Питання 2

Постійна взаємодія між націями характеризується двома основними тенденціями: диференціацією і інтеграцією.

Міжнаціональні на державному рівні – відносини між національними державами.

В ході життєдіяльності націй виникає багато проблем, пов'язаних з державним аспектом національних взаємин. Їх вивчає етнонаціополітика.

Осмислення національних проблем тісно пов’язане з поняттям “національне питання”.

Національне питання – це питання про причини виникнення недовіри, ворожнечі і конфліктів між націями, з одного боку, націями і існуючою системою влади в багатонаціональному суспільстві – з другого. Щоб розв’язати національне питання, необхідно ліквідувати гноблення та ворожнечу між націями; встановити рівноправність, довір’я, співробітництво між ними.

Національне питання має конкретний історичний зміст в кожну епоху. Практика соціалістичного будівництва в СРСР, а також ринкова економіка та політична демократія в Західних державах показали, що корінні економічні та політичні зміни в суспільстві автоматично не розв’язують національного питання. В Англії національне питання проявляється в проблемі збереження культурно-історичної самобутності Шотландії і Уельсу, а в Канаді – культурно-мовній проблемі між англо - і франкомовними общинами.

Найбільш гостра форма прояву національного питання – міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують в різних регіонах світу. Основні причини виникнення таких конфліктів.

Історичне минуле – це об’єктивна причина, пов’язана з взаємовідносинами народів протягом історії їх розвитку (країни-сусіди, які впродовж довгих років знаходились між собою в стані війни, протиборства та недовір’я; або одна нація гнобила іншу і т.п.). Минуле згадується особливо в період ускладнення соціально-економічних обставин, коли починаються пошуки “винних” і відновлюються минулі національні пересуди. Проте слід відмітити, що історичне минуле може бути і позитивним моментом в наш час, якщо ті або інші народи протягом всієї історії знаходились в дружніх відносинах.

Територіальні причини міжнаціональних конфліктів часто призводять до кровопролиття. Як правило, вони викликаються неспівпаданням етнічних кордонів з політичними (тобто з кордонами держав, окремих регіонів). Ці причини характерні, перш за все, для африканських країн, що визволились. Достатньо поглянути на політичну карту і побачити, як “по лінійці” проведені кордони між державами без врахування етнічних відмінностей населення, котре там проживає. Такі конфлікти проявляються і в більш цивілізованих країнах і регіонах (колишній СРСР, Югославія, Близький Схід та ін.).

Соціально-економічні причини пов’язані з фактичною нерівністю в рівнях життя різних націй, представництві в органах влади, престижних професіях і т.д. В цих умовах “ображені” нації прагнуть “вирівняти” відмінності шляхом визволення від “чужих”, “центра”. Ці причини породжують сепаратистські рухи. Крім зазначених існують ще державно-правові, етно-демографічні, національно-культурні та мовні причини.

Міжнаціональні конфлікти можуть тривати протягом різного часу, мати різну долю і свою специфіку. Відрізняються і методи, шляхи їх розв’язання. Але при всьому цьому існує загальний знаменник їх врегулювання – демократизм, повага і дотримання прав людини.

Йдеться про формування нового типу етнонаціональних відносин, що є відносинами між суб’єктами національно-етнічного розвитку – націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями.

Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування і підлеглості; прагнення до знищення інших суб’єктів. Головними в національних відносинах є питання: про рівноправність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру і підозру на національному ґрунті. Розв’язанням цих питань займається етнонаціополітика, а головним механізмом вирішення міжнаціональних конфліктів – держава, яка покликана забезпечувати через систему законів стабільний та гармонійний розвиток суспільства. Але, коли держава цього не робить, то вона не лише перестає бути гарантом стабільності, але, навпаки, може виступати однією з найважливіших причин виникнення конфліктів, в тому числі і міжнаціональних.

Етнонаціополітика – це галузь науки, що спеціально вивчає взаємини між нацією і державою, а загалом - досліджує питання нації в політичному аспекті. Етнонаціополітика насамперед вивчає питання політичного самовизначення нації, як з боку його проблематики, так і практичного вирішення, відтак проблему національних меншин взагалі й зокрема в практичному її вигляді. Завданням її є класифікація народів і держав з погляду національного складу існуючих та бажаних політичних формацій. Етнополітика на підставі вивчення політичного минулого й сучасного імперій має збагнути тенденції й перспективи розвитку націодержавних взаємин сьогодні та у найближчому майбутньому, а також передбачити й теоретично обгрунтувати ймовірні конкретні форми їх прояву.

