Тема 4. Формування готовності майбутнього вихователя до створення здоровязберегаючого середовища та забезпечення здорового способу життя дітей дошкільного віку

План.

1. Принципи формування здорового способу життя.

2. Формування валеологічної культури педагога.

3. Професійно-валеологічна компетентність майбутнього педагога.

4. Компоненти психолого-педагогічної готовності майбутнього вихователя до забезпечення здорового способу життя дошкільників.

1. Як свідчить аналіз психолого-педагогічної літератури, педагогічна практика вищої освіти головною метою вищого навчального закладу є професійна підготовка майбутніх фахівців до виконання відповідних до спеціальності обов’язків.

Невід’ємної складової загальної та професійної культури майбутнього вихователя є забезпечення здорового способу життя, збереження і зміцнення особистісного здоров’я студентів, а також їх готовності до забезпечення здорового способу життя дітей дошкільного віку.

Досліджуючи процес підготовки майбутнього педагога у вищій школі, науковці перш за все прагнуть розв’язати питання, які пов’язані з визначенням показників ефективності тієї підготовки, що пропонується (Н.Н. Завидівська, В.В.Нестеренко, В.О. Сластьонін, Ф.М. Гоноболін, Н.В. Кузьміна, О.І.Щербаков та інші.). В одних випадках для визначення таких показників підставою є професіограма або модель майбутнього фахівця, що складається із системи вимог до його діяльності і переліку знань та вмінь, особистісних якостей, що можуть їх задовольнити (В.О.Сластьонін). В основі цієї моделі покладено якість підготовки майбутнього педагога у вищій школі. Результати готовності співвідносяться з показниками професіограми.

В інших дослідженнях (Ф.М.Гоноболін, Н.Н.Книш, Н.В.Кузьміна, О.І.Щербаков та інші) якість підготовки студентів до професійно-педагогічної діяльності визначається наявністю та розвиненістю навичок і вмінь, що забезпечують готовність майбутніх педагогів до педагогічної діяльності, а саме: конструктивного, комунікативного, організаційного, гностичного, прогностичного та інших. Якість підготовки майбутніх педагогів буде тим вищою і кращою, чим більше сформовано в них відповідних умінь і навичок.

Структура професійної діяльності педагога іноді визначається через його функції, до яких відносять інформаційну, виховну, розливальну, дидактичну, орієнтаційну, методичну, дослідницьку та інші (О.І.Щербаков). Наявність та кількість умінь і навичок, що забезпечують виконання виокремлених функцій також є показниками якості підготовки майбутнього педагога. Подекуди показником якості підготовки майбутніх вихователів до професійної діяльності обираються такі психологічні якості як, когнітивний, операційно-дієвий і мотиваційний компоненти (Н.Н.Завидівська, В.В. Нестеренко, А. Сицинський та інші).

Так, у дослідженні Н.Н.Завидівської уперше розроблено, експериментально перевірено та запроваджено у навчально-виховний процес модель професійно-прикладних основ формування здорового способу життя студентів вищих навчальних закладів економічного профілю, основними складовими якої є принципи формування здорового способу життя, оптимальний режим рухової активності та педагогічні умови управління. Причому, ці складові виявлено на основі вивчення та аналізу мотиваційних чинників і потреб щодо ведення здорового способу життя економістів-практиків. На матеріалі експериментальних даних визначено оптимальний режим рухової активності, види фізичних вправ професійно-прикладного та оздоровчого спрямування для майбутніх працівників економічного профілю із метою формування здорового способу життя та підтримки високої працездатності. Головним засобом формування здорового способу життя у студентів використовувалась фізична культура. На цієї основі розкрито суть педагогічних умов управління процесом формування здорового способу життя студентів вищих навчальних закладів, поглиблено класифікацію принципів формування здорового способу життя.

Практичне значення проведеного дослідження полягає в експериментальній апробації та впровадженні у навчально-виховний процес розробленої автором моделі професійно-прикладних основ формування здорового способу життя; виявленні принципів формування здорового способу життя, котрі, на відмінну від нині існуючих, мають професійно-прикладну спрямованість; визначенні оптимального режиму рухової активності, видів вправ оздоровчого спрямування та відповідних умов управління для студентів вищих навчальних закладів. Автор відмічає, що врахування індивідуального підходу до студентів сьогодні стає основою навчально-виховного процесу у вищих навчальних закладах освіти. При цьому, безумовно, прогресивною тенденцією є прагнення до цілісного пізнання людини.

В основі системного підходу до пізнання особистості студента, педагогічного управління її розвитком, вважає Н.Н.Завидівська, лежить індивідуальний підхід. При цьому індивідуальність людини, вона розглядає як само розвиваючу і само організовану систему, яка складається з відносно замкнутих підсистем або ієрархічно організованих рівнів індивідуальних властивостей. “Це не сукупність якихось якостей однієї людини, яка відрізняє її від іншої сукупності якостей іншої людини. Це особливий характер зв’язків між усіма властивостями людини, що відносять до різних ступенів розвитку матерії – біохімічними, фізіологічними, психологічними, особистісними, соціально-психологічними і т.п., тобто це цілісна характеристика індивідуальності ”. (Н.Н.Завидівська).

Дослідження доводить, що індивідуальні властивості, які відносять до різних підсистем (різнорівневі), на відміну від однорівневих, що належать до однієї підсистеми і перебувають у жорсткій однозначній залежності один з одним, пов’язані між собою статистично і багатозначно. Такий тип зв’язку має місце між будь-якими ієрархічними рівнями властивостей інтегральної індивідуальності, наприклад, між нейродинамічними і особистісними. У зв’язках між різнорівневими властивостями в інтегральній індивідуальності завжди є одна або декілька опосередкованих ланок. На достатньому фактичному матеріалі, автор показує, що становлення цих ланок дуже важливе, тому що шляхом створення умов для виникнення тієї чи іншої ланки викладач отримує можливість цілеспрямовано впливати на розвиток індивідуальності, тобто, усуваючи протиріччя між окремими різнорівневими властивостями, він сприяє гармонізації системи в цілому.

Цікавими є виявлені автором види активності студентів: моторна, сенсорна, інтелектуальна, емоційна, вольова, соціальна і т.д. Очевидно, не всі вони є рівнозначними для розвитку особистості людини. Вірогідно, у кожному виді діяльності якийсь один (або одночасно декілька) видів активності є провідними.

Саме індивідуальні особливості моторної, вольової та емоційної активності будуть опосередковувати зв’язки між різноманітними підсистемами особистих якостей студента, який займається активно фізичною культурою: нервовою системою і темпераментом, нервовою системою і особистістю, темпераментом і особистістю, тобто головними рівнями індивідуальних якостей людини.

Керуючись зазначеними аспектами, закономірностями та враховуючи все вищесказане, можна визначити принципи формування здорового способу життя, педагогічні умови управління, використання котрих сприятиме формуванню здорового способу життя.

Ось, ми прийшли до висновку, що фізичне виховання у навчально-виховному процесі вищих закладів освіти сприятиме оптимізації процесу формування здорового способу життя лише тоді, коли базуватиметься на певних принципах: безперервність процесу навчання; запровадження нових технологій навчання, оскільки життя постійно змінюється; навчання повинно приносити задоволення; оцінювання – це процес навчання, а не його наслідок; кінцева мета – вміння використовувати у майбутньому систему набутих знань і навичок.

