Гимназии в мариуполя

ЛЕКЦИЯ 2. Тема 2. Освіта на Донеччині в першій половині 19 століття. Церковно-духовна освіта. Бахмутське духовне училище (склад учнів, викладачі, учбові плани, правила, видатні особистості). Видатні вихованці та викладачі. Приватні пансіони (типи, устави, система виховання). Еврейська початкова освіта.

Відомо, що чоловічий пансіон Кука існував в Бахмуті як приватний учбовий заклад за програмою повітового училища. Клопотами Олени Кук в 1848-1849рр. було відкрито жіночий приватний пансіон теж за програмою училища.

10 грудня 1843 року удова урядовця 12-го класу Ольга Акімова відкрила початкову школу для дівчат за програмою приходського училища. В пансіоні навчалися Закону Божому, російській граматиці, арифметиці, чистописанню, рукоділлю. Приймалося до 20 дівчаток, платня складала від 15 до 20 рублів сріблом за рік. Ольга Акімова подавала катеринославському губернатору документи про свою освіту, благонадійність і доброчинність. Пансіон Акімової проіснував з 1844 по 1846 рр.

В 1850-1856 рр. працював жіночий пансіон Мальцевої за програмою училища повіту.

6 травня 1856 року опікун Одеського учбового округу направив міністру освіти клопотання про відкриття в Бахмуті дружиною титулярного радника Леонтією Реннер приватного жіночого пансіону за програмою училища. Він повинен був мати 3 класи. Викладалися Закон Божий з катехізисом і священною історією, російська мова і граматика, арифметика, загальна і російська історія, загальна і російська географія, французька і німецька мови, чистописання, малювання, креслення, музика, танці, рукоділля. В листопаді 1857 року Л. Реннер дозволили збільшити набір дівчат з 30 до 50 вихованок. Міністр народної освіти Норов наказав приймати дівчаток у віці від 7 до 12 років. Платня за пансіонера складала 150 рублів за рік, напівпансіонера - 75 рублів. Повних пансіонерів було 15 дівчаток. Навчання в пансіоні тривало від 3 до 6 років. Колезький радник з губернського Правління вказував, що цей «заклад корисний для дітей дворян, урядовців».

З 11 по 20 червня 1856 року Катеринославський губернатор розглядав питання про відкриття в Бахмуті дружиною губернського секретаря Софією Дмітрашкиною приватної жіночої школи. З урахуванням благонадійності і доброчинності господині дозвіл на відкриття приватного пансіону був наданий. Приватна жіноча школа складалася з одного класу з 3- річнім курсом навчання. Приймалися 15 дівчаток від 7 до 11 років з платнею за навчання від 30 до 50 рублів сріблом за рік. Як правило, це були діти бідних урядовців, купців і міщан. В школі С. Дмитрашкиної викладалися закон Божий, читання і письмо, перша частина арифметики, танці і рукоділля. Закон Божий вів священик, навчальні дисципліни - господиня приватної школи.

Благочинними на початку 40-х років 19 століття у Бахмутському повіті Були: 1-ї частини А.В. Лисенков, 2-ї частини Іоанн Гладкий, 3-ї - Іоан Вахнін. На початку 60-х років до Благочиня входили А.В. Лисенков, Іоанн Вахнін, Іоанн Аврамов.

У Бахмутське Духовне Правління входили священики Іоанн Страхов, Федір Єрмоленко, столоначальник колезький секретар Іван Михайлович Зданевич.

З клопотанням про відкриття у Бахмуті навчального закладу для дітей осіб духовного звання в Святіший Синод в 1840-1841 рр. неодноразово зверталися священики Бахмутського і Слов’яно-cербського повітів. Було зібрано пожертвувань 3807 рублів сріблом. 23 червня 1841 року духовно-навчальне управління Святішого Синоду ухвалило рішення відкрити в Бахмуті духовне училище. За ним закріпити Бахмутський, Слов’яно-cербський, частину приходів Павлоградського і Олександрівського повітів. При Духовному училищі відкривалася "бурса" для сиріт священиків. У присутності городничого, чиновників, священиків та почесних громадян міста Лисенков з вчителями склали присягу. При відкритті було пожертвувано 84 рублі.

Вводилися посади доглядача і наставників-наглядачів. 400 рублів виділялося на наймання приватного будинку. Обер-прокурор Синоду генерал-ад'ютант Протасов наказав Бахмутському магістрату представити малюнок фасаду і кошторис на будівництво нового будинку Духовного училища на Соборній площі.

З 1841 р. училище мало назву повітово-приходського, його очолював доглядач. З 1854 р. змінилася назва на Духовне училище, замість 3-х класів стало 3 відділення по 2 роки навчання у кожному. З 1867 р. училищем керувало Правління. З 1891 р. училище стало Окружним. Доглядача та помічника призначали Святіший Синод, обер-прокурор Синоду; викладачів, вихователів (не меш 2-х), економа пансіону (гуртожитку) призначало Правління, З’їзд духовенства повіту або доглядач.

Першими вчителями були у повітовому училищі Коваленко та М. Сластовников у приходському. Інспектором призначили вихованця Київської Академії Івана Зефірова, третім вчителем став Ф. Ермоленко, який пропрацював до 1862 р. Додатково було залучено до роботи випускника Київської Академії О. Коржанецького. Призначили вчителями студента семінарії П. Немчінова та Г. Бобришева з села Верхнє. Інспектор Зефіров скаржився на проблему відвідання учнів вдома, бо квартири були по всьому місту. Помічником інспектора призначили Сластовникова. Посадові оклади доглядача училища, 2 вчителів вищого відділення становили по 150 руб. сріблом на рік, інспектора 57 руб. вчителя 1 класа 81 руб., 2 та 3-го класів 125 руб. На рік загальна платня становила 922 р. Батьки відстаючих учнів платили по 25 рублів за 4 місяці.

Училище мало 4 класи. Два класи належали приходському училищу, два – повітовому училищу. Строк навчання в кожному класі тривав 2 роки. Весь навчальний курс складав 8 років.

У училищі викладалися катехізис з Євангелієм та Апостолом, церковні Статут та співи, мови латинська, грецька, церковнослов’янська, російська, священна та російська історії, граматика, арифметика, географія, чистописання, риторика. У трьох відділеннях: нижчому, середньому та вищому викладали 5 вчителів. Загальна кількість годин становила у 1891 році 51 на тиждень. Бахмутське училище часто відвідували високі духовні особи та світські високопосадовці.

До Бахмутських училищ повинні були бути переведені 41 учень з Катеринослава, 24 з Мариуполю віком від 9 до 16 років. Майже всіх учнів утримували батьки. За казенний кошт утримували повних сиріт Арефа та Ювеналія Вишневецьких, Гаврила Липського та Фрола Попоневецького. Лисенков видав указ по округам про складання списків синів священиків та причту з 7 років, наказав привезти їх у Бахмут. Але батьки жаліли дітей, не хотіли розлучатися з ними, пояснювали їх неготовністю вчитися, хворобливістю, бідністю батьків. Наприклад, дячки Вандін та Діаковський з села Василівки Слов’яно-сербського повіту домагалися від Лисенкова Свідоцтва на право домашнього навчання дітей. За рік Лисенков видав 30 «відпускних».

Приймали «переростків». Наприклад, у 2 клас 14 літнього Хрисанфа, сина дяка Благовіщенської церкви П. Данилова. Приймали дітей світських осіб та міщан за наявності свідоцтва про народження, хрещення, щеплення віспи та відсутності «причинних» хвороб. Капітану Бобржецькому пропонували за прийом сина внести кошти на утримання училища. Плата за навчання становила 40 руб. асигнаціями.

Вперше до духовного училища було прийнято 118 хлопчиків.

Училище розміщалося в двох будинках, викуплених у купця Іванова. Синод доручив у 1841 р. єпископу Інокентію вибрати місце для училища у собору и скласти проект будівель. В 1842 р. архітектору Грязнову сплатили 135 р. Були складені підписні листи духовенства 2 повітів, по яким заборгували 20 священиків 269 руб. 5 років училище займало 2 будинки Івана Іванова з орендною платнею 550 р. на рік.

З 1849 року навчалися тільки діти священиків. З 1876 р. після відміни рекрутчини кількість учнів іншого походження зросла до 40%, а платня становила всього 3 р. на рік.

За перші 50 років до училища вступила 1247, з них дітей світських осіб було 151. Закінчило 1096, вступило до семінарій 458. Кількість учнів коливалася від 76 до 160 на рік.

Бібліотека училища складалася з 17 видань, 197 примірників, коштували 173 р. Було 5 примірників латинської та грецької мов Целарія, Шревелія, посібники Філарета, Бантиш-Каменського, Греча, Розанова, Кронсберга, Корнелія Непота, Лящевського, Каченовького, Гедерика, Арсеньєва, Куминського. До складу бібліотеки у 90-ті роки входило чотири відділи: фундаментальна для вчителів (заснована в 1841 році), учнівська (заснована в 1872 році), для дітей сиріт і для продажу книг. В 1891 році в училищі залишилося тільки дві бібліотеки: фундаментальна та учнівська бібліотеки. Фундаментальна бібліотека нараховувала 320 назв, 675 примірників, 798 томів. Учнівська мала 430 назв, 517 примірників, 643 томи. Бібліотека також виписувала газету для учнів.

Перші роки йшли пошуки варіантів будівництва училища. Лисенков отримав пропозицію поміщика Шахова про придбання будинку штаб-лікаря Сластієвського поблизу собору. Будинок під залізом, флігель, кухня, баня, льодовик вартістю 2000 р. Пожертви по 100 р. зробили поміщики Михайло Шабельський, Михайло Сомов, Василь Депрерадович, Фурсов. За 1843 р. зібрано 880 р.

Вчитель Григорій Іванович Бобришев 1 грудня 1843 р. запропонував на свої кошти збудувати біля в’їзду у місто на Катеринославській дорозі дерев’яний з дубу будинок на кам’яному фундаменті з ґонтовим дахом на 4 класи, залу та бібліотеку, 2 флігелі. Бобришев народився у 1817 р. Вчився у Харківській гімназії, викладав у селі Верхнє. З 1852 р. Бобришев - доглядач міської лікарні, у 1860 р. став колезьким секретарем.

