Характерні риси «відлиги»

Реформаторські кроки в галузі економіки стали характерними для 1950-70-х рр., коли стало зрозумілим, що тоталітарний СРСР для збереження правлячого режиму потребує стимулювання наукового прогресу, формування нової економічної стратегії. Спроба економічних реформ була спрямована на втілення завдання – у короткий строк наздогнати та перегнати найрозвинутіші капіталістичні країни за показниками виробництва продукції на душу населення.

Після смерті 5 березня 1953 р. Й.Сталіна тріумвірат, що перебрав на себе владу у складі Л.Берії, Г.Маленкова, М.Хрущова вирішив насамперед вивести із застою сільське господарство. У вересні 1953 р. закупівельні ціни зросли у 2-5 разів на м'ясо, молоко, масло. Було знижено податки. З 1954 р. розпочалося освоєння цілини. З України виїхало на цілину близько 100 тис. людей.

Кульмінаційним моментом «відлиги» стала доповідь М.Хрущова про «культ особистості» на ХХ з’їзді КПРС 24-25 лютого 1956 р. Було розкрито злочини, вчинені Сталіним та його прибічниками. Однак, нічого не сказано про голодомори, колективізацію, „радянізацію” Західної України тощо. Процес десталінізації супроводжувався частковою реабілітацією: за період з 1956-1963 рр. було реабілітовано 250 тис. осіб. Проте серед них переважно старі комуністи і далеко не всі. Так, навіть спроби реабілітувати М.Хвильового, М.Скрипника, О.Шумського були визнані помилковими. У 1961 р. нова хвиля десталінізації – винесення мумії Сталіна. Місто Сталіно перейменовано на Донецьк.

Для процесів «відлиги» були характерні непослідовність, обмеженість критики «культу особи», Хрущов наголошував лише на «відхиленні від ленінських норм життя» і не ставив за мету докорінну перебудову системи. Більше того, наказав знищити 11 великих мішків з документами, які свідчили про його особисту участь у репресіях.

Серед нововведень в економічній сфері слід відмітити ліквідацію у 1958 р. машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам. Щоправда, це дало лише тимчасовий ефект – вже у 1961-1962 рр. через некваліфіковане обслуговування техніки вперше за мирні роки в країні скоротився парк сільськогосподарських машин. З позитивних змін також – підвищення заробітної платні колгоспникам, укрупнення колгоспів, що зменшило апарат управління. Влітку 1964 р. на колгоспників було поширено пенсійне забезпечення.

Однак, ці зрушення програли іншим тенденціям. Незабутній анекдотичний слід залишила «кукурудзяна епопея». Ідею було повністю дискредитовано в умовах радянської бюрократичної безвідповідальності. Кукурудзу сіяли на пшеничних полях, навіть в Архангельській області. Так, посіявши у 1962 р. на 37 млн.га, вдалося зібрати врожай лише з 7 млн. га. Як наслідок, у 1962 р. СРСР вперше змушений був закуповувати зерно за кордоном.

Підсобні господарства колгоспників стали об’єктом адміністративного переслідування, розмір їх зменшувався. Вийшла заборона тримати у власному господарстві більше 1 корови. Залишалась недоторканою колгоспно-радгоспна система. Питання сільськогосподарського виробництва намагались вирішити перевіреними адміністративно-бюрократичними методами. Якщо упродовж 1950-1958 рр. обсяг валової продукції аграрного сектора України зріс на 65%, то в наступному шестиріччі – лише на 3%. З 1958 по 1962 р. поголів’я корів у селянських подвір’ях скоротилося з 22 млн. до 10 млн. голів.

Поряд із сільським господарством реформи відбувались і в промисловості. Так, у 1957 р. замість надцентралізованих галузевих міністерств було утворено ради народного господарства. Право планування й розпорядження місцевими ресурсами було передане від центральних міністерств і відомств раднаргоспам. Було значно скорочено бюрократичний апарат. Темп приросту промислової продукції у 1950-х – першій половині 1960-х рр. майже вдвічі перевищував показники за 1965-1985 рр.

