Структура етнічних релігій

ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ

Поняття "етнічні" та "національні" релігії.

При всій умовності типології релігій, що їх можна зустріти в різноманітних підручниках та посібниках з релігієзнавства, все ж варто зауважити на обґрунтованість віднесення певної релігійної системи до того чи іншого типу. Йдеться, перш за все, про визначення "національні релігій", що було досить поширене в радянському і, подекуди, зустрічається в сучасному українському релігієзнавстві.

В радянському суспільствознавстві поняття "етнос" і "нація" часто використовувались як синоніми, причому перевага надавалась використанню останнього. І хоч виникнення націй пов'язувалось з формуванням капіталізму, термінами похідними від "нації", позначали явища і процеси, що були притаманні докапіталістичним епохам. У відповідності до формаційного підходу і традиційного використання терміну "нація", у радянському релігієзнавстві вирізнялись родоплемінні, національні та світові типи релігій. Відтак до національних релігій відносили і сучасний іудаїзм, і вірування стародавнього Єгипту. Поділ національних релігій на ранні національні та пізні національні термінологічної суперечності не знімав, адже поняття "національне" переносилось на явища донаціональні за визначенням. Та й критерій поділу на ранні і пізні національні релігії був суто формальним: ранні – це ті, назви яких утворюються за допомогою префіксів "старо-" і "давньо-". Сьогодні такий підхід є вже певним анахронізмом і тільки загострює термінологічні суперечності, оскільки поняття "нація" має хоч і різні, але чіткі визначення.

Відомо декілька теорій, що пояснюють сутність нації, серед них: політична, психологічна, культурологічна, історико-економічна (марксистсько-ленінська) та етнічна теорії нації. Найбільш поширеними є політична та етнічна теорії нації. Часто їх протиставляють, ще частіше не розрізняють, і тоді виникають непорозуміння. Ці непорозуміння викликані тим, що поняття "нація" використовується для позначення різних за своєю суттю спільностей: "політичної нації" або “громадянської нації” та "етнічної нації"(етнонації).

Під "політичною нацією" найчастіше розуміють спільноту, яка об'єднує громадян однієї держави, що усвідомлюють свою політичну єдність незалежно від етнічного походження.

Під "етнонацією" розуміють певний етнос, що створив власну державу і усвідомлює свою політичну єдність.

Таким чином, нацією стає той етнос, який усвідомлює необхідність творення своєї власної держави. Але обидві концепції нації виходять з того, що народ, який творить націю, є вільним і повноправним у своїй політичній волі, є носієм суверенітету. Отже Ернст Ренан мав рацію, коли писав: "В цьому розумінні нації – почасти нове явище в історії. Стародавній світ не знав їх; Єгипет, Китай, Халдея зовсім не були націями. Це були групи людей, якими правили Син Сонця або Син Неба. Не було єгипетських громадян, не було громадян китайських". Дійсно, використання поняття "нація" для позначення населення держав античності і середньовіччя не зовсім виправдане та пов’язане з англо- і франкомовною традицією, де слово "нація" означає "держава", "підданство", "громадянство". В перших двох значеннях слово "нація" позначало держави і державні утворення, що виникали на поліетнічній або метаетнічній^[1] основі й могли бути і деспотіями, і монархіями – від станової до абсолютної, і олігархічними республіками. Отже, в межах цієї традиції, ініціатором створення нації визнається держава, а не навпаки.

У середньовіччі словом "нація" позначали і територіальні спільноти, і земляцтва, які об’єднували вихідців з різномовних середовищ, але географічно близько розташованих. Такими, наприклад, були університетські нації – земляцтва. А сам університет був чимось на зразок інтернаціональної общини (від лат. universitas – община). Окремими націями називались і соціальні стани, без урахування їх мовної спільності або різноманітності (такою була "шляхетська нація" – "політичний народ" Речі Посполитої), і політичні угруповання – партії, як наприклад, "гібелліни" (ghibillini) в Італії XII – XV ст. Практика ототожнювати латинські слова "natio" і "populus" – з підданством народу певній державі, з певною територіально-політичною спільністю, бере початок з XVI ст. в Англії.

В значенні "громадянство" поняття "нація" увійшло в європейський вжиток у зв'язку з буржуазними революціями кінця XVIII – першої половини XIX століття і означало населення, що політично самовизначилося і, отже, утворило націю як політичну спільноту. Саме Велика французька буржуазна революція додала до поняття нації значення "громадянства" – поширила на весь "populus" ознаку "політичного народу". І саме це розуміння нації, в англомовній та франкомовній політичній традиціях, сьогодні позначають терміном "модерна нація" – держава та її громадяни – носії суверенітету. В цьому значені слово "нація" стало міжнародним поняттям і було покладене в основу назв "Ліги Націй" та "Організації Об’єднаних Націй", в яких були об’єднані саме держави.