Одночасно у 50 верстах від Бахмуту у маєтку Шахова також почалося будівництво будинку для училища…

Синод дав дозвіл Бобришеву, призначено комісію з священиків Івана Страхова, Дмитра та Петра Попових для нагляду за будівництвом. Під час ярмарки було куплено дніпровський ліс, складовано, призначено 2 сторожі. 8 серпня 1845 року Бахмутський магістрат виділив для духовного училища ділянку землі за форштадтом.

У листопаді 1847 р. інженер шляхів сполучення Хлопонін у присутності городничого, Голови, стряпчого оглянув новий будинок та склав акт. Заняття почалися у 1848 р.

Проблемою було будівництво гуртожитків за проектом архітектора Закржевського вартістю 6400 р.

У Бахмутському духовному училищі навчалося у 1854 р. - 114 учнів, у 1855 р. - 108, у 1856 - 107, у 1857 - 114. Працювало 5 викладачів.

У 1854 р. після відвідання училища єпископом Леонідом було надіслано архітектора Савицького, який склав кошторис на 6,1 тис. руб. на перебудову будинків. До будівельної комісії увійшли наглядач, інспектор, настоятель Троїцької церкви Вахнін та Благовіщенської Єрмоленко. Перебудова закінчилася у 1860 р. Тимчасово орендувався будинок іудеїв Файвола Шлеймана-Марка Сошкіна. Чергова перебудова будівель училища відбулася у 1871 р. У травні 1876 року на з’їзді духовенства було вирішено побудувати новий будинок для училища, а також будівлю для проживання учнів. Будівництво розпочали ще в 1874 році. Для будівництва додатково в банку Святішим Синодом була взята позика 30 тисяч рублів. 8 вересня 1880 року будівництво нового будинку Бахмутського чоловічого духовного училища було завершено. Разом з будівлею училища додатково був збудований великий кам’яний сарай, а на протилежному боці вулиці збудували училищну лікарню. В 1881 році на 3-му поверсі будинку Бахмутського чоловічого духовного училища була влаштована Георгіївська церква (церковний дім). У 1885 році для духовного училища побудували лазню з пральнею. Во дворі училища був закладений фруктовий сад. Стара дерев’яна будівля училища була перенесена і її облаштували для проживання вчителів. Новий триповерховий будинок відкрив у 1882 р. єпископ Феодосій Макаревський. Було витрачено 8000 р.

Першим доглядачем училища був А.В. Лисенков, призначений за поданням єпископа Інокентія Святійшим Синодом 22 жовтня 1841 р. що характеризувався "по відмінній досвідченості його, здібностям і зразково доброю поведінкою». Він закінчив Катеринославську духовну семінарію у 1829 р., був благочинним 1 Бахмутського округу у 1838 - 1846 та 1855 -1870 рр. На пенсії з 1872 р., мав річне утримання 400 рублів. Викладав Закон Божий ще у повітовому народному училищі, що стало причиною відмови у церковній пенсії за 30 річну службу. Лисенков мав нагороди: скуфію, камилавку, палицю, наперсний хрест, ордени Ганни 2 та 3 ступенів, наперсний хрест на Володимирській стрічці та медаль на Андріївській стрічці. Мешкав у одноповерховому будинку біля Благовіщенської церкви. Після ревізії Миропольського 1869 року було визнано за доцільне піти Лисенкову у відставку, бо він був зрідка в училищі, приймав рішення поволі, не мав тяги до педагогіки і не викладав предметів. Зосереджувався на господарських питаннях, був настоятелем Троїцького собору. Мав місце конфлікт з вчителем співу священиком Ф. Вартмінським у 1868 р., коли Лисенков під час занять сказав, що «вчитель не вміє навчати, а учні співають як жуки».

У 1872-1875 рр. доглядачем училища був кандидат богослов’я Федір Сергійович Руднєв. Він закінчив Тульську семінарію, Київську академію, викладав у Катеринославській семінарії. Оклад становив 900 руб., на квартиру 200 руб. Викладав Священну історію. Відзначався тактовністю, діяльністю, досвідом викладача, терплячістю. З причини самовільного відвідання священиками Шумовим та Корольовим квартир учнів виник конфлікт, який, можливо, змусив Руднєва перевестися у Ростов на Дону священиком. Ревізор Миропольський у 1875 р. порекомендував інспектору Біянковському вивчити досвід роботи Руднєва як акуратного та вимогливого керівника.

Кандидат богослов’я Федір Іванович Россинський був сином священика з Чернігівщини. Закінчив Київську семінарію та Московську Академію. Викладав грецьку мову у Катеринославській семінарії. Доглядачем Бахмутського училища був 9 років, нагороджений орденами Св. Станіслава та Св. Ганни. Мав посадовий оклад 1100 р. та квартиру за 200 р. Дуже критично оцінював стан навчальної роботи, вводив новації. Училище мало пансіон для 128 учнів. Святіший Синод визнав Бахмутське училище найкращим у єпархії. Тому Рассинський був призначений доглядачем Катеринославського училища.

Статський радник Автоном Степанович Степанов з посади доглядача Катеринославського училища був призначений доглядачем Бахмутського у 1884 р. Народився у сім’ї дяка Воронезької губернії, закінчив Воронезьку семінарію та Київську Академію, кандидат богослов’я. З 1861 до 1871 рр. вчитель Катеринославського училища, з 1871 - доглядач. Мав орден Св. Станіслава. У Катеринославі сталася розтрата 11 тис. руб., тому Синод визнав винним Степанова та позбавив його через пів року духовної посади.

У 1886 р. доглядачем було призначено Івана Васильовича Ушацького, сина дяка на Полтавщині. Він закінчив Полтавську семінарію та Київську Академію. Зі званнями кандидата богослов’я та магістра у 1875 р. призначений вчителем грецької та російської мов Катеринославської семінарії. Був членом Комітетів педагогічного, училищного, санітарного, редактором «Єпархіального вісника», цензором, діячем Кирило-Мефодіївського Братства. На посаді доглядача Бахмутського училища отримав ордени Св. Станіслава та Св. Ганни. До його новацій в училищі відносилися вечірні заняття з наставниками класів, придбано спортивні снаряди та відновлені заняття 2 години на неділю фізкультурою. Було відведено приміщення для занять хоровими співами, зустрічей з рідними, ігор у зимовий час, читання книг. Високий рівень навчально-виховної роботи відзначали ревізори Миропольський та Монастирьов. Саме за ініціативи та підтримки Ушацького О. Бутовський написав унікальний для того часу «Нарис історії Бахмутського духовного училища». З’їзд духівництва повіту у листопаді 1890 р. підтримав ідею написати історію училища. О. Бутовський працював над книгою рік, використовував архів закладу. 19 листопада 1891 р. училище відзначило 50-ліття.

Другими особами за посадою у училищі були інспектори або помічники доглядача.

Зєфіров Іван Андрійович був інспектором у 1841-1842 рр., викладав грецьку мову, Священну історію, арифметику, співи. Переведений вчителем математики Подільської семінарії.

Коржевський Олександр Васильович, син про ієрея Мінської губернії. Закінчив Київську Академію, Працював в училищі у 1842-1843 рр., викладав латину та географію. Дуже хворів, просив відпустку на лікування до Петербургу, втрачав свідомість і помер.

Іван Іванович Біантовський був з корінних дворян Херсонщини, студент Катеринославської семінарії, працював в училищі з 1843 до 1878 рр. Помер у 1883 р. Мав оклад у 600 р., 75 квартирних. Дослужився за 39 років до чину надвірного радника, мав ордени Станіслава та Володимира, медаль Кримської війни. Відзначався строгим відношенням до учнів. «Знаходячись у тіні, був головною пружиною всього училищного механізму», втілював світле й темне «глухого часу». Його порівнювали зі стихійною силою, оптичним склом порядків часу. Вчиняв з учнями жорстоко, використовував часто тілесні покарання учнів, які від того тікали з училища. Викладав латину, географію, Катехізис, Апостол.

Михайло Іванович Бєляєв був призначений у 1878 р. і працював до 1884 р. Син дячка Вологодської губернії, кандидат Київської Академії. Відзначався спокійним, доброзичливим відношенням до учнів. Коли померла дружина, перевівся доглядачем училища в Уральськ.

Федір Костянтинович Попов був призначений у 1884 р. з посади викладача грецької та єврейської мов Катеринославського училища. Був сином псаломщика Смоленської губернії. Закінчив Київську Академію кандидатом богослів'я, з 1879 року працював у Катеринославі. Під час відсторонення доглядача Степанова заміщав його. У 1886 р. звільнений з Бахмутського училища і переведений вчителем Кашинського училища Тверської губернії. Мав гострий темперамент, добре знав класичні мови і викладав їх цікаво.

Дмитро Опанасович Страховський був сином дяка Чернігівської губернії, закінчив Київську семінарію, Київську та Московську Академії, мав ступінь кандидата богослов’я. Працював у Катеринославі і призначений у Бахмут у 1886 р. Добре та рівно ставився до учнів, допомагав їм під час занять, не зловживав покараннями. Переведений інспектором Катеринославського єпархіального жіночого училища. Друкував богословські статті у «Єпархіальному віснику».

З 1893 р. помічником доглядача єпископ Августин призначив Амнеподіста Дородніцина. Олексій (у миру Дородніцин Амнеподіст Якович) народився 2.11.1859 р. в сім'ї дячка с. Успенське Славяносербського повіту Катерінославської губернії. Закінчив Катерінославську Духовну семінарію, в 1885 Московську Духовну академію із ступенем кандидата богослов’я. З 1896 викладач Херсонського Духовного училища, з 1890 призначений місіонером проти штундистів в м. Херсоні. У 1891 захистив дисертацію на ступінь магістра. У 1892 став помічником доглядача Бахмутського Духовного училища, з 1894 — Катерінославським єпархіальним місіонером. У 1901 переведений до Чернігова викладачем Духовної семінарії. Овдовівши, в 1902 р. прийняв постриг і рукопокладений в ієромонаха. Призначений інспектором Ставропольської Духовної семінарії, в 1903 зведений у сан архімандрита і призначений ректором Литовської Духовної семінарії. 30 травня 1904 хіротонисаний в єпископа Сумського, вікарія Харківської єпархії. З липня 1905 — єпископ Елісаветградський, вікарій Херсонської єпархії, з серпня єпископ Чистопольський, перший вікарій Казанської єпархії і ректор Казанської Духовної академії. За твір «Матеріали для історії релігійно-раціоналістичного руху на півдні Росії в 2-у половині XIX сторіччя» в 1910 р. йому був присуджений ступінь доктора церковної історії. У 1912 р. призначений єпископом Саратовським і Царіцинським, де повів боротьбу з псевдовченням ієромонаха Іліодора (Труфанова). 30 липня 1914 р. переведений на Володимирську і Суздальську кафедру в сані архієпископа. Особливу турботу проявляв про вдів і сиріт духівництвом.