Але при цьому навіть не ставилося питання про ліквідацію командно-адміністративної системи. Окрім того, в той час як промислово розвинені країни розвивали ресурсозберігаючі технології, СРСР «переганяв» їх за видобутком сировини.

Значно підірвали авторитет М.Хрущова також і прорахунки у зовнішній політиці: Карибська криза, хуліганство в ООН, придушення національної революції в Угорщині у 1956 р. тощо. У жовтні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС М.Хрущова звільнили з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем було обрано Л.Брежнєва.

Період правління Брежнєва увійшов в історію як період «застою», що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації, пройшла хвиля арештів і судових процесів, фактично сформувався новий культ – Л.Брежнєва, посилилася русифікація України.

Відповіддю стало поширення дисидентського руху. Умовно його можна поділити на декілька течій:

– Самостійницький напрям. Створення таємних гуртків та спілок. Приміром, Українська робітничо-селянська спілка у 1958 р. створена на Львівщині групою юристів. Вимагали реалізації статей Конституції, що передбачали вихід зі складу СРСР. У 1961 р. групу викрито, керівника Л.Лук’яненка засудили до розстрілу, пізніше заміна вироку на 15 років ув’язнення. Також Український національний комітет (1962 р.), Український національний фронт (1967 р.) тощо. Представники руху: В.Чорновіл, Б.Горинь, М.Горинь, В.Стус та ін.

– Національно-культурницький напрям. Протестували проти русифікації, нищення пам’яток історії та культури і т.д. Представники І.Дзюба, І.Світличний тощо.

– Релігійний напрям – вимагали легалізацію греко-католицької церкви, української автокефальної, повернення храмів і т.д. Представники були переважно священиками.

– Правозахисний напрям. Вимагали дотримання законів, норм Конституції, гарантування прав людини. Так, генерал Григоренко боровся за права кримськотатарського народу (за що був позбавлений звання, всіх бойових нагород та примусово провів понад 5 років у психіатричній лікарні) тощо.

Форми спротиву дисидентів залишалися практично завжди виключно у правовому полі. Набув надзвичайного поширення самвидав. Друкувалися праці В.Чорновола, „Інтернаціоналізм чи русифікація?” І.Дзюби, вірші В.Симоненка. У Львові видали 6 номерів „Українського вісника”. Відбувалися акції та демонстрації протесту. Так, осінню 1965 р. під час прем’єри фільму „Тіні забутих предків” у кінотеатрі „Україна” в Києві В.Стус, І.Дзюба, В.Чорновіл звернулися до присутніх із закликом встати на знак протесту проти порушення прав людини та арештів інтелігенції.

Окрім того, писалися звернення та відкриті листи. У 1968 р. 139 діячів науки, літератури, студентів, робітників (С.Параджанов, Л.Костенко, В.Стус, І.Драч, авіаконструктор О.Антонов та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС із листом у зв’язку з репресіями на Україні. У 1978 р. звернення в’язнів з мордовських таборів – вимагали виходу України з СРСР. Головні питання, які порушувалися у зверненнях стосувалися національної проблеми: становища України у складі СРСР, русифікації, утисків національної інтелігенції і культури тощо.

Влада відповідала новими арештами та репресіями. Заарештовували за спробу вивісити синьо-жовтий прапор: В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів, а М.Василів за виготовлення прапору 10 років.

Останнім способом протесту стало самоспалення. У 1968 р. Василь Макух (багаторічний в’язень ГУЛАГу) самоспалився на Хрещатику в Києві. В наступному році Микола Бориславський спробував повторити вчинок Макуха. При собі мав транспаранти: „Боріться за законні права української мови” та „Свободу діячам української культури”, але був заарештований і засуджений за свій вчинок на 2,5 роки. У 1978 р. на могилі Тараса Шевченка спалився Олекса Гірник із Калуша.

