Тема 2. Становлення і розвиток соціального страхування

2.1. Причини виокремлення соціального страхування із сфери страхування від соціальних ризиків на ранніх стадіях історії людства

Система соціального захисту населення має тривалу історію. Сучасна її організація є продуктом багатовікового розвитку. Соціальне страхування в своєму розвитку пройшло складний шлях. Перші елементи соціального страхування з'являються на початку існування суспільства (наприклад, у Стародавньому Римі). Подальший розвиток соціального страхування спостерігався у середньовіччі, в основному в період становлення гірничодобувної промисловості в Німеччині.

Важливою віхою на шляху становлення соціального страхування був прийнятий у 1601 р. королевою Англії Єлизаветою І закон про бідність. Пізніше в багатьох європейських країнах при формуванні власних систем соціального страхування відтворювалися основні положення саме цього закону. Основним моментом закону про бідність була класифікація малозабезпечених громадян на основі перевірки нужденності та проведення чіткої межі між тими, хто заслуговує на соціальну підтримку, і тими, хто не має права на неї.

Децентралізація соціальної допомоги бідним на нижчому рівні церковних приходів дозволяла легко виявляти категорії нужденних і забезпечувати адресність даної допомоги. Велика роль релігійних інститутів була не випадковою. Церква опосередковувала перехід до нової форми соціального захисту населення від раніше існуючої релігійної благодійності, що ґрунтується на принципі християнської рівності та універсальної допомоги. Із розвитком ринкових відносин, урбанізацією і зростанням мобільності населення соціальна допомога на основі інститутів церкви почала переходити до суспільних структур. При цьому суспільні структури зіткнулися із серйозною проблемою забезпечення адресності та перевірки нужденності населення в процесі надання соціальної допомоги.

Соціальне страхування походить зі сфери страхування від соціальних ризиків і виникло внаслідок обмеженості цієї сфери страхування, а також необхідності участі державних і суспільних інститутів у подоланні недоліків ринкового механізму в даній сфері страхування.

Програми обов'язкового соціального страхування забезпечують страхування громадян від певного соціального ризику, з яким вони зіштовхуються, таким же чином, як це здійснює приватне страхування. Державне соціальне страхування спрямоване на те, щоб відшкодувати значну частину доходу, який втрачається через вихід на пенсію або через непрацездатність. Існують системи приватного страхування, які задовольняють таку потребу. Однак між державним і приватним страхуванням є важлива відмінність: у випадку приватного страхування існує тісний зв'язок між внесками окремої особи, ризиком, з яким вона зіштовхується, і тим, що вона отримує в разі настання страхової події. Страховий внесок у системі приватного особистого страхування залежить від факторів, що впливають на стан здоров'я людини (наприклад, її вік). Сума коштів, яку окрема особа отримує у вигляді приватної пенсії при досягненні певного віку, у середньому дорівнює сумі його внесків плюс інвестиційний дохід. Однак програми обов'язкового соціального страхування забезпечують одночасно страхування і перерозподіл доходів.

Розглянемо відмінності загальнообов'язкового соціального страхування від такої сфери добровільного (приватного) страхування, як страхування від соціальних ризиків. До параметрів, за якими визначаються такі відмінності, можна віднести:

1)рівень адміністративних витрат;

2)здатність або нездатність застрахувати від соціальних ризиків усе населення країни;

3)наявність або відсутність несприятливого відбору клієнтів (застрахованих осіб); наявність або відсутність морального ризику;

4)наявність або відсутність суспільного значення;

5)наявність або відсутність суспільної солідарності.

