Поняття та види права природокористування

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

Источники загрязнения гидросферы

Запасы воды на Земле

Загрязнение гидросферы. Контроль и управление качеством воды.

Гидросфера - прерывистая водная оболочка Земного шара, расположенная на поверхности и под толщей земной коры, со­стоящая из океанов, водных объемов суши и включающая скопления воды в твердой фазе.

Самый крупный объект потребления воды - сельское хозяйство, затем идет промышленность, энергетика, коммунальное хозяйство. Огромное количество воды идет на орошение полей.

Живые организмы не могут обходится без воды. Она входит в состав клеток и тканей всего живого.

На хозяйственно-пищевые нужды в стране расходуется 10% всего водного потребления.

30

Вода составляет 0,25% массы планеты или 16 млрд. м³. Основная ее часть, 13 млрд. м³, рассредоточена и надежно законсервирована в глубинных слоях и в ледниках. Поверхностные воды составляют 1,46 млрд. м³, из них большая часть - 1,37 млрд. м³ - соленые воды морей и океанов. Доступные для использования (пресные) воды составляют 0,2 млн. м³, но 60 млн. м³ -подземные воды.

Вода используется для питья, как сырье производства энергии, для сельского хозяйства как транспортные артерии, для разведения рыб.

Различают водопользование и водопотребление.

Водопользование - когда вода, оставаясь в водоемах, является средой или механическим источником энергии. Водопотребление - забор воды из водоемов или водотоков, при этом не только без­возвратно расходуется часть воды, но и загрязняется водостоками.

Наибольшую ценность представляют пресные воды. Вода постоянно участвует в круговоротах.

Городские сточные воды: моющие средства, микроорганизмы, промышленные стоки. При технологических процессах различают сточные воды:

а) реакционные, т.е. образованные в процессе реакции;

б) воды, содержащие сырье исходных продуктов;

в) промышленные воды;

г) воды-экстрагенты, - абсорбенты;

д) охлаждающие воды;

е) бытовые воды;

ж) атмосферные осадки.

Загрязнение водных объектов более опасно, чем атмосферы, т.к.:

1. процесс регенерации или самоочищения протекает гораздо
медленнее;

2. источники загрязнения водных объектов более разнообразны;

3. естественные процессы в воде сами по себе более чувствительны к загрязнению.

31

1. Історичні форми взаємодіїї суспільства і природи.

2. Екологічна криза.

3. Екологічна політика України.

4. Сучасни концепції екологічного права.

Природа і суспільство як дві особливі системи перебу­вають у тісній взаємодії, взаємозв'язку. Людина є невід'ємною частиною природи, продуктом її еволюційного розвитку, висту­паючи стосовно природи об'єктом її впливу і суб'єктом, який сам впливає на природу, споживає її, видозмінює. Існування люди­ни, всього людського суспільства неможливе без взаємодії з природою та без впливу на неї. Суспільство, яке відображає вищу форму руху матерії, може існувати і розвиватися тільки в ото­ченні природи і при умові постійної взаємодії з нею. Задоволь­няючи свої потреби, люди впливають на природу. В процесі ви-робничо-господарської діяльності людини частина природи вилу­чається, змінюючи свої форми. Одночасно відбуваються зміни в самій природі, часто негативні. При цьому суспільство впли­ває на природу свідомо, цілеспрямовано, на відміну від стихій­ного характеру впливів природи на стан суспільства. Зміна, зни­щення, деградація навколишнього природного середовища в кін­цевому рахунку можуть призвести до загибелі самого людсько­го суспільства.

У науковій літературі розглядають поняття форм взаємодії суспільства і природи. Зокрема, виділяють дві основні форми такої взаємодії: споживання природи, використання її для своїх потреб (економічна форма) та охорона, відновлення довкілля (екологічна). Ї х можна доповнити ще двома формами: біологіч­ною, яка полягає в задоволенні людиною своїх фізичних, біоло­гічних та інших фізіологічних потреб на засадах перебування в природному середовищі, та духовною, яка ґрунтується на куль­турному та естетичному сприйнятті природи.

