Загальна характеристика обтяжень прав на землю

Загальна характеристика обмежень прав на землю

Поняття обмежень та обтяжень прав на землю

Завдання для практичних занять

1. У разі ліквідації державного підприємства землі, які перебувають у його постійному користуванні:

а) передаються до земель запасу;

б) надаються у користування громадянам чи юридичним особам;

в) підприємство має право здати цю землю в оренду;

г) продаються підприємством, що ліквідується.

2. При ліквідації сільськогосподарського підприємства переважне право на отримання земельних ділянок мають:

а) працівники сільськогосподарського підприємства;

б) власники паїв, які проживають у найближчих населених пунктах;

в) керівники підприємства.

3. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у:

а) державній власності;

б) комунальній власності;

в) приватній власності.

4. Суб'єктами права власності на землю можуть бути:

а) громадяни України;

б) іноземці;

в) особи без громадянства;

г) іноземні держави;

ґ) спільні підприємства;

д) іноземні фірми.

5. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спад­щину іноземцями:

а) можуть перебувати у їхній власності протягом життя;

б) не можуть перебувати у власності;

в) підлягають відчуженню протягом року.

6. Власник земельної ділянки, на території якої виявлено ціннупороду каменю:

а) не має права використовувати її для власних потреб;

б) зобов'язаний передати її державі;

в) інше.

7. Система спостереження за станом земель своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації негативних процесів:

а) кадастр;

б) бонітування;

в) експертиза;

^г) моніторинг;

ґ) земельний сервітут.

Рекомендована література

1. Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2002.

2. Шпиталенко Г. А., Шпиталенко Р. Б. Основи права: Навч. посіб. — Житомир: ЖІТІ, 2000.

4. Земельний сервітут як окремий різновид обтяжень прав на землю

4.1. Поняття

4.2. Види земельних сервітутів

4.3. Встановлення земельних сервітутів: підстави та порядок

4.4. Підстави та порядок припинення земельних сервітутів

1. Поняття обмежень та обтяжень прав на землю

Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів "обмеження" та "обтяження", часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі думки з приводу змісту та співвідношення наведених термінів існують у правовій доктрині.

Цивільне законодавство вживає термін "обтяження" і навіть визначає його стосовно рухомого майна як '"право обтяжувана на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувана на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна" (ч. І ст. З Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"' від 18.11.2003[1]). Таким чином, як бачимо, у цивільному законодавстві поняття "обтяження" та '"обмеження" також чітко не розрізняються.

На думку В. В. Носіка, "обмеження права власності на земельні ділянки доцільно розглядати як самостійний вид земельних правовідносин, що виникають на підставі юридичних фактів, визначених у законі, чи у договорі у випадках, передбачених також законом." Вони "стосуються суб 'єкта права і спрямовані на вчинення землевласником певних дій, або ж утримання від них, чи терпіння з метою забезпечення прав третіх осіб" [2]. Натомість, обтяження права власності на землю "характеризуються такими ознаками: стосуються земельної ділянки як об'єкта права; встановлюються з метою забезпечення інтересів третіх осіб у такій ділянці в порядку, передбаченому законом чи договором; поєднуються з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює, утруднює, перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов'язків, пов'язаних з використанням такої ділянки чи з необхідністю звільнення земельної ділянки від обмежувальних умов"[3].

Існує думка, за якою не можна сприймати як обмеження специфічні обов'язки (обтяження), що покладаються на землевласника чи землекористувача (ст. 91. 96 ЗК тощо). Як зазначала І. О. Іконицька, "... жодною мірою обов'язки та повинності не можуть бути віднесені до обмеження прав власника [4].

У правовій доктрині також існує підхід, за якими обтяженнями є будь-які права на земельні ділянки, окрім права власності, тоді як обмеження - це звуження меж суб'єктивного права, яке не випливає із права іншої особи [5].

Саме із такого підходу, відзначаючи його умовність, при викладенні матеріалу даної теми будемо виходити і ми.

Слід звернути увагу, що обмеження та обтяження прав на землю складають значну частину земельно-правового регулювання. Наявність значної кількості обмежень та обтяжень прав на землю обумовлена специфікою землі як об'єкта права.

2. Загальна характеристика обмежень прав на землю

На відміну від загального правила, встановленого ст. 4 Закону України "Про власність", ч. 2 ст. 319 ЦК України, {"[в]ласник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону"), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки: земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. ст. 91, 96 ЗК України).

Існують також спеціальні обмеження права користування, пов'язані із встановленням територій із обмеженим режимом використання. Нижче розглядаються найбільш типові з таких обмежень.

