Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Загрузка...

Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Сучасні концепції культури

Функції культури.

Сфери та типологія культури.

Поняття культури. Еволюція поглядів на культуру.

1. Історія людства є, передусім, історією розвитку культури. В усі часи її проблеми мали першочергове, по суті, провідне значення. Будь-яка нація цікава передусім культурою, яка завжди відбивала якісну характеристику суспільного життя. Якщо через певні історичні колізії культура зживає себе, деградує, то суспільство, як носій цієї культури, опиняється поза історією.

Предметне вивчення культури, що складає неповторний світ людської думки, фантазії та знаходить своє втілення в артефактах культури в історичному просторі та часі, вимагало від дослідників пошуку такого словосполучення, яке могло б чітко визначити межі та спектр цієї сфери дослідження. Спочатку науку про культурогенез назвали з ініціативи А. Мюллера «культурософією», а за визначенням Я. Буркхарта – «культур-історією».

Предмет історії культури має свій зміст і специфіку в ряді історичних дисциплін. По відношенню до них історія культури виступає як узагальнююча дисципліна, яка розглядає культуру як цілісну систему в єдності та взаємодії всіх її галузей. Історія культури передбачає, насамперед, комплексне вивчення різних її сфер – історію науки і техніки, побуту, освіти і суспільної думки, фольклористики і літературознавства, історії мистецтва, історію медицини,історію юриспруденції і таке інше. Теоретичні засади культури як автономного явища і цілісної функціональної системи були досліджені лише наприкінці ХІХ ст. Предметом дослідження курсу «Історія української культури» - є культура українського народу в її історичній динаміці.

Леслі Уайт одним із перших використав добре відомий термін – «культурологія».

Що ж таке «культура»? Термін «культура» латинського походження й етимологічно зв’язаний зі словом «культ» (від лат. сultus – вшанування богів, предків). Первісно цей термін означав обробіток землі відповідно до людських потреб.

Вперше до наукового обігу поняття «культура» було введене римським політичним діячем, філософом, письменником і оратором Марком Тулієм Цицероном. У листах Цицерона, відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н.е.) вислів «cultura animi autem philosophia est» (проте культура духу є філософія) був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово «культура» починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Проте на цьому еволюція слова «культура» не закінчується. В епоху Раннього Середньовіччя вона використовується в значенні аграрного виробництва («agri cultura»), а щодо інших сфер людського буття вона трансформується в слово «cultus» (культ), яке передбачало здатність людини розкрити власний творчий потенціал в любові до Бога.З розвитком феодальних відносин, переростанням замків та монастирів в осередки міської культури виникає уявлення про лицарство як своєрідний культ доблесті, відваги та гідності, а також поширюється комплекс значень слова «культура», згідно з яким вона стала асоціюватися з міським укладом життя, а ще пізніше, в добу Ренесансу, - з досконалістю та активізацією інтелектуального та творчого потенціалу людини.



На межі Середніх віків та Нового часу поняття культура набуло світоглядно-морального змісту. Це пов’язано з великими соціальними зрушеннями в Західній Європі – першими буржуазними революціями, початком промислового перевороту, утвердженням нових, капіталістичних відносин. Німецький вчений Самуель Пуфендорф (1632-1694) у 1684 р. вперше вживає слово «культура» як самостійний термін для означення духовного світу людини, яка починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти «натурі» (природі), а «культурна» європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від «природної» людини минулого.

У європейській думці Нового часу культура розглядалася насамперед як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність, яка була примусовою для переважної більшості безпосередніх виробників, поняттям культури не охоплювалось, тому що не створювала належних умов для творчої активності людини. Натомість, духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком, фантазією і натхненням, незалежним від зовнішніх обставин внутрішнім світом людини, що робить її більш досконалою і сильною.

Майже всі просвітницькі концепції культури – Шарля Монтеск’є (1689-1755), Вольтера (1694-1778), Тюрбо (1722-1781), Жана Кондорсе (1743-1794) та інших – базувалися на ідеї загальності людського розуму та його законів; вони природно пов’язали культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму.

