Стилістична диференціація української мови. Основні ознаки функціональних стилів

Наявність стилів мови у сучасних літературних мовах, зокрема і в українській, є одним із вагомих показників їх високого розвитку, прогресу, повноцінного функціонування. Обсяг і багатство кожного стилю визначаються обсягом і станом розвитку тієї сфери життя, яку обслуговує мова в параметрах певного стилю з його своєрідними мовними засобами. Наприклад, нормативними вважаються обидві форми давального відмінка однини (директору і директорові, секретарю і секретареві), але стилістично більш виправданими є форми з –ові, -еві, -єві (Андрієві, пор. Андрію). Найбільша варіантність слів простежується в розмовно-побутовому стилі, найменша, майже нульова – в офіційно-діловому стилі.

Система стилів у сучасних розвинених мовах загалом однотипна. Це пояснюється однотипністю або спільністю навколишніх позамовних реалій, предметів і явищ дійсності, в яких звершується життя народів світу.

Будь-який стиль, крім епістолярного, має дві форми реалізації – усну і писемну. Обидві форми розрізняються, з одного боку, неоднаковою функціональною спрямованістю, а з другого – деякими суто технічними ознаками.

До основних ознак виокремлення стилів мови належать:

· лексико-граматичний принцип. Він передбачає врахування своєрідної семантики, морфемного, морфологічного і синтаксичного оформлення мовних одиниць, котрими формується своєрідність мовленнєвого вияву кожного окремого стилю;

· функціональний принцип. За ним беруть до уваги характер і сутність мовлення (говоріння і писання) в межах окремого стилю, його комунікативну мету і сферу вияву: побут, дипломатичний чи побутовий диспут, усний виступ на зборах, лекція у студентській аудиторії, офіційна розмова начальника і підлеглого, оформлення певного офіційного документа, накреслення технічного проекту тощо.

Саме своєрідність комунікативної мети усного чи писемного вислову зумовлює добір мовних одиниць і спосіб поєднання їх, за якого певна конкретна комунікативна мета набуває найдоцільнішої реалізації.

У стилях мови найбільшою мірою виявляється диференціація розвиненої літературної мови.

Характеристика стилів (розмовно-побутовий, художній, офіційно-діловий, публіцистичний, епістолярний – на самостійне опрацювання).

Офіційно-діловий стиль – задовольняє потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, у ділових стосунках між установами та в діяльності окремих членів суспільства; функція впливу – інформативна. Поділяється на три підстилі: адміністративно-канцелярський (обслуговує господарську та адміністративну сфери життя), законодавчий (використовується для написання законів, додатків до законів тощо), дипломатичний (написання правил дипломатичного протоколу, дипломатичних угод, ведення міжнародних зустрічей, раутів і под.). Об’єктивна констатація фактів на лексичному рівні вимагає вживання саме книжної лексики із прямим значенням слів, що повинні точно і чітко називати поняття, явища.

Характерне вживання «канцелярської» лексики, яка не використовується, чи майже не використовується в інших стилях мовлення: вищезазначений, вищезгаданий, пред’явлений, пред’явник, сторони, глава, дієздатний, відрядити, постановити і под.

У дипломатичній сфері офіційного спілкування використовується титулування: Шановний пане Президенте! Ваша Високість! Пане Посол! Багато у документах різноманітних термінів, запозичень, інтернаціоналізмів. Часто трапляються абревіатури (назви установ, організацій, служб, приладів, обладнання, систем). Підкреслено-директивний та настаново-інформативний характер на граматичному рівні потребує широкого використання неозначеної форми та наказового способу дієслів (внесено пропозиції, премії присуджуються, ухвалили, наказую, подати висновки).

