Правдивість журналістських виступів сьогодні

Принцип правдивості журналістики реалізується тими особистостями, які в ній працюють. Дуже багато залежить від їхнього професіоналізму, громадянської мужності, таланту. Однак журналіст більше, ніж учений чи письменник, залежить від оточення, від зазначених вище політичних та економічних умов. Тому цілком закономірний такий підхід до питання: що сьогодні заважає журналістові говорити правду?

Про це йшлося під час парламентських слухань у Верховній Раді України 10 квітня 1997 року. Відомі українські журналісти гостро дискутували про незалежність журналіста. Ірина Погорєлова наполяїала, наприклад, на тому, що "цей перехідний етап у царині свободи слова, який переживає Україна, можна завершити на користь становлення вільного інформаційного простору визнанням статусу незалежного журналіста, законодавчим оформленням цього статусу на рівні з засобами масової інформації.

Сергій Набока, як й інші учасники дискусії, говорив, що встановлена законодавчо державна підтримка преси шкідлива, бо це є "підтримка кишенькової, своєї... преси, бо своя преса владі потрібна". Він нагадав відому на загал істину про відмінність між чиновником і журналістом. "Журналісти – не люди, які оце все, що влада робить, вони в принципі, в ідеалі мусять критикувати, вони: вороги влади за дефініцією, за визначенням, тому що вони є голос суспільства". Георгій Гонгадзе боронив чесні правила гри, за якими кожен відповідав би за свій вчинок. У полемічному запалі журналіст навіть виступив проти ухвалення будь-яких законів: "Якщо я сказав неправду в телеефірї, хай мене судять, я відповім перед законом. Якщо я сказав правду, ніхто не має права тиснути на мене... Не продаємось ми, але ж, розумієте, суть в іншому. Не в продажності чи непродажності..Якщо журналіст продасться, отже, є можливість для цього. Створюються умови, щоб він продався".

На запитання кореспондента прес-клубу газети "День" про те, які положення українського законодавства щодо роботи ЗМІ треба змінити, редактор "Молоді України" Володимир Боденчук однозначно відповів: "Всі. У нас стільки метушні навколо цього, що, вважайте, тему ми забалакали, закон має складатися з одного пункту – цього не можна. Далі працюй, як тобі підказує серце і дозволяє талант". Справді, у найдемократичнішій щодо свободи слова країні - США - законодавчо працює лише перша поправка до Конституції, згідно з якою Конгрес не має права ухвалювати законів, які б обмежували свободу слова. Чітко і зрозуміло.

Бути правдивим, вільним у своїх судженнях журналістові заважає його економічна залежність, елементарна бідність, неможливість отримувати за свою працю належну винагороду. ЗМІ досі є маріонетками економічних груп і політиків. Переслідування, відверті і приховані, з боку влади ведуть, як свідчить досвід, до прямого знищення окремих видань, програм, каналів. Сюди ж слід віднести недосконалість і суперечливість законів про ЗМІ, їх неузгодженість із Конституцією України та й далеку від досконалості ст. 34 самої Конституції. Немає політичної волі, яка була б спрямована на дотримання уже чинних законів. І, нарешті, може найстрашніша загроза для журналістів, як і для суспільства загалом, – це розбійницькі, мафіозні структури. Шантаж, побиття, пограбування, вбивства стали нормою життя. Та коли одна із газет спробувала покритикувати одного з найвідповідальніших правоохоронців, їй тут же було подано рахунок на суму 5 млн. грн. за образу честі й гідності.

У демократичному суспільстві честь і гідність людини повинні бути захищені. Однак прийнятий з подачі Президента Л. Кравчука у 1993 році Закон України "Про внесення змін і доповнень до положення законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій" настільки нечіткий і неконкретний, що, як свідчить досвід, давав можливість мало не кожному критикованому подавати до суду і вимагати часто нічим не обмежених, фантастичних компенсацій. Як наслідок, лише 1997 року подано 1257 позовів, за півроку 1998-го – 1163, що становило у грошовому еквіваленті відповідно понад 1,5 і 6,5 млн. грн. Зважаючи на протести журналістів, були введені певні обмеження з боку Верховного Суду, а згодом скасовано і сам закон. Це не означає, що таких позовів більше не буде.

Якщо ст. 171 прийнятого нещодавно Кримінального кодексу України передбачає покарання за перешкоджання професійної діяльності то ст. 182 цього ж Кодексу дає можливість карати журналістів за використання "конфіденційної інформації про особу без її згоди, у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації.

Серйозним і непростим є питання про залежність ЗМІ, з одного боку, від грошового мішка, з іншого – від влади, партійних угруповань, а тим паче мафіозних структур. Як і в багатьох інших сферах життя, в Україні діє багатоукладна система. Це вже не тоталітарна система, за якою із ностальгією тужать деякі політики. Техніка і технологія передачі інформації, які невпинно вдосконалюються, існування глобального телебачення, Інтернату докорінно змінили інформаційну картину планети. Комуністична партійність - рідна сестра інформаційного монополізму. Введена в обіг теза про те, що в епоху телебачення було б неможливим існування Гітлера і Сталіна, не позбавлена сенсу.

Це не означає, що зникло поняття партійності. Поки існуватимуть партії, існуватиме у тій чи іншій іпостасі партійна преса. Партійний журналіст, хоче він цього чи не хоче, змушений оцінювати події з певних позицій, обороняючи інтереси партії. Представники такої преси виправдовують свою заангажованість тим, що позиція їх партії найсправедливіша, що тільки вони виражають загальнонародні інтереси, що вони не служать партії, а, як любив колись повторювати М. Шолохов, серця їхні належать партії. Щасливий, хто вірить.

Дата добавления: 2014-01-05