В 1965 р. почала впроваджуватися економічна реформа Косигіна, яка характеризувалася розширенням самостійності підприємств, відновленням галузевого принципу, посиленням стимулювання й господарського розрахунку. За 5 років продуктивність праці зросла на 37%, але водночас посилилася гіперцентралізація (постали монополісти: Держкомітет цін, Держкомітет поставок тощо), міністерства майже ніким не контролювалися і т.ін. Характерною рисою стало не лише повернення до колишньої централізованої системи управління, а й нестримне її розростання. Чисельність управлінського апарату за 20 років правління нового генсека зросла з 3 до 18 млн. осіб (в 6 разів).

Першорядне значення надавалося військово-промисловому комплексу. На середину 1970-х рр. на ВПК працювали до 80% машинобудівних заводів. На Харківщині на його частку припадало 72% продукції.

В цей час йшло інтенсивне постачання на світовий ринок енергоносіїв – нафти і газу. З 1960 по 1985 рр. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільшилася з 16,2 до 54,4% – забезпечення нафтодоларів. Однак, отримані кошти використовувались неефективно, стрімко падав добробут народу, на дефіцит перетворювалися навіть товари повсякденного вжитку. У 1981 р. у Києві відбулося 6 страйків, а в Прип’яті дійшло до масових заворушень, приводом до яких стала нестача продуктів харчування.

Слід відзначити першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, який займав цю посаду у 1963-1972 рр. Він вимагав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які б відповідали її внеску у загальносоюзний бюджет. Намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску русифікації. Однак, у травні 1972 р. його усунули з посади.

Новим секретарем ЦК став В.Щербицький. Його правління розпочалося із репресій та чисток. У 1973 р. з партії виключили 37 тис. людей. Осінь-весна 1972-1973 рр. нові судові процеси над дисидентами (до 90 людей). Офіційно проголошений курс на прискорення «злиття націй» призвів до посилення русифікації. В.Щербицький дав обіцянку М.Суслову за 5 років знищити українську мову. З’явилася вимога писати дисертації російською. Вага навчальної літератури для ВНЗ української мовою скоротилася з 86,9% у 1946 р. до 8% у 1980 р. У 1988 р. книги, видані українською мовою становили лише 3% від загальних тиражів. На 1988/89 – навчальний рік не залишилося жодної україномовної школи у Донецьку, Харкові, Одесі, Миколаєві, Луганську, Чернігові тощо.

Окрім того, надзвичайно гостро постали екологічні проблеми - місто Костянтинівка Донецької області зайняло 2-е місце у світі по рівню забруднення середовища. Україна займала 2,6% території СРСР, але тут було побудовано 40% атомних станцій. Сільське господарство - розорані землі до 82% всіх земель тощо.

3. Україна і процес «перебудови» в СРСР (1985-1991 рр.)

Після смерті 76-річного Л.Брежнєва (1982 р.) та його наступників 70-річного Ю.Андропова (1984 р.), 74-річного К.Черненка (1985 р.) до влади прийшов 56-річний М.Горбачов, якого в березні 1985 р. було обрано генеральним секретарем.

На середину 1980-х рр. системна криза охопила всі сфери життя СРСР. Тривала виснажлива гонка озброєнь, війна в Афганістані, розвиток економіки екстенсивними методами, переважання в Україні виробництва незавершеного циклу, брак нових технологій – все це руйнувало економіку країни та призводило до стрімкого падіння рівня життя населення. За темпами зростання основних фондів Україна опинилася на останньому 15 місті в СРСР у 1986 р. Центр відтепер орієнтується на розвиток Сибіру та Далекого Сходу. З 400 шахт Донбасу 140 не реконструювалися більше 20 років, а на 1985 р. таких стало 280. З України вимагали валові показники – наслідком стало виробництво товарів низької якості. У 1986 р. вироблені в Україні товари вищої категорії якості досягли лише 15,9% від загалу. Разом з тим, з кінця 1960-х до кінця 1980-х. рр. тіньовий сектор економіки СРСР зріс у 30 разів і становив 20% від національного доходу.

На квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС М.Горбачов вперше поставив питання потреби докорінних змін. Проголошено курс на здійснення радикального економічного реформування та демократизації суспільного життя. Кінцевою метою прорікалася побудова «гуманного, демократичного соціалізму», в якому ринкові закони було б поєднано з централізованим плануванням, політичний плюралізм із керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням СРСР.

