Правила доведення та спростування

Процес доведення і спростування підпорядковується певним правилам, порушення яких веде до відповідних помилок.

Правила і можливі помилки при порушенні цих правил поділяються на три групи.

А/ Правила і помилки стосовно тези.

1. Теза доведення (або спростування) повинна бути чітко сформульована. Тому, приступаючи до доведення (або спростування), ми повинні обов¢язково знати:

· Чи є зрозумілим смисл і значення слів та виразів, які складають тезу;

· Чи достатньо чітко сформульоване висловлювання, що виражає тезу;

· Чи є теза достовірно істинною, чи ймовірно істинною.

Це правило випливає із вимог тотожності, наслідком чого може бути її двозначне чи багатозначне тлумачення.

2. Теза повинна залишатися незмінною, тотожною самій собі впродовж усього доведення (спростування). Порушення наведеного правила призводить до помилки “підміна тези” – різновидами якої називають “доведення до людини”, “доведення до публіки”, “хто надто доводить, той нічого не доводить”. Типовий прояв підміни тези – популізм.

Логічна помилка “доведення до людини” виникає тоді, коли доведення тези підмінюється характеристикою особи, що її висунула, або яка має відношення до цієї тези.

Логічна помилка “доведення до публіки” виникає тоді, коли замість доведення або спростування тези звертаються до почуттів аудиторії, намагаю­чись викликати симпатію чи антипатію до того, про що йдеться в тезі.

Логічна помилка, “хто надто доводить, той нічого не доводить” з¢являється тоді, коли замість доведення тези, намагаються обґрунтувати інше положення, більш широке, з якого безпосередньо не випливає істинність висунутої тези. Наприклад, щоб довести, як найкраще доїхати з Харкова до Львова, починають доводити значимість транспорту в житті людини.

3. Тезою може бути лише те положення, яке справді потребує обґрунтування за даними конкретних умов. При порушенні цього правила “обгрунтовують обґрунтоване”, тобто те, що взагалі не потребує обґрунтування.

Б/ Правила і помилки стосовно аргументів.

1. Аргументи мають бути істинними. Причому їх істинність повинна бути встановленою. Порушення цього правила викликає дві помилки: хибний аргумент, “основна хиба”; “передбачення підстави”, “випередження основи”.

Суть помилки “хибний аргумент” полягає в намаганні використовувати як аргументи хибні положення. В юридичній практиці ця помилка зустрічається тоді, коли свідок, звинувачуваний або потерпілий, використовує для обґрунтування своєї позиції видумані факти.

2. Аргументи повинні бути висловлюваннями істинність яких визначена незалежно від тези. Можливою помилкою тут може бути порушення вимог закону достатньої підстави, тобто тоді, коли для доказу використо­вуються висловлювання, які є істинними лише в певному відношенні, а не за будь-яких умов і обставин. Наприклад, положення ”Препарати миш¢яку мають лікувальне значення при нервових хворобах” буде істинним, якщо йтиметься про мікродози цієї речовини. За інших умов миш¢як є сильною отрутою.

В/ Правило стосовно демонстрації.

Демонстрація повинна відповідати правилам того умовиводу, у формі якого здійснюється дане доведення (або спростування).

Порушення цього правила веде до помилки: “Хибне слідування”. Ця помилка пов¢язана з використанням у процеси доведення та спростування неправильних умовиводів. Своєрідним проявом цієї помилки є безпідставне використання для зв¢язування висловів: “таким чином”, “отже”, “тому”, “виходячи з цього” тощо. Іншими словами, коли вважають, що використання цих слів утворює логічний зв¢язок між висловлюваннями.

4. Дискусія і полеміка в теорії логічної аргументації.

Теорія логічної аргументації (доведення і спростування) особливо важливе значення має у наукових суперечках, диспутах, дискусіях, в умінні вести полеміку.

Кожна освічена людина, кожен спеціаліст, науковець, політик має виробити в собі уміння вислуховувати людей, які мають іншу точку зору на те чи інше явище, подію, річ, відстоювати свою позицію або спростовувати позицію співрозмовника в демокра­тичній, коректній суперечці. Те, що називають загальним іменем "суперечка", має багато різновидностей і варіантів. Два з них — дискусія і полеміка.

Дискусія — це широке публічне обговорення якого-небудь спірного питання. Вона сприяє вирішенню спірних питань і є своєрідним способом пізнання.

Мета дискусії - досягнення певної міри згоди її учасників щодо дискутованої тези.

Використовувані в дискусії засоби мають бути, як пра­вило, визнаними усіма, хто бере в ній участь. Використання засобів іншого роду призводить переважно до зриву дискусії.

Полеміка багато в чому подібна до дискусії, але суттєва відмінність полягає як у своїй меті, так і у використовуваних засобах її ведення.

Мета полеміки - не досягнення певної згоди, а перемога над другою стороною, утвердження власної точки зору. Засоби, які використовуються в полеміці, не обов'язково мають визнаватись усіма учасниками.

Часом суперечки не приносять жодної користі, а навпаки закінчуються непорозумінням, неясністю: те, що було відносно ясним до суперечки, стає нечітким і туманним після неї. Часто це трапляється через очевидні промахи в стратегії і тактиці суперечки.