Дещо інше розуміння нації склалось в німецькій та слов'янських традиціях. Німці, позбавлені спільної державності, розпорошені у декількох десятках дрібних держав, не ототожнювали поняття "держава" і "нація". З нацією ототожнювалось поняття "народ" (Volk) – спільність, що виникає на основі мови, культури, традицій. Етнічна, тобто мовно-культурна основа розуміння нації склалась й у слов'янських народів. Проте прагнення слов'ян витворити власні держави привнесли в поняття нації виразний політичний компонент. З тією особливістю, що власна держава повинна була бути протиставленою державі існуючій, що уособлювала націю пануючу.

Отже незважаючи на певні історико-культурні тлумачення поняття "нації", що спирались на різний політичний та етнокультурний досвід, їх об’єднує держава, як форма реалізації політичного, соціально-економічного та етнокультурного суверенітету народу. Адже саме під час соціальних революцій вчорашні піддані, відчужені від справ країни, перетворюються в повноправних громадян, що розпоряджаються її долями, тоді й відбувається метаморфоза етносу в націю. Оскільки ця трансформація відбувалась в межах певної держави, то ототожнення "нації" і "держави" для західних дослідників притаманне і сьогодні. Але колишні бездержавні східноєвропейські народи, мали дещо інші обставини націогенезу – для того, щоб стати нацією, їм потрібно було стати державою.

З огляду на це, немає достатніх підстав відносити до національних релігій не тільки релігійні системи стародавнього світу, але й деякі сучасні. Адже треба доводити, що ці релігії були виразними чинниками націотворення, або консолідації нації, і ними залишаються. Причому це стосується і нації політичної, і етнічної. Так, до національних релігій відносять, серед інших: іудаїзм, джайнізм, сикхізм, даосизм, синтоїзм.

Дійсно, іудаїзм був тією підвалиною, на якій збудовано державу Ізраїль і єврейську націю, що складалась з різномовних переселенців, вихідців з різних етнокультурних середовищ. Синтоїзм був офіційною ідеологією, яка забезпечувала формування японської модерної нації в епоху Мейдзі, і залишається символом японської нації і сьогодні. Сикхізм також став ґрунтом для формування національної свідомості сикхів, яка проявляється, зокрема, в боротьбі за власну державу – Халістан. Проте, даосизм практично ніколи не претендував на соціально-політичну функцію в китайській історії. Цю роль відігравало конфуціанство. Як зазначає Мел Томпсон: "Даосизм принципово відрізняється від конфуціанства тим, що базується на особистісному осягненні і не має соціальної складової... В межах особистого життя китаєць сповідує даосизм, але коли йдеться про суспільні норми поведінки, він стає конфуціанцем". Та й поширений даосизм не тільки в Китаї і не тільки серед китайців. Джайнізм, навпаки, залишається релігією меншості в Індії, яка не прагне політичного самовизначення.

Отже, використання терміну "національні релігії" в окремих випадках потребує обґрунтування або уточнення, а в окремих – не достатньо коректне. Проте релігії, що їх відносять до національних, мають етнічну основу. І джайнізм, і сикхізм, і синтоїзм, і даосизм та інші релігії пов’язані з певними етнічними культурами і зберігають з ними стійкий зв’язок. Особливо це стосується етногенезу та раннього племінного (трібального) етапу етнічної історії, коли релігія виконує етноінтегруючу функцію. З розвитком етносу, з перебігом подій етнічної історії, його релігійність може ускладнюватись за рахунок іноетнічних запозичень і зовсім змінитись. Це не приводить до зникнення етносу – лише до зміни його етнорелігійної самобутності. Власне, етнічна релігія і релігія етносу не одне і те й саме. Етнічною релігією є релігійний комплекс, що виник в середовищі певного етносу і відбиває його світобачення та світосприйняття, є основою його культури. Релігія етносу – це комплекс різних за походженням релігійних уявлень та релігійних практик: власне, етнічних, іноетнічних та інтеретнічних запозичень, що дозволяють певному етносу задовольнити власні релігійні потреби.

Сучасна етнологія та інші гуманітарні науки оперують різними визначеннями поняття "етнос", які, за деякими виключеннями, непринципово між собою відрізняються, і під етносом розуміють – стійку спільність людей, що історично склалась на певній території на основі спільності мови, духовної та матеріальної культури, спільного стереотипу поведінки та внутрішньої компліментарності, якій притаманні спільність походження, відносна спільність антропологічного і психологічного типів, ендогамія, етнічна самосвідомість позначена самоназвою та культурна і ментальна самобутність.

Під етнічною компліментарністю (термін введений Л. Гумільовим) розуміють неусвідомлену внутрішню симпатію членів одного етносу, що проявляється в колективному самоусвідомленні себе як "Ми" і протиставлення себе іншим – "Вони". Це протиставлення має багато виразів – від ендогамії (схильності до укладення шлюбів між членами одного етносу) до поклоніння своїм богам і сприйняття чужих, як ворожих сил.