У 1913 опублікував одну з найвідоміших своїх робіт «Мораль Талмуду», яка зробила його ім'я вельми поважним в середовищі російських патріотів. Неупередженою мовою академічного ученого з використанням справжніх джерел він проаналізував моральні норми Талмуду, показав його фундаментальну антихристиянську спрямованість. Вітав Нижньогородську Всеросійську Нараду уповноважених монархічних організацій і правих діячів 26—28 листопада 1915 р. і прислав свою доповідь. У телеграмі владика писав: «Посилаю мій привіт і благословення монархічному з'їзду і благатиму Бога, щоб Він благословив успіхом заняття з'їзду на славу Св. Церкви, на благо Батьківщини і на радість нашому улюбленому Монархові». Навесні 1917 р. з'їздом духівництва єпархії знятий за «деспотичне управління» єпархією і «зухвале поводження з духівництвом». Через близькість до Г. Ю. Распутіна його не намагалися захистити члени Св. Синоду, іншу кафедру йому не запропонували. У 1918 р. виїхав на батьківщину в Катерінославську єпархію. Потім оселився в Києво-Печерській Лаврі і почав боротьбу проти митр. Володимира (Богоявленського), претендуючи на Київську кафедру. За ці дії після мученицької кончини митр. Володимира був відставлений. Як писав митр. Мануїл (Лемешівський) Олексій «робив спробу захопити церковну владу на Україні і оголосити автокефалію, але інтрига не вдалася». Митрополитом Київським був вибраний Антоній (Храповіцький). Помер Дородніцин в 1919 р. від паралічу серця у маленькому монастирі у Новоросійську. Відспівував його єпископ Євлогій (Георгіївський), який в своїх спогадах описав обставини його поховання.

В 1890-1891 роках в духовному училищі навчався 131 учень.

Училище постійно відвідували ієрархи церкви та високопосадовці. На початку вересня 1851 р. училище ревізував єпископ Катеринославський та Херсонський Леонід, який наказав ремонтувати будівлі, встановив обов'язкову явку учнів на навчання 1 вересня та штраф з батьків, відлучив від викладання святенника Г.Попова за пропуски занять.

2 жовтня 1856 р. училище відвідав член Святішого Синоду архієпископ Таврійський та Херсонський Інокентій, який нагородив з кожного класу викладача та двох кращих семінаристів грошима.

7 червня 1865 р. училище відвідав архієпископ Катеринославський та Таганрозький Платон, екзаменував учнів, 15 нагородив книгами з дарчими написами.

8 вересня 1880 р. єпископ Катеринославський і Таганрозький Феодосій Макаревський освятив новий будинок та домову церкву училища, був присутнім на XXII з’їзді повітового духівництва.

У березні 1884 р. Бахмутське училище вітало Катеринославського губернатора князя Долгорукого, який пройшовся класами, був у церкві, привітав викладачів та учнів.

5-7 жовтня 1885 р єпископ Катеринославський Серапіон відслужив Літургію у Троїцькому соборі та всенощну у церкві училища. Він оглянув приміщення, запропонував збудувати свою хлібопекарню. У 1888 р. Серапіон знову відвідав училище у травневе свято Вознесіння господнього, відслужив Літургії у церкві духовного училища та Соборі. Учням за добре навчання роздав релігійну літературу, начальнику училища порадив збудувати лікарню.

Відомо про відвідання училища єпископом Агапітом у вересні 1901 р., про що зберігся Звіт.

Доглядачем училища в 1906-11 рр. був Олексій Баженов.

Він народився 21 травня 1872 року в Севастополі. Закінчивши в 1894 р. Таврійську духовну семінарію, в Покровській церкві м. Керчі вчитель церковноприходської школи і псаломщик. Був наглядачем в Таврійській духовній семінарії. У 1898 р. вступив в Московську духовну академію, перевівся в Санкт-петербурзьку, в 1902 р. був рукопокладений в ієромонахи. Отримавши ступінь кандидата богослов’я, Олексій викладав літургіку, гомілетику і церковну історію в Псковській духовній семінарії. З 11 березня 1900 року під час навчання в академії прийняв чернечий постриг. Послідовно призначався в Рязанське духовне училище, духовну семінарію Благовіщенську, Бахмутське духовне училище в 1906-11 рр. 22 липня 1911 року був зведений в сан архімандрита і призначений ректором Чернігівської духовної семінарії.

У 1913 р. 8 грудня відбулася його хіротонія єпископа Миколаївського, третього вікарія Херсонської єпархії. Згодом він був переведений на першу вікарну кафедру Херсонської єпархії - Елізаветградську, в 1921 році призначений єпископом Тирасполським. До 26 червня того ж року Олексій паралельно управляв Одеською єпархією, але за співпрацю з «обновленцями» був усунений з цієї посади.

На початку 1922 року єпископ Олексій остаточно перейшов у «обновленський» розкол, отримав сан архієпископа Одеси. У зв'язку з цим він був звільнений з Тирасполської кафедри Російської Православної Церкви.

Олексій незабаром став митрополитом Казанським, а в 1933 році - митрополитом Сімферопольським. На II Обновленчеськом з'їзді, якому розкольники дали найменування "Всеросійський помісний священний собор", він підписав ухвалу про позбавлення сану святителя Тихона, Патріарха Московського і всього Русі.

9 лютого 1938 року він був звільнений на пенсію. Імовірніше, він був репресований і закінчив своє життя поза Російської Православної Церкви.

У 1912 році в духовному училищі працювали настоятель Драчов Микола Васильович, помічник наглядача статський радник Є.К. Червінський, старший вчитель (географія, природознавство, арифметика) статський радник П.С. Леонардов, вчитель грецької мови, історії та церковнослов’янської мови І.А. Германіді, латини і географії А.Д. Студзентський, російської мови М.О. Орлов, вчитель креслення, мистецтв В.І. Крамаренко, вчитель музики М.В. Полтавцев, церковні співи та чистописання викладав М.М. Теодорович, гімнастику викладав О.Я. Духинський. В училищі працювало 4 наглядачі (класні керівники).

До Правління училища входили священики П. Курілов (Троїцькийсобор), С. Соболєв (чоловіча гімназія), С. Стефанов (Миколаївська церква), купець 2-ї гільдії Чепурковський Олександр Антонович.

З 1 по 20 травня 1912 р. єпископ Таганрогський Феофілант обстежив церкви Бахмутського повіту. 7 травня він прибув до Бахмуту, 10 травня відвідав Покровське.

Серед випускників того часу Феодосьєв Микола Андрійович,що народився 1 лютого 1893 р. у с. Зайцево-Микитівка. У 1907 р. закінчив Бахмутське духовне училище. Його батько протоієрей Андрій Олександрович Федосєєв (народився у 1862 р., закінчив духовну семінарію, священик з 1888 р.) правив службу у 1913 р. у храмі Зайцево-Микитівка. У 1913 році Миколай закінчив Катерінославську духовну семінарію і призначений псаломщиком Олександро-Невської церкви селища Ртутна копальня -Микитівка. У липні 1921 р. рукопокладений в священики і призначений на прихід в с. Ряджене, Таганрозького округу, Ростовської області. У 1943 р. пострижений в чернецтво із зведенням в сан архімандрита, призначений настоятелем Никольської церкви м. Таганрогу. Репресований двічі: у 1929 р. відбував покарання на роботах на Біломорканалі і після війни. У 1956 р. реабілітований. З 1956 р. - настоятель Полтавского Свято-Макарівського кафедрального собору. 3 квітня 1960 р. хіротонісан єпископом Миколаєм Чебоксарським і Чуваським. У 1971 р. зведений в сан архієпископа. Після тривалої хвороби помер 22 вересня 1972 року. Похований на міському кладовищі м. Таганрога. Мав праці: Промова при призначенні його в єпископи. "ЖМП" 1960 № 5, с. 31-33.

Вартминський Феодосій Іванович був сином протоієрея, працював 4-м вчителем з 14 серпня 1863 р., викладав російську мову, церковний статут та нотні співи. Працював до 3 травня 1869 р. Був священником Благовіщенської, Троїцької церков Бахмуту, законовчителем нижнього відділення повітового (міністерського) училища. Отримував спочатку 128 р 70 к., потім 276 р. на рік. Колишні учні та викладачі відзначали - «Вартминский был человек даровитый, хорошо образованный, начитанный, толково знавший свой предмет и правильно преподававший, был один из наиболее деятельных преподавателей училища. Ученики особенно любили и уважали его за ласковое обращение с ними...Для большего удобства учеников Вартминский закупал нужные учебные книги и потом продавал ученикам по удешевленной цене…дарил ученикам или же одолжал для временного пользования учебные пособия». З метою допомоги бідним учням у придбанні книги, Вартминський заявив училищному Правлінню «о своей готовности жертвовать ежемесячно по три книги в виде премии ученикам, тетради которых будут признаны заслуживающими особенного внимания, нравственного побуждения детей к лучшему исполнению диктовки, чистописания, возбудит в них соревнование». Єпископом Катеринославським Платоном 7 березня була накладена резолюція - «предоставить учителю Вартминскому поощрять наградами учеников» [3, с.124].

Вартминський пропонував доглядачу училища А.В.Лисенкову зібрати гроші через обов’язкову купівлю священниками повіту виданої ним проповіді. Ідея викликала невдоволення Лисенкова, який доніс Платону, що «Вартминский позволяет выписывать руководства по русскому языку, не одобренные Св. Синодом для духовных училищ». У травні 1869 р. Вартминський перейшов на службу у Єлісаветградське духовне училище вчителем Закону Божого.

Вартминський мав велику бібліотеку вдома, якою користувалася міська громада.Було навіть видано «Каталог библиотеки госпожи М.А.Вартминской». Бібліотека, яка була власністю його дружини, була залишена у Бахмуті. У 1869-1870 рр. відома під назвою „городской библиотеки И.А Нилуса"[3, с.125].