У розпорядчій документації переважають інфінітивні дієслова: затвердити, зобов’язати, вказати, організувати, доповісти. Присудки виражаються переважно дієсловами у теперішньому часі: організовує, застосовує, розглядають. Характерним є вживання віддієслівних іменників: виконання, вирішення, утворення, збереження, одержання, розв’язання тощо.
Переважають речення з іменним присудком над простим дієслівним (бездоганне вирішення). Вживаються пасивні конструкції (обговорюється питання, визначаються розміри, задовольняються вимоги, перерозподіляється прибуток). Поширені дієприкметникові та дієприслівникові звороти. Нормативним є вживання стійких словосполучень: з метою, у зв’язку з тим, що, зважаючи на те, довести до відома і под. Універсалізація форми висловлення думки полегшує сприйняття змісту документа, концентрує увагу на кожному його положенні, спрощує процес складання окремих видів ділових паперів.

Традиційний прямий порядок слів: підмет стоїть перед присудком, узгоджене означення стоїть перед означуваним словом, неозначене – одразу після означуваного слова, додаток – після керуючого слова, обставини слова – ближче до слова.

Текст чітко членується на абзаци. Стереотипна організація тексту виявляється у максимальній стандартизації, трафаретизації документів.

Конфесійний стиль мовлення обслуговує культово-професійні потреби священнослужителів. Стилетвірні особливості конфесійного стилю, як і всіх інших стилів, бувають лексичними і граматичними.

Лексичні особливості. Лексика конфесійного стилю тематично спеціальна, стандартна, дещо незвична, чітко відмежована від лексики інших стилів: Бог, Ісус, Дух Святий, ангел, апостол, пророк, патріарх, чоловіколюбний, праведник і под. Серед конфесійної лексики чимало старослов’янізмів: агнець, взивати, воздати, возсідати, ректи, сотворити, уповати та ін.

Граматичні (морфологічні, синтаксичні) особливості. Поширені серед них такі:

· переважання розповідних, до того ж стандартностійких, здебільшого синтаксично повних, простих і складних речень найрізноманітнішої будови: як він наближався до сходу з гори Оливної, то весь натовп учнів, радіючи, почав гучним голосом Бога хвалити за всі чуда, що бачили…;

· синтаксична схожість початкових структур, часто з тим самим службовим словом: А як молитися, то…, А ти, коли молишся…, а як молитися... Мовлення конфесійного стилю урочисте, йому притаманна висока сконцентрованість маркованих одиниць, висока і водночас своєрідна ритмомелодика, елементи прощальності тощо.

3. Специфіка мови професійного спілкування. Мовна компетенція фахівця

Більшість слів сучасної української літературної мови є загальновживаними. Ними користуються в усіх сферах життя і діяльності. Значно менше слів вузькоспеціальних, які вживаються окремими групами людей у різних галузях господарства, науки, культури тощо.

Слова або звороти, властиві мовленню людей певної професії, називають професійними.

Професійні слова (або професіоналізми) – це назви понять певної галузі виробництва, роду занять і под. За межами певного професійного середовища ці слова не завжди зрозумілі або не становлять інтересу. Наприклад, слова та словосполучення із мовлення шахтарів: штрек, антрацит, терикон, видавати на гора; із мовлення рибалок: кльов, улов, насадка.

Значна частина професіоналізмів – неофіційні розмовні замінники термінів. Як утворюються професіоналізми?

По-перше, завдяки вживанню слова загальнонародної мови у специфічному значенні, наприклад: вікно у мовленні вчителів – не заповнений між заняттями час; човник – деталь швейної машинки.

По-друге, шляхом усічення основ слів на зразок кібер (кібернетик), термоядер (термоядерна реакція); скорочення слів та словосполучень, як-от: мехмат (механіко-математичний факультет), білокоса (білокоса пшениця).

По-третє, через зміни в наголошенні слів. Порівняйте нормативні та професійні наголоси в таких словах як: атомний – атомний, компас – компас, рапорт – рапорт.

По-четверте, звичайна потреба професіоналів визначити деталі виробничого процесу чи виробу приводить до появи фахових назв, зокрема, частин глечика: дно – нижня частина, утір – лінія, що окреслює дно, пук – середня опукла частина виробу, а також вінця, пелюстка, плечі, карнизик.

По-п’яте, шляхом зміни деяких граматичних законів літературної мови. Наприклад, професійній мові властиве вживання іменників абстрактних та речовинних назв у множині: масла, олії, жири. В інших випадках такі іменники мають тільки форму однини.