Світоглядно-моральні засади розуміння культури, раціоналістичні та натуралістичні уявлення про природу людини похитнули підвалини французької революції 1789-1799 рр. Осмислення колізій нової цивілізації підтвердило істину: для вдосконалення («окультурення») людини і суспільства розвиток душі має менше значення, ніж розвиток розуму.

Цілком зрозуміло, що основа і витоки культури відтак вбачалися німецьким філософом Мануїлом Кантом (1724-1804) не в самій природі людини, а в сфері її морального існування; німецькі романтичні мислителі Фрідріх Шиллер (1759-1805) та брати Шлегелі – Фрідріх (1772-1829) і Август (1767-1845) шукали сутність культури в царині естетичної свідомості людини, поєднуючи її чуттєво-емоційну та раціоналістичну природи.

Спробу подолати протиріччя у просвітницьких та романтичних трактуваннях культури зробив німецький філософ Георг Гегель (1770-1831). Сутність культури, на його думку, визначається не наближенням людини до природи, не творчими фантазіями видатних митців, а наближенням індивіда до світового цілого, яке включає в себе як природу, так і суспільну історію.

Основоположник еволюціоністського напряму Е. Тайлор (1832-1917) розглядав культуру як сукупність її елементів: вірувань, традицій, мистецтва, звичаїв і т.д. Таке уявлення про культуру накладало відбиток на його культурологічну концепцію, у якій не було місця культурі як цілісності. Учений вивчав її як ряди елементів, що ускладнюються в процесі розвитку, наприклад як поступове ускладнення предметів матеріальної культури (знарядь праці) чи еволюцію форм релігійних вірувань.

Проблемі визначення поняття «культура» в сучасній культурології була спеціально присвячена книга А. Крьобера і К. Клакхона «Культура, критичний огляд визначень» (1952). У ній автори привели близько 150 визначень культури.

Л. Уайт у визначенні культури застосував предметно-речове тлумачення. Культура як цілісна організація форм буття людей, вважав учений, являє собою клас предметів і явищ, що залежать від здатності людини до символізації.

Велику групу становлять психологічні визначення культури. Наприклад, У. Самнер визначає культуру «як сукупність пристосувань людини до її життєвих умов». Р. Бенедикт розуміє культуру як набутий спосіб поведінки, що кожним поколінням людей має засвоюватись заново.

Отже, з перебігом часу сутність поняття культури змінювалася залежно від змісту, що в нього вкладався.

Нині, за оцінками ряду дослідників існує близько тисячі визначень культури. Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО у 1982 р., прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як історичне і соціально зумовлене явище, виражене в результатах людської діяльності, ставленні людини до природи, суспільства та самої себе: це спосіб існування людства; спосіб творчої самореалізації людини; система матеріальних та духовних цінностей, створених людьми і застосовуваних в їхній діяльності, система норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування; процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах; процес і наслідок людської діяльності; міра людського в людині та суспільстві.

 

 

2. Культура є складним суспільним феноменом, який відігравав і продовжує відігравати величезну роль у життєдіяльності людини. Вона впливає на працю, побут, дозвілля, менталітет, спосіб життя як всього суспільства, так і окремої особистості, Розвиток культури щільно пов'язаний з прогресом людства, його перспективами. Засвоєння культури – важлива запорука розвитку людської цивілізації, збереження загальнолюдських цінностей. Таким чином, культура – це не тільки досягнення минулого, - вона багато в чому визначає сьогодення і майбутнє не лише окремої особистості, а й усього людства. Наше майбутнє значною мірою залежить від напрямків подальшого розвитку культури, а вони, в свою чергу, щільно пов’язані з напрямками політичного розвитку світу, вирішенням глобальних проблем людства.

Беручи до уваги, що культура виступає як системний людський спосіб буття, який охоплює всю сукупність суспільних зв’язків і взаємовідносин між людьми, на будь-якому рівні свого існування вона не просто перебуває поряд з іншими сферами людського життя, а проникає у всі сфери, виявляючи себе у художній і побутовій культурі, науці, релігії, політиці, філософії, праві і моралі.

