Основні психологічні концепції внутрішньоособистісних конфліктів

Аналіз поглядів вітчизняних та зарубіжних вчених на природу ВОК показує, що його розуміння та пояснення залежать від теоретичної конструкції, на яку спирається автор. Так, у вітчизняній психології ВОК розглядається переважно в рамках двох груп теорій: теорія діяльності та теорія розвитку. В теорії діяльності ВОК інтерпретується за допомогою структурних компонентів діяльності (мотив, ставлення, мета), які є підґрунтям конфлікту, і з позиції діяльності як умови виникнення конфлікту (О.М.Леонтьєв, 1975). Згідно теорії розвитку особистості ВОК супроводжує процес розвитку особистості і проявляється в ситуаціях переживання вікових криз (Л.С.Виготський, Л.І.Божович).

Проблема внутрішньоособистісного конфлікту активно розробляється в зарубіжній психології. Особливість зарубіжних досліджень полягає в тому, що внутрішньоособистісний конфлікт розглядається виходячи з розуміння особистості в рамках певної психологічної школи.

Наукове вивчення внутрішньоособистісного конфлікту почалося в кінці ХІХ ст. і було пов’язане в першу чергу з ім’ям засновника психоаналізу Зігмунда Фрейда, який розкрив біопсихологічний та біосоціальний характер внутрішньоособистісного конфлікту.

Згідно з Фрейдом, людина конфліктна за своєю природою. Він показав, що існування людини пов’язане з постійною напругою і подоланням протиріччя між біологічними потягами і бажаннями (перш за все сексуальними) і соціокультурними нормами, між підсвідомістю і свідомістю. В цьому протиріччі і постійному протиборстві названих сторін і полягає, за Фрейдом, сутність внутрішньоособистісного конфлікту.

Концепція структури особистості найбільш повно і виразно виражає уявлення Фрейда про конфліктну природу людини. Особистість – це єдність трьох суперечливих начал: “Воно”, “Я”, “Над-Я”.

“Воно” – підсвідомі імпульси і реакції, які мають біологічне походження і психобіологічну форму і проявляються в бажаннях, потягах, в активності особи. Я – це розсудливість, розумність, це раціональне начало особистості, яке виконує функцію самозбереження особистості, здійснює контроль інстинктів та імпульсів. Я приводить ірраціональні несвідомі імпульси у відповідність з вимогами дійсності. “Над-Я” – це продукт культури, в якому реалізуються комплекси совісті, моралі, соціальні норми і вимоги, які суспільство висуває перед окремою людиною. “Над-Я” є результатом досвіду індивіда, впливу соціуму і виконує функцію контролю, оцінки і покарання.

Всі ці елементи психіки перебувають весь час у протистоянні і протиріччях. З метою збереження своєї цілісності людина виробляє неусвідомлені захисні механізми від негативних, руйнівних наслідків подібного протиборства (про це буде йти мова далі).

Суттєве значення в поведінці людини і розвитку внутрішньоособистісних конфліктів у психоаналізі мають “керівні почуття” – страх і провина.

Почуття провини пояснюється діяльністю “Над-Я”. Розрізняють 3 види тривожності: викликана реальністю, активністю “Воно” і “Над-Я”, зміцнення “Я”, надання йому достатніх енергетичних сил для самостійності. Взаємовідносини “Я” і “Воно” Фрейд порівнював з відношенням вершника (“Я”) і коня (“Воно”). “Я” по відношенню до “Воно” – ніби вершник, котрий повинен приборкати коня, переважає своєю силою з тією різницею, що вершник робить це власними силами, тоді як “Я” – силами запозиченими.

Вплив Фрейда на подальший розвиток психології особистості був дуже великий. Учень і соратник Фрейда Альфред Адлер принциповою базою своєї теорії зробив наступне твердження. В дитинстві будь-яка людина переживає відчуття неповноцінності. В конфлікті між відчуттям безсилля і бажанням отримати високий результат закладено прагнення особистості подолати свою слабкість і досягнути вершини можливого. “Протягом всього свого розвитку дитині властиве відчуття неповноцінності по відношенню до батьків, братів, сестер і оточення. І через фізичну незрілість дитини, її невпевненість у собі і несамостійність, внаслідок потреби опиратися на більш сильного, через болісне переживання становища підлеглого серед інших у неї розвивається почуття неповноцінності, яке проявляється протягом всього її життя. Це почуття викликає постійну тривогу дитини, жагу діяльності, пошук ролей, бажання порівняти свої сили з іншими, запобігливість, прагнення до фізичної та психічної досконалості, від цього почуття неповноцінності залежить вся виховна здібність дитини. Таким чином майбутнє стає для неї тією сферою, яка повинна принести їй компенсацію”.