Високі адміністративні витрати є відмітною ознакою приватного страхування порівняно із загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням. Щоб забезпечити отримання пенсії, громадяни можуть укласти договір страхування пенсії в приватній страховій компанії. За цим договором громадянину буде періодично виплачуватися фіксована сума, починаючи з певного віку і довічно. Однак у більшості приватних пенсійних програм планова норма прибутку є не дуже високою. Це не в останню чергу пояснюється високими адміністративними витратами в приватних комерційних страхових компаніях. Наприклад, у США витрати у системі соціального забезпечення становлять близько 3% від величини різних видів допомоги, що виплачується. У той самий час у приватних страхових компаніях на кожні 2 дол. виплат за договорами страхування припадає 1 дол. супутнього навантаження, в яке входять адміністративні витрати, дивіденди і податки. Таким чином, вибір у даній ситуації полягає у зменшенні витрат (це дозволяє здійснити загальнообов'язкове державне соціальне страхування) або у розширенні простору для індивідуального вибору і конкуренції серед приватних страхових компаній. Однак очевидно, що з точки зору мінімізації адміністративних витрат дешевше забезпечувати загальну програму обов'язкового соціального страхування для всіх громадян, ніж мати в наявності велику кількість конкуруючих програм.

Нездатність приватного ринку застрахувати населення від соціального ризику проявляється особливо рельєфно, якщо поглянути на цю проблему в масштабах усієї країни. Головною відмінністю систем приватного страхування соціальних ризиків від програм обов'язкового соціального страхування є те, що виплати останніх індексуються, вони зростають разом із зростанням інфляції.

Ризик втрат від інфляції - це приклад із групи соціальних ризиків, з якими зіштовхується суспільство як ціле. Для будь-якої приватної страхової компанії складно нести відповідальність за такі ризики. Наприклад, у мирний час випадки смерті різних осіб - це незалежні події. Фірма, що страхує велику кількість осіб, може передбачити точну кількість осіб, що вмирають щорічно. Але у випадку війни ця кількість може бути набагато більшою. Таким чином, більшість систем приватного страхування виключають зі страхового покриття смерть у випадку війни. Подібним чином, якщо б вони страхували доходи вкладників від втрат у випадку інфляції, то при більш швидкому темпі зростання інфляції приватні компанії зазнали б збитків. Разом з тим вони не в змозі виконати свої обов'язки. Як наслідок цього, у сфері страхування від інфляції ринок відсутній.

Існує три основні відмінності між здатністю держави і приватних осіб забезпечити страхування від соціальних ризиків:

1)держава може виконати свої зобов'язання шляхом збільшення загальних податків;

2)держава може виконувати їх шляхом збільшення обов'язкових внесків у систему соціального страхування;

3)держава може прийняти закон про зменшення розміру пенсій і різного роду допомоги у випадку дефіциту ресурсів.

Несприятливий відбір клієнтів становить третю проблему, що заважає приватним страховим компаніям ефективно виконувати функції щодо страхування соціальних ризиків. Ця проблема випливає з того факту, що різні люди мають різну тривалість життя. Наприклад, якщо страхова компанія займається страхуванням життя і виплачує фіксовану суму у випадку смерті за­страхованої особи, то дана компанія не зацікавлена у страхуванні осіб, які з високою ймовірністю скоро помруть. Якщо представники компанії про це знають, то можуть відмовити у страхуванні або наполягати на сплаті високого страхового внеску. Для осіб похилого віку з хворобами серця ці внески будуть особливо високими. З іншого боку, приватні страхові компанії, що надають послуги зі страхування довічних пенсій, турбуються про зворотне: вони намагаються страхувати лише тих, хто з високою ймовірність швидко помре. Виходячи з того що жінки живуть довше за чоловіків, то страхові компанії, як правило, призначають для жінок більш низькі страхові внески в систему страхування життя, але більші внески при страхуванні довічної пенсії. Таким чином, приватний ринок здійснює несприятливий відбір, відсіваючи невигідних клієнтів.

Коли легко встановити індивідуальні відмінності в ступені ризику, економічна ефективність потребує, щоб приватні страхові компанії призначали величину страхових внесків з урахуванням цих індивідуальних відмінностей.