Проблема соборності, як в її національному, так і в державному аспекті, також має бути досліджена етнополітикою. Етнополітичного дослідження вимагають питання асиміляції. Значну допомогу в цій справі може надати націофілософія. Історичний досвід, зауважимо, довів, що поневолені народи, доки вони живуть на рідній землі, не асимілюються. Найогиднішою формою асиміляції є ренегатство – зрада власної народності, заради користолюбства чи особистого кар'єризму. Найбільше це спостерігається у верхніх прошарках української нації. Проблема зради посідає значне місце в творчості Т.Г. Шевченка, І.Франка, Л.Українки та інших українських письменників.

Є ще одна справа, яку висунула післявоєнна доба й вимагає вивчення з боку етнополітики. Це дилема: нація і партія. Партія – це частина нації й в жодному разі не ціла нація. Через це сучасні тенден­ції (в деяких країнах диктаторського чи напівдиктаторського ладу) зведення суті нації до якоїсь одної політичної партії є соціологічним та історичним анахронізмом. Тенденція опанування цілої нації однією партією найяскравіше проявлялась в СРСР та Німеччині при Гітлері. Незайвим буде пригадати, що І.Франко у своїй боротьбі за самостійність України раз у раз доводив своїм землякам потребу політичних партій в національній орієнтації. Він був проти політичної безпартійності в національній боротьбі.

Щодо проблеми "нація і держава", то тут звернемо увагу на два її аспекти. По-перше, кому належить майбутнє: чи "національній державі", чи "державі народів". Так К.Ренер в демократизованій Австро-Угорщині добачав майбутню наддунайську Швейцарію, природний етап до прийдешнього типу "інтернаціональної" або "світової" держави. По-друге, як усунути перешкоди на шляху до створення соборних держав?

Завдання етнополітики є теоретично сконструювати такий тип держави, який практично до мінімуму зводив би національні меншини, тобто забезпечував би максимальне об’єднання кожного народу та гармонійний розвиток національних відносин. Не менш важливим завданням залишається вивчення досвіду розробки, а також реалізації основних напрямів етнонаціональної політики сучасних цивілізованих держав.

Етнонаціональна політика – це свідома, цілеспрямована діяльність суб’єктів політики по регулюванню взаємовідносин між націями та етнічними групами, закріплена у відповідних політичних документах і юридичних актах держави.

Основні напрями етнонаціональної політики сучасних цивілізованих держав:

забезпечення рівності прав і свобод громадян незалежно від національної приналежності;

створення умов для вільного розвитку національних культур, мов, традицій;

формування цивілізованих форм міжнаціонального спілкування і мирних способів розв’язання конфліктних ситуацій;

удосконалення механізму наукового керівництва і управління національними процесами в країні.

На цих напрямах етнонаціональної політики можна досягти успіхів на основі національної ідеї, національної та міжнаціональної злагоди, вкрай необхідних для державної самостійності України.

Національна злагода – це наявність між різноманітними етнонаціональними групами дружніх відносин, одностайності з основних питань спільної життєдіяльності, однодумності, спільності міркувань на шляху їх вирішення. Такої згоди в нас немає. В Україні відсутня консолідація нації (нації не тільки у вузькому, етнічному, але й в державному змісті). Суспільство розколоте з фундаментальних питань: незалежність, демократія, приватна власність, ринок, форми державного управління, устрою і територіальної організації, національної безпеки, мови. Відсутність консолідації тягне за собою відсутність загальнонаціональної еліти, що негативно позначається на політичному та економічному кліматі в країні.

Важливою передумовою гармонійного розвитку етнонаціональних відносин є дотримання народами і державами певних демократичних принципів, які покликані регулювати ці відносини. Йдеться про принципи етнонаціональної політики.

Найважливішими серед них є:

§ визнання права націй на самовизначення;

§ рівноправність усіх націй, забезпечення їх юридичної та фактичної рівності, підтримка відносно рівних умов життя націй в багатонаціональній державі;

§ пріоритет загальнолюдських цінностей над національними і класовими;

§ визнання за кожним індивідом, незалежно від його національності, можливості користуватися всіма правами і свободами, проголошеними Всезагальною декларацією прав людини;

§ забезпечення державою самостійності різних видів національної автономії та інших державно-адміністративних форм;

§ утвердження взаємодопомоги, співробітництва та гармонійних національних відносин.

Один з найважливіших принципів – це право націй на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних держав. Право – це результат тривалого сходження світового співтовариства до правової культури і цивілізованих форм міжнародних відносин. Сама нація вирішує демократичним шляхом питання про своє майбутнє. Це загальновизнаний гуманний принцип взаємовідносин націй і народів. Право націй на самовизначення має пріоритет перед принципом територіальної цілісності багатонаціональної держави. Він означає право народу об’єднатися з іншим народом.

Право націй на самовизначення – багатоплановий процес утвердження національної гідності, зміцнення політичної і економічної самостійності, розвитку мови і культури.