Охоронні зони

Охоронні зони можна визначити (легальне визначення відсутнє) як території із обмеженим режимом використання, що встановлюються навколо особливо цінних та/або вразливих об'єктів з метою їх фізичної охорони. Охоронні зони встановлюються, зокрема, навколо:

- об'єктів природно-заповідного фонду (ч. 2 ст. 4, ст. ст. 18, 21, 39, 40 та ін. Закону України "Про природно-заповідний фонд");

- об'єктів культурної спадщини (ч. 2 ст. 54 ЗК України, ст. 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини");

- об'єктів транспорту (ст. ст. 67-74 ЗК України, ст. 41 Повітряного кодексу України, ст. 11 Закону України "Про транспорт", ст. 6 "Про залізничний транспорт", ст. 11 Закону України "Про трубопровідний транспорт");

- об'єктів зв'язку (ст. 75 ЗК України, ст. 10 Закону "Про телекомунікації"", постанова KM України "Про затвердження правил охорони ліній електрозв'язку" від 29.01.1996 № 135);

- об'єктів енергетики (ст. ст. 1, 19 Закону України "Про електроенергетику", постанова KM України "Про затвердження Правил охорони електричних мереж" від 04.03.1997 № 209);

- об'єктів гідрометеорологічної діяльності (ст. 13 Закону України "Про гідрометеорологічну діяльність", постанова KM України від 11.12.1999 № 2262 "Про затвердження Порядку встановлення охоронних зон навколо об'єктів, призначених для гідрометеорологічних спостережень та інших видів гідрометеорологічної діяльності, та режиму їх використання);

- геодезичних пунктів (ст. 22 Закону України "Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність" від 23.12.1998, постанова KM України "Про Порядок охорони геодезичних пунктів" від 19.07.1999 № 1284);

- інженерних комунікацій (див. п. п. 21, 25, 28, 35 Єдиних правил ремонту, утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними і охорони, затверджених постановою KM України від 30.03.1994 № 198).

Правовий режим охоронних зон відрізняється залежно від об'єкта, навколо якого встановлена зона, проте завжди передбачає обмеження щодо можливих видів використання земельної ділянки. Конкретний зміст режиму охоронної зони визначається наведеними вище нормативно-правовими актами.

Зони санітарної охорони

Зона санітарної охорони - "територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання погіршенню якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також з метою забезпечення охорони водопровідних споруд" (ст. 1 Водного кодексу України, далі - ВК України).

Положення про зони санітарної охорони вміщені також у ст. ст. 59 та 93 ВК України, ст. 113 ЗК України, ст. 18 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", Розділі VII Закону України "Про питну воду та питне водопостачання".

Зони санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси: перший пояс (суворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і вiдподвідного каналу;

другий і третій пояси (обмеження і спостереження) включають територію, що відводиться для забезпечення охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання (ст. 35 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання"). Режим різних поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання визначається Розділом VII Закону України "Про питну водну та питне водопостачання", а також постановою KM України від 18.12.1998 № 2024 "Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів".

Навколо курортів передбачаються округи санітарної охорони курортів -ст.ст. 30-33 та ін. Закону України "Про курорти", Глава 8 ЗК України, які, в свою чергу, поділяються на зони [санітарної охорони].

Округ санітарної охорони курорту поділяється на три зони [санітарної охорони]: першу (суворого режиму),

другу (зону обмежень),

третю (зону спостережень) - ст. 30 Закону України "Про курорти".

Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою. Режим кожної із зон визначається ст. ст. 31-33 Закону.

Загальною рисою зон санітарної охорони є встановлення достатньо суворих обмежень, що покликані повністю виключити ймовірність забруднення джерел водопостачання або курортних місцевостей.

Санітарно-захисні зони

Санітарно-захисні зони - території з обмеженим режимом використання, де забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей (таке визначення випливає зі ст. 114 ЗК України). Встановлюються навколо шкідливих об'єктів з метою захисту населення та територій від їх впливу.

Спеціальні положення про зони санітарної охорони передбачені у ст. 24 Закону України "Про використання атмосферного повітря", ст. 45 Закону України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку", ст. 15 Закону України "Про видобування та переробку уранових руд", ст. 20 Закону України "Про електроенергетику".

Розмір та особливості правового режиму санітарно-захисних зон визначаються актами законодавства про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення (насамперед, санітарними нормами і правилами):

Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затвердженими наказом МОЗ України № 173 від 19.06.1996, п. 3 Правил охорони електричних мереж, затверджених постановою KM України від 04.03.1997 № 209, наказом МОЗ України "Про затвердження державних санітарних правил та норм" N 239 від 01.08.1996, п. п. 3.5, 3.6. Державних санітарних правил та норм "Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України", затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 01.07.1999 N 28, та ін.

Розміри та режим санітарно-захисних зон визначаються також нормативними документами у галузі будівництва: ДБН. Б.2.4-1-94 "Планування і забудова сільських поселень", п. 10 ДБН 360-92 "Планування і забудова міських і сільських поселень", ДБН Б.2.4-3-95 "Планування і забудова сільських поселень. Генеральні плани сільськогосподарських підприємств", ДБН Б.2.4-4-97 "Планування і забудова сільських поселень. Планування та забудова малих сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) господарств", тощо.

Основою для встановлення санітарно-захисних зон є санітарна класифікація підприємств, виробництв та об'єктів, що наведена у додатку N 4 до згаданих вище Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. Підприємства за шкідливістю поділяються на 5 класів, відповідно до яких встановлюються санітарно захисні зони від 50 до 3000 м.

Дата добавления: 2014-01-05