Лекция 2. Сучасне зародження теории конфлікту як концептуально незалежної моделі відбулося у 1961 р., коли у Лондоні вийшла книга Джопа Рекса «Ключові проблеми у

Сучасне зародження теории конфлікту як концептуально незалежної моделі відбулося у 1961 р., коли у Лондоні вийшла книга Джопа Рекса «Ключові проблеми у соціологічної теорії». Намагаючись протиставити свої судження Парсонсу і для більшого успіху побудови «чистої» теорії конфлікту, він створив абстрактну опозицію під назвою «теорія порядку».

План

План

ЛЕКЦІЯ № 8. Керівництво та лідерство в організації

1. Суть та основні засади керівництва та лідерства

2. Підходи до керівництва

3. Стилі керівництва

1. Суть та основні засади керівництва та лідерства

Одна з найважливіших проблем сучасного бізнесу - питання керівництва. Кожен керівник відповідно до особливостей характе­ру, кваліфікації, досвіду та націленості на досягнення результатів обирає лише йому притаманний стиль керів­ництва. При цьому успішним керівництвом можна вва­жати таке, за якого існують налагоджені стосунки між управлінцями та їх підлеглими, ініціативність праців­ників у досягненні визначених цілей, дієві системи за­охочення і всі ці процеси протікають в атмосфері добро­зичливості та взаємопідтримки. Керівник завжди чи так чи інакше має справу з людьми, із співробітниками компанії й членами інших організацій, прагне здійснити на них вплив, для того щоб спонукати їх до визначених вчинків. І все це спрямовано на досягнення організаційної мети.

Керівництво — вид управлінської діяльності, який на засадах лі­дерства та влади забезпечує виконання функцій менеджменту, фор­мування методів менеджменту та їх трансформацію в управлінські рішення шляхом використання комунікацій.

Керівництво - це процес впливу на підлеглих, який є способом заставити їх працювати на досягнення єдиної мети. Керівництво (в бізнесі) - це здатність заставити весь колектив прагнути до виконання завдань, які стоять перед організацією.

Для забезпечення ефективного керівництва треба враховувати такі шість елементів:

• ініціативність;

• інформованість;

• захист своєї думки;

• прийняття рішень;

• розв'язання конфліктних ситуацій;

• критичний аналіз.

Жодний з розглянутих елементів не може компенсувати відсутність або надлишок будь-якого іншого.

Центральною фігурою в системі менеджменту будь-якої організації є менеджер - керівник, який керує власне організа­цією (підприємством), якимось конкретним видом діяльності, функцією, підрозділом, службою, групою людей тощо.

Завдання керівника полягає в оптимальному підборі персоналу, створенні чіткої організаційної структури управління підприємством, визначенні загального напря­му діяльності організації, координуванні роботи, бороть­бі з непродуктивними витратами часу, спрямуванні зу­силь колективу на оволодіння методиками інтенсивної роботи, поліпшення якості праці тощо.

Основою керівництва є лідерст­во, влада і вплив.

Лідерство — здатність за рахунок особистих якостей здійснювати вплив на поведінку окремих осіб і груп працівників з метою зосе­редження їх зусиль на досягненні цілей організації.

Лідерство — є процес, за допомогою якого одна і та ж особа впливає на членів групи.

Для того, щоб успішно здійснювати управлінські функції, менеджеру потрібно вміти вести за собою підлеглих. Виступаючи сьогодні в ролях керуючого, дипломата, вихователя, новатора і просто людської істоти, менеджер насамперед виявляє себе як лідер. Лідерські дії в сучасному менеджменті превалюють у всіх сферах дії професійної діяльності керівника будь-якого рангу.

Справжнім лідером, здатним вести за собою людей, стає той, хто знаходить у людей загальне визнання. Навколишні сприймають такого лідера за чотирма моделями:

1. "Один із нас". Передбачається, що спосіб життя лідера ідентичний способу життя будь-якого члена соціальної групи. Лідер, як і всі, радіє, переживає, обурюється і страждає: життя приносить йому і приємне, і неприємне.

2. "Кращий із нас". Мається на увазі, що лідер - це приклад для всієї групи як людини і професіонала. У зв'язку з цим поведінка лідера стає предметом наслідування.

3. "Втілення чеснот". Вважається, що лідер є носієм загально­людських норм моралі. Лідер розділяє з групою її соціальні цін­ності і готовий їх відстоювати.

4. "Виправдання наших очікувань". Люди сподіваються на сталість поведінкових дій лідера незалежно від мінливої ситуації. Вони хочуть, щоб лідер завжди був вірний слову, не допускав відхилень від схваленого групою курсу поведінки.

Люди хочуть, щоб їхній лідер не був тільки і не стільки професіоналом технократичного толку, орієнтованим винятково на процес виробництва, а насамперед керівником з людським обличчям, що володіє всіма гамами психічних переживань. У його діяльності на першому плані повинна стояти орієнтація на людину. У цьому і полягає справжня суть лідерства. Не кожному керівнику (менеджеру) дано стати лідером.

Таким може бути людина, що володіє цілком визначеними якостями:

а) чесність - повна ясність із приводу дотримання норм загально­людської моралі.

б) інтелект - швидкість, гнучкість і прогностичність розуму, стійка увага, вміння володіти мовою, допитливість;

в) здатність розуміти людей - уміння зрозуміти поведінку співрозмовника, здатність бачити в людині особистість, прагнення збагатити людину духовно;

г) стійкість поглядів - адекватна реакція на ситуацію, контроль над емоціями, сталість дій;.

ґ) впевненість у собі - прагнення брати на себе відповідаль­ність;

д) скромність у побуті - відсутність спрямованості до розкоші, раціоналізм у поводженні з речами, схильність до самообслугову­вання;

є) ерудованість - широта і глибина пізнання в різних галузях науки і техніки, гарна поінформованість у філософії, політології, історії, знання у сфері людинознавства.

Менеджер, стаючи лідером, здійснює свої управлінські функції (планування, організацію, мотивацію, контроль) через призму неформального лідера. Лідерство в системі управління проявля­ється за трьома напрямами:

а) організація і корекція діяльності працівників:

- постановка ясних цілей;

- координація зусиль;

- окреслення результатів;

- виконання ролі ведучого;

б) мотивація діяльності підлеглих:

- надихати на цілеспрямовану поведінку;

- задоволення індивідуальних і групових потреб;

- вселяння впевненості;

- захоплення людей своїм прикладом;

в) забезпечення представництва групи:

- представлення інтересів групи за її межами;

- підтримка рівноваги між внутрішніми та зовнішніми потребами групи;

- визначення перспективи розвитку групи.

