Конструктивістський підхід

Інструментальний підхід

Його прихильники, орієнтуючись на сучасне становище народів, пояснюють збереження етнічної ідентичності людей потребами подолання відчуження, що виникає в сучасному суспільстві у зв’язку з посиленням масової культури, зниженням традиційної системи цінностей, прагматизацією буття. Це засвідчує спробу протиставити асиміляторським поглядам (згідно з якими етнічні аспекти у сучасному суспільстві перестають відігравати визначальну роль) концепцію збереження етнічної ідентичності навіть за техногенного суспільства. Саме через етнічну ідентифікацію у людини сучасного суспільства з’являється можливість реалізувати жагу соціальної справедливості, культурної стратифікації тощо.

В основу його покладено тезу, що для етнічного самовизначення замало лише безпосередніх, природних ознак — расових рис, фізіології, «уписуваності» у ландшафт. Для цього потрібні певні «доктринальні», ідеологічні конструкції, які породжуються свідомою діяльністю інтелектуальної еліти — письменників, вчених, політиків. Етнічність як почуття спільності зі своїм народом стає цілком сконструйованим поняттям (звідси — назва підходу), знаряддям досягнення вузьким колом лідерів здебільшого особистих, інколи навіть сумнівних цілей. Такий погляд уразливий для критики, оскільки історична практика свідчить здебільшого про перекручення первинних цілей лідерів національного руху в процесі реалізації їх доктрин.

Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність.

Етнічна ідентичність — відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Вона не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин. У зв’язку з цим в антропології та етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей. Ці зміни стосуються всіх груп, що контактують, але практика свідчить, що домінуюча культура змінюється найменше. Культурні меншини засвоюють (самостійно або під тиском обставин) основні елементи культури домінуючої групи — релігію, стереотипи поведінки, норми тощо. Наявність цих змін є підставою для тверджень про акультураційні стратегії в такому середовищі.

Трансформаційні етнічні процеси охоплюють зміни, що ведуть до зміни етнічної приналежності. Завершальним етапом їх є зміна етнічної самосвідомості. Трансформаційні етнічні процеси діляться на розділяючі і об'єднуючі. Розділяючі трансформаційні процеси направлені на відособлення етносів, формування незалежних держав. Прикладом тому може служити розпад багатонаціональної радянської держави на початку 90-х років XX століття і створення на його просторах самостійних держав. Об'єднуючі трансформаційні процеси протікають у вигляді консолідації, асиміляції і інтеграції.

Консолідацією називається злиття декількох самостійних споріднених по мові і культурі народів в єдиний, новий, крупніший етнос /міжетнічна консолідація/, або внутрішнє об'єднання народу за рахунок згладжування відмінностей між наявними групами /внутрішня консолідація/. Міжетнічною консолідацією може служити злиття східнослов'янських племен в єдину староруську народність в IX - XII століттях, а внутрішньоетнічною - стирання відмінностей, наприклад, між прусами, баварцями, саксонцями і іншими німецькими народностями в XIX - XX століттях.

Інтеграція (лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність. Асиміляція (лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. Інколи можлива часткова інтеграція культури меншин у простір титульної культури. Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень. Фактично вона є вираженням ізоляціоністської політики. Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи; щодо політики національних меншин використовують термін сепаратизм. Маргіналізація (лат. marginalis — межа, узбіччя) — ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо.

Здебільшого етнічна ідентичність може бути зафіксована та вивчена на рівні етнічних стереотипів.

Етнічний стереотип (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об’єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти.

Термін «стереотип» щодо соціальних явищ був запроваджений американським дослідником В. Ліппманом у 20-ті роки XX ст. і передбачав схематизоване, культурно зумовлене сприйняття навколишньої реальності, що дає змогу спрощувати процес світосприйняття, економлячи при цьому зусилля людини. Пізніше його почали використовувати і щодо проблемного поля етносоціології.

Вживання терміна «етнічний стереотип» можливе для окреслення уявлень, що склалися у певної етнічної спільноти стосовно іншої; при вивченні самоописів етнічної спільноти; при описі найхарактерніших рис світосприйняття етнічної спільноти. Наприклад, Ю. Бромлей твердить про існування «моделі світу» (характерної особливості бачення навколишнього простору та місця в ньому людини), властивої певній етнічній спільноті, спричиненої існуванням етнічних стереотипів.

Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу, водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися у часі та просторі.

Для свого стійкого існування вже на ранніх стадіях формування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації. На перших порах становлення етносу виражається в організації племінного типу, а згодом - в утворенні державності етносу. Плем'я - форма спільності людей, властива первіснообщинному ладу. У основі племені лежать родові стосунки. З розвитком виробничих і соціальних стосунків відбувається процес укрупнення племен, утворюються племінні союзи. Кровноспоріднені зв'язки поступово перестають бути основою етнічних спільностей. Все сильніше стають зв'язки соціальні. Витіснення родових стосунків товарними приводило до розпаду племен і до об'єднання їх в народності.

Народність — мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації.

Народності починають формуватися одночасно з консолідацією союзів племен. Згодом формується територіальна, мовна, культурна спільність з відповідною самоназвою, але народності не ототожнюються з державами, що починають формуватися, ні територіально, ні мовно.

Нація — особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості.

Важливою ознакою нації є внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування.