Виділені принципи розглядаються однією з професійно-прикладних основ і, фактично, базисом усього процесу формування здорового способу життя, саме вони дали змогу розробити педагогічні умови управління. Суть цього управління полягає у взаємодії професіоналізму викладача із психічним станом студента. Звичайно, обов’язковим фактором тут є врахування емпатії – зворотної реакції студента на педагогічні впливи педагога (Н.Н.Завидівська).

Педагогічні умови управління є однією з педагогічних засад формування здорового способу життя, а їх вміле поєднання та використання у навчально-виховному процесі сприятиме досягненню кінцевої мети – оптимізації процесу формування здорового способу життя студентів вищих навчальних закладів освіти.

Особливе значення у професійній підготовці майбутніх вихователів до забезпечення здорового способу життя дітей має їх компетентність в цієї діяльності. Багато дослідників вважають основою такої компетентності валеологічну культуру.

Так, Н.А. Тригуб у своєму дослідженні розглядає процес формування валеологічної культури педагога. На думку автора валеологічна культура особистості – це інтегральне особистісне утворення, що характеризується цілісною єдністю здібностей, знань, навичок, ціннісних орієнтацій, що детермінує формування здорового способу життя. Автор доводить, що формування валеологічної культури педагога буде ефективним за умов: розроблення і впровадження структури і змісту валеологічних дисциплін у підготовку і перепідготовку педагогів; використання форм і методів підготовки викладачів з організації оздоровчих заходів у навчальному закладі; навчання само діагностиці та корекції соціально-психологічного й емоційного стану самих педагогів. Структуру і зміст валеологічної культури представлено у трьох компонентах: когнітивному компоненті, компоненті особистісних і професійних ресурсів та компоненті стратегій функціонального поводження і навичок. Заслуговує уваги модель формування валеологічної культури педагога, яка базується на навчанні майбутніх педагогів у діяльності, самонавчанні і взаємо навчанні. Автор наголошує на тому, що здійснювати валеологічне виховання учнів може лише той педагог, який сам усвідомленно ставиться до свого здоров’я и має навички формування здорового способу власного життя.

Важливе значення у професійній підготовці вихователів до виховання навичок здорового способу життя дошкільників має формування в них професійно-валеологічної компетентності. Так, у дослідженнях В.В.Нестеренко досліджувалася підготовка майбутніх педагогів з дошкільної освіти до виховання у дошкільників навичок здорового способу життя на засадах соціально-психологічної моделі здоров’я (В.В.Нестеренко). У дослідженні визначено сутність, компоненти, показники і рівні прояву професійно-валеологічної компетентності майбутніх педагогів щодо виховання навичок здорового способу життя у дошкільників.

Структурними компонентами, як вважає автор, - є, по-перше, база знань – когнітивний компонент, тобто обізнаність із сучасними моделями здоров’я, ознаками його прояву і чинниками, що впливають на здоров’я; обізнаність із сутністю здорового способу життя людини, його показниками та особливостями прояву навичок здорового способу життя дітей дошкільного віку; обізнаність із шляхами і засобами виховання в дитини здорового способу життя. По-друге, це система дій, що забезпечує їх практичну реалізацію – операційний компонент. Він включає уміння визначати стан здоров’я дитини за ознаками його прояву; уміння контролювати, коригувати та використовувати чинники, що впливають на здоров’я дитини; уміння розробляти і впроваджувати форми і методи виховання у дитини навичок здорового способу життя.

Автор вважає, що визначення педагогічних умов формування професійно-валеологічної компетентності може здійснюватися за різними теоретичними концепціями на засадах різних механізмів. У дослідженні ці умови обґрунтовувалися відповідно до психологічного механізму саморегуляції, єдності свідомості і діяльності у процесі набуття особистістю певних якісних рис і характеристик, до яких віднесено саме професійно-валеологічна компетентність майбутнього педагога щодо виховання у дошкільників навичок здорового способу життя.

Цікавим є підхід В.В.Нестеренко до визначення критеріїв професійно-валеологічної компетентності студентів. При цьому автор тлумачить як найбільш загальну властивість, що об’єднує в собі ряд показників. Виявлення критеріїв, відмічає вона, може рухатись від загального до конкретного, а може розглядатись у зворотному напрямку, коли найбільш загальний критерій ніби “збирається” на основі даних, одержаних за допомогою більш конкретних критеріїв.

У дослідженні зроблена спроба створити систему критеріїв професійного становлення та розвитку професійно-валеологічної компетентності студентів. Увага зосереджувалася на загальних критеріях, до яких віднесені: мотиваційно-спонукальні, нормативно-регулятивні та діяльнісно-продуктивні.

Мотиваційно-спонукальні критерії характеризують “емоційно-вольовий тон” (М.М.Бахтін) і ґрунтуються на соціально-психологічному досвіді сприйняття та спілкування з довкіллям. Проявляються вони як здатність до емоційно-емпатійних реакцій в педагогічних ситуаціях; нетерпимість до професійних недоліків, здатність до самопізнання, педагогічної рефлексії; здатність контролювати свій емоційний стан у ситуації професійного педагогічного спілкування, зважено керувати ситуацією, спрямовуючи її на вирішення поставленої мети.

Нормативно-регулятивними критеріями автор рахує ті, що дають можливість оцінити дію механізмів (понять, норм, оцінок), які характеризують потенційно-регулятивні можливості професійного становлення майбутніх педагогів. До них вона відносить: настанову на психолого-педагогічне тлумачення педагогічних ситуацій; рефлексію власного знання і досвіду, вирішення завдань навчання і виховання; здатність до розуміння смислу і логіки розгортання конкретної педагогічної ситуації.

Діяльнісно-продуктивні критерії спрямовані на розвиток професійно-валеологічної компетентності та самовдосконалення. Насамперед, це прагнення до професійного самовдосконалення, яке реалізується у конкретних кроках до вершин педагогічної майстерності; послідовні дії, спрямовані на вироблення особистісних стратегій у вирішенні нестандартних професійних проблем; цілеспрямованість як уміння визначити мету і дотримуватися її у процесі реалізації, використовуючи весь арсенал професійно-валеологічних знань, умінь і навичок; прагнення до творчої самореалізації виховної та навчальної діяльності.

Процес професійної підготовки майбутніх вихователів до валеологічного виховання дітей дошкільного віку у вищих закладах освіти розглядається в роботі Т.В.Книш. Мета дослідження полягає у визначенні змісту, форм і методів валеологічної підготовки студентів – майбутніх вихователів дошкільних закладів.

Автор довів, що лише третина студентів-майбутніх вихователів дошкільних закладів сьогодні можуть уважатись як такі, що обізнані з основами валеології. Тільки чверть з них володіє валеологічними знаннями та навичками здорового способу життя, що виявляються в його основних елементах (відпочинок, сон, руховий режим, харчування, гігієна розумової праці). Майже у всього загалу обстежених поширено шкідливі звички. У третини респондентів є погіршення стану здоров’я.

Спостереження за дітьми дошкільного віку, які були проведені Т.В.Книш у дошкільних закладах та сім’ях, довели, що недосконалість програм валеологічного виховання і недостатня професійна обізнаність із цих питань педагогів дошкільного виховання не забезпечують формування у дітей перед вступом до школи необхідних валеологічних знань, умінь і навичок щодо дотримання здорового способу життя, зміцнення здоров’я.