Уявлення про культуру найчастіше пов’язують саме з художньою культурою. Художня культура об’єднує в собі художнє виробництво, художнє споживання і розповсюдження, сприйняття і розуміння художніх цінностей, носіями яких є твори мистецтва. Художня культура, по-перше, розвиває чуттєве сприйняття оточуючого світу. По-друге, від художньої культури залежить встановлення гармонії між попитом і потребою людини, з одного боку, і її ідейно-моральним розвитком, з іншого. По-третє, художня культура формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, за допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, цінності і ідеали перетворюються на особливий досвід людини, в органічні набутки її характеру.

Найважливішою складовою частиною культури є релігійна культура. Головною ознакою релігії визначається віра в надприродне, надчуттєве. Завдяки цьому релігія має сильний вплив і на людину, і на суспільство

Наука і культура мають подвійний характер взаємодії. Наука впливаючи на культуру, може привести як до позитивних, так і до негативних результатів. Наука може існувати тільки в культурному суспільстві, до того ж тільки в культурі, де культивуються пошук істини, знання, наукова діяльність. Культура без науки теж неможлива, особливо в наш час.

Культура і політика взаємопроникаючі явища. Культура реалізується в суспільстві, яке впливає на її зміст, на її зміни. Політика ж, в свою чергу, формується під впливом діючої в суспільстві культури. Деякі політики схильні перебільшувати свою роль у суспільстві. Втручання політики в культурну діяльність переважно обертається залежністю останньої від влади і може закінчитися деформацією культурних цінностей. Але доля держави і політики не співпадає з долею культури. Культура більш міцна, тривка і довговічна.

Важливе місце у складі культури займає мораль і право. Мораль і право виконують роль нормативної регуляції дії людини у суспільстві. Ці два нормативні критерії тісно взаємопов’язані з культурою. Чим вище суспільство розвинуте, тим більш питома вага в ньому загальнолюдських цінностей, які повинні знаходити відбиток у моральних і правових нормах, традиціях, законах.

Побутовий пласт почасти опиняється за межами уваги дослідників культури. Але абсолютно неможливо зрозуміти й об’єктивно оцінити всі досягнення людини (художні, релігійні, наукові), якщо не зважати на побут.

У сучасній науковій літературі дослідники виділяють п’ять чинників, що формують ядро будь-якої культури:

1. Географічний чинник – регіональні особливості місцезнаходження етносу, який є носієм відповідної культури (Страбон, Птоломей, Монтеск’є, Ф. Вотцель, Е. Демолен, Г. Мур, Р. де Ворд) .

2. Етнічний чинник вивчає мовні впливи, побут, антропологічні особливості тощо.

3. Біологічний представлений кількома напрямками:

- антропометристи вивчають вплив на культуру антропометричних расових рис (Ч.Ламброзе, Е. Гуттон);

- генетики, євгеніки, біометрики виділяють вплив на культуру спадковості та добору (Ф.Гальтон, К.Пірсен);

- школи дарвініського напрямку підкреслюють вплив на культуру боротьби за існування, біологічного відбору і спадковості (Вольтман, Ваккаре, Насміт);

- демографічна школа визначає плив на соціокультурні явища густоти населення, його розмірів (А.Коста, М.Ковалевський, Р.Перл, Дж.Браунлі);

- теорії, що підкреслюють вплив інстинктів, рефлексів, підсвідомого на менталітет і соціокультурне життя людини (З.Фрейд, Г.Блюхер, В. Паретто та інші).

4.Релігійний чинник на формування культури досліджено в роботах М.Вебера, Р.Нібур, Е.Трельч, Е.Дюркгейма. Вони визначили релігію (вірування, обряди, догматику) як соціальний феномен, що формує особливості культури відповідного етносу або соціальної групи людей(серед яскравих досліджень слід назвати книгу М.Вебера (1864-1920) «Протестанська етика і дух капіталізму»).

5. Соціальний чинник визначається структурою суспільства – його стратифікацію, прошарками, устроєм, правовими нормами тощо.