Смирнитський Василь Андріїович був сином диякона села Нижнього Слав’яно-Сербського повіту. Почав викладати з вересня 1869 р., зайняв посаду Вартминського і викладав російську мову, церковно- слов’янську мову і церковний спів. «Преподавал ученикам логично, понятно и приспособительно к детскому возрасту; владеет даром слова и уменьем довести ученика до возможности объяснить и пересказать слышанное, видна учительская практика». З 1879 р. перейшов вчителем латинської мови, молодший вчитель російської та церковної мов. За час служби мав 4 атестації інспекторами єпархії. Кілька періодів був помічником доглядача училища. 4 роки був членом Будівельної Комісії Будинку училищного гуртожитку, до 1884 р. член Правлінь від вчителів. Виконував обов’язки старости домової училищної церкви. «По должности учителя заведывает ученической библиотекой и чтением книг». Про В. А. Смирнитського у 1892 р. було написано: «принадлежит к числу наиболее трудолюбивых, честных и исполнительных деятелей училища за 50-літній період його існування. 23 года он подвизается на педагогическом поприще, относится к своему делу с искреннею любовью, охотой и энергией. Сознание своего долга и полная преданность ему, серьезное отношение к обязанностям и безупречно неукоснительное выполнение составляют неотъемлемые черты деятельности. Как преподаватель нисколько не устарел и не отстал от поступательного движения науки; следит за всеми изменениями в методах и приемах обучения детей. В обращении с воспитанниками всегда ровен и тактичен - к неисправным ученикам относится с требовательностью, к ученикам слабосильным, но усердным снисходителен, оказывает им помощь в свободное от занятий время. Внеклассным чтением книг учениками руководит тщательно»[3, с.127].

Ревізор С. І. Миропольский у 1889 р. відзначив: «учитель Смирнитский опытен, основательно знает свое дело и преподает с успехом. По своему трудолюбію, скромному характеру Смирницкий имеет доброе нравственное влияние на учащихся»[3, с.128].

Євмен Йосипович Сицинський народився у сім’ї священика в 1859 році в с. Мазники Летичівського повіту Подільської губернії. Закінчив у Кам’янець-Подільську духовне училище та духовну семінарію. Під час навчання в Києві він перебував під впливом відомого історика В. Антоновича.

Сицинський Євмен Йосипович, кандидат богослів’я, який закінчив Київську духовну академію, займав посаду вчителя російської та церковної мов з 24 квітня 1886 р до 10 лютого 1888 р., до 10 серпня 1889 р. був викладачем латинської мови, був членом Правління, діловодом училища. Отримував платню 900 р., на квартиру 180 р. на рік. «Сицинский был весьма трудолюбивый и преданный науке деятель…учителем училища занимался археологическими исследованиями и посылал статьи в «Подольские Епархиальные Ведомости»… В последнее время известия о его трудах по славянским древностям появились на страницах «Исторического Вестника» за 1890 год. Знатоки возлагают на него надежды как на будущего ученого археолога» [3,с.134].

Є.Й.Сіцинський повернувся до Кам’янець-Подільська, прийняв сан священика Олександро-Невського собору. З 1890 року він секретар єпархіального історико-архівного комітету, голова історико-архівного товариства. Редактор «Єпархіальних відомостей», праць товариства, журналу «Православна Подолія». Сицинський виявив понад 2 тисячі археологічних пам’яток Подільської губернії, видав понад 180 праць-монографій, статей. Підчас Директорії був деканом богословського факультету в Українському університеті, куди його запросив ректор І. Огієнко.

Як діяча «Просвіти» Є.Й. Сицинського за радянської влади постійно звільняли з роботи. У 1929 році ДПУ заарештувало 70-річного вченого за участь у т.з. «Спілці визволення України». Сицинський просидів у тюрмі 8 місяців. За цей час його будинок було конфісковано, бібліотеку розкрадено. Після арешту у 1937 році він помер у тюрмі у віці 78 років[4].

Прикладом видатного вихованця Бахмутського духовного училища може служити поет М.Ф. Чернявський. Він народився 3 січня 1868 року в селі Шахівка Бахмутського повіту. Його батько був дяком у Шахівці, потім дяком в селі Новобожедарівка Слов’яно-Сербського повіту. В 1878 році Миколу віддали вчитися до духовного училища Бахмуту, яке він закінчив в 1883 році. М.Ф. Чернявський вступив до Катеринославської духовної семінарії, яку закінчив у 1889 році. Повернувся до Бахмуту і почав працювати вчителем церковних співів та музики (скрипка) з серпня 1889 р. «Жалованья штатного 280 р., из церковных сумм 150 руб., за уроки музыки 110 р. и квартирного пособия 60 р. в год».

По відгуку ревізора Миропольского непогано викладав, хоча і був молодим – «преподает довольно успешно, хотя еще не обладает опытностью» [3, с.137].

Можливо, що саме В.А.Смирнитський був першим вчителем Миколи Чернявського, прищепив йому любов до літератури та поезії. У будь-якому разі, Чернявський часто бував у нього вдома, спілкувався з родиною, тому й оженився на донці Софії. Їй М.Ф.Чернявський присвятив першу збірку поезій «Пісні кохання» (Харків, 1895).

У автобіографії 2 листопада 1906 року у Херсоні Чернявський згадує: «я став на вчителя в Бахмутській духовній школі i покинув цю службу аж у 1901 році». У Бахмуті Чернявський випустив свої перші поетичні збірки: «Пісні кохання» і «Донецькі сонети» (1898, Бахмут), видав збірку, присвячену пам’яті видатного українського письменника П. Куліша, який помер 2 лютого 1897 року. Чернявський підтримував зв’язки із дружиною П. Куліша, письменниками та громадськими діячами Л. Українкою, М. Вовчок, В. Стефаником, С. Єфремовим, В. Винниченком, з 1900 року листувався з М.М. Коцюбинським. Як поет Микола Федорович погано вписувався в етичне середовище Бахмутського духівництва, бо воно гнітило його «своєю задушливою атмосферою». Тому в 1901 році він залишає службу в духовній школі Бахмуту і на запрошення М.М. Коцюбинського приймає рішення про переїзд до м. Чернігова, де працює статистиком у оцінювачно-статистичному бюро Чернігівського земства. Напередодні свого від’їзду до Чернігова Чернявський та його дружина стали одними із засновників музично-драматичного Товариства Бахмуту (вони присутні у Списку засновників). Влітку Софія з дітьми часто гостювала у батька у Бахмуті[5].

Микола Федорович був знайомий з багатьма майбутніми діячами української революції та Центральної Ради (ЦР). Існують листи поета до С.Єфремова, В.Винниченка, М.Шаповала [6].

З квітня 1903 року М.Ф. Чернявський почав працювати у Херсоні. У листопаді 1904 року на черговому земському зібранні його призначили секретарем. У Херсонському земстві Микола Федорович пропрацював з 1903 до 1919 року [7].

З 1917 року Микола Федорович приймає активну участь у випусках «Вісника» Товариства «Українська хата», друкує численні статті. Після встановлення радянської влади деякий час викладає у педагогічному інституті.

Участь у «Просвіті» та «Українській хаті» відгукнулися арештами ДПУ в 1925, 1929 роках. М.Ф. Чернявський змушений був каятися перед чекістами, що «не оцінив велике значення вчення товариша В.І. Леніна»[8].

Автор передмови двотомника В. Костенко написав про «розквіт видання творів письменника за радянських часів» (навіть 10-томне видання 1927 року…), але ані слова про арешти кінця 20-х років, ув’язнення і розстріл Миколи Федоровича у Херсонській тюрмі в 1937 році... В 1966 році написали, що письменник «помер у 1946 році».

З 1905 по 1909 рік у Бахмутському духовному училищі вчився видатний український співак Іван Сергійович Паторжинський. Він народився 3 березня 1896 року в с. Свистуново-Петровське Олександрівського повіту Катеринославської губернії в сім’ї сільського священика. Після закінчення Бахмутської духовної школи продовжив навчання в Катеринославській духовній семінарії. В часи радянської влади співаку І.С. Паторжинському було присвоєне звання народного артиста СРСР.

Після жовтневого перевороту 1917 року Бахмутське духовне училище було закрите. У його приміщенні була відкрита Донецька губернська партійна школа. За спогадами 1 секретаря ЦК КПРС М.С. Хрущова (часопис «Знамя», 1988 р.) у цій партшколі він познайомився у 1922-23 рр. з викладачкою Н.П. Кухарчук, яка згодом стала його другою дружиною. Під час роботи у підпіллі у часи кайзерівської окупації у 1918 р. вона дивом вижила з під розстрілу.

В період німецької окупації у 1943 р. будинки Духовного училища були спалені.

Прикладом видатного вихованця може служити український поет М.Ф. Чернявський. Він народився 3 січня 1868 року в селі Шахівка Бахмутського повіту. Його батько був дяком у Шахівці, потім дяком в селі Новобожедарівка Слов’яно-Сербського повіту. В 1878 році Миколу віддали вчитися до духовного училища Бахмуту, яке він закінчив в 1883 році. М.Ф. Чернявський вступив до Катеринославської духовної семінарії, яку закінчив у 1889 році. Чернявський повертається до Бахмуту і вступає в духовне училище вчителем церковних співів і музики. В автобіографії, написаній 2 листопада 1906 року в Херсоні, Чернявський згадує: «я став на вчителя в Бахмутській духовній школі i покинув цю службу аж у 1901 році».

У Бахмуті Чернявський випустив свої перші поетичні збірки: «Пісні кохання» (1895, Харків) і «Донецькі сонети» (1898, Бахмут), а також видав дві збірку, присвячену пам’яті видатного українського письменника П. Куліша, який помер 2 лютого 1897 року.

Чернявський М.Ф. підтримував зв’язки із дружиною П. Куліша, Л. Українкою, М. Вовчок, М. Стефаником, С. Єфремовим, В. Винниченком, з 1900 року листувався з М.М. Коцюбинським.

Як поет М.Ф. Чернявський погано вписувався в етичне середовище Бахмутського духівництва, бо воно гнітило його «своєю задушливою атмосферою». Тому в 1901 році він залишає службу в духовній школі Бахмуту і на запрошення М.М. Коцюбинського він приймає рішення про переїзд до м. Чернігова, де працює статистиком у оцінювачно-статистичному бюро Чернігівського земства. Напередодні свого від’їзду до Чернігова М.Ф. Чернявський та його дружина Софія Василівна (дочка викладача Смирнитського) стали одними із засновників музично-драматичного Товариства Бахмуту.