Факти, які спостерігала Т.В.Книш, свідчать, що існуюча система професійної валеологічної підготовки майбутніх вихователів у вищих навчальних закладах освіти не ефективна як із точки зору формування у майбутнього педагога валеологічного світогляду, валеологічної поведінки, здорового способу життя, поліпшення власного здоров’я, так і здатності до здійснення на належному рівні валеологічного виховання дітей дошкільного віку і потребує радикальних змін з урахуванням виявлених недоліків. Зважаючи на це, автор пропонує програму курсу “Валеологія ”, яка містить у собі шість розділів, а саме:

- місце і мета валеології в системі професійної підготовки педагогічних кадрів;

- людини та її здоров’я;

- природні умови та здоров’я;

- соціальні умови та здоров’я;

- етносоціальні особливості суспільства і здоров’я;

- індивідуальне здоров’я.

Така програма дійсно важлива, й впровадження її у навчальний процес вищих навчальних закладів може використовуватись з метою подальшого удосконалення професійної підготовки майбутніх вихователів в формуванні здорового способу життя дітей дошкільного віку.

На думку автора, обізнаність майбутніх вихователів щодо сутності здоров’я, його чинників, уміння свідомо ставитися до свого здоров’я є достатніми для того, щоб вони плідно працювали у цьому напряму з дітьми. Показовим з цього приводу є таке твердження автора: “Впровадження розробленої програми виявило її соціальну ефективність: підвищення рівня теоретичних знань, практичних умінь з валеології; зростанні кількості студентів, професійно готових до викладання предмету у дитячих дошкільних закладах; покращення показників власного способу життя”.

Психологічні та мікро соціальні фактори успішності навчання і якості валеологічної освіти майбутніх вихователів свідчать, що недоліки в організації навчального процесу у вищих навчальних закладах освіти (перевищення тижневого навантаження, нерівномірність розподілу його протягом тижня, розірваність дисциплін валеологічного циклу) призводять до суб’єктивного відчуття розумового навантаження як надмірного у переважної більшості студентів. Ці фактори негативно впливають на мотивацію навчання, породжують невпевненість у правильності обраної професії. Негативні зміни мотивацій корелюють з динамікою ціннісних орієнтацій студентів. У динаміці навчання знижується рейтинг професійних і культурних цінностей студентів. Хоч рейтинг здоров’я в шкалі цінностей високий, рівень валеологічних знань студентів є недостатнім для виховання дітей.

Спосіб життя і здоров’я студентів як об’єктивний показник формування валеологічних знань і світогляду розкриває особливості реального способу життя студентів. Нераціональне харчування, низька фізична активність, порушення режиму сну і відпочинку, поряд з поширеністю паління, вживанням алкоголю вказують на те, що спосіб життя переважної більшості студентів нездоровий. Наявний рівень валеологічних знань носить формальний характер і не забезпечує формування валеологічної поведінки і валеологічного світогляду у переважної більшості студентів.

Цей стан у суспільстві підтверджує також аналіз стану здоров’я і функціональних систем організму студентів. 58% студентів мають дисгармонійний фізичний розвиток. Рівень захворюваності студентів досить високий, особливо рівень хвороб нервової системи і органів чуття. Характер і ступінь реакції окремих систем організму, зокрема, серцево-судинної, свідчать про накопичення втоми за час навчання, що може бути зумовлено як впливом навчального навантаження, так і нераціональним способом життя.

Узагальнюючи матеріали педагогічних досліджень і методичних розробок, маємо констатувати, що недостатньо уваги приділяється валеологічному вихованню дітей, особливо у зв’язку з навичками психічної саморегуляції поведінки по відношенню до оточуючих та до самого себе.

Аналіз досліджень свідчить, що, незважаючи на широкий спектр досліджуваних напрямів, проблема підготовки педагога-вихователя до виховання у дітей дошкільного віку здорового способу життя вивчена недостатньо, що негативно позначається на якості розвитку дітей дошкільного віку. Відсутність спеціальних методичних розробок, навчальних програм, підручників і посібників гальмують організацію валеологічного процесу і реалізацію на практиці тих завдань, які визначені Концепцією безперервного валеологічного виховання в Україні. До останнього часу поза увагою дослідників залишилися педагогічні умови, за яких підготовка вихователів до забезпечення у дошкільників здорового способу життя має стати ефективною.

Науковці (Н.Ф.Денисенко, О.Е.Іванашко, Л.П.Сущенко, С.Юрочкіна та інші) вказують на залежність рівня сформованості здорового способу життя дітей від професійної підготовки до цієї роботи педагогів. Так, Л.П.Сущенко відмічає що, серед студентської молоді нажаль підхід до питань зміцнення здоров’я і здорового способу життя є досить спрощеним, а часто взагалі носить помилковий характер. Дехто вважає, що зосереджувати свою увагу навколо цих питань не варто, адже поки організм молодий, він знаходиться в стадії розвитку і відносно здоровий, а “всі хвороби приходять тільки до старих людей”.

Сучасна медицина проводить досить чітку межу між здоров’ям і хворобою. Якщо межа переривається, то частіше в сторону знаходження хвороботворних явищ буквально в кожної людини. Недаремно існує оцінка “практично здоровий”: при диспансерному обстеженні не має майже жодної людини без якого-небудь діагнозу.

Традиційний підхід у формуванні здорового способу життя студентів не дозволяє успішно здійснювати педагогізацію навчального процесу, досягати підвищення соціальної активності та вирішувати основне завдання – завдання гармонійного всебічного розвитку особистості.

Неефективна в педагогічному плані і одностороння констатація дій викладача, вважає Л.П.Сущенко, якщо особистісні зміни студентів не фіксуються та не співставляються між собою. В практичній роботі про якість навчально-виховного процесу судять за планами, конспектами і не уточнюють чи відвідують студенти заняття і чи відповідають ці плани рівню розвитку особистості студентів, коли робота по них ведеться традиційно з року в рік без обліку специфіки того чи іншого потоку чи навчальної групи.

Говорячи про особистісний підхід необхідно, перш за все, мати на увазі ставлення студентів до цілей занять, їх змісту, застосовуваним засобам, результатам тощо. Повертаючись до досліджень кругового методу проведення навчального заняття з фізичної культури та інших форм, автор висловлює сумнів в тому, що всі студенти приймають їх позитивно і відверто говорити про ставлення студентів до тих чи інших занять не можливе.

Практика показує, що на низькому рівні серед студентів проводиться антиалкогольна і антинікотинова пропаганда. Недостатньо ефективно використовуються форми і методи ранньої профілактики відхилень у поведінці студентів. Ці питання, в основному, розглядаються як необов’язкові і другорядні, а тому перші негативні прояви у поведінці студентів кваліфіковано не ліквідуються. Профілактика, як правило, зводиться до епізодичних бесід та лекцій, які навіть не викликають у більшості студентів інтересу та породжують до них неактивне ставлення. Так, 57% відмічає непотрібність таких лекцій тому, що вони нецікаві і не сприяють залученню студентів до здорового способу життя.

Спроби вирішення цих проблем шляхом залучення студентів до щоденних самостійних занять фізичною культурою (ранкова гігієнічна гімнастика, фізкультпаузи, фізкультхвилинки, загартовуючи процедури) успіху не приносять.