У тому випадку, коли страховим фірмам складно встановити відмінності між людьми, які мають різний ступінь ризику, то виникає інша проблема. В умовах конкурентної рівноваги страхові внески повинні відображати середню величину ризику тих, хто купує страховку. У випадку страхування життя або страхування довічної пенсії ця величина відповідає середній тривалості життя. Але це означає, що високорентабельні з точки зору компанії ризики суб­сидують малоприбуткові ризики. У випадку довічних пенсій ті, хто вмирають раніше, субсидують тих, хто живе довго; у випадку страхування життя ті, хто живуть довго, субсидують тих, хто вмирає молодим. Це означає, у свою чергу, що особи з невисокими ризиками у середньому забирають у страхової компанії менше коштів, ніж приносять. Для них таке страхування є невигідним. І якщо такі особи не дуже схильні ризикувати, то вони не будуть купувати страховку. У тому випадку коли особи з найкращим для компанії ризиком припиняють купувати страховки, розмір страхових внесків повинен зрости. Цей процес, внаслідок якого лише особи з найгіршим ризиком купують послуги приватного страхування, також називають «несприятливим відбором клієнтів». Він може дати пояснення великому розміру страхових внесків, що встановлюються в системі страхування довічних пенсій. Держава же може змусити всіх громадян купувати, а страховиків продавати поліси соціального страхування і, таким чином, уникнути проблеми несприятливого відбору клієнтів.

Удаючись до таких дій, держава займається перерозподілом доходів: кращі ризики оплачують більше, ніж потрібно, а найгірші ризики менше, ніж потрібно.

Моральний ризик являє собою ще одну причину, внаслідок якої приватні страхові компанії часто пропонують лише обмежене страхування. Страхування може зменшити особистий стимул до уникнення подій, на випадок настання яких людина застрахована, і, таким чином, підвищити ступінь ризику та завдати збитків страховій компанії.

Проблема морального ризику з'являється також у випадку забезпечення системою приватного пенсійного страхування дострокових пенсій. Система приватного пенсійного страхування дає можливість людині вийти на пенсію в передпенсійному віці. Однак чим краще страхування, тобто чим більшу частку доходу робітників відшкодовує система приватного пенсійного страхування, тим слабше стимул до роботи. У випадку відшкодування повної величини доходу навіть той робітник, який має прекрасне здоров'я і високу продуктивність праці, може схилятися до виходу на пенсію. Це важлива проблема морального ризику, пов'язана з приватним пенсійним забезпеченням, яка веде до деформації ринку праці.

Особисте страхування слід розглядати як суспільно значуще благо, до отримання якого держава «по-батьківськи» примушує громадян для їх власної користі. Навіть там, де приватні страхові ринки функціонують добре, залишається необхідність державного втручання. Інакше виникає проблема неповного ринку страхування, коли частина населення опиняється не застрахованою (малозабезпечені особи похилого віку, інваліди) за наявності лише добровільного страхування від соціальних ризиків.

Суспільна солідарність та індивідуальна відповідальність у страхуванні повинні органічно поєднуватися. У кожній особистості закладена внутрішня потреба захищатися від непередбачуваних обставин у своєму житті. Звичний режим індивідуального і колективного життя у суспільстві часто порушується обставинами стихійного та суспільного характеру. Такого роду непередбачувані обставини характеризуються двома важливими моментами: по-перше, випадковим характером настання надзвичайних подій; по-друге, нерівномірністю щодо ступеня завданої шкоди. Відомо, що кількість зацікавлених осіб в об'єднанні з метою захисту від надзвичайних подій звичайно буває більше від кількості постраждалих. За таких умов солідарна розкладка шкоди між зацікавленими особами згладжує наслідки випадкових подій для однієї людини. При цьому чим більша кількість зацікавлених осіб бере участь в розкладці шкоди, тим менша частка коштів припадає на одного учасника. Таким чином, в основу соціального страхування на колективній основі покладено солідарну розкладку шкоди.

Об'єднання ризиків здійснюється таким чином. Особи, які однаково ризикують, складають єдине ціле, певну організацію, члени якої роблять в загальну касу внески, що відповідають рівню ризику. Не з усіма особами, які ввійшли до такої організації, станеться страховий випадок протягом даного проміжку часу. Із зібраних коштів відшкодовуються втрати тих членів, з якими стався страховий випадок. У страхуванні, що ґрунтується на асоціації, кожний член буде вносити зі свого боку частину коштів, необхідну для покриття всіх втрат, що сталися стосовно об'єднаних ризиків. Таким чином, якщо втрати сто­суються не окремого суб'єкта, а їх сукупності, вони будуть більш сталими.

