­чення ідеї добра?

5. Чим визначається власне моральний аспект свободи?

6. У чому відмінність «свободи від» від «свободи для»?

7. Чи існує відповідальність за теперішнє і майбутнє?

8. Чому відповідальність особистості зростає разом зі зростанням свободи? Чи існує межа відповідальності?

9. У чому ви вбачаєте відмінність понять «честь» та «гід­ність»?

10. Що мав на увазі Ф. Ніцше, коли писав: «У кого є «для чого» жити, може витримати майже будь-яке «як»?

11. У чому відмінність смислу життя від мети життя?

12. Що зумовлює суб'єктивну неминучість звернення до проблеми сенсу життя людини?

13. Які основні ідеї виділяє В. Франка для розуміння ролі смислу в людському житті?

14. Розкрийте зміст моральнісних компонентів любові.

15. Щастя — це достоїнство чи нагорода?

16. Що є важливішим для щастя — прагнення до чого-небудь чи досягнення цього?

17. Який із вищенаведених варіантів виконання обов'язку становить, на вашу думку, «вищу» та «нижчу» його форму:

• через боязнь осуду за його невиконання;

• з метою заслужити суспільне визнання:

• в результаті розуміння необхідності;

• за внутрішньою потребою?

 

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| Добро» і «зло» – вихідні етичні категорії

Дата добавления: 2014-01-05; Просмотров: 1570; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ‚аш ip: 54.145.108.181
Генерация страницы за: 0.091 сек.