В червні 1987 р. було проголошено програму реформи управління економікою. Розширювалися права підприємств. До Конституції було внесено зміни про перебудову вищих органів державної влади, виборчу систему, запровадження інституту президентства. Почалося формування багатоукладності: впровадження орендних та акціонерних форм господарювання, кооперативів, спільних підприємств. Було прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність. Однак, темпи зростання національного доходу та реальних доходів на душу населення продовжували падати. Проблемою реформування стало те, що М.Горбачов спробував реформувати політичну систему, зберігши однак, монополію КПРС на владу.

Хоча перебудова не досягла поставлених цілей, вона змусила пробудитися суспільство, яке усвідомило неможливість подальшого життя при тоталітаризмі. Складовою частиною процесу стало національно-державне відродження України. В умовах лібералізації почали виникати групи «зелених», політичні клуби, історико-просвітницькі організації «Меморіал», Товариство української мови ім. Т.Шевченка та ін. Їх діяльність одразу ж набувала політизованого характеру. У 1989 р. виникла перша масова політична організація, що перебувала в опозиції до компартії – «Народний рух України за перебудову» на чолі з поетом І.Драчем.

Політико-просвітницька акція організована Рухом «Живий ланцюжок», присвячена Акту злуки УНР і ЗУНР, отримала масову підтримку населення - 21 січня під національними прапорами стали, за різними підрахунками, від 450 тис. до 3 млн. осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. У значній мірі завдяки діяльності Народного руху в ряді міст відбувся демонтаж пам’ятників Леніну. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у Червонограді на Львівщині. З обласних центрів першим позбувся Леніна Тернопіль – 8 серпня 1990 р.

У 1990 р. в Україні вперше відбулися вибори на альтернативній основі. Демократичні сили – близько 40 неформальних організацій - згуртувалися у Демократичний блок, який і завоював ¼ мандатів. Одночасно з виборами до Верховної Ради відбулися вибори й до місцевих Рад. У Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях представники партійного апарату зазнали нищівної поразки і перейшли в опозицію. 16 липня 1990 р. новообрана Верховна Рада прийняла декларацію про державний суверенітет України. Декларація проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах, верховенство Конституції та законів республіки на своїй території.

Активну державотворчу позицію зайняла молодь - голодування студентів у Києві, яке тривало з 2 до 17 жовтня 1990 р., охопило 158 осіб з 24 міст України. Головними вимогами до Верховної Ради були: відмова від підписання нового союзного договору, відставка уряду, оголошення нових парламентських виборів, націоналізація майна КПРС та ВЛКСМ тощо. Парламент був змушений піти на уступки, але реалізована була лише відставка уряду.

Останньою спробою законсервувати ситуацію та повернутися до жорстких методів керівництва країною стала спроба державного перевороту групою заколотників на чолі із віце-президентом Г.Янаєвим 19 серпня 1991 р. Проте заколотники наштовхнулися на рішучий народний спротив і вже 21 серпня організатори перевороту визнали свою поразку.

24 серпня відкрилася позачергова сесія Верховної Ради України, яка проголосила незалежність України. 1 грудня 1991 р. проведений Всеукраїнський народний референдум 90,32% голосів засвідчив свою підтримку цього акту.

Події серпня-грудня 1991 р. стали кульмінацією мирної національно-демократичної революції в Україні. Попереду постали завдання розбудови незалежної держави.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. – К.: Академвидав, 2006. – С.487-579.

2. Губарев В.К. История Украины. Конспект лекций для студентов и преподавателей. – Донецк: ООО ПКФ «БАО», 2006. – С.279-351.

3. Касьянов Г. Незгодні: Українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр. – К.: Либідь, 1995. – 220с.

4. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. – Харків: Школа, 2007. – С.474-519.

5. Саржан А.О. Новітня історія Донбасу (1945-1999 рр.) – Донецьк: Сталкер, 1999. – 463с.

Дата добавления: 2014-01-06