Великомасштабна діяльність людини по відношенню до при­роди призвела до стану екологічної кризи, при якому до межі загострилися суперечності між інтересами суспільства в спо­живанні і використанні природи і екологічними вимогами охо­рони довкілля. В розвинутих країнах вже давно б'ють на сполох з проводу екологічної кризи, що дедалі загострюється, причому не лише в окремій країні, але і в межах всієї планети. її проява­ми є висока забрудненість повітря у великих містах, виснажен­ня природних ресурсів, зниження родючості грунтів, погіршен­ня здоров'я людей під впливом факторів середовища перебу­вання. Серед глобальних проблем, як правило, називають зміну клімату, температурних характеристик в окремих регіонах планети, загибель тропічних лісів — основних виробників кисню, підвищення рівня Світового океану, перевиробництво відходів та багато інших. Перетворена людиною природа негативно впли­ває на саму людину. Тому нині діяльність щодо охорони довкіл­ля набуває пріоритетного значення для всіх держав і здійсню­ється, в тому числі, і за допомогою правових форм в рамках дер­жавної екологічної політики та міждержавного співробітництва в цій галузі.

Розвиток і становлення діяльності щодо охорони природи, її форм і проявів відбувалося протягом тривалого історичного періоду. Ідея охорони природи виникла ще в XIX ст. і розгляда­лась як захист пам'яток природи від знищення, пошкодження (консервативна охорона). Взагалі вперше на офіційному рівні термін «охорона природи» прозвучав у 1913 р. на параді біоло­гів у Швейцарії. У ЗО—40-і рр. XX ст. розвивається друга форма охорони навколишнього середовища — раціональне використання природних ресурсів. У 50—60-х рр. проблема раціонального ви­користання природних ресурсів переростає в захист, відновлен­ня, оздоровлення навколишнього середовища (третя форма охоро­ни довкілля). На відміну від попередніх форм, де безпосереднім об'єктом охорони були природні об'єкти та їх ресурси, тут безпо­середнім об'єктом захисту навколишнього природного середо­вища стає людина, її життя, здоров'я та генетичне майбутнє.

У 70-х рр. XX ст. до поняття «охорони природи» включали­ся наступні форми: раціональне природокористування, збере­ження в недоторканості заповідних територій, відновлення про-дуктивних сил природи.

З кінця 80-х рр. XX ст. до економічного та екологічного аспектів екологічної проблеми додається ще третій — соціаль­ний, на підставі чого було виокремлено ще одну форму еколо­гічної діяльності — забезпечення екологічної безпеки, яка без сум­ні ну заслуговує на увагу.

У буквальному перекладі слово «екологія» означає вчення про дім, місце, де ти живеш. Уперше в науковий обіг це поняття ввів німецький вчений Геккель у 1866 р. Воно визначалось як вчення про взаємодію живих організмів з середовищем, в яко­му вони існують, і розглядалось вузько в рамках біології. Свою популярність термін «екологія» одержав недавно — в середині XX ст., коли надто загострились відносини між природою і лю­диною.

Екологію в широкому розумінні можна визначити як вчен­ня про взаємодію живих організмів, в тому числі людини, з на­вколишнім природним середовищем. На сьогодні розрізняють різні її види: біоекологія (в біології), геоекологія (в географії), інженерна екологія (н геології), соціальна екологія (в соціоло­гії). Одним з її проявів с також правова екологія, зокрема еко­логічне право.

ТЕМА 2: Екологічне право як самостійна галузь права

1. Предмет екологічного права. Погяття екологічних відносин.

2. Метод екологічного права.

3. Форми проявлення екологічного права.

4. Поняття екологічних правовидносин.

Основними критеріями виділення та відокремлення галузі права в теорії права традиційно вважається предмет і ме­тод правового регулювання. Предметом правового регулюван­ня є сукупність суспільних відносин, які регулюються правом. Предметом правового регулювання екологічного права є екологіч­ні відносини, тобто відносини, які складаються у сфері взаємодії людини (суспільства) і природи з приводу використання, охоро­ни природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Ю. С. Шемшученко в одному з останніх підручників з еко­логічного права України обґрунтовує, що визначальними для предмета екологічного права як комплексної галузі є такі групи суспільних відносин: а) відносини щодо охорони навколишньо­го природного середовища; б) відносини щодо використання природних ресурсів; в) відносини щодо забезпечення екологіч­ної безпеки; г) відносини щодо формування, збереження та ра­ціонального використання екомережі.