Сьогодні змагаються дві точки зору на лідерські здібності. Перша стверджує, що лідером потрібно народитися і що вихован­ня лідера - справа безнадійна. Інша точка зору ґрунтується на тому, що лідерські здібності розвиваються. Правда, для цього необхідні визначені задатки психофізіологічного плану - гостра увага, гарна пам'ять, схильність до продуктивного мислення тощо. Такі задатки характерні для багатьох видів діяльності комунікативного профілю. Лідерські здібності й особливо лідерська майстерність розвиваються в процесі цілеспрямованої діяльності. Будучи призначеним чи обраним на посаду менеджера, молодий керівник повинен ознайомитися з арсеналом знань, якими повинен володіти лідер робочої групи.

2. Підходи до керівництва

У менеджменті важливими є поведінка керівника (менеджера), використовувані засоби впливу та стилі ке­рівництва при зосередженні зусиль працівників на досяг­ненні цілей організації. З цього погляду виділяють три підходи до керівництва: з позиції особистих якостей, з позиції поведінки та ситуаційний.

1. Підхід з позицій особистих якостей: базується на ви­користанні якостей та особистісних характеристик «ефек­тивних» керівників. Згідно з так званою «теорією вели­ких людей» (особистісною теорією лідерства) найкращі керівники володіють такими якостями, як чесність, ін­телектуальність, імпозантність, ініціативність, дисцип­лінованість, освіченість, впевненість у собі, здоровий глузд, мудрість тощо. В різних організаціях і ділових ситуаціях потрібні різні здібності та якості. На цій під­ставі стверджують, що структура особистих якостей ке­рівника повинна певною мірою відповідати особистим якостям, діяльності, завданням його підлеглих. Це зву­жує сферу використання цього підходу, тому він знач­ного поширення не набув.

2. Підхід з позицій поведінки. В його основі — усві­домлення, що ефективність керівництва залежить не від особистих якостей, а від манери поведінки керівни­ка з підлеглими. Відповідно стилі керівництва (поведін­ки) класифіковано на автократичний (стиль, за якого одній особі належить необмежена влада), демократич­ний (стиль, за якого забезпечено рівноправну участь в управлінні організацією всіх членів трудового колек­тиву), орієнтований на роботу, орієнтований на людину (працівника). Пошуки найоптимальнішого стилю керівництва виявились безуспішними, хоч тривалий час вва­жали таким стилем демократичний. Було виявлено, що стиль керівництва доцільно змінювати залежно від кон­кретної ситуації.

3. Ситуаційний підхід до керівництва. Базується на з'ясу­ванні того, які стилі поведінки та особисті якості керів­ника найповніше відповідають конкретним ситуаціям. До ситуаційних факторів належать: потреби та особисті якості підлеглих, структурованість завдання, вимоги і вплив середовища, інформація, якою володіє керівник тощо. Тому для з'ясування залежності між стилем керів­ництва, привабливістю і продуктивністю праці важли­вими є не тільки взаємовідносини керівників і підлег­лих, а й ситуація загалом.

3. Стилі керівництва

У процесі управлінської діяльності керівник виробляє певні способи, важелі та механізми впливу на підлеглих, які в сукупності формують стиль керівництва.

Стиль керівництва — сукупність способів, прийомів та механізмів владного і лідерського впливу на підлеглих з метою забезпечення виконання ними завдань та досягнення цілей організації.

Стиль керівництва залежить від обсягу делегованих повноважень, використовуваних форм влади, турботи про людські стосунки, виконання завдань організації тощо.

1. Авторитарний (автократичний) стиль керівництва. У його основі — володіння керівником значною владою, що створює можливості для нав'язування своєї волі ви­конавцям. Спрямований цей стиль на потреби низького рівня. Автократ централізує повноваження, структуру є роботу підлеглих, унеможливлює вільне прийняття ни­ми рішень, здійснює психологічний тиск, нерідко вда­ється до погроз. Якщо він використовує винагороди, то його називають доброзичливим автократом.

2. Демократичний (ліберальний) стиль керівництва. Апе­лює до потреб більш високого рівня (у причетності, орі­єнтації на високі цілі, автономії та самовираженні). Йо­го характеризують високий рівень децентралізації пов­новажень, вільне прийняття рішень і виконання завдань, оцінювання роботи після її завершення, турбота про за­безпечення працівників необхідними ресурсами, відповід­ність цілей організації та цілей груп працівників.

Авторитарний і демократичний стилі керівництва є діаметрально протилежними. Спроби на їх основі (особливо на засадах демократичного стилю) виробити опти­мальний варіант не мали успіху. Розвиток керівництва свідчить, що тільки поєднання автократичного і демо­кратичного стилів забезпечує формування ефективних стилів керівництва з урахуванням конкретних ситуацій.

3. Комбінований стиль керівництва. Базується на по­єднанні авторитарного та демократичного стилів. Це озна­чає, що керівник за певних умов виявляє себе більше автократом, а в інших — більше демократом. Його по­ведінка залежить від дисциплінованості працівників, їх взаємодії, рівня конфліктності в групі, інформаційних обмежень тощо.

4. Анархічне управління: фактична відмова від активного впливу на підлеглих, уникання в прийнятті рішень, невтручання і потурання підлеглим ("роби як знаєш").

Поряд з цим виділяють ще й індивідуальні стилі керівництва.

Вибір індивідуального стилю керівництва колективом є одним із найважливіших завдань для менеджера. Як правило, виділяють п'ять основних стилів керівництва:

1. Невтручання: низький рівень турботи про виробництво і людей. Керівник не керує, багато працює сам. Домагається мінімальних результатів, які достатні тільки для того, щоб збе­регти свою посаду в даній організації.

2. Тепла компанія: високий рівень турботи про людей. Прагнення до встановлення дружніх стосунків, приємної атмосфери і зручного темпу праці. При цьому керівника не дуже цікавить, чи будуть досягнуті конкретні й стабільні результати.

3. Завдання: увага керівника повністю зосереджена на виробництві. Людському фактору або взагалі не приділяється увага, або приділяється її вкрай мало.

4. Золота середина: керівник у своїх діях прагне достатньою мірою поєднати орієнтацію як на інтереси людини, так і на ви­конання завдання. Керівник не вимагає занадто багато від пра­цівників, але і не займається потуранням.