М.Ф. Чернявський був знайомий з багатьма майбутніми діячами української революції та Центральної Ради (ЦР). Одним з них був Олександр Лотоцький, випускник духовної академії, міністр віросповідань Центральної Ради. Саме він проголосив автокефалію української православної церкви (УПЦ), був у складі уряду країни в Празі та Варшаві. Існують листи поета до С.Єфремова, В.Винниченка, М.Шаповала.

З квітня 1903 року М.Ф. Чернявський почав працювати у Херсоні. У листопаді 1904 року на черговому земському зібранні його призначили секретарем. У Херсонському земстві М.Ф. Чернявський пропрацював з 1903 до 1919 року. Серед видатних постатей України, з якими спілкувався Чернявський, був і Сергій Єфремов (академік ВУАН). З ним познайомився завдяки М. Коцюбинському.

З початком революції 1917 року Микола Федорович приймає активну участь у випусках «Вісника Товариства «Українська хата», друкує численні статті. Після встановлення радянської влади деякий час викладає у педагогічному інституті. Участь у «Просвіті» та «Українській хаті» відгукнулися арештами ДПУ в 1925, 1929 роках. М.Ф. Чернявський змушений був каятися перед чекістами, що «не оцінив велике значення праць В.І. Леніна».

Як писалося у двотомному виданні творів письменника (Київ, «Дніпро», 1966 р.), «…відірваність від культурних центрів і тогочасного культурного життя негативно позначилась на письменницькій долі Миколи Чернявського». Автор передмови двотомника В. Костенко написав про «розквіт видання творів письменника за радянських часів» (навіть 10-томне видання 1927 року), але ані слова про арешти кінця 20-х років, ув’язнення і розстріл Миколи Федоровича у Херсонській тюрмі в 1937 році... В 1966 році писалося, що письменник «помер у 1946 році».

У Бахмутському духовному училищі перетнулися шляхи М. Чернявського та викладача, випускника Київської духовної академії кандидата богословських наук Євмена Йосиповича Сицинського. Він народився у сім’ї священика в 1959 році в с. Мазники Летичівського повіту Подільської губернії. Закінчив у Кам’янець-Подільську духовне училище та духовну семінарію. Під час навчання в Києві він перебував під впливом відомого історика В. Антоновича. В 1885-1889 роках Сицинський був викладачем Бахмутського училища. Потім повернувся до Кам’янець-Подільська, прийняв сан священика Олександро-Невського собору. З 1890 року він секретар єпархіального історико-архівного комітету, потім голова історико-архівного товариства. Був редактором «Єпархіальних відомостей», праць товариства, журналу «Православна Подолія». Заснував другий після Одеси краєзнавчий музей у 1900 році, був його директором, з 1922 року працював науковим співробітником. Сицинський виявив понад 2 тисячі археологічних пам’яток Подільської губернії, видав понад 180 праць-монографій, статей. Підчас Директорії був деканом богословського факультету в Українському університеті куди його запросив ректор І. Огієнко. Як діяча «Просвіти» Є.Й. Сицинського постійно звільняли з роботи, репресували. В 1929 році ДПУ заарештувало 70-річного вченого за участь у так званому «Спілці визволення України». Сицинський просидів у тюрмі 8 місяців. Потім він працював 3 роки у Києво-Печерському музеї. За цей час його будинок було конфісковано, бібліотеку розкрадено. Після арешту у 1937 році він помер у тюрмі у віці 78 років.

Тема 3. Освіта на Донеччині у другій половині 19 століття. Зміни у політиці освіти уряду після 1861 року. Перші заходи земських установ по розвитку мережі освітніх закладів, організація, фінансування, учбові плани, підготовка вчітелів. Початок класичної, гімназичної освіти. Створення та функціонування гімназій Бахмуту, Маріуполю, Юзівки (учбові плани, вчітелі, правила, документація), видатні вихованці.

М.Корф, Х.Алчевська, Б.Гринченко, С.Черкасенко.

Отмена крепостного права, бурное экономическое развитие нашего региона поставили со всей остротой вопрос о народном образовании. Преобладающей массой учебных заведений были начальные училища. Наиболее распространенным типом народной школы стали земские школы с трехлетним и пятилетним курсами обучения. Первые подобные школы появились в Донбассе в конце 60-х — начале 70-х годов XIX в. после избрания уездных земских управ в 1868-1869 гг. В последующие десятилетия их количество быстро увеличивается. Так, к концу 19 века в Мариупольском уезде их было 86, в Бахмутском — 101. В большинстве своем они создавались в селах. Земские школы находились в ведении Министерства народного просвещения. Одноклассные и двухклассные министерские училища давали своим воспитанникам элементарное образование. Преподавание в начальных народных училищах велось на русском языке. В 1863 г. министр внутренних дел П. Валуев разослал циркуляр, которым запрещалось выпускать учебные пособия и книги для «первоначального чтения» на украинском языке. В 1876 г. был издан закон о полном запрещении использования украинского языка в учебных заведениях. Главным конкурентом министерских начальных училищ являлись учебные заведения святейшего Синода — церковноприходские школы и школы грамоты, школы были одноклассными и двухклассными. Срок обучения в одноклассных был двухлетний. Лишь в конце 90-х годов XIX в., когда во многих школах стал вводиться четырехлетний курс, продолжительность обучения в церковноприходских школах стала увеличиваться до трех лет. По уровню общеобразовательной подготовки учащихся, оснащению пособиями, школьным оборудованием церковные школы значительно уступали министерским, особенно земским школам. Наиболее низким был уровень обучения в школах грамоты, перешедших в ведение Синода в 1891 г. и не получивших статуса полноценного учебного заведения. К концу века в Мариупольском уезде было открыто 39 церковноприходских школ, в Бахмутском — 38, в обоих уездах действовало 43 школы грамоты. С развитием железнодорожного транспорта при станциях начинают открываться начальные железнодорожные училища, находящиеся в ведении Министерства путей сообщения. Одним из первых по Екатерининской железной дороге было открыто в 1882 г. училище при станции Юзово, в 1884 г. училище в Харцызске, в 1892 г. — Гришинское и Авдеевское. К концу XIX в. Гришинское, Авдеевское и Юзовское железнодорожные училища преобразовываются в двухклассные. Практически с первых шагов индустриального развития региона предприниматели стали создавать школы для детей рабочих. Одной из первых в Донбассе открылась школа на Юзовском металлургическом заводе в 1877 г. В ней обучалось 80 учеников. В начале XX в. при заводах и шахтах насчитывалось 37 школ. Так как население Донбасса было многонациональным, в местах компактного проживания лиц одной национальности открываются начальные школы. В Мариупольском уезде в 1896 г. работало 28 школ в греческих селениях, в 1899 г. — 35 немецких начальных заведений. Благодаря частной инициативе в регионе было открыто 7 еврейских общественных школ, 1 — талмуд-тора и 26 — хедеров. Всего же в Мариупольском и Бахмутском уездах к концу XIX в. работало 408 начальных учебных заведений (соответственно по уездам 213 и 195), находившихся в ведении различных министерств и ведомств. По данным переписи населения 1897 г. на каждые 100 жителей Украины приходилось от 72 до 85 человек неграмотных.

У 1866 році всі початкові училища повіту були передані Бахмутському земству. Почалося майже щорічне відкриття нових початкових училищ.

У 1870 році початкове училище відкривається у Званівці, в 1871 році - в селі Іванівка (Івано-Хрещенське). В 1875 училище відкривається в селі Сріблянка. В 1876 році двокласне училище відкривається в с. Покровське, проте в 1878 році через поганий стан будівлі це училище було закрито. Відкрито знов училище в с. Покровське в 1883-1884 рр. В 1884 році в селі Луганське було відкрите жіноче початкове училище.

У листопаді 1874 року відбулося засідання училищної Ради Катеринославської губернії під головуванням предводителя дворянства Г.П. Олексєєва, у складі начальника народних училищ М.Д. Богатінова, від Єпархії - о. Івана Покровського інспектора Катеринославської гімназії Г. Маркова, від МВС - Д. Коростовцева, від земства - О. Чуйкевича. Розглядалися питання про посилення релігійно-морального виховання, про рівень викладання Закону Божого, про відкриття початкових шкіл у селах, де не було ЦПШ. В ході вирішенні цього питання училищна Рада повідомляла, що «за невеликий час навчання у народних школах сільських дітей повинні навчити канонам православ’я, християнської моралі та звичаям, думкам і почуттям християнським у сучасному житті». Попечителями шкіл повинні бути ревні християни, які будуть наставляти дітей поза школою, опікуватися бідними дітьми узимку, надаючи теплий одяг. Рада просила єпископа Феодосія Катеринославського і Таганрогського видати розпорядження у «Єпархіальних відомостях» для священиків, щоб вони придбали для училищ та шкіл губернії Святе писання, створили необхідні умови для навчання. Також пропонувалося надрукувати ікони на бумазі, якісні та дешеві, для шкіл та звичайних селян.

У 1877 році інспектор народних училищ Петров звітував Опікувачу Одеського учбового Округу про стан викладання у народних училищах Бахмутського, Слов’яносербського та Павлоградського повітів. Опанування учнями знань Закону Божого виявилося незадовільним в 3-х училищах. З метою виховання та попередження прогулів учнів під час Великого посту опікувач Округу прохав єпископа Феодосія покарати говінням учнів в останній тиждень перед Великоднем.

Вчителю Покровського училища Іллі Терлецькому було вказано у розпорядженні Опікувача учбовим Округом в 1877 році на необхідність отримати Свідоцтво на право викладання. «Класна кімната Покровського училища, де є 100 учнів, може вмістити тільки до 50 дітей, …під час уроків вони сидять на земляній долівці, піч розорена, будівля непридатна». Інспектор народних училищ губернії Петров наказав закрити училище «до побудови нового приміщення», бо заклади у такому стані «не приносять ніякої користі у, принижують значення школи в очах сільського Товариства».