Такий досвід не знайшов масового поширення у більшості вищих навчальних закладів освіти і не прижився в побуті студентів. Цей факт можна пояснити недоліками контролю, відсутністю у студентів відповідних знань, умінь та навичок, недостатнім стимулюванням. Ці та інші причини породжують у студентів негативне ставлення до фізичного виховання, не сприяють формуванню здорового способу життя.

О.Е.Іванашко відмічає високий рівень тривожності, який формується на фоні розвитку важко вирішуваних особистісних конфліктів між дітьми. Обумовлений між особистісним конфліктом, цей стан проявляється в ситуаціях фрустрації чи стресу, як результат нереалізованих бажань, надій, зіткнення ціннісний орієнтацій дитини з фактами які їм протирічать і не сприяє формуванню активної позиції дитини, спрямованої на здоровий спосіб життя. Порушення між особистісних взаємин в сім’ї чи дитячому дошкільному закладі спричиняє підвищення тривожності дитини. Емоційні стани, які переживає дитина при підвищеній тривожності, можуть стати особливим видом особистісних функціональних порушень здоров’я дитини як психічного так і фізичного. Як наслідок впливу тривожності на дії і вчинки дітей є недостатня активність та самостійність в усвідомленні здорового способу життя. Дітям конкретно-усвідомлюваного та ситуативно-усвідомлюваного недійових рівнів, які за результатами методики мають високий рівень тривожності, характерна залежність від оточуючих, невпевненість у власних позиціях, що призводить до коливання останніх і формує невизначений спосіб життя. Це, в свою чергу, не сприяє формуванню цілеспрямованих дій на збереження здоров’я й об’єднання цих дій в систему внутрішніх установок щодо здорового способу життя.

Засвоєння навичок здорового способу життя відбувається у процесі соціалізації особистості. Тобто формування здорового способу життя здійснюється на протязі всього життя і багато в чому залежить як від зовнішніх факторів, так і від особистісної орієнтації у соціумі.

Підготовка до здорового способу життя у людини може відбуватися двома шляхами. Перший шлях, найбільш типовий, проходить стихійно та неусвідомлено, через накопичення знань та віддзеркалення певних форм, норм поведінки і життєдіяльності, які стають цінними для особи. Саме тому особистість викладача слід розглядати як важливий взірець для студента. А пізніше вихователь буде взірцем для дитини. Другий шлях – цілеспрямований та усвідомлений, здійснюється через створення людиною власної системи життєдіяльності, основу якої складає поважне ставлення до свого здоров’я. Цей шлях залежить від тієї роботи, що здійснюється у вищому навчальному закладі під керівництвом педагогів.

Навички здорового способу життя як у майбутніх вихователів, так і у дітей дошкільного віку набуваються як відтворення тих зразків ставлення до свого здоров’я, праці, інших людей, довкілля, які щоденно вони бачать перед своїми очима у поведінці й діяльності інших людей. Тобто навички здорового способу життя складаються під безпосереднім впливом навичок, що відтворюють спосіб інших людей.

Готовність майбутнього педагога до забезпечення здорового способу життя дітей є важливою ланкою теоретичної і практичної підготовки до професійної діяльності, пов’язаної вихованням і навчанням дитини.

Соціальне значення вищої школи полягає в тому, щоб створювати ситуації, в яких буде формуватись особистість, здатна до саморозвитку і повноцінного виконання професійної діяльності. Але ця творча функція вищої школи, як відмічають вчені, зазнала девальвації: відбулася переорієнтація з освітньої цілі на навчальну, що означає засвоєння студентами великого обсягу інформаційного матеріалу без його свідомого застосування у майбутній професійній діяльності, житті.

Але як вважають А.Д.Дубогай, Н.Н.Завидівська, В.В.Нестеренко та інші, без свідомого ставлення до цих знань не можливо сформувати у студентів звичку вести здоровий спосіб життя, що є запорукою творчого довголіття та здоров’я. Виникає гостра необхідність у проведенні наукових досліджень з проблем формування здорового способу життя, починаючи із дошкільного віку.

Важливою складовою у вихованні здорового способу життя є залучення студентів до впровадження в повсякденне життя науково обґрунтованих рекомендацій щодо раціонального режиму праці, відпочинку, харчування, рухової активності. На сьогодні спостерігається погіршення функціональних резервів організму, зменшення рівня фізичної працездатності і підготовленості майбутніх фахівців до формування здорового способу життя у своїх вихованців. Знання залишаються мертвим тягарем, якщо вони не реалізуються в способі життя людини.

Психолого-педагогічна готовність майбутнього вихователя до забезпечення здорового способу життя дошкільників включає три компоненти:

· емоційно-мотиваційний (ставлення студента до проблеми, мотивація його діяльності, виявлення пізнавального інтересу, розуміння значимості здорового способу життя для особистого здоров’я);

· когнитивно-змістовий (оволодіння валеологічними та психолого-педагогічними знаннями, які використовуватимуться в подальшій професійній діяльності майбутніх вихователів);

· процесуально-дійовий (вміння планувати, організовувати з дітьми та їх батьками роботу у цьому напрямку).

Література

1. Виленский М.Я., Внуков А.П. Формирование потребности в физическом самосовершенствовании у будущих учителей. – М.: МГПИ им. В.И. Ленина, 1982. – 21с.
2. Глухов В.И. Физическая культура и формирование здорового образа жизни. – К.: Здоров’я, 1988. – 78 с.
3. Гоноболин Ф.Н. Книга об учителе. – М.: Просвещение, 1965. – 260 с.
4. Завьялов А.И., Макаревич С.В., Рейзин В.М. Методические рекомендации по совершенствованию учебного процесса по физическому воспитанию в вузе. – Минск, 1987. – 82с.
5. Колбанов В.В., Зайцев В.Г. Валеологія в школе. – Спб.: Гос. ун-т пед-мастерства, 1992. – 51 с.
6. Лищук В.А., Мосткова Е.В. Технология повышения личного здоровья / Под ред.В.И.Покровского. – М.: Медицина, 1999. – 320с.
7. Локк Д. Про виховання // Локк Д. Соч.: У 3-х т. Думка, 1988. Т.1. С.413.
8. Моль А. Социодинамика культуры. – М.: Мир, 1974. – 350 с.
9. Мудрик А.В. Социализация и воспитание подрастающих поколений. – М., 1990. – 39с.
10. Мудрик А.В. Социальная педагогика: Учеб. Для студ.пед.вузов / Под ред. В.А.Сластенина. – М.: «Академия», 1999. – 184с.
11. Муравов И.В. Оздоровительные эффекты физической культуры и спорта. – К.: Здоров’я, 1989. – 272 с.
12. Муравов И.В. Физическая культура и активный отдых в разные возрастные периоды. – К.: Здоров’я, 1989. – 272с.
13. Пирогова Е.А. Совершенствование физического состояния человека. – К.: Здоров’я, 1989. – 168 с.
14. Решетников П.Е. Нетрадиционная технологическая система подготовки учителей: Рождение мастера: Кн. Для преподават.высш.и средн.пед.учеб.заведений. – М.:ВЛАДОС, 2000. – 304с.
15. Сицинский А. Проблема стиля жизни. Определения понятия, вопросы исследования // Проблемы методологи исследования образа жизни в социалистических странах. Цит.изд., 149с.
16. Сластенин В.А. Формирование личности учителя советской школы в процес се профессиональной підготовки. – М.: Просвещение, 1976. – 160с.
17. Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В 5 т. – К.: Рад.шк., 1976. – Т.1. – С.192.
18. Танков С.И. Проведение занятий по физическому воспитанию летом и зимой на местности // Теорія и практика физ. Культуры. – 1957. - №12. – С.27-32.
19. Тригуб Н.А. Формирование валеологической культуры педагога: Автореф.дис. …канд.пед.наук. – Казань, 1999. – 20с.
20. Формування здорового способу життя молоді: проблеми і перспективи: Навч.посібн.для слухачів курсів підвищення кваліфікації державних службовців / О.Яременко, О.Вакуленко, Л.Жаліло, Н.Комарова та ін. – К.: Український ін-т соціальних досліджень, 2000. – 232с.