Відмінність підходів до аналізу предмета екологічного пра­ва визначається складністю відносин, що ним охоплюються, і, по-суті, включають декілька видів відносно самостійних і одно­часно взаємопов'язаних суспільних відносин у галузі взаємодії суспільства і природи. При цьому слід пам'ятати, що незважаю­чи на можливість класифікації екологічних відносин вони, як за­значає Ю. С. Шемшученко, є різноманітні за змістом, але наді­лені органічною єдністю, цілісністю, вони єдині.

Під методом правового регулювання розуміють сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспіль­ні відносини.

У теорії права традиційно виділяють два основних мето­ди правового регулювання: адміністративно-правовий (метод владного підпорядкування) і цивільно-правовий (метод рів­ності).

Із специфіки об'єктів правового регулювання екологічного права випливає, що найбільш прийнятним для цієї галузі є адміністративно-правовий метод, який дає можливість максимально забезпечити виконання екологічних приписів шляхом встанов­лення обов'язків, заборон, відповідальності тощо.

Разом з тим в екологічному праві застосовується і цивіль­но-правовий метод, зокрема, при регулюванні відносин власнос­ті на природні об'єкти, при сумісному використанні природних об'єктів, відшкодуванні завданої шкоди.

Також в екологічному праві сьогодні все частіше послугову­ються економічним методом, тобто застосовують вплив на су­б'єкта через його матеріальну зацікавленість в охороні довкілля (шляхом встановлення податкових пільг, дотацій тощо).

Особливим для екологічного права вважають також метод екологізації. Його застосування зумовлене специфікою предме­та та об'єктів екологічного права і передбачає, що будь-яка ді­яльність, пов'язана з навколишнім середовищем, повинна здійс­нюватись з урахуванням законів природи і підпорядковуватись їм, що, в свою чергу, повинно відображатись і в правовому регу­люванні.

Отже, екологічне право використовує в сукупності різні мето­ди правового регулювання за пріоритету імперативного (адміні­стративного, владного) методу.

Таким чином, екологічне право має специфічні для нього предмет і метод правового регулювання, на основі яких воно ви­діляється в окрему галузь права. Отже, екологічне право є окремою самостійною галуззю пра­ва, що охоплює систему правових норм, які регулюють екологічні відносини у сфері взаємодії людини і природи з приводу раціона­льного використання, охорони, відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Елементами екологічного права як галузі права виступають підгалузі, інститути, підінститути та норми права, які в свою чергу об'єднані в Загальну, Особливу та Спеціальну частини.

У системі права України екологічне право існує не відособ­лено, а взаємодіє з іншими галузями права.

ТЕМА 3: Правове забезпечення принадлежності об'єктів екологічного права

1. Поняття і види об'єктів екологічного права.

2. Поняття і зміст навколишнього природного середовища.

3. Диференційовані об'єкти екологічного права.

4. Поняття та види екологічних прав громадян.

Об'єкти екологічного права — це певні природні блага, умови, елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права.

Основним загальним об'єктом екологічного права виступає «навколишнє природне середовище». Слід зазначити, що в нау­ковій літературі і в законодавстві зустрічаються ряд суміжних, але не тотожних понять: природа, навколишнє середовище, нав­колишнє природне середовище, довкілля (вперше вжите в Кон­ституції України 1996 р.).

Природа — це природне середовище у вузькому розумінні цього слова, об'єктивна реальність, що існує незалежно від сві­домості людини як наслідок еволюційного розвитку матеріаль­ного світу і складається з природних екологічних систем. Інши­ми словами, «це сукупність об'єктів і систем матеріального сві­ту в їх природному стані, що не є продуктом трудової діяльності людини».

Поняття «навколишнє природне середовище» вживається виключно, щоб підкреслити віднесення поняття «нав­колишнє середовище» саме до природи, що навколишнє природ­не середовище — це поняття, яке позначає проміжний стан при­роди перед перетворенням її в навколишнє середовище. Нині констатується, що аналіз законодавства в історичному аспекті переконує, що в екологічному праві поняття «природа» і «нав­колишнє середовище» тотожні. Навколишнє середовище може бути визначене як навколишнє природне середовище (приро­да), тобто сукупність природних комплексів, природних об'єк­тів і природних ресурсів, включаючи атмосферне повітря, води, землю, ґрунти, надра, тваринний і рослинний світ, а також клі­мат і навколоземний космічний простір, в їх взаємодії та взаємо­зв'язку.