Нації утворюються шляхом об'єднання різних народностей на базі подолання феодальної роздробленості, формування капіталістичного виробництва, що вимагає глибокого розподілу праці, широких і міцних економічних зв'язків, єдиного ринку. Нації, як вищій формі розвитку етносу, властиві ті ж ознаки, що і народності: спільність мови, території, культури, традицій, психологічних особливостей. Проте, націям властиві специфічні характерні риси.

По-перше, представниками нації можуть бути люди або соціальні групи, які є громадянами однієї держави. Як правило, нація носить назву тієї народності, яка складає більшість населення країни. Так, назву української нації дала українська народність. Але в Україні проживають представники багатьох народностей. Маючи українське громадянство вони є тими соціальними групами, які входять до складу української нації. В той же час, українці за національністю, що живуть за кордоном і що є, наприклад, громадянами Канади, входять до складу не української, а канадської нації.

По-друге, для нації, як вже наголошувалося, характерна спільність економічних зв'язків, наявність міцного національного ринку. Стабільні економічні зв'язки як би скріпляють, консолідують етнічні стосунки усередині країни. Так, наявність характерних для кожної арабської держави економічних зв'язків, не дає можливості говорити про єдину арабську націю, проте, можна стверджувати, що існує алжирська, туніська, лівійська, єгипетська і інші нації, що сформувалися на основі однієї, в більшості своїй, арабській народності.

По-третє, далеко не останню роль у визначенні приналежності до нації, грає психологічний чинник, що виявляється в самоусвідомленні індивіда причетності до нації. Людина, що є громадянином країни і що не приймає її культури, традицій, ментальності, мови, навряд чи може вважатися за представника її нації. Видну роль в національній самосвідомості грає уявлення про спільність походження і історичні долі вхідних в націю людей, участь в історичних подіях /особливо в боротьбі за свободу проти чужоземних загарбників/, відчуття причетності до інтересів Вітчизни.

У соціологію етносу входить ще одна категорія - народ. Будучи однокорінним із словом "народність" це поняття несе на собі декілька інше смислове значення. Строго в науковому сенсі народ представляє соціальну спільність, що включає на різних етапах історії ті соціальні прошарки і групи, які по своєму об'єктивному положенню здатні брати участь у вирішенні завдань прогресивного розвитку суспільства. Таким чином поняття "народ" швидше за все носить не етнічну, а соціально-політичну ознаку.

Україна - найбільша держава Європи - має найбільшу територію - 603,7 тис. кв. км., а за чисельністю населення - 49,5 млн. чоловік займає п'яте місце. Українці - другий за чисельністю /після росіян/ слов'янський етнос. Близько 16 млн. українців проживають за межами України. По етнічному складу населення нашої країни достатнє різноманітне. Динаміка чисельності і етнічний склад обумовлені складними політичними і соціально-економічними умовами її розвитку спочатку у складі Російської імперії, а потім як союзної республіки СРСР.

Велику частку населення України завжди складали українці. Проте в XX столітті питома вага українців неухильно скорочувалася: в середині 20-х років вони складали 80,6 відсотків, в кінці 50-х років - 76,8 відсотків, на початку 90-х - 72,7 відсотка. Одночасно збільшувалося число росіян, що проживають в Україні: якщо на початку 20-х років їх налічувалися 3 млн. чоловік, то в кінці 80-х - більш 11 млн. Історично склалося так, що сільське населення переважно українське, а крупні міста і окремі регіони, такі як Південь і Схід України, - росіяни.

По етнічному складу населення України достатнє різноманітне. Тут проживають представники більше 130 національностей. Більшість населення українці - 39 млн. чоловік. Друга за чисельністю етнічна група - росіяни /11 млн. чол./. Помітна чисельність і інших народів: євреїв, поляків, болгар, молдаван, гагаузів, кримських татар, румун, словаків, угорців і інших.

Міжнаціональні стосунки є важливим чинником соціального розвитку України. Характер міжнаціональних стосунків визначається державною політикою в соціально-економічній, політичній, культурній і релігійній сферах. Несправедливість в будь-якій з сфер суспільного життя може привести до національних конфліктів, якщо не враховуються інтереси різних етносів.

Проте зовсім не означає, що в Україні викорени всі причини можливих конфліктів. Головний з них - складна соціально-економічна обстановка в країні. Особливої уваги вимагає до себе проблема облаштування кримськотатарського населення. Делікатність стосунків слов'ян і кримських татар полягає в тому, що ці народи належать до різних суперетносів /християнсько-європейського і мусульмансько-азіатського/, які не схильні до тенденцій асиміляції.

Небезпека посилення етнічних суперечностей криється також в націоналістичних проявах. На сучасному етапі Україна розвивається як суверенна, незалежна держава. Тому, прояв націоналістичних елементів, на основі яких йде процес становлення державності, представляє об'єктивну закономірність. Важливо, щоб націоналістична ідеологія української винятковості, пріоритету одного народу над іншими не знаходила підтримку не лише в офіційних кругах держави, але також в громадських організаціях, політичних партіях, соціальних рухах.

Гармонія міжнаціональних стосунків залежатиме від реального забезпечення прав національних меншин, обліку їх соціальних і культурних інтересів, рівноправного співіснування української і інших мов тих народностей, які проживають на території нашої країни.

Дата добавления: 2014-01-06