Процес компенсації – це творча сила, яка здатна привести людину до найвищих досягнень. Долаючи свою неповноцінність, особистість розвиває в собі почуття єдності, яке Адлер вважав вродженим прагненням людини до співробітництва, взаєморозуміння, взаємопідтримки. Наше життя, на думку Адлера, цінні тільки в тій мірі, в якій ми сприяємо підвищенню цінності життя інших людей. І, навпаки, у погано пристосованих людей соціальний інтерес виражений недостатньо. Вони егоцентричні, борються за особисте верховенство і домінування над іншими, у них немає соціальних цілей. Кожен з них живе життям, яке має лиш особисте значення – вони поглинуті своїми інтересами і самозахистом, що з точки зору Адлера є “барометром” ненормальності.

Інша картина виникає, якщо особистість не справляється з почуттям неповноцінності. Основними перепонами для особистісного розвитку Адлер вважав неувагу або надто велику опіку з боку батьків старших, слабкість того чи іншого органу тіла. Сформований комплекс, таким чином, в подальшому може суттєво впливати на поведінку, активність, спосіб мислення індивіда і складає те, що Адлер назвав “стилем життя” індивіда, який формується у віці чотирьох або п’яти років і саме від нього залежить яким сторонам свого життя і оточення ми будемо приділяти увагу, а які будемо ігнорувати.

Якщо індивіду не вдається подолати неповноцінність, він прагне до надкомпенсації, боротьби за владу заради влади. Не будучи здатною здолати внутрішній конфлікт, неповноцінна особистість виплескує його назовні. Ставши соціально конфліктною, вона втягує оточення в болісні зіткнення, які зумовлені встановленням контролю над іншими. “Надто багато займаючись собою і прагнучи особистої влади, але перебуваючи в певній залежності від людей, вони вважають їх частіше за все своїми ворогами, які бажають їм зла. Невпевнені в своїй перемозі і з ще більшим страхом очікуючи власної поразки, вони, врешті-решт, опиняються в такому становищі, що через власне марнославство не бачать і не можуть уникнути майбутніх поразок”. Дана теорія давала напрямок думки, у відповідності з якою звучне самовихваляння деяких індивідів було компенсацією за їх слабкість, дріб’язковість натури, нездатність вирішити внутрішньоособистісні конфлікти.

Одним з найбільш відомих представників постфрейдистського напрямку Е.Фром, що звертався до проблеми внутрішньоособистісного конфлікту, розглядаючи його в аспекті “екзистенціональної дихотомії”. Він робить висновок про наявність протиріч, які містяться в суті людини. Тому вони не можуть бути подолані: проблеми життя та смерті, обмеженість життя, грандіозні потенційні можливості людини та обмежені умови їх реалізації.

В психіці людини закладений конфлікт двох начал: життя та смерті. Біофільство – це глибинна життєва орієнтація людини. Вона протистоїть смерті. Некрофільство – схильність до знищення. Це другий аспект натури людини. Некрофільські тенденції зміцнюються в міру того, як людина віддаляється від природи в світ техніки, індустріалізації, загострюючи суперечливість і конфліктність психіки людини.

Е. Фром детально аналізує причини, форми, зміст деструктивності як основи внутрішньоособистісного конфлікту. Особистість може змінитися тільки в тому випадку, коли людині вдається звернутися до нових способів осмислення життя. Незважаючи на те, що життєздатні пристрасті ведуть до самоствердження людини, посилюють її відчуття радості життя, сприяють прояву її цілісності і привітності набагато більше, ніж жорстокість і деструктивність, – і ті, й інші в однаковій мірі беруть участь у реальному людському існуванні.

Внутрішньоособистісний конфлікт, за Фромом, набуває значного соціального аспекту. Деструктивність характеру в такому контексті розглядається як бажання зруйнувати світ, щоб позбутися відчуття власного безсилля, як остання спроба не дати світу зруйнувати себе. Деструктивності протистоїть конформістський тип орієнтації, завдяки чому людина долає відчуття особистої нікчемності. Людина повинна брати відповідальність за себе самого і визнати, що тільки власними зусиллями вона може надати сенс власному життю.