ТЕМА 5. СТВОРЕННЯ ЗДОРОВЯЗБЕРЕГАЮЧОГО СЕРЕДОВИЩА У ДОШКІЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ.

Робота батьками

1.Оформлення батьками паспортів здоров’я дітей, родинного дерева.

2.Оформлення для батьків папки-пересувки „Спосіб життя і здоров’я”, „Фізична культура особистості”, „Музика і здоров’я”, „Лікарські рослини”, „Сонце, повітря і вода – наші найкращі друзі”, „Часник сім хвороб лікує”, „Перша медична допомога”.

3. Оформлення батьками разом з дітьми альбомів „Ми і наше місто”, альбом рецептів „Українські народні страви та оздоровчі напої”.

4.Рекомендації в батьківському куточку „Режим дня і темперамент дитини”, „Виховання в дітей дисципліни”, „Екологія і здоров’я”, „Великі права маленької людини”, „Валеологічні традиції, обряди, звичаї”, „Допоможи собі без ліків”.

5. Валеологічна реклама „Спосіб життя і здоров’я”, „Рух-це життя”, „Дорослі курять, страждають діти”, „Вчить мене трудитися”, „Де мої вітаміни?”, „Займайтесь спортом всією родиною”

Робота в дошкільному закладі

1.Оформлення плакатів про здоровий спосіб життя („Наше тіло”, „Природа і здоров’я”, „Що таке гарно, що таке погано”, „Гігієна і здоров’я”, „Моє здоров’я”, з безпечної поведінки на вулиці, вдома, в природі)

2.Підбір ілюстрацій до теми „Здоровий спосіб життя”.

3.Виготовлення атрибутів до сюжетних і дідактичних ігор.

4.Робота з книгою.

5.Виготовлення календарів настрою.

6.Оформлення виставок творів

7.Виготовлення сувенірів, подарків, сімейних газет

8.Малювання вражень, родинного дерева

9.Оформлення альбому дитячих малюнків „Як доглядаю за своїм тілом”, „Я особистість”

Одним з реальних ресурсів, який сприяє підвищенню морального рівня, розширенню духовної активності дітей є формування здорового образу життя, впровадження фізичних вправ у родину. З дитинства людина знаходиться під постійним впливом природи та соціального середовища - сукупності матеріальних та ідеологічних факторів, які впливають на особистість в процесі формування і розвитку. Серед факторів соціального середовища родині належить одне з провідних місць у вихованні підростаючого покоління. Вона цілеспрямовано і систематично впливає на зростаючу людину, прищеплює їй певні якості, передаючи накопичений досвід, знання і навички, формуючи певний світогляд, риси характеру, розвиваючи естетичні смаки і фізичні здібності. Безперечно, перший і глибокий вплив на людину справляє родина.

Родина – важливий фактор у виробленні світогляду, системи соціальних настроїв і формування життєвих планів. Суспільні правила поведінки вперше усвідомлюються у родині, культурні цінності суспільства споживаються через родину, пізнання іншої людини починається теж із родини. Однак цей процес виявляється ефективним лише в тому випадку, якщо система настанов і ціннісних орієнтацій батьків відповідає ідеологічним і моральним цінностям суспільства.

У конституції України, зазначається що держава, родина і суспільні організації спільними зусиллями забезпечують виховання підростаючого покоління, підкреслюється необхідність тісного зв’язку родини, дитячого садка, школи і громадськості відображається новий, широкий підхід до навчання і виховання молоді.

Положення про необхідність єдності всіх виховних зусиль нашого суспільства випливає з марксистсько-ленінського вчення про суспільну сутність людини та ролі соціального середовища в її розвитку. Тут методологічне значення має висновок К. Маркса про те, що сутність людини “є сукупність всіх суспільних відношень”.

У цей час родини виявляють здібності закласти в дітях фундамент тієї високої естетичної культури, яка повинна бути притаманна членам сучасного суспільства. Як зазначає В. Г. Афанасьєв, людина - неодмінний компонент соціальної системи, її “центр”, її “фокус”.

Людина – член родини, трудового колективу, належить до певного класу, нації, громадянин певної держави. Він компонент економічної і політичної системи, системи культури.

Вирішальним фактором формування людини, її якостей, властивостей є оточуючий людину світ предметів і явищ. Цей світ “несе людині людське”, породжуючи при цьому різноманітність індивідуальностей. Важливою причиною різноманітності індивідуальностей є та обставина, що кожна особистість зростає і розвивається в умовах даного загального соціального середовища (суспільства в цілому), так і в умовах мікро середовища, тобто безпосереднє оточення: родина, дитячий садок, певний колектив і т.д. Цілком розуміло, що це мікро середовище і є тією призмою через яку відбивається вплив на особистість загального соціального середовища.

Звідси нагальна необхідність вивчати емпіричні обставини життя конкретної особистості, її мікро середовище; важливо домагатися щоб вона працювала в одному напрямку із загальним соціальним середовищем.

Серед факторів соціального середовища родині належить одне з провідних місць у вихованні підростаючого покоління. Неабияку роль у вирішенні цього виховного завдання має ставлення батьків до виховання дитини засобами фізичної культури, як фактора, що визначає в подальшому моральний та фізичний потенціал людини, його трудова і виробнича діяльність.

Ефективність фізичного розвитку дітей в значній мірі залежить від організації фізичного виховання в родині, використання фізичних вправ у побуті. У фізичному вихованні важлива роль особистого прикладу батьків. “ Не тільки мати і батько спостерігають за дитиною – писала Н. К. Крупська, але й дитина спостерігає за ними під час спокою, праці, задоволень, спостерігає за їх ставленням до інших людей і дуже швидко дізнається, що вони люблять, що вважають поганим, що вважають добрим”

Неабияку роль у вирішенні цього питання має ставлення батьків до занять з фізичної культури. Термін “ставлення” позначає одну з логіко-філософських категорій марксистсько-ленінської філософії і визначається як “необхідний момент взаємозв’язку явищ, обумовлених матеріальною сутністю світу. “

З точки зору фізіології ряд учених визначають ставлення як домінантний стереотип коркової діяльності. Вони підкреслюють, що психічне відношення людини – їх здобуті тимчасові умовно-рефлекторні зв’язки, які мають тісну взаємозалежність з безумовними рефлексами, але перейшли у другу сигнальну систему. Відношення, засноване на індивідуальному особистому досвіді людини, реалізується в системах другосигнальних процесах (мислення, уявлення, пам’ять емоції і т.д.). Вони і ті, що лежать в їх основі нервово–психічні і нервово-психічні утворення нерозривно пов’язані із свідомою волею людини і в значній мірі регулюють їх поведінку і діяльність.

У процесі виховання дітей у батьків неодмінно виступають дві його важливі і тісно пов’язані між собою сторони: пізнання дійсності у процесі виховання і відношення до неї.