Чим більше об'єднано ризиків, тим більше фактичні втрати будуть збігатися з прогнозними. Завдяки цьому і внески окремої особи будуть більш сталими і визначеними, менше буде випадків дефіциту або надлишку коштів. Крім того, ліквідуються характерні для індивідуального страхування негативні наслідки ситуації, коли подія настає раніше, ніж накопичується повна сума, необхідна для покриття шкоди. З моменту вступу до асоціації закріплюються гарантії відшкодування втрат. У цьому розумінні соціальне страхування - організаційно-економічний механізм, покликаний пом'якшити негативний вплив соціальних ризиків на життя людини шляхом солідарного відшкодування втрачених доходів і працездатності.

2.2. Становлення соціального страхування у сучасному розумінні

Найбільшого поширення соціальне страхування набуло наприкінці XIX ст., чому сприяв швидкий індустріальний розвиток. У багатьох європейських країнах на початку XX ст. були прийняті закони про страхування працюючих на випадок хвороби, інвалідності, старості, безробіття.

Взагалі ідея страхування трудового населення від ризику зникнення чи скорочення доходів від власної праці, які були чи не єдиним джерелом існування, виникла завдяки цілому ряду обставин, до яких слід віднести:

• розвиток індустріалізації та формування робітничого класу, який живе виключно за рахунок доходів від своєї праці;

• відносне скорочення частки населення, яке живе за рахунок своєї власності, що є джерелом власного забезпечення;

• утвердження найманої праці як сутності та постійного стату­су зароджуваної нової капіталістичної системи.

Великий вплив на розвиток системи соціального страхування мали Отто фон Бісмарк та Вільям Беверідж. У1883-1889 рр. рейхсканцлер Німеччини Отто фон Бісмарк уперше в світі в законодавчому порядку запровадив систему соціального страхування, що передбачала: страхування на випадок хвороби, від нещасних випадків на виробництві, на випадок старості та інвалідності.

Система Бісмарка ґрунтувалася на таких принципах:

1. Забезпечення ґрунтується виключно на праці, а тому обмежене лише особами, що зуміли завоювати це право своєю працею.

2. Обов'язкове забезпечення існує лише для тих найманих працівників, заробітна плата яких є нижчою за визначену мінімальну суму, тобто для тих, хто не може користуватися індивідуальним страхуванням.

3. Забезпечення побудовано на методології страхування, що встановлює паритетне співвідношення між внесками найманих працівників та роботодавців, а також між виплатами та внесками.

4. Забезпеченням управляють самі роботодавці та наймані працівники.

5. Обов'язковість соціального страхування.

Фундаментальною новацією Бісмарка стало положення про за­провадження обов'язкового характеру системи соціального страхування.

Ідея соціального страхування була прийнята консервативним суспільством Німеччини часів Бісмарка тому, що вона пропонувала маловитратний механізм, здатний задовольнити деякі соціальні потреби та водночас передати соціальне управління в руки роботодавців і робітників, платників внесків для своїх власних пенсій.

У 1942 р. лорд Великої Британії Вільям Беверідж запропонував нові підходи до політики соціального забезпечення. Рекомендувалося запровадити систему соціального забезпечення на основі внесків з метою здійснення захисту на випадок. хвороби, безробіття та старості, а також надання допомоги відповідним сім'ям, вагітним жінкам і вдовам. План Беверіджа передбачає такі принципи: 1) універсальність; 2.) єдність; 3) інтеграція.

Принцип універсальності означав забезпечення на всі випадки соціального ризику для всього населення. Політика соціального забезпечення ґрунтувалася на національній солідарності та гарантованому мінімальному доході для всіх, а це суперечило положенню Бісмарка про забезпечення лише працюючих. У Великобританії була запропонована повна система забезпечення на будь-який випадок, чи то загроза здоров'ю, індивідуальному чи сімейному доходу для всіх людей, які опинились у скрутному становищі. Отже, заснована на національній солідарності та гарантованому мінімальному доході для всіх, ця справжня політика соціального забезпечення всього суспільства стала початком утвердження права на працю, права на медичні послуги, права на мінімальний гарантований дохід.