5. Команда: керівник повністю прагне поєднати у своїй діяльності як інтерес до успіху виробництва, так і увагу до потреб людей. Питання тільки в тому, щоб бути і діловим, і людяним. Спільні обов'язки, що їх беруть на себе працівники заради досягнення цілей організації, сприяють взаємовідносинам довіри і поваги.

Крім типологічного та індивідуального стилів керівництва, на практиці існують принципи і прийоми управління, про які не прийнято говорити вголос. Ці принципи, хоч і є певною мірою породженням нашої колишньої системи з поправкою на менталі­тет, все ж таки мають під собою психологічне підґрунтя.

1. Ефект опудала. Керівник вибирає із працівників, причому з високим статусом і висококваліфікованих, "опудало", тобто того, ким він лякає решту працівників. А саме: на різних нарадах, зборах, де присутня більшість працівників, він прагне примен­шити значення роботи своєї "жертви", показати "некомпетент­ність" цієї людини, критикувати слушні рекомендації, робити "в'їдливі" зауваження. Цим начальник "вбиває двох зайців":

а) показує підлеглим, менш кваліфікованим і з нижчою посадою, що "я можу зробити з Вами те ж саме або й ще більше", і тим самим наганяє на них страх;

б) підриває авторитет і нервову систему своєму потенційному конкурентові, щоб той зривався і показував себе як скандаліст.

Подібна тактика керівника призводить до затяжних, відкритих і прихованих конфліктів, які, в принципі, не закінчуються ані чиєюсь перемогою, ані позитивним ефектом.

2. "Бий своїх, щоб чужі боялися". Деякі керівники показують, що вони розрізняють поняття "дружба" і "робота". З кимось із своїх підлеглих у позаробочий час дружать і мають спільні інтереси чи хобі - і про це усі знають. На роботі ж демонстративно підкреслюють свою вимогливість до цих людей. Часто публічно критикують, "перегинаючи при цьому палку". І цю несправед­ливість також помічають всі члени колективу. Таким чином керівник хоче показати всім, що він принциповий і справедливий. Врешті-решт "побутовий" приятель керівника не витримує цієї подвійної гри і або йде в інший колектив від свого "покровителя", або між ними починається конфлікт.

І тому офіційні рівні ділові стосунки, де не перетинаються особисті інтереси, - це найкраща дружба між керівником і підлеглим.

3. "Розділяй і владарюй". Цей принцип використовують часто керівники, які не відчувають себе впевнено на своєму місці або ж наділені манією підозрілості.

Для таких керівників важливо, щоб у їхньому підрозділі чи на їхній дільниці працівники, особливо на суміжних і важливих ділян­ках роботи, конфліктували між собою. Тоді, на їхню думку, внутрішнє, хай нездорове, суперництво приведе до зовнішньої стабільності. Кожна із "ворогуючих сторін" скаржитиметься начальнику одна на одну. Керівник заспокоюватиме кожного такого працівника і буде начебто на його боці. Хоча насправді керівникові це вигідно, він сам тонко ініціює конфлікти і "підси­пає жару у вогонь".

У цій не дуже "чистій" тактиці керівник виходить з таких міркувань:

а) конфліктуючи між собою, працівники не об'єднаються проти нього;

б) він буде завжди поінформований, якщо проти нього в колективі щось задумали;

в) конфліктне суперництво між працівниками автоматично сприятиме і кращому виконанню кожним членом групи своїх функціональних обов'язків.

Виходячи з цього принципу управління, можна деякий час протриматися "на плаву", але якщо працівники розкодують тактику керівника, то можуть усі об'єднатися - і тоді кінець кар'єрі, принаймні у цій організації. Можливий також інший варіант, що підлеглі переймуть тактику "тихої сапи" від свого керівника і скерують її проти нього ж.

4. "Тихе теля двох маток сосе". Відразу зазначимо, що цей принцип стосується поведінки керівника до вищого над собою начальства. Він означає, що керівник певної нижчої структури ніколи не заперечує вищим керівникам, навіть якщо, на його думку, ті неправі у своїх рішеннях, виявляє підкреслену ввічли­вість, старанність, беззастережність. До того ж не тільки до свого прямого начальника, з яким він найбільш пов'язаний функціо­нально, але і до інших. Звичайно, з певною метою.

Такий керівник стає зручним для всіх, його наближують до себе вищі чини, які хочуть мати таких заступників.

Щодо членів підлеглого колективу, то той, що "тихе теля...", може бути різним: як авторитарним, так і вимогливим, справедливим, демократичним. Від його тактики стосунків із вищим начальством колектив не страждає - навпаки, може мати деякі "неписані" пільги.

5. "Кожній сестрі по сережці", або "давайте жити дружно". Цей принцип стосується передусім стимулювання, як одного із важелів керівництва. При розподілі премій, путівок, відпусток тощо, а також конкретної роботи між членами колективу керівник, який сповідує цей принцип, прагне нікого не образити, зробити так,/аби всі залишалися максимально задоволеними. Для нього основне, щоб була стабільність і не було скарг у вищі інстанції.

Відомо, що всіх задовольнити неможливо, а ті, хто працює сумлінно, відчувають себе ображеними і приниженими. Адже їх стимулюють так само, як і тих, хто працює абияк.

Цей принцип управління навряд чи може мати місце в приватних виробничих структурах. Він може існувати швидше в державних організаціях із бюджетним фінансуванням чи державним замовленням, де цей принцип у свій час і народився.

6. "Ефект клітки''. Це особливість постстосунків між колишнім керівником і підлеглим. Зазначимо одразу: це не означає, що стосунки тоді були між ними ворожими чи неприязними. Вони могли бути і приховано, і явно доброзичливими.

Ця особливість стосунків означає, що колишній підлеглий відчуває до свого колишнього керівника певні "претензії" за те, що доводилося коритися чужій волі. За аналогією із тигром, якого випустили з клітки, він готовий роздерти свого "опікуна", хоча той ї годував його м'ясом.

І якщо директор зустрічає свого привітного колись підлеглого, а професор - запобігливого аспіранта через короткий, після розходження їхніх шляхів, час, і помічає, що поведінка його якась насторожена, - то це спрацьовує "ефект клітки".

Мине час - і "ефект клітки" ослабне: Але це психічне явище варто враховувати в ділових стосунках.

1. Місцеве самоврядування як конституційно-правовий інститут та основні теорії місцевого самоврядування.

2.Становлення місцевого самоврядування в Україні.

3.Європейська хартія місцевого самоврядування.

4.Поняття, система та основні принципи та повноваження місцевого самоврядування в Україні.