І якщо пізнання складає головний зміст виховання батьків, то формування відношення до дійсності – основу виховання дітей. Суб’єктивне відношення батьків до фізичної культури й заняття фізичним вправами й спортом дітей визначається як детермінант їх фізичної активності у сім’ї й важлива умова, визначаюче оптимізуючи фізкультурно - спортивну діяльність дітей.

У сфері виховання значущості фізичної культури відношення визначається й у процесах, і в станах, і у властивостях особистості, й дуже часто - одночасно.

Своє вираження відношення знаходить у потребі рушійної (діяльності) активності, й в особливостях взаємовідношень людей, й в оцінці (взаємодії) впливу фізичної культури на організм, у специфічному напряму фізичної діяльності яки однієї із сторін особистого життя людини, й в оцінці подій спортивного життя як в країні так і за кордоном. Все це характеризує багатобічність і складність проблеми, що вивчається. Так В. И. Жолдак(109) встановив, що місце фізичної культури і спорту у бюджеті вільного часу сім’ї визначається, головним чином, відношенням до цього людей. Це відношення, яке регулюється ціннісними орієнтаціями, має подвійний характер. Вербальне відношення властиве більшості людей, не відповідає реальному, тобто такому, яке мало виражається у активній фізкультурно-спортивній діяльності.

Звідси необхідність формування такого рівня відношення, яке виражалось би в активних заняттях фізичною культурою.

Особливої уваги заслуговують питання, що стосується становлення відношень батьків до викликання інтересу і звички до занять фізичною культурою і спортом як основному фактору укріплення здоров’я дітей. За образним висловом А. С. Макаренко, “батьки повинні обладнати спортивний шлях своєї дитини”.

В наш час вклад сім’ї у фізичне виховання дітей недостатній. Мабуть багато пояснюється недооцінкою значущості фізичних вправ, слабою інформацією батьків про значення занять фізичною культурою, недостатнім знайомством з нормами й законами гігієни, низьким рівнем організації роботи школи і сім’ї. Виховання дошкільників треба починати з виховання батьків. “Сімейне виховання для батьків є насамперед самовихованням”. – відмічала Н. К. Крупська. У процесі виховання дітей у батьків незмінно виступають дві його найважливіші й тісно пов’язані між собою сторони: пізнання дійсності в процесі виховання та відношення до неї і якщо процес пізнання складає головний зміст освіти батьків, тоді формування відношення до дійсності - основа виховання дітей.

Батьки в своїй виховній практиці використовують той же набір методів що й педагоги. На відміну від методики шкільної виховної роботи, яка направлена на дитячий колектив і особистість в колективі; батьки виховують як правило одного двох, дітей різного віку.

Саме це впливає на дитину індивідуалізацією і активізує необхідність у виборі батьками методу та прийомів виховання дітей. Як правило використання методів виховання в родині набуває відтінку особливої емоційності, батьківського піклування, любові, пристрасті до власної дитини. Між іншим, дитина – це не лише об’єкт, на який впливають батьки як вихователі. Він є особистістю, яка має свої погляди, переконання, інтереси. Для того, щоб настанови вихователя збігалися з бажаннями допитуваного, необхідно знати його інтереси. Бажання та прагнення, цілі та ідеали, нахили до діяльності певного виду, і нарешті вольові зусилля, що направлені на здійснення своїх прагнень. Все це окремі компоненти інтересів. Глибокий та сталий інтерес є важливою умовою діяльності, яка удосконалює самого носія цієї діяльності та дає можливість використовувати певну виховну методику. Н. К. Крупська, підкреслюючи тісну єдність методики з тими цілями, які стоять перед батьками – вихователями, писала: “ Методика органічно пов’язана зі знанням об’єкту впливу, тобто тієї людини, яка росте, розвивається, до якої вона прагне, а методи виховання та навчання повинні змінюватись в залежності від фізичних зусиль, життєвого досвіду, запасу знань та вмінь учня, його навичок та відстороненого мислення, таке інше.”

Мабуть в тій же мірі і сучасна методика сімейного виховання повинна витікати з головних завдань формування особистості, досягнень педагогіки та психології, спиратися на всебічне знання про дитину, враховувати її вікові особистості і те, як вони виявляються в родині.

Ефект впливу факторів навколишнього середовища залежить від їх сили. Слабкі впливи не викликають суттєвого впливу на організм, сильні можуть припинити розвиток. Найбільш оптимальними є впливи середньої сили. Цілком зрозуміло, що заради того, щоб залучити до фізкультурно-спортивних занять дітей у певному аспекті має значення не їх власне відношення до фізичної довершеності (вона ще не сформувалася, або знаходиться на початковому етапі), а відповідні цінності орієнтації дитячого садка та батьків, які мають великий чисто вирішальний вплив на виховання дітей засобами фізичної культури.

У життєдіяльності дитини, в якій під впливом суспільства, соціально-родинної мікро сфери формується соціальна сутність людини на базі природних біологічних задатків і одночасно психо - фізіологічних якостей, які розвиваються, виключно велика роль останніх у становленні особистості в цілому в усіх її різноманітних проявах.

У нас у державі десятки мільйонів сімей. Кожна – це свій маленький колектив. Саме з родини бере свій початок шлях, що веде до самостійного життя, саме в родині людина отримує початкові знання, вміння та навички оволодіння фізичною культурою.

Фізкультурна грамотність батьків, вміння правильно організувати виховання дітей та здоров’я, змістовний образ життя – необхідні умови для того щоб діти росли духовно та фізично довершеними, щоб фізична культура займала гідне місце в побуті родини та суспільства в цілому.

Однак реально існуюча дійсність не завжди дає можливість для реалізації цих намірів. Нерідкі випадки, коли бажання батьків не збігається з дійсністю. На це є як суб’єктивні, так і об’єктивні причини. До них можна віднести різні матеріально-побутові умови, духовну моральність інтересів її членів, розподіл побутових ролей, завантаженість виробничими та домашніми справами (особливо матерів), незнання батьківської методики виховання та, отже, невміння широко використовувати їх у родинній практиці.

Але сім’я – не єдина ланка організації самостійних занять з фізичної культурою. Фізична культура призвана бути пріоритетним напрямком всіх організацій, які займаються різними сторонами виховання учнів, дітей та молоді. Але сучасний педагог не завжди знає вікові та типологічні особливості дітей, не вміє диференціювати засоби та методи виховання в залежності від індивідуальних можливостей дітей. Педагогічний фактор, який включає сучасні засоби та методи тренування організму є вирішальним у рості рухової підготовки дітей. Але фундаментом для наукового підходу до використання всіх арсеналів педагога повинні бути закономірності соціального та біологічного розвитку людини.

Оздоровчій вплив занять фізичним вправами на організм дітей багато в чому залежить від кваліфікованої та вміло здійснюваної педагогічної роботи вихователя, лікувально-педагогічного контролю, а також активної поведінки санітарно-просвітницької роботи серед педагогів, дітей та їх батьків.

Принципово важливим у рішенні цієї проблеми є й дозування фізичних навантажень із врахуванням морфо - функціональних особливостей організму дітей. Між іншим, підвищення фізичної підготовки, укріплення здоров’я і фізичний розвиток дітей тісно пов’язані з фізичними можливостями дитячого організму на різних етапах його вікового розвитку.