Право нації на самовизначення не слід абсолютизувати, особливо, якщо взяти до уваги кількість у світі націй і народів і кількість держав. Однак, у багатонаціональній державі цей принцип може мати специфічне вираження: в самоуправлінні, яке забезпечує збереження національної самобутності, у праві кожного народу користування благами суверенітету, самостійно вирішувати питання свого розвитку. Ці проблеми стосовно мало -чисельних народів можуть вирішуватися через різні форми автономії, зокрема національно-культурну автономію.

Форми самовизначення націй і народностей: національно-культурна автономія, національно-адміністративна автономія (національні округи, автономна область, автономна республіка), федерація (союзні республіки з правом виходу), конфедерація (окреме громадянство, окремі гроші, окрема армія, окремі зовнішні відносини, право на вихід з конфедерації).

Серед інших принципів національних відносин особливо актуальними нині є принципи рівноправності усіх народів, забезпечення юридичної та фактичної рівності націй.

Принцип рівноправності народів в усіх сферах суспільного життя передбачає таку рівноправність народів, кожний з яких повинен мати реальну можливість зберегти відносну самостійність, свою самобутність, мову, культуру, традиції. Нині найважливіше завдання полягає у створенні дійових державних, суспільних і економічних механізмів, які забезпечують органічне поєднання національних меншин, заперечення будь-яких національних привілеїв, будь-якої дискримінації людей за національною ознакою.

Щодо України, яка нині утверджує свою державну незалежність і самостійність, то ці принципи спрямовані на забезпечення консолідації багатонаціонального українського народу, так необхідної для державного, соціально-економічного та духовного процвітання України. Разом з тим, їх реалізація можлива лише при умові глибоких демократичних перетворень у суспільстві, послідовного утвердження гуманізму у відносинах між людьми різних національностей, що вимагає релігійної та соціальної консолідації українського народу як етносу.

Зусилля Української держави, спрямовані на вирішення проблем консолідації українського народу, знайшли своє закріплення в низці державно-правових документів. Достатньо згадати, що 1 листопада 1991р. Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України – важливий документ, який проголошує основи національної політики Української держави. В цій Декларації визначено найважливіші принципи національної політики, котрі зафіксовані в документах міжнародного співтовариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється і карається законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх національно-адміністративних одиниць, створює сприятливі умови для всіх національних мов і культур. Разом з тим всім громадянам забезпечуються права вільного користування російською мовою, а в місцях, де проживають компактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення даної місцевості.

25 червня 1992р. прийнято Закон України ”Про національні меншини в Україні”, а в Конституції України ст.11 зазначено: “Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин в Україні”. Отже в цій статті конституційно закріплено два основних напрями політики держави – сприяння ”консолідації та розвиткові української нації” як загальному напряму практичної політики та сприяння розвиткові ”історичної свідомості, традицій і культури” української нації, що є більш спеціальним напрямом практичної політики. До цього слід додати також визнання української мови як державної, що конституційно закріплюється в ст.10 та інших статтях Конституції.

По-друге, у ст.11 визначаються також характер та мета політики держави щодо корінних народів і національних меншин. Поняття “корінні народи” в українське право запроваджується вперше. Їх головна відмінність відповідно до Міжнародної конвенції МОП 1989р. – наявність в людини специфічних прав землевласності чи землекористування в тих регіонах, в яких вона проживає. В ст.24 проголошується рівність всіх громадян перед законом: ”Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри [… …] етнічного та соціального походження [… …] за мовними або іншими ознаками”.

Ці документи повністю відповідають загальносвітовим стандартам в сфері розвитку націй та національних відносин і не дають підстав шукати в них націоналістично-реакційного забарвлення.

Щодо націоналізму, то одні дослідники-спеціалісти, виходячи з того, що у кожного народу є свої достойні риси, які лежать в основі національного характеру, а також свої національні інтереси та віковічні прагнення, позитивно оцінюють його. Наприклад, відомий філософ М.Бердяєв наголошував на тому, що націоналізм – це національне благо і цінність. Інші дослідники негативно оцінюють націоналізм, твердять, що він, прикриваючись національними гаслами, спекулюючи на національних почуттях людей, виступає виразником вузькоегоїстичних прагнень окремих вузьких соціальних прошарків і їх інтереси ставить вище національних.

Неоднозначна також оцінка політики українізації державного апарату, силових структур, освіти і культури, яку в 1917-1920-х рр. проводила Центральна Рада, Директорія, а згодом націонал-комуністи. Навіть побіжне ознайомлення з її змістом показує націонал-демократичний, прогресивний, а не “реакційно-націоналістичний” характер цієї політики. По своїй суті вона була елементом національного державотворення і стосувалася самозбереження і розвитку української нації.

Дата добавления: 2014-01-05