Проблеми внутрішньоособистісних конфліктів особливо цікавили
К. Хорні, яка присвятила їм ряд фундаментальних досліджень: “Наші внутрішні конфлікти”, “Невротична особистість нашого часу”.

Карен Хорні погоджувалася з думкою Фрейда про значення дитячих переживань для формування структури і функціонування особистості у дорослого. Згідно з К. Хорні, для дитинства характерними є дві потреби – потреба в задоволенні і потреба в безпеці. Задоволення охоплює всі основні біологічні потреби: в їжі, сні і т.д. Головною в розвитку дитини є потреба в безпеці, в даному випадку – бути любимим, бажаним і захищеним від небезпеки або ворожого світу. І якщо поведінка батьків не гарантує задоволення потреби в безпеці, то особистість ймовірно буде розвиватися в патологічному напрямку. В даному випадку, у дитини народжується базальна тривога, “відчуття самотності і безпорадності перед потенційно небезпечним світом. Все, що в стосунках з батьками руйнує відчуття безпеки, приводить до базальної тривоги, у дитини розвивається ворожість до батьків, і ця ворожість, врешті-решт, трансформується в базальну тривогу, буде спрямовуватися на кожного, що приводить до формування неврозу.

Під впливом базисного відчуття тривожності людина виробляє компенсуючі стратегії оптимізації міжособистісних стосунків з метою досягнення почуття безпеки в навколишньому світі. Іншими словами, їх дія полягає в зниженні тривоги і досягненні більш-менш прийнятного життя. Зазначені стратегії, поступово, закріплюючись в характері людини, стають частиною її особистості, набувають характеру потреб, відображають певну філософію життя. Так з’явилися три основні тенденції особистості – “рух до людей”, “рух проти людей”, “рух від людей”. Ці три базисні орієнтації, на думку Хорні, характерні для будь-якої людини, оскільки вони не виключають одна одну; однак невротична особистість, яка відзначається підвищеною базисною тривожністю, дотримується якоїсь одної, пригнічуючи або нехтуючи дві інші. “При переході людини від однієї ситуації до іншої, вона використовує ту стратегію, яка є найбільш ефективною для даної ситуації. Однак, коли використовується одна стратегія, незалежно від ситуації, це є ознакою неврозу”.

Що ж таке орієнтація проти людей. Її характерним домінуючим елементом є ворожість та експлуатація. Людина діє, виходячи із ілюзорного переконання “У мене є влада, ніхто мене не зачепить.” Хорні зазначила, що ворожий тип здатний діяти тактовно і по-дружньому, але його поведінка завжди в кінцевому результаті спрямована на здобуття контролю і влади над іншими. Все скеровується на підвищення власного престижу, статусу і задоволення особистих амбіцій. Таким чином, в даній стратегії виражається потреба експлуатувати інших, отримувати суспільне визнання і захоплення. Це домінуюча орієнтація особистості, на думку Хорні, суттєво визначає характер її взаємин з оточенням. Породжує прагнення до встановлення контролю над іншими у відповідності з своєю філософією.

Подібна спрямованість особистості є досить стійкою: протилежні тенденції – до людей (почуття симпатії, наприклад) руйнують цілісність і непорушність тієї картини світу, яку собі створила людина, і тому вона буде приглушувати ці протилежні тенденції, і, навпаки, зміцнювати властиві їй ворожі.

Таким чином, із вище сказаного випливає, що ми повинні розглядати міжособистісні конфлікти як прояв внутрішньоособистісної тенденції руху “проти людей”, яка може бути більш менш вираженою в залежності від ступеня невротичності особистості. Виникаючи як реакція на зумовлене середовищем відчуття тривожності, ця орієнтація стабілізується і може домінувати в окремих людей.

Одна з найбільш відомих теорій внутрішньоособистісного конфлікту, розроблена австрійським психологом і психіатром В. Франклом.

Згідно з концепцією Франкла, головною рушійною силою життя кожної людини є пошук нею сенсу життя і боротьба за нього. Але здійснити сенс життя вдається небагатьом. Відсутність же його породжує у людини стан, який він називає екзистенційним вакуумом, або відчуттям безцільності і пустоти. На думку автора, внутрішньоособистісний конфлікт виникає через духовні проблеми і пов’язаний з розладом духовного ядра особистості, в якому локалізовані смисли і цінності людського буття.

Дата добавления: 2014-01-05