При цьому в системі об'єктів екологічного права традиційно розрізняють поняття «природний об'єкт» і «природний ресурс».

Природний об'єкт є певною мірою умовним правовим по­няттям, яке дає можливість індивідуалізувати певну частину природного середовища, щоб визнати її об'єктом екологічного права. Це завершений екологічний комплекс з властивими йому функціями, який нерозривно пов'язаний і взаємодіє з іншими елементами довкілля. Поняття «природний об'єкт» порівнюють з поняттям «особа» в цивільному праві або «річчю». Це свого роду абстракція, що відображає будь-яку індивідуальну (офі­ційно виділену) частину природної речовини.

При цьому, щоб бути об'єктом екологічного права, природ­ний об'єкт повинен відповідати таким ознакам, які були трива­лий час своєрідними стандартами при характеристиці природ­них об'єктів:

1) природне походження (хоча допускається і застосування людської праці, наприклад посадка дерев);

2) екологічний взаємозв'язок із навколишнім природним се­редовищем (повітря в закритих приміщеннях не є об'єктом еко­логічного права);

3) виконання функцій життєзабезпечення (ті природні ком­поненти, процеси, що суперечать інтересам людини, не входять до об'єктів екологічного права, наприклад землетруси, повені тощо.

Природні ресурси — це певна сукупність запасів природних речовин, природної енергії чи певна корисна властивість при­родного об'єкта, які використовуються суспільством для задо­волення своїх потреб (це джерело споживання людиною приро­ди). Так, запаси деревини — природний ресурс, а ділянка лісу — природний об'єкт; природні енергетичні запаси води — природ­ний ресурс, а річка — природний об'єкт, корисні копалини — природний ресурс, а надра — природний об'єкт.

Традиційним в еколого-правових нормах є застосування сло­восполучень «раціональне використання природних ресурсів» і «охорона природних об'єктів».

Крім наведених вище об'єктів екологічного права, додатко­вим об'єктом виступає життя і здоров'я людини, яка проживає і перебуває в тісному зв'язку з навколишнім природним середо­вищем та зазнає його безпосереднього впливу, т.е. екологічни права громадян.

В Конституції України основні з цих прав набули конституційного характеру. Так, ст. 50 Конституції вста­новила: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я дов­кілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформа­ції про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.»

Отже, екологічні права громадян України є самостійною гру­пою прав у галузі екологічних відносин, що закріплені Конститу­цією України і Законом України «Про охорону навколишнього при­родного середовища» і становлять сукупні можливості поведін­ки громадян України у сфері приналежності, використання при­родного середовища, придатного для нормального іаіування лю­дини, а також збереження, відтворення і покращання цього се-редовища.

Екологічним правам кореспондуються екологічні обов'язки.

На конституційному рівні екологічні обов'язки закріплені в ст. 66 Конституції України, яка встановлює: «Кожен зобов'я­заний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, від­шкодовувати завдані збитки».

ТЕМА 4: Джерела екологічного права

1. Понятя джерел екологічного права та їх види.

2. Комплексні нормативні акти всистемі екологічного права.

3. Диференційовані джереа екологічного права.

4. Міжнародно-правові норми.

Поняття «джерела екологічного права» випливає із за­гального поняття «джерела права», виробленого теорією права. Джерелами права є форми, способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. В Україні домінуючим джерелом права є нормативно-правовий акт, а також ратифікований Украї­ною міжнародно-правовий договір (угода).

Отже, джерелами екологічного права України є прийняті упов­новаженими державними органами чи органами місцевого само­врядування нормативно-правові акти та ратифіковані міжна­родно-правові договори, що регулюють екологічні відносини.

Нормативно-правові акти як джерела екологічного права України не є однорідними. їх можна структурувати за юридич­ною силою, предметом регулювання, структурою, формою тощо. Зокрема, за юридичною силою в системі нормативно-правових актів України виділяють такі:

Конституцію України як основний закон держави. Вона за­кріплює основи суспільного ладу, загальні засади державної по­літики, в тому числі в галузі екології. Ключове значення для ре­гулювання екологічних відносин мають безпосередньо статті 13, 14, 16, 50, 66 Конституції України та ряд інших статей загально­го характеру, що забезпечують основоположне регулювання су­спільних відносин, у тому числі екологічного характеру.