Стратегія - це найбільш загальні принципи аргументації наведення одних висловлень для обгрунтування чи підсилення інших.

Тактика - це пошук і відбір аргументів чи доводів, найбільш переконливих з точки зору обговорюваної теми і даної аудиторії, а також реакції на контраргументи іншої сторони в процесі суперечки.

Тактичні прийоми, які допомагають виграти в суперечці, поділяють на коректні і некоректні, або допустимі і недопустимі.

Коректні прийоми мають переважно технічний характер, у них є елементи хитрості, але немає елементів обману. Некоректні прийоми — це різноманітні обманні дії, свідоме використання яких у дискусіях неприпустиме. Треба вив­чати ті та інші тактичні хитрощі. Перші — щоб знати, як можна, користуючись допустимими засобами, відстояти свою точку зору, свою позицію. Другі — щоб передбачити, що можна очікувати від протилежної сторони і вміти ви­вести, при потребі, на чисту воду.

Суперечка — це двобій, це боротьба думок, тому в суперечці, як і в усякій боротьбі, можуть бути застосовані загальні методи успішної боротьби.

1. У будь-якій» боротьбі дуже цінною є ініціатива. У суперечці важливо, хто і як задає її тему, тон ведення. Туї слід використовувати усі тактичні можливості, щоб повести хід суперечки за своїм сценарієм.

2. Не оборонятись, а наступати, навіть оборону легше вести за допомогою наступу. Замість того, щоб відповідати на певні заперечення противника, треба змусити його захищатись і відповідати на висунуті проти нього аргументи. Передбачаючи його доводи, можна завчасно, не чекаючи, поки він їх висловить, висунути їх самому і відразу ж і самому спростувати.

Інколи корисно покласти "тягар доведення" на против­ника. Можна зіслатись, наприклад, на те, Ідо ваша теза випливає з уже визнаного загального положення. Тоді теза противника виявиться виключенням з цього положення, і йому треба буде довести правомірність такого виключення.

3. Концентрація дій, спрямованих на центральну ланку системи аргументів противника чи на найбільш слабку ланку.

4. Прийом спростування аргументів противника його ж власною зброєю. Із узятих ним засновків треба намагатись вивести висновки, які підкріплюють не його, а вашу тезу, яку ви захищаєте. Особливо важливою у такому випадку є несподіваність для противника наслідку, якого він не чекає.

5. Ефект раптовості можна використати різними спо­собами. Наприклад, притримати найнесподіваніші і най­важливіші відомості на кінець дискусії. Часто - особливо, коли предмет суперечки не є достатньою мірою визначеним, - може виявитись корисним те, щоб, не займаючи жорсткої позиції з самого початку суперечки, не поспішати твердо і однозначно визначити її, бо при зміні обставин суперечки важко буде модифікувати свою позицію і тим більше від чогось відмовитись.

6. Вважається коректним і те, щоб взяти слово в самому кінці суперечки, знаючи уже і спростовуючи аргументи тих, хто виступав, і позбавити їх можливості подальшої роз­горнутої відповіді на ваші спростування. Проте цей прийом не зовсім демократичний і доступний далеко не для кожного учасника полеміки.

Розглянемо некоректні прийоми. Ці прийоми різні, але суть їх одна — видати недостовірне, неперевірене, а іноді й просто фальшиве за істинне і таке, що заслуговує уваги. До таких прийомів належать:

1. Софізми. Наведемо декілька прикладів простих стародавніх софізмів.

1) "Злодій не бажає придбати нічого поганого; придбання доброго є справа добра; отже, злодій бажає доброго”.

2) "Ліки, які приймає хворий, є добро: чим більше дати добра, тим

ліпше; значить, ліки треба приймати у великих дозах”.

2. Підміна тези. Замість того, щоб обгрунтувати висунуте положення, наводяться аргументи на користь іншого по­ложення, висунутого замість того, яке треба було довести. Наприклад, треба довести, що на вербі не можуть рости груші; замість цього доводиться, що вони ростуть переважно на груші і не зустрічаються ні на яблуні, ні на вишні, ні на сливі.

Підміна тези може бути повною або частковою. Від­чуваючи неспроможність довести чи спростувати висунуту тезу, суперечник може намагатись переключити увагу на обговорення іншого, можливо і важливого твердження; але такого, яке не має прямого зв'язку з вихідною тезою. Ін­коли замість тези доводиться деяке більш слабке тверд­ження, яке випливає з висунутої тези.

3. Використання хибних, недоведених аргументів у надії на те, що противник цього не помітить. Уживання хибних, недоведених або неперевірених аргументів часто супровод­жується зворотами: "усім відомо", "давно встановлено", "це цілком очевидно", "ніхто не стане заперечувати" і т.д. Слухачу немовби залишається єдине: докоряти собі за незнання того, що давно усім відомо.

4. Спрямоване заплутування, або збивання з толку. У виступі того, хто користується таким прийомом, можливо і міститься якась інформація, але її дуже важко вловити. У таких виступах проста думка губиться в тумані багато­значності слів, великої кількості "нанизаних" речень, епі­тетів, метафор. (Гладунський В.Н., Гладунська Г.А. Логіка. С. 175-176).

Дата добавления: 2014-01-05