З Доповіді інспектора народних училищ губернії Петрова опікувачу Одеського учбового Округу у 1877 р.: «Успіхи учнів були незадовільними в Іванівському училищі з Закону Божого, письма, читання та арифметики». На його погляд так сталося з вини священика Михайла Нікітіна, який просто зривав заняття. Опікувач Округу звернувся до єпископа Катеринославського та Таганрогського Феодосія за допомогою.

За нехтування завідуванням школою з Троїцького до Зайцево було переведено Андрія Верецького, але й там він під час перевірки інспектором народних училищ губернії в 1877 року «знаходився у відсутності». Далі вже мова йшла про його відсторонення від викладання Закону Божого.

Загальні витрати на освіту в 1881 р. у губернії становили 512,7 тис. руб., що пояснювалося зростанням витрат церкви та платні за навчання. Кошти розподілялися таким чином: 27% надавала держава, 5% - земства, 19% - місто, платня учнів складала 20%, кошти церкви - 29%. На один навчальний заклад у губернії приходився 3071 житель. Всього у губернії налічувалось 596 учбових закладів, де навчалось 34281 учнів. Серед них - 26326 хлопчиків (76%), дівчат – 7965 (24%). Тільки протягом одного 1881 року було відкрито 28 нових навчальних закладів.

За дорученням царського уряду генерал-лейтенант П.І. Томич в 1884 р. обстежував початкові школи Слов’яносербського і Бахмутського повітів. У своїй доповіді Томіч виклав незадоволення бездіяльністю інспектора народних училищ Бахмутського повіту П. Діомідова, звертав увагу на незадовільний стан шкільних будівель, квартир вчителів, шкільного інвентарю, перевантаженням шкіл за кількістю учнів в 2-3 рази вище за норму.

«В селі Покровському, віддаленому від Бахмуту на 7-8 верст, школа знаходиться в простій селянській хатині з малими віконцями. В день моїх відвідин в ній одночасно перебувало 125 учнів, але згідно норми їх мало бути там не більше 45. Учні сидять на старих зламаних партах, неймовірно щільно один до одного. При таких умовах про дотримання правильного письма не може бути і мови. В школі працює всього одна вчителька – Соколовська. Внаслідок жахливих, немислимих умов роботи вона серйозно розладнала своє здоров'я і зараз лежить у Бахмутській земській лікарні, уражена важким розладом легенів. Її квартира за розміром і вільним доступом в неї свіжого повітря нижче за всяку критику».

За станом на кінець 1895 р. є дані про учбові заклади, які фінансувало земство. Олксандро-Шультинське училище мало опікуном з 1890 р. Полікарпа Савченко, вихідця із селян (отримав домашню освіту). Священиком з 1884 р. був Михайло Попов (закінчив Одеську семінарію)., мав оклад 40 руб., вчителькою з 1887 р. працювала Марія Артановська (закінчила Катеринославське єпархіальне училище) з окладом в 150 руб. за рік.

Іванівське училище з 1895 р. мало опікуном Якова Клименка родом із селян (отримав домашню освіту). Священиком з 1891 р. був Василь Яновський (оклад - 40 руб.), вчителем з 1888 р - Георгій Дегтярьов (оклад - 240 руб).

Ільїнське училище мало опікуном з 1895 р. Адріана Мазаракі (з дворян), священиком з 1891року був Никифор Булахов (закінчив Катеринославську семінарію), оклад - 40 руб., вчителем - Данило Маяцький (з дворян, склав іспит), оклад - 300 руб.

Луганське чоловіче училище мало опікуном з 1889 р. Івана Шевченка походженням і з селян (отримав домашню освіту). Священиком з 1993 р. був Костянтин Хмельницький (закінчив Катеринославську семінарію), оклад - 40 руб., вчителькою з 1882 р. працювала Неоніла Болгарська (Одеське єпархіальне училище), оклад - 170 руб., помічницею вчительки з 1888 р. працювала Ганна Осадча (Петербурзький Миколаївський інститут). походженням із селян (отримав домашню освіту). Священиком був К. Хмельницький, вчителькою з 1895 р. - Неоніла Воскобойнікова (закінчила Катеринославське єпархіальне училище.), мала оклад 145 руб.

Покровське училище мало опікуном Степана Ещенка походженням із селян, (отримав домашню освіту). З 1894р. священиком був Павло Павлов (закінчив Катеринославську семінарію) з окладом в 40 руб. Вчителькою з 1895 р. працювала Олександра Васютинська (Катеринославське єпархіальне училище), оклад її сягав 150 руб. за рік.

Серебрянське училище із 1879 р. мало опікуном штабс-капітана Григорія Мессароша (випускник Новоглухівського військового училища), священиком з 1894 р. був Георгій Константинов (Катеринославське духовне училище) з окладом в 40 руб., вчителем в цей час там працював Семен Варецький (склав іспит) з окладом 140 руб. за рік.

У німецьких колоніях училищами завідували: в селі Берестяному - вчитель Генріх Дильман (склав іспит) з 1895 р., оклад - 450 руб.; Катеринівка (Шультино) - Герхард Левін з 1893 р., оклад - 530 руб.; Кондратіївка - Пітер Янцен; Леонідівка - Абрагам Герц. У 1881р. в німецьких колоніях було зведено дві нові школи, де навчалося 133 учня.

Товариство озеленіння степів залучало вчителів та учнівську молодь до шляхетної справи розповсюдження рослинних насаджень, дерев і загалом лісового масиву на Донеччині. З цією метою школам надавалося насіння (в середньому на суму до 4 руб. кожній школі) і навіть шовкові кокони. За цю відповідальну роботу 46 вчителів губернії отримали грошові премії.

Товариство сприяння озеленінню степу пропонувало при народних школах влаштовувати спеціальні розсадники для селян, «для озеленіння садиб, вулиць, пустирів».

Такі розсадники мали у 1897 р. 27 шкіл, у 1901р. - вже 29 шкіл. Вирощувалося понад 30 тис. саджанців плодових та листяних дерев. Проводилися шкільні заняття, де вивчали докладно технологію вирощування зелених насаджень. 30 учнів навіть створили розсадники на приватних садибах. Товариство видавало окрім насіння і молодих саджанців необхідний садовий реманент, насіння. Безумовно, що такі заходи мали до того ж і відчутне виховне значення для учнів.

Гимназия — среднее общеобразовательное учебное заведение в дореволюционной России. Первые гимназии были открыты в Петербурге (1725 г. в Москве), Казани (1758 г.).

19-го листопада 1864 р. у Царському Селі Олександр Другий видав Правительствуючему Сенату та мінистру народної освіти Головину Указ «изменить сообразно современным потребностям действующие уставы и штаты гимназий и прогимназий: вводить в действие постепенно с 1865 года, в мере ассигнованных для сего сумм, в учебных округах С.-Петербургском, Московском, Казанском, Харьковском, Одесском, Киевском и Виленском и в Сибири, преобразовывать нынешние гимназии и прогимназии по новому уставу в гимназии и прогимназии классические или реальные сообразно местным потребностям».

Згідно Статуту гімназій і прогімназій (1871 р.): «§ 1. Гимназии имеют целью доставлять воспитывающемуся в них юношеству общее образование и, вместе с тем, служат приготовительными заведениями для поступления в университет и другие высшие специальные училища; § 2. В гимназии полагается семь классов с годичным курсом в каждом из первых шести классов и с двухгодичным курсом в высшем, седьмом;§ 3. Гимназии учреждаются в городах и местечках, где по численности и потребности народонаселения они признаны будут нужными. В каждой губернии полагается одна гимназия, в одном городе может быть несколько гимназий;§ 4. где представится надобность и возможность, в местах, не имеющих гимназий, могут быть учреждаемы прогимназии, состоящие из четырех низших классов;§ 7. Гимназии и прогимназии содержатся на счет правительства или на счет обществ, сословий и частных лиц; § 12. Учебный курс составляют предметы: закон божий; русский язык с церковно-славянским и словесность; краткие основания логики; латинский и греческий языки; математика; математическая география и физика, с кратким естествоведением; история; география; немецкий и французский языки; чистописание…. К числу учебных предметов для желающих относятся черчение и рисование, причем желающие обучаться этим предметам вносят особую умеренную плату, которая за недостаточных, но особенно способных учеников производится учителю из специальных сумм гимназии или прогимназии. Гимнастика и пение преподаются всем воспитанникам бесплатно; для пансионеров занятия гимнастикой обязательны. По желанию родителей и за особую плату в гимназии и прогимназии воспитанники могут обучаться также музыке и танцованию».

Мужские гимназии были с 8-летним сроком обучения. Гимназисты изучали русский, французский, немецкий, древнегреческий и латинский языки, естествознание, историю, географию, математику, физику. Проводились занятия по рисованию, пению, гимнастике.

Воспитательную работу с гимназистами проводили классные наставники, наблюдавшие также за благонадежностью своих воспитанников.

Прием в гимназию был конкурсный, к участию в конкурсных экзаменах допускались дети, окончившие четырехклассное начальное училище. Таким образом, первый класс гимназии соответствовал нашему пятому классу, а весь срок получения среднего образования был равен двенадцати годам.

В гимназии имели право учиться дети всех сословий и вероисповеданий. Обучение в гимназии было платным.

Окончившие гимназию с золотыми или серебряными медалями принимались в университеты в первую очередь и без вступительных экзаменов, но по конкурсу аттестатов зрелости.

З 1867 року бахмутське земству нарешті вдалося отримати від уряду дозвіл на відкриття чоловічої 4-класної прогімназії. Статс-секретар міністерства народної освіти Делянов дав згоду на відкриття тільки за умови, що додаткові витрати у сумі 2 тисячі рублів візьме на себе земство. До штату прогімназії були включені інспектор, законовчитель, вчитель російської словесності, мови і церковнослов’янської словесності, вчитель історії і географії, вчитель латини, німецької і французької мов, математики і природничих наук, чистописання, малювання, креслення, а також вихователь. Як бачимо, давньогрецька мова тут не викладалася. Фінансувалася прогімназія так: 2100 рублів виділялися із коштів міністерства, 3150 рублів — з коштів земства і 450 рублів - з платні за навчання. Перша гімназія почала працювати в 1872 році.

Земство придбало будинок купця Єфрема Демидова для прогімназії. Було асигновано близько 4 тисячі рублів на забезпечення навчання. Як повідомляв опікун Одеського учбового округу Лавровський в міністерство народної освіти, в прогімназії в 1884 році вчилося 127 хлопчиків.