Закони України. Особливістю законів як джерела екологіч­ного права є високий ступінь кодифікації. Основну масу в сис­темі екологічних законів становлять поресурсові кодекси — Зе­мельний кодекс України, Лісовий кодекс України, Водний ко­декс України, Кодекс України про надра, а також поресурсові закони — Закон України «Про охорону атмосферного повітря», Закон України «Про тваринний світ», Закон України «Про рос­линний світ», Закон України «Про природно-заповідний фонд України».

Слід зауважити, що Закон України «Про охорону навколи­шнього природного середовища», прийнятнії 25 червня 1991 р., є основним галузевим актом екологічного законодавства. В ньо­му знайшла втілення ідея комплексного підходу до регулювання природоохоронних відносин і саме з його прийняттям був запо­чаткований новий етап становлення екологічного права України. Він містить головні принципові положення в галузі викорис­тання і охорони природних об'єктів та навколишнього природ­ного середовища в цілому. Хоча він за структурою не є кодек­сом, але його можна віднести до комплексних, узагальнюючих нормативно-правових актів.

У системі законів як джерел екологічного права можна також виділити закони загального, інтегрованого характеру. Це, зокре­ма, Закон України «Про екологічну експертизу», Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та ін. Друга гру­па — названі вже поресурсові (спеціалізовані) закони і кодекси.

Підзаконні нормативно-правові акти, а саме:

1) постанови Верховної Ради України (наприклад, постанова Верховної Ради Укра­їни від 5.03.1998 р. «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»);

2) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України (на­приклад, постанова Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 р. «Про затвердження Положення про державну систему моніто­рингу довкілля»);

3) укази і розпорядження Президента України (наприклад, Указ Президента України від 27.12.2005 р. «Про Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України»);

4) інструкції, накази міністерств, державних комітетів та ін­ших органів центральної виконавчої влади.

5) рішення і розпорядження органів місцевого самовряду­вання і місцевих органів виконавчої влади.

Особливе місце серед джерел екологічного права займають міжнародно-правові акти, зокрема, міжнародні угоди за участю України. Згідно з Конституцією України і Законом України «Про міжнародні договори України» укладені і ратифіковані міжнародні договори становлять невід'ємну частину національно­го законодавства України. Серед них, наприклад, Конвенція ООН «Про охорону біологічного різноманіття», прийнята у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро і ратифікована Україною 29.11.1994 р., Конвен­ція про водно-болотні угіддя, що підписана у 1971 р. в Рамсарі (Іран) і ратифікована 29.10.1996 р. Міжнародно-правовими уго­дами регулюються екологічні питання, що мають планетарний характер і не можуть ефективно регулюватись лише законодав­ством однієї чи декількох країн.

ТЕМА 5: ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ

1. Поняття та основні ознаки права власності на природні ресурси.

2. Форми права власності на природні ресурси.

3. Підстави виникнення права власності на природні ресурси.

4. Форми і методи охорони права власності на природні ресурси.

Інститут права власності детально досліджується в юри­дичній науці і є традиційним для правової системи. Право влас­ності на природні ресурси повністю базується на загальному ци­вільно-правовому інституті права власності.

Взагалі власність — це економічна категорія, що вказує на приналежність певних матеріальних благ конкретному індиві­ду, визнання їх «своїми» на відміну від «чужих». В юридичному значенні власність розрізняють:

— в об'єктивному розумінні (як сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном);

— в суб'єктивному (як закріплена законом можливість су­б'єктів володіти, користуватись, розпоряджатись належними йому об'єктами власності).

Відповідно, право власності на природні об'єкти та їх ре­сурси в об'єктивному розумінні — це система правових норм,що регулюють відносини власності на природні об'єкти та їх ресурси;

право власності на природні об'єкти та їх ресурси в суб'єк­тивному розумінні — це врегульована нормами права можливість суб'єкта володіти, користуватись і розпоряджатись належни­ми йому природними об'єктами та їх ресурсами.