Вивчення культури того чи іншого суспільства може розглядатися у двох сферах дослідження:

- у площині культурної статики (теорія культури) досліджуються закони формування та функціонування культури, її елементи, форми, функції та сутнісні характеристики. Приділяється увага і аналізу властивостей соціокультурних явищ, загальним компонентам і культурним системам (мові, релігії, мистецтву, моралі тощо);

- у площині дослідження динаміки соціокультурних явищ, як еволюції соціокультурних систем та фаз їх розвитку, формується соціокультурна динаміка, більш відома як історія культури.

У залежності від того, який із чинників і сфер дослідження є визначальними, науковці формують і певний підхід до вивчення культури. У залежності від обраного підходу формується предмет, мета і завдання вивчення відповідної дисципліни.

 

Структурування культури досить умовне, тому що культура є стрункою, цілісною і динамічною системою, і чітке виділення її взаємозумовлених частин практично неможливе. Але структурний підхід до аналізу культури дає можливість розкрити специфіку кожної її частини й показати її роль у розвитку суспільства.

Основні частини культури (форми) в наш час вдалося виявити і проаналізувати за такими основними параметрами: 1) за конкретним носієм: 2) за видом людської діяльності; 3) за змістом та впливом на людину; 4) за основними історичними етапами розвитку; 5) за просторовим розташуванням.

За конкретними носіями, що мають свій особливий світогляд і ідеали, погляди і смаки, традиції, звичаї, мову, літературу, музику і мистецтво, релігію і філософію, культура поділяється на світову і національну, міську і сільську, класову і етнічну, професійну і молодіжну, культуру сім’ї і окремої людини.

Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучасної культури. Але, у кожній культурі, за всієї її унікальності, є все ж дещо схоже з культурами інших народів. Своєрідність кожної культури є відносною, її специфічність, унікальність виступає як прояв загального у розвиткові людського суспільства. Уся історія культури – це історія руху від національних культур до світової.

Світова культура – це сукупність культур цілісного світу, визначених власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизованих на певні рівні якісного та кількісного характеру, де відбуваються відбір та розвиток найкращих рис національних культур; це невичерпне джерело духовної скарбниці людства, спільне надбання всіх рас, народів і націй світу.

Національна культура – це сукупність мовних, територіальних, економічних, політичних, побутових, релігійних, моральних, обрядових, освітньо-наукових та інших чинників.

 

За видом людської діяльності культура поділяється на матеріальну, духовну, суспільну.

До матеріальної культури, яку часто співвідносять з поняттям цивілізація, належить сукупність матеріальних благ, а також різноманітність засобів їх виробництва,духовна культура поступово складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятних уподобань і пріоритетів, і використовує для цього всі форми суспільної свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво.

 

 

ВИДИ КУЛЬТУРИ:
матеріальна: - створені людиною засоби виробництва; - продукти праці; - трудові навички; - форми суспільної організації праці; - розвиток науки, освіти, виховання; - вміння суспільства ефективно використовувати на практиці досягнення науки та техніки. духовна: - знання, теорії, ідеї, наукові праці; - виховання, освіта; - моральні навички; - філософія, релігія, мораль, право, етика, естетика; - мистецтво; - література; - мова, фольклор, міфологія; - традиції, звичаї; - музика; - сфера духовного виробництва.

 

Особлива роль духовної культури полягає в тому, що вона пробуджує в людині особистість. До структурних елементів духовної культури традиційно належать: інтелектуальні (наука, освіта); естетичні (мистецтво і література); етичні (мораль); соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика); релігійні. Матеріальна, що є фундаментом, базою життя суспільства, відіграє основну роль. Духовна культура, що пробуджує в людині особистість, відіграє роль головну, тобто таку, що підносить саму людину та її роль у світі до найвищих цілей і завдань.

Поділ культури на матеріальну і духовну якоюсь мірою умовний, ці сфери культури тісно зв’язані між собою. Матеріальний і духовний елементи культури нерозривно пов’язані між собою. Матеріальна, виробнича діяльність людини дуже часто визначально впливає інші сфери її життя. З іншого боку, результати її чуттєвої, розумової та інтуїтивної діяльності матеріалізуються, перетворюються в речі, технічні засоби, твори мистецтва. У матеріальній культурі неминуче присутні духовні начала, оскільки вона завжди є втіленням ідей, знань і завдань людини, що власне і робить її культурою. Хоча власне зміст духовної культури є прихованим від ока і раціонально не може бути цілком і повністю розкритий (поняття істини, честі, мужності, геніальності, самопожертви тощо), її продукти завжди виражені в матеріальній формі, бо лише таким чином вони можуть бути об’єктивовані і стати фактом соціального життя.