5. Конституційно-правові та матеріально-фінансові основи місцевого самоврядування.

6.Форми діяльності територіальних громад.

Нормативно-правові акти та навчальна література до теми:

· Європейська хартія місцевого самоврядування від 15.10.1985 р. Ратифіковано Законом N 452/97-ВР (452/97-ВР) від 15.07.97

· Декларація про Державний суверенітет України (Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 31, ст.429);

· Постанова Верховної Ради Української РСР Про проголошення незалежності України (Відомості Верховної Ради (ВВР) 1991, N 38, ст.502);

· Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141), (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011, ВВР, 2011, № 10, ст.68);

· Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 1997 р.(із змінами та доповненнями)

· Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14.01.1998 р.(Із змінами та доповненнями)

· Закон України «Про органи самоорганізації населення» від 11.07.2001 р.

· Закон України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р.(Із змінами та доповненнями).

· Батанов О.В. Конституційно-правовий статус територіальних громад в Україні: Монографія. – К.: Ін Юре, 2003. – 512 с.

· Бориславська О. Місцеве самоврядування в Україні: теорія та практика реалізації конституційно-правових засад: Монографія. – Львів: ПАІС, 2005. – 208 с.

· Годованець В.Р. Конституційне право України. Підручник. - К.,2001 р.

· Журавський В.С., Серьогін В.О., Ярмиш О.Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. – К.: Ін Юре, 2003. – 672 с.

· Муніципальне право України: Підручник / Кол. авт.; За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 592 с.

· Орленко В.І., Орленко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник.-2011 р.

· Чушенко В.І., Заяць І.Я. Конституційне право України. Підручник. – К.,2007р.

Пит. 1. Місцеве самоврядування як конституційно-правовий інститут та основні теорії місцевого самоврядування.

Для сучасної європейської держави невід'ємним є наявність інституту

місцевого самоврядування. Інститут місцевого самоврядування - це система

правових норм, які закріплюють та регулюють відносини, які виникають під час реалізації місцевими громадами (об'єднання жителів територіальної одиниці) через створені ними структури самостійно, незалежно від держави та її інституцій, питань, що стосуються організації життєдіяльності будь-якої територіальної одиниці.

Основні теорії місцевого самоврядування. Питання місцевого самоврядування активно вивчаються юридичною наукою вже близько двохсот років. Теоретичні основи вчення про місцеве самоврядування були закладені в перші половині ХІХ ст. представниками німецької юридичної школи.

Історично першою було обґрунтована теорія вільної громади (теорія природних прав громади), основні положення якої були сформульовані Туре в доповіді щодо законопроекту про реформу місцевого управління у Національних зборах Франції в 1790 році та знайшли своє відображення в положення Конституції Бельгії в 1831 р. щодо особливої «громадянської» влади.

Теорія вільної громади базувалися на ідеях природного права. Вона виходила з того, що право територіальної громади (звичайно, територіальної громади «природної» адміністративно - територіальної одиниці) самостійно вирішувати свої справи має такий самий природній та невідчужуваний характер, як права і свободи людини. Територіальна громада визначалася незалежною від держави органічною корпорацією, яка склалася природним шляхом, відповідно, її право на місцеве самоврядування виводиться з природи територіальної громади (належить громаді в силу її природи або дарується Творцем). Таким чином, місцеве самоврядування розглядалося як автономна по відношенню до державної влади публічна влада територіальної громади.

Згідно з теорією вільної громади основними засадами організації місцевого самоврядування є:

1) Вибраність органів місцевого самоврядування членами громади;

2) Розподіл питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, на самоврядні та такі, що передоручені органам громади державою;

3) Місцеві справи (тобто самоврядні) мають іншу, ніж державні справи природу;

4) Органи місцевого самоврядування є органами відповідної територіальної громади і не входять до системи органів державної влади;

5) Органи державної влади не мають права втручатися у вирішення самоврядних питань, їх функція зводиться лише до адміністративного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування.

На зміну теорії вільної громади в середині ХІХ ст. приходить громадівська теорія місцевого самоврядування. Основні її положення були розроблені німецькими вченими Л. Штейном та Р. Гнейстом.

Її основні положення збігаються з концептуальними положеннями теорії вільної громади, однак на перший план висувається не природний характер прав територіальної громади, а недержавна, переважно господарська природа діяльності органів місцевого самоврядування. Ця теорія не набула широкого поширення, оскільки вона не могла пояснити публічно-правовий характер багатьох функцій, які здійснюють органи місцевого самоврядування.

Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як автономну форму публічної влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення, а як одну із форм організації місцевого управління, тобто як один із способів децентралізації державної влади на місцевому рівні. Відповідно, всі повноваження територіальної громади, її органів своїм джерелом мають державну владу.

В рамках державницької теорії сформувалися 2 напрямки, які по-різному визначали відмінність місцевого самоврядування від місцевого управління:

- політичний(Р. Гнейст) - самостійність місцевого самоврядування має гарантувати виконання обов’язків посадових осіб органів місцевого самоврядування на громадянських засадах, що звільняє їх від економічної залежності від держави.

- юридичний (Л.Штейн) - Л.Штейн вбачав гарантії самостійності місцевого самоврядування в тому, що органи місцевого самоврядування є не органами державної влади, а органами територіальної громади, на які держава покладає здійснення відповідних завдань та функцій державного управління.

Основні положення цих теорій ХІХ ст. зберігають своє значення і сьогодні, їх покладено в основу сучасних поглядів на місцеве самоврядування.

Світовий досвід свідчить, що місцеве самоврядування сьогодні виступає

важливими фактором демократизації суспільного життя, децентралізації управління та необхідною передумовою становлення громадянського суспільства, наближення влади до її джерела – народу.

У країнах світу з метою ефективної організації влади на місцях застосовуються різні системи місцевих органів управління та органів

місцевого самоврядування. Дослідники виділяють чотири такі основні системи місцевих органів управління та органів місцевого самоврядування:

1. Англо-американська (англосаксонська), яка характеризується тим, що

на всіх субнаціональних рівнях управління функціонують органи місцевого

самоврядування, а місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції не

створюються (Велика Британія, США, Канада, Австралія, близька до подібної системи організація влади на місцях і в Росії).