Природні об'єкти як об'єкти права власності мають свою спе­цифіку на відміну від будь-яких інших матеріальних цінностей і благ:

— вони є об'єктами природного походження і не створюють­ся людською працею;

— природні ресурси не підлягають простому відтворенню в процесі виробництва як товар, частина з них взагалі є вичерп­ними і не відтворюваними;

— на відміну від товарно-матеріальних цінностей природні об'єкти не мають вартості, вони не є майном у власному розу­мінні;

— більшість природних об'єктів не можна перемістити в прос­торі, окремі з них навіть неможливо виокремити, обмежити, ін­дивідуалізувати;

— природні об'єкти мають особливе значення для держави і суспільства в цілому тому, що вони є природною основою, ба­зою функціонування людського суспільства і забезпечують са­ме його існування;

— всі природні об'єкти існують в нерозривному зв'язку між собою, з навколишнім природним середовищем, природними еко­системами, розвиваються за об'єктивними законами природи.

Ця специфіка обов'язково має бути врахована при визна­ченні режиму власності на природні об'єкти, при встановленні механізмів його реалізації, які забезпечують попередження не­гативних, а тим більше незворотних впливів на природу, здійс­нюються з урахуванням об'єктивних закономірностей існуван­ня екосистем.

Вихідні положення права власності на природні об'єкти за­кріплені в Конституції України, яка виділяє їх в системі всіх об'єктів власності, встановлюючи щодо них особливий право-вий режим власності Українського народу. Відповідно до ст. 13 Конституції України — «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси ЇЇ континентального шельфу, ви­ключної (морської) економічної зони є об'єктами права власно­сті Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місце­вого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону».

Аналіз відносин власності на природні об'єкти та їх ре­сурси містить характеристику їх суб'єктів, об'єктів та змісту.

Суб'єкти права власності на природні об'єкти та їх ресурси. Первинним суб'єктом права власності згідно з Конституцією України є Український народ. Теоретично свої повноваження він може реалізувати шляхом вирішення відповідних питань на референдумі. Однак фактично, як і визначає сама Конституція під імені Українського народу, права власника здійснюють ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування в ме­жах, визначених Конституцією. При цьому органи державної вла­ди виступають від імені держави як суб'єкта права державної власності відповідно до ст. 326 ЦК України, а органи місцевого самоврядування, створені територіальними громадами, здійсню­ють управління майном, що є у комунальній власності (ст. 327 ЦК України). В законодавстві, на жаль, не достатньо чітко роз­межовані управлінські повноваження між центральними і міс­цевими органами влади та органами місцевого самоврядування. Суб'єктами приватної власності за загальним правилом є фізич­ні та юридичні особи. Найбільш детально регулювання суб'єкт­ного складу відносин власності здійснено в Земельному кодек­сі України стосовно земель (статті 80—86 Земельного кодексу України).

Об'єкти права власності. До об'єктів права власності нале­жать природні об'єкти та їх ресурси, а саме:

— земля, а точніше земельна ділянка, тобто частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташуван­ня, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу України). Розділ 3 Земельного кодексу дає переліки категорій земель, які можуть перебувати в державній, комунальній чи при­ватній власності;

— надра, які включаються в державний фонд надр (статті 4, 5 Кодексу України про надра). Частиною державного фонду надр є державний фонд родовищ корисних копалин. Для правового режиму корисних копалин має значення їх поділ на корисні ко-палини загальнодержавного та місцевого значення, притаманний і для інших природних ресурсів, про що детально буде сказано в ()собливій частині;

— ліс. Відповідно до ст. 1 Лісового кодексу України всі ліси на території України становлять лісовий фонд України. Що­правда широке визначення лісу, яке дається в ст. 1 Лісового ко­дексу України і охоплює пов'язані з власне лісом (деревами та чагарниками) самостійні природні об'єкти — грунти, тварин, тра­в'яну рослинність, мікроорганізми, не зовсім підходить для ви­знання лісу в такому значенні єдиним об'єктом власності, оскіль­ки названі окремі природні об'єкти є в той же час самостійними об'єктами власності. Об'єктами «лісової» власності є також лі­сові ресурси — деревина, технічна і лікарська сировина, кормо­ві, харчові та інші продукти лісу;

— води (водні об'єкти), які в сукупності становлять водний фонд України (ст. З Водного кодексу України);

— об'єкти тваринного світу, визначення яких дається в ст. З Закону України «Про тваринний світ»;

— території та об'єкти природно-заповідного фонду, склад якого визначений в ст. З Закону України «Про природно-запо­відний фонд України» та інші природні об'єкти та комплекси.