Етнічна релігія розвивається разом зі своїм носієм – етносом. Коли етнос тільки народжується, переживає племінний період, йому притаманна родо-племінна релігія, коли етнос перебуває на стадії розкладення родо-племінного устрою, йому притаманна рання етнічна релігія, яку доречно називати язичництвом. Адже термін "язичництво", який традиційно пов'язують з політеїзмом, а інколи і з ідолопоклонством, в першу чергу, позначає етнічну релігію. Словом "язичництво" книжники Київської Русі позначали релігійний комплекс, що був поширений серед народу і протистояв християнству. Слов'янське слово "язик" мало декілька значень: "член тіла", "мова", "мовлення", "рід", "плем’я", "народ". В часи протистояння християнства, як нової надетнічної віри і традиційних народних (етнічних) вірувань, тих, хто їх дотримувався і називали "язичниками". В цьому значенні слово "язичники" збігається зі словом "поганці" (лат. "paganus") – (близьке за значенням до сучасного слова "селюки"), мешканці сільської місцевості, що відрізняються невіглаством – як в часи раннього візантійського християнства називали селян, що не прийняли християнства. Пізніше, з утвердженням християнства в Русі, "язичниками" або "поганцями" стали називати нехристиянські народи. Отже, в широкому розумінні язичництво – етнічні релігії, у вузькому – релігії, що протистоять монотеїзму.

Окремо слід згадати про т. зв. "неязичницькі" релігії, які відносяться до новітніх релігійних рухів (НРР), але базуються на язичницьких релігійних уявленнях та зразках і претендують на роль справжньої національної релігії, яка репрезентує автентичну віру певної нації.

Деякі релігії в силу історичних обставин відігравали роль офіційних державних культів в поліетнічних державах і нав’язувались підкореним етносам силою. В таких випадках їх слід розглядати як державні, оскільки умовою їх поширення є державний примус, а не надетнічні і кроскультурні властивості^[2]. Прикладами таких державних релігій можуть бути офіційні культи в давньоазійських деспотіях, або культ імператора у Римській імперії. Октавіан Август підкреслено ототожнював свій культ з державою і наказав, щоб храми на його честь були посвячені і Риму. Зрештою, світові релігії теж розвивались на основі певних етнічних релігійних комплексів, поступово набуваючи універсальних рис, що перетворило їх на надетнічні – світові.

Певні етнічні релігії в процесі етногенезу та міжетнічної взаємодії могли набути поширення тільки серед певної частини етносу або в певному регіоні, що охоплює різні етнічні території. Такі релігії відносяться до локальних або етнолокальних, в другому випадку – до регіональних. В окремих випадках етнічне і релігійне утворює такий нерозривний етнокультурний комплекс, який стає основою, духовним стрижнем формування етнополітичного організму – власне нації. Такі релігії і є національними.

Отже, етнічна релігія є динамічним комплексом, що має складну структуру, синхронні і діахронні зв’язки, що пов'язують її з іншими культурно-релігійними комплексами – і тими, що їй передували, і тими, що є похідними від неї. Відтак етнічна релігія може слугувати основою для визначення типу релігії. Виходячи з цього, термін "етнічні релігії" використовується для позначення основи, на якій виникають подібні релігійні системи, котрі вирізняються між собою самобутніми рисами, ступенем розвитку, але об’єднані спільними ознаками пов’язаними з явищем етносу – типу релігії. В залежності від ступеня розвитку, етнічні релігії поділяються на ранні етнічні (язичництво) та пізні етнічні релігії. Деякі з пізніх за певних умов набувають статусу національних. За показником території та поширення і ранні, і пізні етнічні релігії можуть бути локальними, регіональними або (за показником умови поширення – носія, а не за статусом) державними.

Весь спектр етнічних релігій, на відміну від ранніх історичних форм релігій, уже характеризується досить складною структурою, що в типових рисах притаманна всім, зокрема і світовим релігіям. Відтак розвинені релігійні системи варто розглядати за наступною схемою:

1. Релігійно-культурний ґрунт на якому виникає нова релігія;

• Головні, традиційні для певного середовища, релігійні уявлення, які використовуються для обґрунтування нових

• Причини, що спонукають до пошуку нових релігійних ідей та духовних цінностей

• Умови, що сприяють утвердженню і поширенню нової релігії

2. Реальний або міфічний засновник нової релігії (якщо є)

• Містичний статус: божество, пророк-посередник, духовний учитель

• Історичні відомості і легенди про нього, їх віронавчальний зміст

3. Основи віровчення:

• Міфологія (основні міфологічні сюжети)

• Священні тексти (основний зміст та ідеї)

• Догмати (головні істини)

• Етичне вчення (духовні настанови)

4. Походження віровчення:

• Божественне об'явлення (одкровення) істини

• Реформування (ревізія)

• Винайдення (духовне пізнання)

5. Система культу:

• Головні форми вшанування об'єктів поклоніння (обряди і ритуали)

• Головні способи втілення релігійних настанов (приписи, заборони, обов'язки)

• Засоби і місця поклоніння

6. Релігійна організація:

• Поділ віруючих на священнослужителів і простих

• Ієрархія священнослужителів

• Наявність автономних територіальних організацій

Дата добавления: 2014-01-05