2. Континентальна (романо-германська або європейська). Вона

будується на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління та

виходить з різного тлумачення “природних” і “штучних” адміністративно-

територіальних одиниць. «Природні» адміністративно-територіальні одиниці- це села, кілька сіл, селища, міста, тобто, та населені пункти, які створені первинними територіальними громадами. «Штучні» адміністративно-територіальні одиниці – це регіони, області, губернії і т.д., тобто створені неприродним шляхом – «зверху». Населення «штучної» адміністративно-територіальної одиниці утворює «вторинну» територіальну громаду, яка може визнаватися суб`єктом права на місцеве самоврядування, а може і не визнаватися ним.

Континентальна система може мати два різновиди:

а) на всіх субнаціональних рівнях, за винятком низового, одночасно

функціонують виборні органи територіальної громади (у т.ч. й органи

“вторинної” територіальної громади), які здійснюють адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування (наприклад, можуть зупиняти на певний строк рішення органів місцевого самоврядування, звертатися до глави держави або парламенту з пропозицією щодо дострокового припинення їх повноважень). При цьому на низовому рівні функціонують виключно органи первинної територіальної громади. Подібна система існує, зокрема у Франції та Італії;

б) на низовому рівні – у “природних” адміністративно-територіальних

одиницях – створюються лише органи місцевого самоврядування, а на

регіональному та субрегіональному рівнях (у “штучних” адміністративно-

територіальних одиницях) функціонують призначені місцеві державні

адміністрації загальної компетенції. Можливий варіант, коли і на регіональному (субрегіональному) рівні функціонують виборні органи місцевого самоврядування, але вони мають принципово іншу природу – це не

представницькі органи територіальних громад “штучних” адміністративно-

територіальних одиниць (їх існування не визнається), а органи представництва інтересів територіальних громад “природних” адміністративно-територіальних одиниць на регіональному (субрегіональному) рівні. Подібна система застосовується, зокрема в Польщі, Болгарії, Туреччині, Фінляндії, Іраку.

3. Іберійська система (Бразилія, Португалія, Мексика, з певними

особливостями Іспанія) передбачає, що управління на всіх субнаціональних

рівнях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого

самоврядування (ради) та відповідні головні посадові особи місцевого

самоврядування (мери, регідори, префекти, алькади тощо). Ці посадові особи

стають головами відповідних рад й одночасно затверджуються центральними

органами державної влади як представники державної влади в

адміністративно-територіальних одиницях.

4. Радянська (система рад та їх виконавчих комітетів), що базується на

запереченні розподілу влад і визнанні повновладдя представницьких органів

знизу вверх. Вона передбачає, що всі ради, починаючи з найнижчого рівня, є

органами державної влади на своїй території, усі інші органи держави прямо

або опосередковано підпорядковані радам. Система рад характеризується

ієрархічною підпорядкованістю всіх її елементів та відсутністю будь-якої

самостійності місцевих органів. Сьогодні подібна система збереглася лише в

деяких країнах, зокрема в КНР.

Аналіз положень Конституції України засвідчує, що в Україні застосовується континентальна (її другий різновид) система управління на місцях.

Пит.2 Становлення місцевого самоврядування в Україні.

Місцеве самоврядування - це довготривале явище в соціальному та політичному житті людства і його витоки сягають громадівського та племінного самоврядування в додержавницький період.

· За часів Київської Русі різні форми місцевого самоврядування (сільська, міська та регіональна) складаються та розвиваються на основі звичаєвого права.

Так, на рівні регіону елементи самоврядування знаходили свій прояв у вічах. Для вічової організації управління характерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, до відання князя відносилися судочинство, адміністративне управління, податкова політика. Віча відали питаннями війни і миру, закликали або виганяли князя,брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо.

Суб’єктом міського самоврядування виступали міські громади,які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Найважливіші питання міського життя вирішувалися на міських вічах, а для розгляду поточних з числа вільних городян обирався війт та інші посадові особи міського самоврядування.

Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, в тому числі і на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші повинності.

Cуб’єктом сільського самоврядування виступала сільська громада-верв, яка об’єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю в корпоративній власності, представляли, своїх громадян у відносинах з іншим громадами, феодалами, державною владою.

· Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та містечках, отримали подальший розвиток у формі війтівства. В цей час виникає досить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст та міськими елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та містечках, отримали громадянами, яка була обумовлена статусом міста.

Так, у великокнязівських містах поряд з органами міського самоврядування функціонувала старостинська адміністрація - міський орган державної влади, яка очолювалася старостою, що призначався центральною владою. Війтів обирали на міських вічах, які в документах отримали назви: «громада», «копа», «купа» (звідси право міської громади збиратися на віча отримало назву «копного права»). Юридизації міське самоврядування у формі війтівства набуває після прийняття Литовських статутів (1529, 1566, 1688рр.), якими були узаконені міські віча.

В містах, що знаходиться в приватній або церковній власності, функціонувала замкова, адміністрація яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун тощо.

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, яке починає поширюватися на українські міста починається з середини 14ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадили модель міського самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в деяких документах отримало назву німецького або саксонського права.

Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм в 1339 році, в 1356 році його отримав Львів, а в 1374 - Кам’янець - Подільський.

Поширення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право надано Луцьку, в. 1442 р.- Снятину, в 1444 р.- Житомиру, в 1494 р. (1498 р.)- Києву, в 1498 р.- Дубну, в 1518 р.- Ковелю, в 1547 р. – Берестечку, в 1584 р.- Корсуню,1585р.- Переяславу,в 1600 р. – Каневу, в 1640 р. –Вінниці.

Магдебурзьке право надавалось місту Великим князем Литовським або Королем Польським і оформлювалися так званими магдебурзькими грамотами, які відігравали роль хартій (статутів) західноєвропейський міст. За формою та текстами оригінальних заголовків у літературі виділяють 2 групи таких грамот:

· Із вказівкою про надання місту магдебурзького права;

· Без такої вказівки.

Крім того, з історії відома група грамот-конфірмацій (підтверджень) магдебурзького права і один випадок позбавлення магдебурзького статус міста – скасування в 1589 р. магдебурзької грамоти, наданій Білій Церкві 1588 р Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було: відміна звичаєвих норм, виведення міста з під юрисдикції місцевої адміністрації

(феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу міського самоврядування-магістратуру, який складався з двох колегій-рада(адміністративний орган) та лави (судовий орган).

До складу рада входило від трьох до шести радців, які обиралися жителями міста. Обирались люди «добрі, розумні, осілі в місті, віком від 25 до 90 років, не дуже багаті і не дуже бідні, з доброю славою, законнонароджені, охороняючі справедливість та правду, такі що не мають жадібності та злості, не лихварі, не двоєженці тощо». Раду очолював бурмистер, повноваження якого по черзі (строком 1 квартал) виконували радці.