Професійні слова можуть утворюватися відомими способами творення – шляхом префіксації та суфіксації. Це, наприклад, доукомплектувати, дообладнання (префікс до -), недопромисел, недовнесок (префікс недо -), пливучість, бойовитість (суфікс -ість), типаж (суфікс - аж) і под.

Де ж вживаються професіоналізми? Найчастіше в усному мовленні людей певної професії. У писемному мовленні професіоналізми вживаються в науково-технічних професійних виданнях, призначених для фахівців (журналах, буклетах, інструкціях). Найбільше інформації професіоналізми несуть тоді, коли ними користуються фахівці. У практиці ділового спілкування треба бути обережним щодо їх уживання у службовому папері. Діловий документ може перетворитися із офіційного в неофіційний або викликати непорозуміння, ускладнити ділові стосунки.

4.Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності

Спілкуючись усно чи письмово, монологічно чи діалогічно, ми виступаємо творцями різних форм тексту. Але не будь-яке висловлювання можна назвати текстом, а тільки таке, що відповідає загальновизнаним ознакам тексту. До них відносять цілісність, зв’язність, структурну організацію, завершеність.

Термін «текст» має латинське походження і перекладається як «тканина, сплетіння, з’єднання».

У мовознавстві немає однозначної думки про те, що таке текст. Дехто вважає, що ним може бути й одне речення, наприклад, прислів’я, крилатий вислів, афоризм, гасло, заклик: Як дбаєш, так і маєш; Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування (Антуан де Сент-Екзюпері).

Інші – об’єднання речень, зв’язаних між собою за змістом і граматично. Звернемося до такого прикладу: На краю яруги стоїть стара черешня. Черешня має тверду, червону деревину, що, зокрема, використовується для виготовлення паперу, у художньому промислі. Сучки на ній обламано, кора облізла. На стовбурі видніється дупло. Перед нами низка пов’язаних між собою речень. Є смисловий зв'язок між першим, третім і четвертим реченнями, що одне за одним розкривають поняття «стара черешня». І все ж ця сукупність не є текстом, оскільки усі чотири речення не утворюють тематичну єдність, що завжди дає змогу визначити до нього назву (заголовок). Іншими словами, тематична єдність, тема – це зміст у гранично стислому, сконцентрованому вигляді. Надзвичайно важливою є послідовність розташування тематично пов’язаних речень.

Кожен текст, висвітлюючи якусь тему, містить у собі певний обсяг фактичних даних, інформацію. Текст виконує певні комунікативні завдання. Наприклад, особистий лист є засобом спілкування між близькими людьми, оголошення про щось повідомляє, пейзажний вірш впливає на естетичні почуття читача, викликає у нього захоплення красою природи. Важлива й стильова єдність компонентів тексту.

Домінуюча функція тексту визначає його стиль. Стиль, комунікативні функції стилю визначають його мовне оформлення.

Уся сукупність лінійно, горизонтально розташованих мовних одиниць тексту становить контекст. Створюючи текст, автор орієнтується на певного читача, на певну підготовленість адресата, на певний рівень розвитку читача.

Отже, можемо узагальнити, що текст – мовний витвір, що відзначається завершеністю, смисловою та змістовою цілісністю, зв’язністю, який має структурну організацію (складається із заголовка і речень, абзаців) складових частин, об’єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв’язку, і має певну цілеспрямованість.

Вимоги до побудови тексту. Як речення утворюється з одного слова або з групи граматично зв’язаних між собою слів, так і текст утворюється з одного речення або певної кількості зв’язаних між собою речень.

У суцільному тексті кожне наступне речення повинне доповнювати, уточнювати або заперечувати думку, висловлену в попередньому. Особливо це помітно в текстах, що належать до офіційно-ділового чи наукового стилів. Те, про що говориться в реченні, може стосуватися не попереднього речення, а більш чи менш віддалених фрагментів тексту.

Кожен текст складається із трьох частин: вступної, яка готує до сприйняття наступної розповіді; основної, або викладу, у якій реалізується основна розробка теми; закінчення, що завершує текст і, до речі, містить основну його думку.

Дата добавления: 2014-01-05