Тобто, творіння матеріальної культури не можуть виникнути без участі людської свідомості. Вони є предметом втілення творчої діяльності людини, її знань, інтелекту, тобто містять духовний компонент. Продукти духовної культури, як правило, мають матеріальне втілення (книги, картини, кінофотомагнітні плівки).

Суспільна культура – це вміння людей спілкуватись, створювати спільноти типу держав, партій тощо. Суспільна культура включає в себе політичну культуру, правову культуру, культуру міжнаціонального спілкування та ін..

 

За змістом і впливом на людину виділяють: 1) прогресивну і реакційну культуру; 2) офіційну (домінуючу) і контркультуру; 3) актуальну; 4) елітарну і масову.

Оскільки культура має універсальну здатність акумулювати все, що створене людиною, вона може виховувати особистість як моральну так і аморальну. Звідси поділ на прогресивну і реакційну культуру.

Домінуюча (офіційна) культура – це культура, якою керується більшість членів певного суспільства. На відміну від офіційної, контркультура знаходиться в гострому конфлікті, в опозиції із загальнолюдськими цінностями і формує власний культурний світ.

Актуальною культурою є культура найпопулярніша і найпоширеніша в певний час. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Актуальність культури – це безпосередній, живий процес, який пояснює наявність моди не лише в одязі, але й щодо культури (поведінка, професія).

 

Важливою є типологія культури за основними етапами розвитку. Якщо в основу історичного поділу покласти такі три визначальні її детермінанти, як спосіб освоєння світу, світобачення, форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культури: первісного, ранньокласового; середньовічного (феодального); буржуазного; соціалістичного суспільства.

 

Важливою в науковому відношенні є типологізація культури за просторовим розташуванням. Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає «культурний регіон», тобто своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад.

Виокремлюють наступні види регіональної типології культури: європейський культурний регіон; арабо-мусульманський регіон; африканський культурний регіон; далекосхідний культурний регіон; індійський культурний регіон; латиноамериканський культурний регіон.

 

Культура не буває абсолютно замкненою. Це така сфера, яка не терпить кордонів. Новації в ній поширюються, незважаючи на державні кордони та етнічні відмінності. Будь-яка культура досягає високого ступеня розвитку лише за умов відкритості і толерантного ставлення до інших, коли вона взаємодіє з максимальною кількістю інших мов і культур, але при цьому зберігає структурні засади власної побудови.

Людство існує у вигляді окремих національно-культурних спільнот, тому світова культура - це мозаїка національних культур. Кожна з яких є незамінною частиною людської культурної спадщини. Кожен народ створює свою особливу, неповторну, унікальну культуру. Кожна нова відкрита цивілізація, представляючи новий ідеал краси, нову варіацію прекрасного, дає нове свідчення невичерпності людської творчості. Культура не має степенів. Опозицією їй може бути лише безкультур’я. Немає культури другого сорту. Якщо в питаннях території та населення є «великі» та «малі» народи, то в галузі культури «малих» народів нема. Територія та населення давніх Афін, які створили одну з найвеличніших світових цивілізацій, в період розквіту «вклались» би в нинішній середній обласний центр.

У творах мистецтва старіє й відмирає для наступних поколінь лише те, що відбиває тільки тимчасові реалії, настрої, схильності, смаки. Шедеври мистецтва попри часткову втрату своєрідності, притаманної й цілком зрозумілої лише певній добі, певному народу, завжди належать до сфери загальнолюдських цінностей.

Градація рівнів культури також умовна, оскільки зумовлена внутрішніми зв’язками між ними. Так, сучасна культурологія виділяє традиційний і новаторський рівні будь-якої культури, підкреслюючи, що саме завдяки єдності перервного і неперервного можна виділяти в культурі певні етапи й періоди її розвитку, навіть цілі епохи і цивілізації.