Лава складалася з 3-12 лавників, які обиралися довічно і складали присягу. Очолював колегію лавників війт. У містах з повним магдебурзьким правом (Київ, Старобуд, Житомир) війт обирався жителями міста із чотирьох кандидатур з наступним затвердженням Королем Польським. У містах з неповним магдебурзьким правом війт призначався Королем Польським, або на його обрання суттєво впливали старости.

· Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що було обумовлено її полково-сотенним устроєм (17-18 ст.). Полки та сотні одночасно були військовим та адміністративно - територіальними одиницями і користувалися військово-адміністративним самоврядуванням.

Після підписання в 1654 р. договору між Україною та Москвою державою починається процес поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування. Так, після смерті Гетьмана І. Скоропадського 3 липня 1722 р. в Україні запроваджується так звана комендантська система, яка передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку російських комендантів. У 1764р. ліквідується Гетьманство, а в 1783р. магістратські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению о губерниях» та скасовуються полково - сотенний устрій. Після видання Катериною ІІ 21 квітні 1785 р. «жалованой грамоты на права и выгоды городами Российской Империи» були створені нові станові органи міського самоврядування - міські думи. Процес уніфікації форми місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено.

· ХІХ – поч. ХХст. характеризується в Україні становленням загальноімперських форм місцевого самоврядування. Так, в 1838р. запроваджується станове самоврядування для державних та вільних селян у формі сільського товариства, яка в 1861р. була поширена на всіх селян. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало свою корпоративну власність, в тому числі і на землю. Найважливіші питання в сільському товаристві вирішував сільський сход. Поточні справи вирішували обраний на сході сільський голова та призначений сільський писар.

Регіональне самоврядування на загальноімперських засадах запроваджується в Україні після проведення Олександром II земської реформи в 1864р. На рівні губерній формувалися представницькі органи місцевого самоврядування – губернській земські збори. Вони обиралися за куріальною системою (у виборах приймали участь 3 курії: повітові поміщики і промисловці, міські купці і власники нерухомості в містах, селяни). Земські збори обирали земську управу, яка вирішували поточні справи, а контроль за діяльністю земств здійснював губернатор. Подібним чином було організоване місцеве самоврядування і в повітах.

Реформа міського самоврядування було здійснена в 1870 р. Вона передбачала створення представницьких органів міського самоврядування - міських дум, які обиралися жителями міста за куріальною системою. Виконавчим органом міського самоврядування стає управління стає управа на чолі з міським головою, що обирається міським думою.

· За часі УНР здійснено спробу реформувати місцевого самоврядування. Вже в IIІ Універсалі Української Центральної Ради (20.11.1917р.) наголошувалося на необхідності «вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях». За Конституцією УНР від 29 квітня 1918 р. конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралізації: землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування (ст.5.). Ст. 26 Конституції закріплювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування: Всякого рода справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовці, не втручаючись до справ, тим Радами і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Національної Республіки».Проте ці конституційні положення не були реалізовані.

· Нова історія місцевого самоврядування в Україні починається після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», в якому місцеве самоврядування визначалося як «територіальна самоврядування громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадянські органи, які вони обирають, усі питань місцевого життя, входячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи органів державної влади) всіх територіальних рівнів в органи місцевого самоврядування. При цьому Закон виходив з території дуалізму місцевого самоврядування, що знайшло своє відображення у визначеному ним статусі місцевих рад. Місцеві ради мали подвійну природу: як органи місцевого самоврядування і як органи державної влади.

· Наступним кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1996р. нової редакції Закону (в новій редакції він мав назву Закону Україні «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), в якій намітився відхід від дуалістичної торії та передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування. Місцеве самоврядування розглядалося як територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя в межах Конституції України, законів України фінансово – економічно бази, а регіональне самоврядування як територіальна самоорганізація громадян для вирішення безпосередньо або через органи, які вони утворюють, питань місцевого самоврядування як територіальною основою місцевого самоврядування – район, область.

· З прийняття Конституції України 1996 року місцеве самоврядування отримало конституційний статус (Розділ ХІ).

Пит. 3 Європейська хартія місцевого самоврядування.

Європейська Хартія місцевого самоврядування була прийнята під егідою Конгресу Місцевих та Регіональних Влад Європи (не плутати з Радою Європейського Союзу) і була відкрита для підписання державами-членами Ради Європи 15 жовтня 1985 та набрала чинності в 1 вересня 1988 року. Майже всі держави-члени Ради Європи є учасниками Статуту. Хартія зобов'язує держави закріпити у внутрішньому законодавстві і застосовувати на практиці сукупність юридичних норм, що гарантують політичну, адміністративну та фінансову незалежність муніципальних утворень. Вона також встановлює необхідність конституційного регулювання автономії місцевого самоврядування. Крім того, Хартія є першим юридичним документом, що гарантує дотримання принципу субсидіарності державами — членами Ради Європи. Таким чином, місцева влада повинна здійснювати управління і контролювати значну частину публічних зобов'язань в інтересах місцевого населення і під своєю відповідальністю. Відповідно до принципу субсидіарності, Хартія передбачає, що публічні зобов'язання повинні реалізовуватися на найбільш близькому до населення рівні, і повинні відноситися до вищого адміністративного рівня тільки в тому випадку, якщо вирішення таких завдань силами місцевих адміністрацій є неефективним або неможливим. Принципи Хартії застосовуються до всіх видів органів місцевого самоврядування.

Хартія складається з Преамбули та трьох частин:

· Преамбула закріплює фундаментальні принципи Хартії, якими є: роль місцевого самоврядування в забезпеченні демократії, ефективного управління та децентралізації влади; роль муніципальних утворень в розвитку Європи; необхідність для муніципалітетів мати широку автономію.

· Перша частина містить основні положення щодо місцевої автономії. Зокрема, закріплюється на необхідності конституційного і законодавчого регулювання місцевого самоврядування (ст. 2), визначається поняття місцевого самоврядування (ст. 3), встановлюються принципи організації та діяльності органів місцевого самоврядування (ст.4), наприклад, наявність предметів ведення і повноважень органів місцевого самоврядування, що дозволяють останнім ефективно вирішувати питання місцевого значення.