Зрештою у Бахмутській чоловічій прогімназії (4-класній) навчалося 57 православних та 70 іудеїв. «Єврейський елемент сильно конкурує, не зважаючи на значну загальну меншість по відношенню до християнського корінного населення, …нема можливості змагатися з єврейським населенням», - писав губернатор у Звіті до уряду. Таке становище було майже в усіх гімназіях губернії, де від 60 до 80 % загальної чисельності учнів становили етнічні євреї.

Урядове розпорядження щодо поліпшення складу учнів від 11 липня 1887 р. вимагало “припинити прийом у підготовчі класи євреїв та обмежити їх чисельність до 10% в гімназіях і реальних училищах”. Однак ці суворі заходи призвели до загального зменшення учнів.

Земство продовжувало боротися за відкриття в 1884-1887 роках прогімназій вже 5-ти і 6-ти класів навчання. У листі міністру Делянову предводитель дворянства повіту Карпов вказував, що з 121 учнів - 95 - жителі Бахмуту, а 26 – вихідці з міст повіту, що ні Словянськ, ні Луганськ, ні Ізюм не мають своїх гімназій. Між тим випускникам вкрай важко поступити в 5-ти класні гімназії Харкова, Таганрогу; тільки один поступив до Одеси і жодного нема у Катеринославі.

В 1884 році земство на свої кошти робить до гімназії прибудову, Дума готова виділити з невеликого міського бюджету 3,5 тисячі рублів на розвиток гімназії.

Проте міністерство виступає проти такої ініціативи. Делянов у своїй відповіді зарозуміло пояснює причину незгоди: “...населення Бахмуту,...величезна кількість якого належить до низького суспільного прошарку, не потребує гімназичної освіти для своїх дітей!". При цьому він посилався на статистику, що з 13 тисяч жителів дворян було в місті 500 осіб, осіб духовного звання - 130, купців - 450, міщан - 5300, селян - 8700, а "інородців" (серед них і осіб єврейської національності) - більше 8000. Так уряд, не дивлячись на ініціативу знизу, прагнув мінімізувати цей процес..

Виснажливе листування з приводу відкриття приміщення прогімназії продовжувалося досить довго. Депутація Думи їздила до Петербургу. Дійсний статський радник Мальцев повідомляв, що батьки згодні вчити дітей навіть у класах, де знаходиться до 40 учнів і платню можна збільшити з 30 до 40 рублів за рік. Нарешті ця тяганина завершилася успіхом в 1887 році: казна дала 10,5 тисячі рублів на розвиток навчального закладу, земство і Дума - по 4 тисячі. Платня за навчання склала за рік 1735 рублів.

В 1887 р. у бібліотеках навчальних закладів Бахмуту налічувалося 20640 книг і серед них – 2800 посібників.

Чоловічу гімназію очолювавв директор, працювали 3 вчителі латини і давньогрецької мови, математик, фізик, вчитель історії і географії, 2 вчителі німецької і французької мов, вчитель чистописання, 5 класних наставників з окладами 200 рублів за рік, лікар з окладом 300 рублів, вчителі співу і гімнастики з окладом 250 рублів за рік.

Чоловіча гімназія отримала ім’я Миколи II в 1913 році з нагоди святкування 300-річчя династії Романових. В 1896 році гімназія була 6-класною, з міського бюджету на її утримання було виділено 4 тисячі рублів. В 1897 році гімназія стала 8- класною, додатково з міського бюджету було відпущено 2372 рублів на розвиток навчального закладу. В 1899 році на утримання гімназії було витрачено 6172 рублі.

17 вересня 1896 Дума видала документ на нову будівлю гімназії на право володіння "приміщенням названого учбового закладу". Чоловіча гімназія розташовувалася на розі вулиць Катеринославської і Олександрівської. Опікуном гімназії був камергер, таємний радник і предводитель дворянства К.І. Карпов. Директором гімназії було призначено Володимира Дмитровича Інглезі. Інспектором (завучем) – надвірного радника Гліба Констянтиновича Кузнєцова.

Жіноча гімназія імені Імператриці Марії Павлівни мала опікуном Антоніну Іванівну Желінську, начальником гімназії - Єлизавету Степанівну Ткаченко.

Ухвалою Думи від 4 лютого 1883 року і розпорядженням попечителя Одеського учбового округу від 24 вересня 1884 року була відкрита в 1884-1885 рр. 5-класна жіноча прогімназія.

1892-1893 роках 1 жіночу прогімназію (4-класну) було перетворено в 6-класну. З 1896-97 рр. вона стала класичною 8-класною гімназією, в ній навчалося 129 учениць. З міської казни в 1896 році виділялося на утримання 2512 рублів. Гімназія розташовувалася в 2-поверховому будинку на Торговій площі. В будівлі була квартира начальниці і наглядачки (старшої класної дами).

В 1898 році 1 жіночу гімназію почали добудовувати. В 1899 році в цій гімназії навчалося 270 дівчат. Гімназія мала фізичний кабінет, бібліотеку, актовий зал, дамську кімнату.

В усіх гімназіях бібліотеки складалися з трьох категорій книг - класичної, адаптованої для читання учнів та навчальної.

Викладалася гімнастика, були уроки танцю, малювання, іноземних мов, рукоділля, але за окрему погодинну платню. В 1892 році з 89 учениць успішно склали іспити 58.

В 1905 році в І-й жіночій гімназії, будівля якої була неодноразово надбудована і прибудована, навчалося 522 учениці, а в деяких класах кількість учениць доходила, як наголошувалося в Звіті міської Управи за 1905 рік, до 70 дівчат (при нормі 30-40). Тому була відкрита 2 –га гімназія в новій 2-поверховій цегляній будівлі по вулиці Великій Миколаївській. Навчалося там 98 дівчат. Начальником гімназії була А.Ф. Горященко. В гімназії працювали законовчитель, троє вчителів-чоловіків і чотири вчительки.

До 1905 року в бахмутських гімназіях навчалося дуже багато дівчат і хлопців з повіту. Учні жили на приватних квартирах, тому виникла необхідність відкрити або побудувати інтернати-пансіони для 150 хлопчиків і 159 дівчат. Та земство грошей на ці заходи так і не дало.

Допомогу на утримання бахмутських міських учбових закладів виділяли не тільки Дума, але і Земське Зібрання повіту. Так, в 1912 році земство надало допомогу гімназії ім. Марії Павлівни в сумі 1000 рублів, гімназії ім. Катерини II - 2000 рублів, відстрочило сплату боргу, що числився за 2-ю гімназією в сумі 20 тисяч рублів „ще на один рік”.

Гімназії були становими навчальними закладами, не всім була доступна платня за навчання. Документи говорять про те, що Дума і земське зібрання регулярно розглядали і, як правило, задовольняли прохання про стипендії. Наприклад, в 1905 році стипендії одержували гімназистки - дочки фельдшерів Буханенко і Лугинова, гімназист - син фельдшера Головко, а гімназисту - сину дрібного чиновника В.М. Кирилова – виділено було 100 рублів на лікування і теплий одяг. І досить цікаво, що рішення про це приймалося без яких би то не було довідок і актів, як в наші дні.

Бракенгеймер Петро Іванович (1863 р. н.) був переведений у 1903 р. з посади викладача російської мови і словесності із гімназії Одеси директором бахмутської гімназії, а з 1910 р. він продовжував працювати директором Бахмутського реального училища. З 1911 р. його було переведено на посаду директора Севастопольського Костянтинівського реального училища

Начальниця жіночої гімназіїї у квітні 1912 р. заборонила дівчатам гуляти за містом навіть з батьками чи із заміжніми сестрами. Таким чином, адміністрація навчального закладу сподівалася зміцнити моральні чесноти своїх вихованок. Газета «Бахмутський листок» відгукнулася з цього приводу в одній із своїх студій дотепним запитанням: «А як бути іногороднім, чи сиротам - не розпорядилася?».

У 2 жіночій гімназії спланували екскурсію 30 учениць у Петербург, Царське Село, Фінляндію та Москву. Але бажаючих було набагато більше – 45 учениць. Замість жеребкування почалися незаплановані суперечки і екскурсія зовсім не відбулася.

До 2-ї жіночої гімназії в1912 р. було дуже багато заяв. Приймали однак не всіх.Свою роль мало національне,релігійне і станове положення дітей.

Антисимітизм процвітав у учбових закладах Бахмуту. Газета «Бахмутський листок» навела уривки Правил: «православним учащимся с евреями говорить нельзя», «гимназистам с евреями гулять нельзя», «при новых знакомствах обязательно требовать свидительство о крещении», «учащиеся гуляют с знакомыми еврейками по разным сторонам улиц».

Громадськість та ентузіасти міста робили спроби залучити молодь до спорту. На ділянці-дачі для учнів у 4 верстах від міста впорядковано поле. На чолі команди «сокіл» Роменський. З 1911 р. існувала команда футболістів.

Почалося створення у 1912 р. Товариства фізичного виховання дітей «сильний дух, сильная душа в здоровом теле» Член футбольної команди писав до газети «Бахмутський листок», що у місті привити будь який спорт важко, публіка, молодь сонна, вяла, скаржиться на нудьгу…Команду організував О.І.Зуєв. Придбані нові костюми, ведуться переговори з командами про змагання на Кубок з 6 травня.

Серед випускників гімназій були видатні особистості.

Біценко Анастасія Олексійовна народилася у с. Олександрівка Бахмутського повіту у сім’ї заможного селянина-гласного повітового земства Олексія Камеристого. Закінчила Бахмутську гімназію. Вчилася на стипендію земства на педагогічних курсах Товариства виховательок і вчительок в Москві. Заміж вийшла за купця із Самари. У 1901 р. - заслана в Саратов. У 1902 р. - вступає в члени Партії соціалістів-революціонерів (ПСР): в 1902-1903 рр. - член комітету ПСР в Смоленську, в 1903-1904 р. - в Петербурзі, в 1905 р. - в Москві. 22 листопада в будинку П. А. Столыпина вбиває генерал-адъютанта В. В. Сахарова, що утихомирював аграрні заворушення в Саратовській губернії. У 1906 р. 3 березня судом засуджена до страти, заміненої безстроковою каторгою. Відбувала у Нерчинську. З 1917 р.- примикала до есерів-інтернаціоналістів. В дні Жовтневих подій в Москві у складі районного Військово-революційного комітету діяла на вулицях міста. У листопаді на Засновницькому з'їзді обрана членом ЦК Партії лівих соціалістів-революціонерів (ПЛСР). З листопада 1917 р. по березень 1918 р. член радянської делегації на Брест-Литовских мирних переговорах. У 1918 р. - заступник голови Раднаркому Москви і Московської області. У квітні, на 2-му з'їзді ПЛСР виступала за співпрацю з більшовиками. До відомого виступу лівих есерів 6 липня віднеслася негативно, увійшла до групи супротивників боротьби з комуністами, що об'єдналася навколо газети "Воля Труда". У вересні на 1-му з'їзді прибічників платформи "Волі Труда" обрана членом ЦК Партії революційного комунізму, що відкололася від ПЛСР. У листопаді була прийнята в РКП за рекомендацією Я. М. Свердлова.