Принцип єдності передбачав адекватний характер внесків і виплат, однаковий характер організації системи. Допомога прямо залежала не від заробітної плати, а від нормальних потреб людини в конкретній ситуації. Це означало також, що допомога повинна бути достатньою як за обсягом, так і за якістю. Лише подальший розвиток страхування зможе дозволити встановити пропорційну залежність між допомогою, що замінила заробіток, та заробітною платою, яку особа одержувала до настання страхового випадку. Єдиний внесок надходив до уніфікованої системи національного страхування (за винятком соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, а також сімейної допомоги, що фінансувалася з державного бюджету).

Третій принцип означав інтеграцію різних форм забезпечення: страхування, соціальної допомоги та ощадних кас. Цей принцип передбачав координацію соціальної політики, що ґрунтувалася на гарантованому доході, політики охорони здоров'я та політики повної зайнятості.

2.3. Стан соціального страхування за часів СРСР

У тій частині України, що входила до складу Російської імперії, соціальне страхування почало розвиватися, як і в усій Російській імперії, на початку XX ст., характеризувалося індивідуальною та колективною формами і включало в себе пенсійне страхування, страхування від нещасних випадків, страхування здоров'я. У 1903 р. було запроваджено державне страхування робітників від нещасних випадків.

На початку XX ст. Східна Галичина, що перебувала у складі Австро-Угорської імперії, також мала практику з питань соціального страхування. Так, у Львові функціонували пенсійні фонди, організовані як за галузевим, так і за територіальним принципом.

У1917 р. було створено Народний комісаріат праці, що повинен був здійснювати політику у сфері охорони праці та соціального забезпечення. Спочатку було запроваджено страхування на випадок безробіття та хвороби. З 1921 р. соціальне страхування розповсюджувалося на всі види тимчасової та повної втрати працездатності, на випадок безробіття, а також смерті. Сплата страхових внесків повністю покладалася на підприємства і установи. На органи соціального страхування було покладено функції з фінансування медичної допомоги населенню через страхові каси. З 1924 р. запроваджено пенсійне забезпечення по старості для окремих категорій робітників, і лише з 1932 р. пенсійне забезпечення було розповсюджене на робітників усіх галузей народного господарства. Законодавчо було закріплено пенсійний вік: 55 років для жінок і 60 років для чоловіків. За Конституцією СРСР від 5 грудня 1936 р. права на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці. З 1964 р. колгоспники отримали право на пенсію, однак пенсійний вік закріплювався на рівні: для жінок 60 років, а для чоловіків 65 років. З 1968 р. колгоспники отримали право на пенсію по старості з того самого віку, як і робітники та службовці, однак рівень їх пенсійного забезпечення був значно нижчим.

2.4. Розвиток соціального страхування у сучасних умовах України

Основною метою системи соціального страхування та пенсійної реформи на сучасному етапі розвитку України є забезпечення гідного рівня життя громадянам, які протягом свого трудового життя сплачували страхові внески, не приховуючи своїх трудових доходів. Пенсійна реформа спрямована на створення рівних можливостей для пенсійного забезпечення громадян незалежно від сфери їх зайнятості та виду діяльності, усунення диспропорцій у розмірах пенсій.

Змістом реформи соціального забезпечення населення України шляхом запровадження системи загальнообов'язкового державного соціального страхування було:

1.Створення стійкої фінансової системи для економічного захисту людини у разі настання безробіття, тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів, народження дитини, нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, старості та інших випадків, передбачених законодавством, за рахунок страхових внесків роботодавців та застрахованих осіб.

2.Створення ефективної системи управління соціальним страхуванням за участю представників трьох сторін соціального партнерства (держави, профспілок та роботодавців).

3.Удосконалення системи виплат.

4.Встановлення дієвого контролю за цільовим використанням коштів цільових страхових фондів.

Упровадження системи соціального страхування в Україні ґрунтується на положеннях Конституції України. Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що передбачає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

З урахуванням положень Конституції України Верховна Рада України прийняла Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закони України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІУ, «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. № 1533-ПІ, «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р. № 2240-ІП, «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058-ІУ.

На розгляд Верховної Ради України подано кілька законопроектів щодо п'ятого виду загальнообов'язкового державного соціального страхування - медичного страхування.

Дата добавления: 2014-01-06