Інші статті першої частини фіксують необхідність чіткого муніципального поділу (ст.5), самостійного визначення органами місцевого самоврядування своєї структури, право наймати муніципальних службовців для забезпечення діяльності вибраних посадових осіб місцевого самоврядування (ст.6, 7). Цілями ще двох важливих статей є обмеження адміністративного контролю за нормоутворенням органів місцевого самоврядування (ст.8) і необхідність забезпечення наповнення місцевих бюджетів (ст.9). Стаття 10 закріплює право органів місцевого самоврядування співпрацювати між собою і створювати міжмуніципальний асоціації, а стаття 11 — можливість судового захисту місцевої автономії.

· Друга частина містить різні положення щодо зобов'язань держав, що підписали і ратифікували Хартію, виходячи з наміру забезпечити баланс між нормами Хартії та інституційно-юридичними особливостями держав. Хартія надає державам право не включати у внутрішнє законодавство деякі положення Хартії при наявності правового обгрунтування (ст. 12). Зазначена стаття також закріплює, що принципи місцевого самоврядування обов'язкові для всіх держав. Таким чином, мова йде про компроміс між необхідністю дотримання фундаментальних принципів місцевого самоврядування та гнучкістю щодо внутрішнього права кожної з держав.

· Третя частина регулює процедурні питання, зміст яких, як правило, стандартно і є в наявності у всіх конвенціях Ради Європи: підписання, ратифікація та набрання чинності (ст. 15), територіальна сфера дії (ст.16), денонсація і нотифіцікація (ст.17, 18).

Пит.4 Поняття, система та основні принципи та повноваження місцевого самоврядування в Україні.

Згідно ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Місцеве самоврядування в Україні — це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної грома­ди — жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Отже, територіальна громада - це жителі села, селища, міста, що є самостійними територіальними одиницями або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

У місцевому самоврядуванні безпосередньо виявляються форми народовладдя — інститути прямої та представницької демократії. Демократичність у системі місцевого самоврядування полягає в тому, що громадяни безпосередньо вирішують суспільно-політичні, економічні та соціальні завдання. Вони приймають рішення під час проведення референдумів, загальних зборів громадян, обирають органи територіальної громади та ін. Місцеве самоврядування здійснюється також через різні представницькі органи, що обираються громадянами, через сільські, селищні, міські ради, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Система місцевого самоврядування визначена в Cт. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

  Система місцевого самоврядування

- територіальна громада (Р.S.сьогодні громади володіють лише правоздатністю. У жителів ще нема усвідомлення того, що вони можуть щось змінити. Сьогодні участь громади обмежується лише участю у виборах. Низька правова культура, байдужість до суспільних процесів – проблема громад. Тут суттєвою повинна бути роль засобів масової інформації)  

  - сільська, селищна, міська рада - виборні органи які складаються з депутатів, наділеними правом представляти інтереси відповідної територіальної громади та приймати від їх імені рішення на 5 років.  

  - сільський, селищний, міський голова  

  - виконавчі органи сільської, селищної, міської ради - їх виконавчі комітети, відділи, управління. Ці органи рад підконтрольні і підзвітні відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органами виконавчої влади також підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.  

  - районні та обласні ради - представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст  

  - органи самоорганізації населення    

Принципи місцевого самоврядування в Україні:

- народовладдя;

- законності;

- гласності;

- колегіальності;

- поєднання місцевих і державних інтересів;

- виборності;

- правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами;

- підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;

- державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування;

- судового захисту прав місцевого самоврядування.

Повноваження місцевого самоврядування - це визначені Конституцією України, законом та ін. правовими актами, права і обов’язки територіальних громад, органів місцевих самоврядування по здійсненні завдань та функцій місцевого самоврядування.

Ст. 143 Конституції України визначає коло питань, які належать до компетенції місцевого самоврядування:

· Управління майном, що є у комунальній власності;

· Затвердження бюджетів відповідних адміністративно –територіальних одиниць;

· Затвердження відповідних програм соц.-економ., та культурного розвитку і їх виконанням;

· Встановлення місцевих податків і зборів;

· Проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів;

· Утворення, реорганізація та ліквідація комунальних підприємств, організацій, установ і контроль за їх діяльністю та ін. повноваження.

ЗУ «Про місцеве самоврядування» розподіляє повноваження місцевих самоврядування по сферах та галузях:

· Соц-економ. і культурного розвитку, планування, та обліку;

· Бюджету, фінансів і цін;

· Управління комун. власністю;

· Житлово-комунального господарства, побутового, торгівельного обслуговування, громадського харчування, транспорту, зв’язку;

· Будівництва;

· Освіти, охорони здоров’я, культури…

· Регулювання земельних відносин та охорони навколишнього природного середовища;

· Соціальний захист населення;

· Зовнішньоекономічної діяльності;

· Оборонної роботи;

· Вирішення питань адміністративно –територіального устрою;

· Забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свободи і законних інтересів громадян;

· Відзначення державними нагородами, відзнаками ПУ та присвоєння почесних звань України

Переважна більшість повноважень місцевого самоврядування здійснюється через представницькі органи місцевого самоврядування та їх виконавчі комітети, зокрема ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» виділяє:

- повноваження сільських, селищних, міських рад;

- повноваження виконавчих комітетів, рад;

- повноваження сільського, селищного, міського голови.

За структурою повноваження місцевого самоврядування поділяються на:

1) Власні (самоврядні) - їх здійснення пов’язане з реалізацією питань місцевого значення, надання громадянських послуг населенню

2) Делеговані-повноваження органів виконавча влади надані законом органам місцевого самоврядування. Їх здійснення пов` язане з виконанням функцій виконавчої влади на місцях.

Пит.5. Конституційно-правові та матеріально-фінансові основи місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні базується на фундаменті, який становлять правові, матеріальні, фінансові, соціальні та ін. умови та можливості діяльності територіальних громад, органів та посадових осіб місцевого самоврядування з вирішенням питань місцевого значення. (таку діяльність ще називають муніципальною діяльністю)

Ці умови та можливості називають основами місцевого самоврядування, і серед них можна виділити:

А) конституційно-правові основи;

Б) матеріально-фінансові.