Зміст права власності складають три правомочності: воло­діння, користування і розпорядження. Вони реалізуються і у від­носинах власності на природні об'єкти. Однак у цьому випадку слід пам'ятати про особливості об'єктів власності, які зумовлю­ють певні екологічні обмеження при їх реалізації. Це, наприклад, недопустимість зміни цільового призначення використання при­родного об'єкта, можливість припинення права власності у ви­падку порушення екологічних вимог тощо. У найбільш повно­му обсязі вказані правомочності реалізуються органами держав­ної влади при здійсненні права державної власності.

ТЕМА 6: ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

2. Право загального і спеціального природокористування та їх ознаки.

3. Правові форми використання природних ресурсів в орендних правовідносинах.

4. Підстави припинення права природокористування.

Право природокористування — один із базових, тради­ційних інститутів екологічного права, який був предметом де­тального наукового аналізу в радянський період як щодо окре­мих природних об'єктів, так і в комплексі. Сьогодні в його змі­сті з'явилися нові аспекти, що зумовлені змінами в політичній, економічній та правовій системах української держави. Це роз­ширення кола суб'єктів природокористування, поява нових форм природокористування, зокрема орендної, реалізація принципу платності тощо.

Право природокористування розрізняють в різних значеннях: — як об'єктивне право — тобто правовий інститут — су­купність правових норм, що регулюють відносини з приводу екс­плуатації, використання корисних властивостей природних об'єк­тів, порядку, умов надання, експлуатації та припинення використання природних об'єктів. Він охоплює норми, що регулюють використання окремих, диференційованих природних об'єктів, правове регулювання яких теж встановлене окремими самостій­ними законодавчими актами і за своїм змістом має комплексний характер;

— як суб'єктивне право — можливість, що належить конкре­тному природокористувачу і спрямована на задоволення різно­манітних інтересів і використання різних властивостей довкіл-ля — економічних, екологічних, оздоровчих, естетичних тощо;

— як правовідносини — врегульовані нормами права суспільні відносини щодо використання корисних властивостей природ­них об'єктів, змістом яких є відповідні права та обов'язки приро-докористувачів.

У процесі використання природних об'єктів у першу чергу задовольняються економічні, споживацькі інтереси суспільства. Разом з тим процес використання людиною природи обов'яз­ково повинен враховувати екологічні вимоги охорони природи, здійснюватись економно, раціонально, не порушувати стану еко­логічної рівноваги. Відповідно, обов'язковою вимогою права при­родокористування є раціональний з екологічної тачки зору ха­рактер природокористування, що в подальшому повинен бути закріплений в правових нормах, які регулюють процес приро­докористування.

У науковій літературі і в законодавстві виділяють різні види права природокористування в залежності від різних під­став поділу.

За видами природних об'єктів, які використовується, можна виділяти:

— право землекористування;

— право лісокористування;

— право водокористування;

-право користування надрами;

— право користування тваринним світом;

— право користування рослинним світом;

— право користування територіями і об'єктами природно-за-повідного фонду.

За строками здійснення природокористування розрізняють:

— постійне (коли термін користування не визначений);

— тимчасове, яке, в свою чергу, поділяється на:

— довгострокове (в залежності від виду об'єкта законодав­ство передбачає різні максимальні строки довгострокового ко­ристування — до 25 років для водокористування, лісокористу­вання, до 50 років для користування надрами);

— короткострокове (до 3 років для водокористування, лісо­користування, до 5 років для користування надрами).

За підставами виникнення:

— первинне (похідне від права власності),

— вторинне (похідне від первинного користування). Такий поділ характерний для водокористування і прямо пе­редбачений ст. 42 Водного кодексу України.

За режимом користування:

а) спільне (користування визначеною частиною природного об'єкта одночасно кількома суб'єктами — забір води з річки);

б) відособлене (користування об'єктом, з боку одного, чітко визначеного користувача, — користування виділеною і відведе­ною в натурі земельною ділянкою).

Певною специфікою характеризується право користування природними об'єктами на умовах оренди. Його особливості по­лягають в тому, що оренда передбачена не для всіх природних об'єктів, вона містить специфіку в оплаті користування; більш чіткіше визначає права, обов'язки, відповідальність природоко-ристувача, обмеження та інші умови користування. Природоко­ристування на умовах оренди передбачене Земельним кодексом України (ст. 93), Водним кодексом України (ст. 51), Лісо­вим кодексом України (ст. 18).