Суспільство виробляє різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей – вихованням, освітою, мовою, традиціями і звичаями, найкращі зразки яких наслідуються або копіюються.

У культурі, яка розвивається, співіснують стійкий (стабільний) і новаторський аспекти.Стійкий аспект – це культурна традиція, завдяки якій відбувається накопичення і передавання колективного досвіду в історії, так що кожне нове покоління людей може аналізувати цей досвід, спираючись на створене попередніми генераціями. У світі існують країни з домінантою так званої традиційної культури (азіатські, африканські держави). Тут люди, засвоюючи культуру, відтворюють її зразки, а якщо і вносять зміни, то лише в межах, санкціонованих традицією. Культура виступає як певний набір готових стереотипних програм (звичаїв, ритуалів, навичок). Культура не може існувати без традиції. Культурна традиція як сукупність історичного досвіду – важлива умова не тільки існування, але і розвитку культури.

У культурі відбиваються зміни у світогляді, системах цінностей, ідейних засадах – відтак можна вести мову про реакційні і прогресивні тенденції в культурі, хоча з часом оцінки тих чи інших попередніх культурних процесів можуть змінюватись під впливом багатьох факторів

Розвиток культури – суперечливий процес, у якому відбивається широкий спектр нерідко протилежних соціальних і національних інтересів конкретної історичної доби.

Наступність у розвитку культури означає не лише активне використання новими генераціями накопиченого раніше досвіду, але й вплив досягнутого в минулому на формування культури майбутнього. Будь-які порушення наступності, особливо під впливом зовнішніх факторів, істотно впливають на процеси культуротворення. Наприклад, Західні Європі знадобилося кілька століть, щоб відновити і вивести на новий рівень культуру міст – центрів античної культури, зруйнованих під час Великого переселення народів. Таким чином, культура є соціально детермінованою, що пояснюється її входженням в соціально-історичний контекст. Культура не може існувати відірвано від політичних, соціальних, економічних проблем, які вирішує суспільство на кожному етапі свого історичного розвитку.

 

 

3. Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед багатьох функцій, які здійснює культура, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху. Через культуру, яка об’єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

Інформативно-трансляційна функція виконує важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду як від попередніх поколінь до нащадків, так і в обміні духовними цінностями між народами.

З попередньою функцією тісно пов’язані комунікативна та інтегративнафункції культури. Суть комунікативної функції полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва. Саме ця функція культури виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв'язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації. Інтегративна функція полягає в здатності культури об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної, конфесійної або іншої приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію.

Регулятивна або нормативна функція культуриреалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, духовними орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі.

Аксіологічна або оціночна функція культури виражає її якісний стан. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина дає позитивну чи негативну оцінку тим чи іншим предметам чи явищам і, відповідно, сприймає їх або відкидає. Із ставлення людини до культурних цінностей можна судити про насиченість або спустошеність культурного світу.

Особливе місце належить виховній функції культури. Культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її реалізації. Вона виступає ще й фактором саморозвитку людства. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві сили для задоволення матеріальних і духовних потреб.

Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. В історичному плані формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом – черпає свій світ у релігії й нарешті – у науковому пізнанні, тобто на тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури.

 

 

4. До першої половини ХІХ ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичної свідомості. У другій половині ХІХ ст. з розвитком фольклористики, етнографії, археології, антропології, соціології, історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Узагальнивши етнографічні матеріали, вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Культура, вважав Е. Тайлор, є результатом діяльності людини, специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на таке пристосування він назвав кліматичні умови та географічне розташування території, на якій проживає етнос. Вчений також дослідив форми функціонування культури всіх народів – звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу, знаряддя праці, житло, мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте у витоках культури, вважав Е. Тайлор, лежить міф і ритуал, тобто культура постає із внутрішньої природи людини.

Л. Морган виділяв три основні стадії в розвитку суспільства – дикунство, варварство і цивілізацію та відповідні до них особливості розвитку культури. Основна ідея еволюціонізму щодо прямолінійності суспільного прогресу передбачає обов’язкову вимогу для кожного народу пройти всі стадії культурного розвитку.

Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936). Вони визначили культуру як «світ втілених цінностей», які реалізує людина внаслідок своєї діяльності.

У цих концептуальних рамках сучасні культурологи, зокрема П.С. Гуревич, вважають, що культурною цінністю може бути: 1) певна нова ідея, яка виступає для індивіда (суспільства) якимось орієнтиром в житті; 2) соціокультурний стандарт, або норма; 3) суб’єктивний образ, що прагне до ідеалу, внутрішньої гармонії; 4) конкретна поведінка (стиль життя).

Антропологічні, або функціональні концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як біологічну природу людину та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища. Названі концепції розглядаються в працях їх засновника – англійського етнографа та соціолога Броніслава Малиновського (1884-1942), французького етнолога та соціолога Клода Леві-Стросса (1908-1991) та інших.

Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов’язується з потребами людства Б. Малиновський розподілив ці потреби, що зумовили виникнення культури на три групи: 1) первинні – це продовження роду, фізичні, фізичні, фізіологічні. Культурними відповідями на них були поява родової общини, розвиток знань, освіти, житлових умов; 2) похідні, спрямовані на виготовлення та вдосконалення знарядь праці, наслідком чого є розвиток економіки і культури господарювання; 3) інтегративні, які об’єднують і згуртовують людей.

На підставі дослідження та оброблення великого етнографічного матеріалу з історії первісного суспільства К. Леві-Стросс та Б. Малиновський дійшли таких висновків: 1) у процесі еволюції людина переходить зі стану природи до стану культури, кожний елемент якої (традиція, звичаї, вірування тощо) виконують важливу для культури функцію; 2) кожний елемент культури є незамінним, оскільки він забезпечує її цілісність; 3) усі елементи культури структуровані і складають культурну систему, кожна з яких функціонує за принципом ієрархії, а характерною рисою для всіх культурних систем є ізоморфний зв'язок між ними.

Кожна культура в інтерпретації Б. Малиновського постає як певна система взаємопов’язаних та взаємозумовлених соціальних інститутів, що задовольняють біологічні і власне культурні потреби людей. Відсутність рівноваги між соціальним інститутами призводить до руйнування культури як цілісного організму.

Вагоме місце в сучасній культурології посідають концепції, які пов’язані з дослідженням динаміки (історії) культури, насамперед концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичних коловоротів).Предтечею цього напряму був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744), який розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей.

Глибше концепція циклічного розвитку культури обгрунтована в працях російського біолога Миколи Данилевського, німецького соціолога Освальда Шпенглера, англійського історика Арнольда Тойнбі та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів. У праці «Росія і Європа» (1882) Микола Данилевський (1822-1885) викладає типологію культури – вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський. Крім того вчений передбачав становлення одинадцятого типу – слов’янського як найбільш вираженого в російській культурі.

Кожний культурно-історичний тип, виникаючи з «етнографічного матеріалу», входить у період розвитку й розквіту, після чого занепадає та гине, тому народ, який перебуває на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Розтративши свій культурний потенціал, зазначає вчений, людство переходить до цивілізації.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, яку виклав у книзі «Занепад Європи» Освальд Шпенглер (1880-1936). У ній він гостро критикує теорії європоцентризму та панлогізму, концепцію «лінійної» спрямованості світового культурного процесу, характерні для західноєвропейської історичної науки ХІХ ст. Їм він протиставляє концепцію про множинність рівноцінних культур. Відкинувши тезу про існування загальнолюдської культури, вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з яких є «живим організмом», має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавилонську), «аполонівську» (греко-римську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську («фаустівську») і культуру майя. Окремо він виділяє «російсько-сибірську культуру», яка перебуває в процесі свого становлення.

Кожна культура за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази: 1) становлення або «дитинство»; 2) розвиток, або «юність»; 3) розквіт, або «зрілість»; 4) занепад і смерть або «старість». Кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке становить 1000-1500 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації.

Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціолог А. Тойнбі (1889-1975). Як прихильник концепції історичного коловороту в розвитку локальних культур він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації, дослідженню яких присвятив 12-томну працю «Дослідження історії». Аналізуючи спочатку 21 цивілізацію, А. Тойнбі скоротив їх до 13 найрозвинутіших: античної, західнохристиянської, східнохристиянської, індійської, китайської, ісламської та ін. Решту цивілізацій було віднесено до «цивілізацій-супутників». Згодом кількість цивілізацій була зведена до п’яти «діючих»: західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації А. Тойнбі виділив та проаналізував чотири фази: виникнення зростання, надлам і занепад. Якщо цивілізація не трансформується в нову якість, вона гине, а її місце займає інша цивілізація.

Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення та складна ієрархія соціокультурних систем. Так російський соціолог-емігрант П. Сорокін (1889-1968) сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо має свою першооснову, яке становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Вчений виділив три основні типи пізнання дійсності, які лежать в основі культурної суперсистеми: чуттєвий, раціональний та інтуїтивний. Відкидаючи концепцію локального розвитку культур і відстоюючи принцип історичного коловороту суперсистем, учений доводив існування взаємозв’язків між культурами різних народів, підкреслював усе більше зростання інтенсивності культурних контактів між народами світу.

Увагу багатьох дослідників привертає також криза сучасної західної культури. Так, Герберт Маркізе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969) та інші вчені пов’язують виникнення кризи з прагматизмом та раціональністю. Руйнування традицій, проникнення наукових методів у всі сфери знання, їх тотальна технізація не лише підірвали основи творчої діяльності та чуттєво-емоційний світ людини, а й придушили фантазію, спричинивши кризу віри. Усе це призвело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет (1882-1955) причину кризи сучасної культури вбачає в суперечностях, по-перше, між її структурними рівнями – високою (елітарною) та масовою (утилітарною) культурою і, по-друге, між самою культурою та наукою, яка серед різноманітних видів духовної діяльності людей виявилася найбільш стабільною та життєздатною.

Дослідження сутнісних характеристик культури, її трансформації в цивілізаційні фази, ролі, місця і значення в житті людини і суспільства триває й досі. На початку третього тисячоліття відбувається переосмислення багатьох цінностей, які становлять сутність культури і сучасної цивілізації, її функціональних можливостей тощо.

 

Теми доповідей (якщо є бажання отримати додаткові бали, макс.3 хв.):

1. Спадкоємність, традиції і новаторство в культурі.

2. Взаємодія культур і національна самобутність народів.

3. Релігія і наука в контексті культури.

4. Наука і техніка як соціокультурне явище.

5. Молодіжна культура.

6. Культура і цивілізація (можуть бути розглянуті концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі, М. Данилевського, Е. Тейлора та ін.)

7. Елементи культури:концепт,мова культури,цінності, культи, соціокультурні норми, архетип культури, пат терни, артефакт культури.

8. Типологія культур.

9. Українська культура як одна із форм культури.

10. Домінуючі форми культур за типом аудиторій.

 

Рекомендована література

1. Культурологія. Плани семінарських занять та методичні матеріали до організації самостійної роботи для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання (в рамках впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу)/ Укл.: Н.М. Глушенок – К.: НТУ, 2008. – 13-18 с.

2. Українська та зарубіжна культура: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл./ уклад.: Б.І. Хорошун та ін. – К., 2010. – С. 18-39.

3. Багацький В., Кормич І. Культурологія: історія і теорія світової культури ХХ ст.: Навч. посібник. – К., 2004.

4. Історія світової та української культури: Підручник для вищ. закл. освіти / В. Греченко, І. Чорний, В. Кушнерук, В. Режко. – К., 2006.

5. Історія світової та української культури / Величко О.Б., Момрик А.П., Редькіна О.А., Сафонов Ю.М., Шевель Н.О., - Київ, 2012. – 496 с.

6. Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник / Б.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін. – К., 2000.

7. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Підручник. – К., 2010.

8. Культурологія: Навч.посіб. / Упорядн. О.І. Погорілий, М.А. Собуцький. – К., 2003.

9. Полікарпов В.С. Лекції з історії культури України: Навчальний посібник. – К., 2002.

 

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
| Сучасні концепції культури

Дата добавления: 2014-01-05; Просмотров: 1304; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.166.235.48
Генерация страницы за: 0.047 сек.