Конституційно-правові основи місцевого самоврядування в Україні становлять норми-принципи. Ці норми закріплюють найважливіші відносини, які виникають в процесі організації і функціонування місце самоврядування зокрема:

· Територіальну організацію самоврядування;

· Порядок і форми його здійснення;

· Структуру органів місцевого самоврядування;

· Принцип формування та використання комунальної власності;

· Гарантії самоврядних прав територіальних громад

У Конституції України конституційно правові основи місцевого самоврядування містяться більш як у 20 статтях і їх можна систематизувати по таких групах:

1) Норми, які закріплюють засади конституційного ладу, народовладдя, рівність усіх форм власності, що гарантуються місцевим самоврядуванням

(ст. 5, 7, 19, 140);

2) Норми, в яких регламентується діяльність місцевого самоврядування щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 32, 38, 39, 40, 41, 42, 46, 47, 49, 53, 55, 56, 71);

3) Норми, які закріплюють правові, організаційні, фінансові основи місцевого самоврядування (ст.142, 143);

4) Норми, в яких закріплені правові гарантії місцевого самоврядування (ст.144, 145).

Матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування.

Реальність місцевого самоврядування визначається передусім матеріальними і фінансовими ресурсами, якими розпоряджається територіальна громада та які в сукупності становлять матеріальну та фінансову основу місцевого самоврядування.

Ст.142 Конституції України до матеріальної і фінансової основи місцевого самоврядування відносить рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Комунальна власність. Провідне місцевого в структурі матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування займає комунальна власність. Конституція України визначає комунальну власність як самостійну форму власності, суб’єктами якої є територіальні громади села (кількох сіл у разі добровільного об’єднання в сільську громаду їх жителів),селища, міста, району у місті. Отже, до складу комунальної власності входить: рухоме і нерухоме, доходи місцевих, бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки,страхові товариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, місцеві енергетичні системи, громадський транспорт, системи зв’язку та інформації, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування, майно, рухому та нерухому об’єкти, які на праві власності належить територіальним громадам, а також кошти, отримані від відчуження об’єктів права комунальної власності.

*Перелік об’єктів права комунальної власності територіальної громади визначає відповідна сільська, селищна, міська рада.

*Рухоме і нерухоме майно, інші об`єкти права комунальної власності громадського користування, які мають важливе значення для життєзабезпечення села, селища, міста задоволення потреб територіальної громади та для збереження історико-культурна об’єктів визначається територіальною громадою як об’єкти виключного права комунальної власності. До об’єктів виключного права комунальної власності, зокрема, можуть бути віднесені:

- землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки,кладовища місця знешкодження та утилізації відходів);

- землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історичного-культурного призначення;річки, водойми та їх береги;

- кладовища;

- пам’ятки історії та архітектури;

-природні ландшафти та заповідники,

-інші об’єкти, перелік яких встановлює територіальна громада або відповідна рада.

Об’єкти виключного права комунальної власності не можуть бути відчужені в будь-який спосіб, а їх перелік встановлюється статутом територіальної громади.

*Територіальні громади можуть мати спільну власність - об’єкти, що задовольняють спільні потреби територіальних громад, об’єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів, які за рішення двох або кількох територіальних громад, відповідних органів місцевого самоврядування об’єднуються на договірних засадах для виконання спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ, організацій.

* Територіальна громада володіє, користується і розпоряджується належним їй на основі права комунальної власності рухомим і нерухомим майном коштами та іншими об’єктами з метою забезпечення надання необхідних громадських послуг. Так, відповідно до закону територіальна громада - власник комунального майна, може здійснювати з об’єктами комунальної власності будь-які господарські операції, передавати їх у постійне або тимчасове користування фізичним та юридичними особам, здавати в оренду, вносити як частку до статутного фонду підприємств та акціонерних товариств, продавати, купувати, використовувати як заставу, приватизувати, визначати в угодах та договорах умовах використання та фінансування об’єктів комунальної власності, що приватизується або передбачається або передбачаються в користування та оренду тощо.

*Від імені та в інтересах територіальних громад правочини щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності можуть здійснювати відповідні органи місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування з метою забезпечення умов для надання громадських послуг на належному рівні можуть продавати, купувати, резервувати земельні ділянки, здавати їх як внески до статутних фонді (капіталів) акціональних товариств з обмеженою відповідністю, кооперативів, фінансово-кредитних установ та інших підприємств і організацій.

*Виконавчі органи місцевого самоврядування у встановленому законом порядку створюють, реорганізують та ліквідовують комунальні підприємства, установи та заклади, визначають цілі їх діяльності та організаційні форми, затверджують статути створюваних ними підприємств, організацій та установ. Відповідно до закону вони регулюють ціни та тарифи на продукцію та послуги створених підприємств, взаємовідносини цих підприємств із відповідним бюджетом, встановлюють порядок використання прибутку, контролю за ефективністю використання належного підприємствам майна, веденням фінансово-господарської діяльності, призначають та звільняють керівників таких підприємств, заслуховують звіти про їх діяльність, делегують своїх представників до спостережних рад господарських підприємств, частка капіталу яких належить органам місцевого самоврядування.

Управління об’єктами права комунальної власності здійснюють виконавчі органи місцевого самоврядування або інші уповноважені ними юридичні та фізичні особи.

Управління об’єктами права спільної власності територіальних громад здійснюють за рішенням районних, обласних рад районні, обласні державні адміністрації.

Для управління об’єктами права спільної власності сільськими, селищними радами можуть бути створені відповідні органи управління.

Право комунальної власності територіальної громади відповідно до Ст.13 Конституції України захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб’єктів. Об’єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені в територіальних громад і передані іншим суб’єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу (за винятком випадків, передбачених законом).

Місцевий бюджет. Фінансові ресурси територіальної громади за своєю структурою включають:

а) кошти місцевого бюджету;

б) позабюджетні кошти місцевого самоврядування;

в) кошти комунальних підприємств.

Місцевий бюджет відповідно до цього Кодексу містить надходження і витрати на виконання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс місцевого бюджету.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом. Сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджується коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Районні та обласні ради затверджують районні та обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціальних-економічних та культурних програм. Складання і виконання районних і обласних бюджетів здійснюють відповідні державні адміністрації згідно з Бюджетним Кодексом України.

Місцевий бюджет має дохідну та видаткову частину. Доходи місцевих бюджетів мають бути достатніми для ефективного здійснення завдань та функцій місцевого самоврядування та формуються:

по-перше, за рахунок власних джерел (місцеві податки і збори) (Ст.9 Європейської Хартії місцевого самоврядування прямо передбачає, що принаймні частина коштів місцевого самоврядування повинна надходити за рахунок місцевих зборів і податків).

По-друге, до доходів місцевих бюджетів зараховуються закріплені доходи, тобто закріплені законом загальнодержавні податки, збори та інші обов’язкові платежі.

До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування належать:

1. податок на доходи фізичних осіб, зокрема:

а) до доходів бюджету міста Києв

Дата добавления: 2014-01-05