Вчилася в Інституті червоної професури, згодом працювала на викладацькій, партійній і радянській роботі. У 1938, 8 лютого заарештована по звинуваченню в приналежності до есерівської терористичної організації і 16 червня 1938 засуджена Військовою колегією Верховного суду СРСР до вищої міри покарання - розстрілу. У 1961 році реабілітована.

Новгородцев Павло Іванович народився 28 лютого (12 березня) 1866 р. у Бахмуті. Отримав золоту медаль гімназії. Закінчив юридичний факультет Московського університету. У 1897 р. захистив магістерську, а в 1903 р. - докторську дисертацію („Кант і Гегель в їх вченнях про право і державу”).

З 1896 р. приват-доцент, професор Московського університету. Член партії кадетів, був депутатом Першої Державної думи, товаришем Голови.

Після розгону Думи у 1906 р. відбував заслання. Під його редакцією в 1902 р. вийшла збірка "Проблеми ідеалізму", яку можна вважати своєрідним метафізичним маніфестом. Визначенню ролі метафізичних принципів в історії правових стосунків, фундаментального зв'язку права і моральності, права і релігії були присвячені праці Новгородцева. Новгородцев писав, що "проблема особи корениться не в культурі або громадських проявах особи, а в глибині її власної свідомості, в її моралі і релігійних потребах".

У 1920 емігрував. Заснував в Празі Російський юридичний інститут, був деканом. Пізні твори Новгородцева свідчать, що його наукові інтереси у кінці життя були зосереджені на проблемах релігії і метафізики. Помер у Празі 23 квітня 1924.

Юрій Петрович Миролюбов народився 30 липня по старому стилю 1892 р. в Бахмуті у сім'ї священика. У роки революції у застінках НК в Києві був убитий його батько. Мати його, уроджена Лядська, походила з відомого запорізького козачого роду, померла на Україні в 1933 р. Всього дітей в сім'ї було четверо: три брати і сестра. Середній брат, штабс-капітан, убитий в громадянську війну. Старший брат з сестрою залишилися після революції на батьківщині.

Не закінчивши навчання в Бахмутському духовному училищі, куди був прийнятий за бажанням батька, перейшов в чоловічу гімназію, після закінчення поступив у Варшавський університет. «У нашій сім'ї жила древня стара — Варвара, яку усі називали «Прабою» або «Прабушкой». Їй було під дев'яносто років, коли мені було п'ять. Вона виняньчила батька і діда. Це була селянка, яку поміщик «подарував» прадідові у віці 12 або 13 років. Прадід з нею поводився ласкаво і дав волю, але вона не захотіла покидати сім'ю і ужилася так, що стала повелителькою. Мій батько слухався її беззаперечно до сивого волосся. Мати її шанувала, а службовці величали її або «Прабушкой», або «баринею». Вона і справді була баринею, тому що усім правила, а головне, усіх любила і про усіх піклувалася. Дідівські звичаї вона знала напам'ять, знала народний фольклор, язичництво і вірила в дідівщину. Мати моя була така ж, а батько, якщо і не погоджувався, то замовкав. Пізніше, коли померла «Прабаба» Варвара, до нас переїхала на проживання стара Захариха з хворим чоловіком. Захариха була південноросійською сказительницію. Коли я поступив в духовне училище, мені довелося важко поєднувати знання, отримані від «Прабаби», матері або батька з історії з тим, що говорилося в школі. Любов до рідної дідівщини, підтримана моїм добрим учителем, інспектором Тихоном Петровичем Поповим, так і залишилася на все життя. Він вселив мені потребу запису різних віддань, пісень, казок і прислів'їв. Я став записувати і багато що він переписував з моєї книжки, щоб використати для своєї великої праці з передісторії слов'ян - русів. Праця ця, як і сам Т. П. Попов, загинули в революцію. Я зберіг мою книгу записів з південноросійського фольклору!»

Незадовго до початку Першої світової війни, Юрій Петрович перевівся в Київський університет, де навчався на медичному факультеті. Після оголошення війни добровільно в чині прапорщика йде на фронт.

У громадянську війну був в рядах збройних сил Центральної Ради в Києві, а потім пішов на Дон, де служив у військах генерала Денікіна. У 1920 році Миролюбов був евакуйований до Єгипту, де йому вдалося влаштуватися в експедицію в Центральну Африку. По дорозі він захворів і потрапив в шпиталь в Південній Африці. Звідси після одужання він поїхав в Індію, де пробув дуже недовго і вимушений був шукати притулок в Туреччині.

За сприяння російського консула в Стамбулі Миролюбов у кінці 1921 року добився дозволу на переїзд в Прагу і навчання в Празькому університет. Як і усі російські студенти-емігранти в Чехословаччині, отримав державну стипендію.

У 1924 р. Миролюбов вимушений був покинути Прагу з політичної причин, отримавши право на проживання у Бельгії.

У Бельгії він працював головним інженером-хіміком на фабриці синтетичного гліцерину. Разом з дружиною — одружився він в 1936 році — Миролюбов емігрує в 1954 році в США.

У 1952 р., незадовго до еміграції в США, Миролюбов повідомив редакцію „Жар-птиці” про виявлення «древніх дощьєк», названих згодом Велесовою книгою, її перше публікацію він разом з Куром здійснив в 1953-1957 рр. Більшість дослідників вважають Велесову книгу підробкою, приписують її авторство Миролюбову.

У Сан-Франциско він редагує російський журнал «Жарптиця». Захворівши в 1956 р. важкою формою артриту, Миролюбов втратив працездатність, проте продовжував свою публіцистичну і письменницьку діяльність, яку почав у Бельгії.

У 1970 році Миролюбови приймають рішення переселитися в Німеччину, на батьківщину дружини. По дорозі в Європу Юрій Петрович захворів запаленням легенів. У відкритому морі, на пароплаві, 6 листопада 1970 р. помер.

Ю. П. Миролюбов написав безліч книг, оповідань, віршів і статей, які так і залишилися до його смерті не опублікованими. Самовідданими зусиллями, обмежуючи себе в усьому, удова Юрія Петровича, у якої збереглося більше 5000 сторінок літературної спадщини Миролюбова, починаючи з 1974 року, видавала його книги.

Трахтеров Володимир Сергійович народився 18 грудня 1884 р. в Бахмуті. Закінчив Бахмутську гімназію із золотою медаллю в 1905 р.

Про своє походження Трахтеров писав, що ««звание родителей купеческое», «затем мещанское», «отец директор Акционерного общества».

У 1971 р. в листі директору Артемівського народного музею Н.В. Вінк Володимир Сергійович з теплотою і глибоким переживанням згадує місто свого дитинства та юності, своїх гімназійних викладачів і товаришів по Харківському університету. «К сожалению, есть препятствие, относящееся к моему прошлому».

Навчався в Німеччині вуніверситет Гейдельберга, слухав лекції в Цюріхському університеті. В 1910 р. закінчив Харківський університет „Весьма удовлетворительно выдержал в императорском Харьковском университете испітания на юридическом факультете… при чем показал успехи…по гражданскому праву весьма удовлетворительные, по уголовному праву весьма удовлетворительные, по уголовному процессу весьма удовлетворительные, по торговому праву весьма удовлетворительные…и по одобрению представленного сочинения…28-29 мая 1910 г. удостоен диплома 1 степени». В 1910-1915 рр. готувався до наукової діяльності по кафедрі кримінального права і судочинства юрфака університету. У 1915 рр. здав іспити на ступінь магістра кримінального права.

Магістрант кримінального права Трахтеров В.С. у засіданні юридичного факультету... 3-10 вересня 1915 прочитав дві пробні лекції з кримінального права на тему власного обрання і одну на тему задану факультетом. Лекції визнані задовільними.

В 1915-1919 рр був на посаді приват-доцента Харківського університету. В 1915-1919 читав лекції з загальної психіатрії в університеті і Комерційному інституті, на Жіночих курсах Народного університету Товариства трудящих жінок.

1917 р. - секретар товариства економічної та юридичної діяльності при університеті.

1919-1920 рр. - доцент Таврійського університету в Сімферополі

1920 р. - професор соціально-юридичного інституту Севастополя.

В 1924-1925 рр. вів наукову роботу в Німеччині за дорученням наркомату УРСР.

В 1938 р. - присвоєно звання професора. Професор Всеукраїнського комуністичного інституту радянського будівництва і права при ЦВК УРСР-юридичного інституту НКЮ УРСР».

Ховався в 1941-1943 рр. на окупованій території, бо у жовтні 1941 року через хворобу не міг евакуюватися з Харкова.

У лютому -березні 1943 р. зав відділом народної освіти Харківського міськвиконкому. «В березні 1943 р. разом з Червоною армією вийшов з Харкова».

В 1943-45 професор Ленінградський юридичного інституту в Джамбулі.

1945 - професор ХЮІ, працював в юридичній школі НКВС.

З 1966 р. – професор-консультант Харківського юридичного інституту.

Працював консультантом у відділі судово-психіатричної експертітізи Українського психо-неврологічного інституту

Автор праць з питань осудності та неосудності. Як консультант НКЮ УРСР готував проект кримінального Кодексу 1927 р., брав активну участь у розробці та обговоренні проектів основ кримінального законодавства СРСР і радянських республік 1958 р., УК УРСР 1960 р.

Депутат Харківської міської ради в 1939-41, 45-47 рр.

Вільно володів англійською, німецькою, французькою мовами.

Нагороджений Грамотою Міністерства вищої освіти УРСР, Грамотою Грамотою Міністерства вищої освіти СРСР в 1970 році.