Основною є класифікація права природокористування на:

— загальне природокористування;

— спеціальне природокористування.

Загальне природокористування — це використання люди­ною природи з метою задоволення своїх життєво необхідних по­треб (купання в річці, збирання в лісі грибів, ягід для власного споживання).

Спеціальне природокористування — виробничо-господар­ське використання природних об'єктів (видобування корисних копалин, рубка лісу).

Ознаками (особливостями) загального природокористуван­ня є:

— метою природокористування виступає необхідність задо­волення життєво необхідних, природних потреб людини;

— суб'єктами його здійснення виступають фізичні особи, гро­мадяни;

— природні об'єкти не закріплюються за конкретними осо­бами;

— для його здійснення не потрібно одержання спеціального дозволу від компетентних державних органів;

— безоплатний характер.

Ознаками (особливостями) спеціального природокористу­вання є:

— метою природокористування є здійснення виробничо-гос-подарської чи іншої спеціальної діяльності;

— суб'єкти природокористування — підприємства, організа­ції, громадяни, наділені спеціальною екологічною правосуб'єкт-ністю;

— закріплення відособленої частини об'єкта за окремою осо­бою на праві користування чи оренди;

— необхідність отримання спеціального дозволу для вико­ристання природного об'єкта;

— оплатний характер.

Змістом відносин природокористування є взаємні пра­ва та обов'язки природокористувачів. У системі прав та обов'яз­ків природокористувачів можна виділяти загальні та спеціальні права та обов'язки.

Загальні права та обов'язки — це такі, що властиві всім суб'єк­там природокористування незалежно від видів об'єктів.

Спеціальні права та обов'язки визначаються в залежності від природного об'єкта і належать користувачам тільки конкретно­го природного об'єкта (землі, надр, вод тощо).

Загальними правами природокористувачів є наступні:

— використовувати природні об'єкти відповідно до їх цільо­вого призначення;

— експлуатувати корисні властивості природних ресурсів;

— передавати ресурси у вторинне користування на умовах, визначених законом;

— отримувати компенсацію за поліпшення якості природних ресурсів у разі їх вилучення;

— подавати до суду позови про відшкодування шкоди, запо­діяної користувачам.

Загальними обов'язками природокористувачів виступають на­ступні:

— забезпечувати цільове використання природних ресурсів; —- раціонально використовувати природні ресурси;

— здійснювати заходи по охороні природних об'єктів;

— своєчасно вносити плату за спеціальне природокористу­вання;

— не порушувати прав інших природокористувачів;

— компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням і негатив­ним впливом на природу.

Підставами виникнення відносин природокористування є відповідні юридичні факти. Для загального природокористу­вання таким юридичним фактом є волевиявлення суб'єкта на основі чинної правової норми, яка передбачає і дозволяє здійс­нювати таке користування. Для спеціального природокористу­вання потрібен певний юридичний склад (при цьому для кожного окремого виду він має свою специфіку), який у загальному охоплює:

— волевиявлення суб'єкта (як правило, це подання письмо­вого клопотання);

— отримання дозволу на спеціальне використання. Загаль­ний порядок отримання таких дозволів регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 10.08.1992 р. «Про Порядок ви­дачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержав­ного значення»;

— прийняття рішення про передачу у користування конкрет­ної частини природного об'єкта або укладення договору оренди;

— відведення частини цього об'єкта в натурі;

— при потребі отримання інших документів, зокрема пого­джень з відповідними державними органами.

Підстави припинення права природокористування закріп­лені галузевим законодавством і є загальними для різних видів користування та спеціальними для окремих видів, в залежності від об'єктів.

Загальними підставами припинення права спеціального при­родокористування є наступні:

— закінчення строку користування;

— припинення діяльності юридичної особи чи смерть громадянина-користувача;

— добровільна відмова від користування об'єктом;

— використання природного об'єкта не за цільовим призна­ченням;

— невнесення плати за спеціальне природокористування;

— використання природних об'єктів у такий спосіб, що при­зводить до погіршення їх якості;

— вилучення (викуп) об'єкта для загальнодержавних по­треб.

ТЕМА 7: ЕКОЛОГІЧНИ НОРМАТИВИ І ЇХ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Дата добавления: 2014-01-06