Ріст і розвиток відбуваються лише в одному напрямку та полягає в послідовному та незворотному “проходженні” окремих фаз (періодів) життя. Періоди прискореного розвитку чергуються з періодами уповільнення та відносної стабілізації.

П.Ф. Лесгафт звертав увагу на те, що фізичне виховання не може зводитись лише до оздоровлення та укріплення організму чи виробленні спортивних навичок та вмінь, а повинно бути підкорено задачам розумового, морального, трудового та естетичного виховання.

Все ще актуальною залишається проблема розробки такої системи виховання в школі, в тому числі і фізичного, яка б працювала сама по собі, без прикладу неймовірного ентузіазму окремих видатних вчителів і яка б прищепила смак до рухів.

Проблема впровадження фізичної культури, як невід’ємної частини здорового образу життя в повсякденний побут здебільшого пов’язана з вихованням дітей. Через дитячий садок проходить уся молодь нашої країни, і якщо б під час навчання сформувати потребу у фізичних заняттях у дітей, тоді ця проблема була б майже вирішена. Але досвід говорить про інше. Ми спостерігаємо байдуже відношення до проблеми укріплення здоров’я дітей, їх фізичної підготовки у багатьох керівників дошкільних закладів, органів народної освіти, співробітників інших організацій.

Зневаження до фізкультури й в багатьох педагогічних колективах і у батьків, недостатньо цілеспрямовано організуються пропаганда в дитячому садку здорового образу життя, гігієнічних знань, яка сприяє формуванню матеріалістичного світогляду школярів, упровадженню до їх образу життя матеріальних та духовних цінностей суспільства. Робота проводиться без урахування фізіології вікових груп учнів, поза педагогічним колективом та батьками, недостатньо активно ведуться пошуки шляхів здолання втомленості дітей та розширення меж їх рухової активності, перебування на повітрі.

Вкрай низька фізична грамотність вихователів: в багатьох випадках вони не є зразком для дітей в питаннях систематичних самостійних занять фізичною культурою.

Задача педагогічних колективів – підвищити чуття моральної відповідальності за здоров’я дітей, збільшити профілактичну направленість оздоровчої роботи.

Концепція дошкільного навчання передбачує об’єднання сучасних методів навчання, безпосередньо звернених до першої сигнальної системи й залучаючи до процесу пізнання якомога більше органів почуттів (око, вухо, м’язи, нюх, смак) з емоційною активізацією діяльності дітей.

На сучасному етапі, на думку Ю.К. Бабанського, Б. С. Гергіунського, навчання адресується, головним чином, до пізнавальної діяльності дитини, але не ставить за свою мету збудження позитивних почуттів-радощів, задоволення зробленим, досягне ним, захоплення пізнанням. Позитивні емоції, які виникають внаслідок занять фізичними вправами, рухливими іграми, – одне з фізіологічних засобів підвищення рівня працездатності головного мозку. Об’єктивні наукові дані підтверджують, що позитивні емоції покращують нервову діяльність дітей, негативні – пригнічують.

Саме тому, наприклад, спортивні змагання вихователі повинні зробити справжнім святом для дітей, викликати в них потяг показати свої досягнення, перевірити свої можливості.

Проведення різноманітних спортивно-масових заходів розвиває в дітях самодіяльність і самоуправління, виховує волю, виробляє норми моралі. Змагання можна перетворити в справжні масові ігри, в яких отримують підкріплення дружба й товаришування, підковується воля і стійкість.

Організаторами й суддями повинні стати самі діти. На думку В.К. Бальсевича, однією з основ морального виховання дитини повинен стати принцип всебічного розвитку й фізичної досконалості дитини. Між іншим, у більшості дитячих вправ просто виявляється рівень рухливої підготовленості дітей і забувається виховання турботливого ставлення до їхнього здоров’я, фізичної досконалості. Фізичні вправи необхідні не лише для підвищення рівня рухливої підготовленості, але й для його підтримки. Фізична досконалість тісно пов’язана з розвитком особистості, вихованням духовних потреб дітей.

Як справедливо відзначають Д.Ф. Колесов і Г.Б. Мейсон, одна з причин даного явища знаходиться в проблемі підготовки вихователів, у прищепленні фізкультурної грамотності педагогам. Молоді вихователі не мають педагогічних навичок і вмінь, не володіють сучасною технологією й методикою навчання й виховання, часто безпорадні в елементарних питаннях організації дітей і колективу, мають слабку підготовку в питаннях вікової фізіології й шкільної гігієни.

Із станом здоров’я дитини тісно пов’язані його психічний розвиток, можливості для формування й досконалості інтелектуальної діяльності, примноження й поглиблення знань про навколишній світ. Різноманітність фізичних вправ, рухливих ігор, передбачені в рухливому режимі дітей, не тільки підвищують рівень фізичної підготовленості й здоров’я, але й помітно сприяють розумовому, моральному, естетичному розвитку дитини, стимулюють його творчу уяву, закріплюють волю, здібність долати труднощі, виховують стійкість, почуття колективності, пам’ять, швидкість орієнтації, намагання до самовдосконалення, а також інші цінні психологічні й інтелектуальні якості.

Фахівці одностайно відмічають фізичне виховання як важливий компонент формування всебічної, гармонійно розвиненої особистості, як підготовку до трудової діяльності, трудового виховання. Оволодіння фізичною культурою – це не лише оволодіння спеціальними вміннями (бігати, скакати, лазити, метати тощо), а в першу чергу придбання загального вміння керувати своїм тілом, підкоряти своїй волі психічний стан, бути координованим, зібраним, призвичаєним до гігієни й естетики. До того ж тут існує діалектичний взаємозв’язок: з одного боку, фізична підготовка, сприяючи зміцненню здоров’я, створює психофізіологічну основу для засвоєння елементарних трудових навичок, устремління й звички до посильної праці; з іншого, – трудова діяльність, навіть в елементарних її проявах, закріплює м’язову систему, виховує витривалість, терпіння, волю, тобто формує якості, які необхідні для занять спортом.

Зростаюче значення фізичного виховання дітей у формуванні всебічно розвиненої особистості майбутнього громадянина робить особливо актуальною в сучасних умовах тему даного дослідження. На думку деяких авторів, важливою метою роботи, структурно почленованої з усіма вищевказаними цільовими настановами, є забезпечення необхідної направленості мотивації особистого самовдосконалення. У системі цілей початкової фізкультурно-спортивної підготовки особливе місце займає орієнтації дитини. Сутність такої орієнтації...

Необхідність у систематичних фізичних вправах може бути здійснена, по-перше, через пошук цінностей (здоров’я, фізичну довершеність, зовнішню привабливість і т.д.).

У молодшому дошкільному віці діючим є перший спосіб, тобто для них щоденні заняття фізкультурою є обов’язковими; у середніх та старших групах можливий і другий спосіб.

Задля попередження дій багатьох негативних факторів на здоров’я дітей необхідно співвідносити програми з гігієнічного та фізичного виховання з рядом соціально-організаційних та економічних мір, показником успішності цих програм буде те, що діти зможуть здійснювати правильний вибір чи рішення у ситуаціях, які впливають на їх соціальний статус та рівень, вплинути на їх здоров’я та своєчасно попереджати їх.

Принципово важливим при залучені таких програм у побут дитини є необхідність рекомендувати найбільш оптимальний для нього вид діяльності, як зауважує І.Я. Леднєв, фізкультурно-спортивна орієнтація в значній мірі залежить від того, що людина завжди найкращим чином обирає вид фізичної діяльності, враховуючи свої анатомічні, фізіологічні та психологічні особливості.

Ще Ф. Бекон у XVI ст. Казав, що щасливими є ті, чия природа знаходиться у взаєморозумінні з їх заняттями. Таким чином, перед тим як людина обере собі якійсь рід занять, треба визначити, до чого здатна його “природа”.

Як зважує Петровський, педагогічний процес – це очевидна взаємодія між педагогом і дітьми. У педагогічній діяльності одним з найважливіших моментів є існування однієї людини в іншій людині. Адже особистість – суб’єкт впливу на інших людей і суб’єкт перетворення їхньої життєдіяльності. І буття однієї людини може проникати у буття іншої людини, диффундирувати у ньому і визначати його якості.

Як організувати вплив учителя на учнів? Потрібен тонкий психологічний аналіз тих впливів, які здійснює особистість сучасного вчителя на дітей. Тут особливо виразно виступає проблема людського фактора у педагогічному процесі. Між іншим, і сьогодні доречні слова А.С. Макаренка, який свого часу говорив, що “мета виховання у нас перетворилася у категорію майже забуту”. Повинна бути гармонія людини з природою, культурою, людьми і самою собою.

Гармонію душі або серця не можна вважати лише раціональністю. Вона у єдності різного: мудрості і розуму, громадянства і людяності, любові і праці, естетичних, фізичних та духовних даних людини, її загального і професіонального розвитку.

Розроблені видатними педагогами минулого принципи виховання потребували, щоб освіта ні в якому разі не руйнувала зв’язків дитини з природою і культурою, працею і мистецтвом, мудрістю народу і рідним словом. Ці зв’язки повинно бути в основі змісту освіти. Ця течія знайшла широке відображення у демократичній педагогіці і виявилася найбільш результативною у конкретному науковому і практичному відношенні, так як і у методологічному. Цю парадигму педагогічного пізнання відрізняє орієнтація і на науки про людину, і на філософію, і на мистецтво.

Представники цього напрямку – раціоналісти, які застосовували і теоретичні, і власне експериментальні, і дослідно-емпіричні методи дослідження. Даний напрямок вважає педагогіку і наукою, і мистецтвом, прагнучи всебічної фундірованої наукової теорії практичної майстерності. Напрямок об’єднує у собі і природно-наукове, і соціальне мислення про людину в ході її виховання.

У тих самих обставинах можуть формуватися різні особливості психіки дитини. Її розвиток передусім залежить від того, у яких стосунках із середовищем знаходиться сама дитина. Для сучасної науки характерно все більше проникнення антропоекологічного підходу у вивчені онтогенетичного розвитку людини, який дозволяє виділити вплив на організм різноманітних природних і штучно створених факторів і умов життя. При цьому під факторами розуміються окремі умови, елементи середовища, а під умовами життя – сукупність факторів, необхідних для розвитку та існування організму.

Між іншим, сукупність факторів, необхідних для розвитку організму, не завжди співпадає з умовами життя, існування. Відсутність будь-яких необхідних для повноцінного розвитку факторів в умовах існування людини, як правило, призводить до дефектів розвитку.

Умови існування поряд з дією екологічних факторів, у значній мірі визначаються дією різноманітних програм соціального розвитку. Залежність онтогенетичного розвитку від дій соціальної програми являє великий науковий і практичний інтерес, бо дозволяє виявити ступінь впливу соціальних факторів на онтогенез дитини, оцінити значущість різних соціальних програм розвитку і сформувати уявлення про доцільність їх вдосконалення. Складовою частиною соціальної програми є педагогічна направленість впливу на особистість дитини.

На думку Б.М. Бім-Бад, характерним для усіх наших суспільних наук і специфікою для педагогіки є втрата педагогічним пізнанням цілісного предмета “людини як предмета виховання”. Втрата відбулася давно – у 1930 роках – і до сьогодення не відновлена. Вікова і педагогічна психологія, яка узяла на себе значну частину інтегративної функції наук про виховання людини, всупереч усім спорадичним проривам до цілісної людської психіки відійшла від людини як предмета виховання і зайнялася в основному вихованням без людини.

У сучасному житті виховання людей набуває якості соціально-організова6ної та цілеспрямованої діяльності, яка передбачує всебічний гармонійний розвиток та здорову особистість.

Однією з складових виховання – є фізичне виховання. Саме фізичне виховання здатне дати людям необхідне здоров’я, яке формується за допомогою спеціальних фізичних вправ, природних факторів навколишнього середовища та спеціального впливу на свідомість людей різних вікових груп в тому числі і на школярів. Фізичне виховання дітей здійснюється у формі відношень між дитиною та батьками, дитиною та однолітками.

Таким чином, фізичне виховання – це педагогічний процес цілеспрямованої дії, який допомагає регулювати зміни фізичних та духовних можливостей дітей. Але це не означає, що фізичне виховання зводиться лише до спрощеної функції – оздоровчого ефекту. Як вважав В. І. Глухов, фізичне виховання на сучасному рівні розвитку нашого суспільства повинно відображати нову сходинку у формуванні особистості. Тому ставлення до фізичного виховання як необхідного боку гармонійного розвитку особистості сьогодні набуває вигляду цілеспрямованого впливу дитячого садка та родини на конкретну дитину, передбачаючи далі його активне свідоме ставлення до свого здоров’я в інтересах всього суспільства.

Література

1. Баевский Р.И. Прогнозирование состояний на грани нормы и патологии. – М.: Медицина, 1979. – 298 с.
2. Бех М.Д. Психологические основы нравственного развития личности: Автореф. дис. … д-ра псих.наук. – К., 1993. – 43 с.
3. Братусь Б.С. Аномалии личности. М., 1988.
4. Воробейчик Я.Н., Гюклитар Е.А. Основы психогигиены. – К.: Здоров’я, 1989. – 184 с.
5. Выготский Л.С. Сбор.соч.: В 6 т. – М.: Педагогика, 1983. Т.1. – 516с.
6. Захаров Л.И. Неврозы у детей и подростков. Л., 1988.
7. Кононко О.Л. Психологічні основи особистісного становлення дошкільника: Автореф. Дис.... д-ра псих.наук. –К.,2001. – 37 с.
8. Кононко Е.Л. Чтобы личность состоялась. – К., 1991.
9. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М.: Изд-во МГУ, 1981. – 584с.
10. Лісова О.С. Психологія здоров’я: Навчально-методичний посібник. – Чернівці: Рута, 2001. – 122с.
11. Люблинская А.А. Детская психология. –М.: Просвещение, 1971. – 415 с.
12. Марьясис Е.Д., Скрипкин Ю.К. Азбука здоровья семи. – М.:Медицина, 1992. – 208 с.
13. Никифоров Г.С. Психология здоров’я. Учебное пособие. –СПБ.: Речь, 2002. – 256с.
14. Нравственное воспитание дошкольников / Под ред. В.Г. Нечаевой. – М.: Педагогика, 1972. – 20 с.
15. Основы дошкольной педагогики / Под ред А.В.Запорожца Т.А. Марковой. – М.: Педагогіка, 1980. – 272 с.
16. Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М.: Просвещение, 1969. – 659 с.
17. Симонов П.В. Мотивированный мозг. – М.: Наука, 1987. – 237 с.

Дата добавления: 2014-01-05