Основи зовнішньоекономічної діяльності

UserForm1.PrintForm

Посредством метода PrintForm пользователь может вывести на печать образ формы с установленными в ней элементами управления

UserForm. Hide

Пример:

Для каждого конкретного объекта в VBA определены доступные методы, реализующие эффективное управление.

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Дніпропетровськ – 2013

ТЕМА 1. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ. ПРЕДМЕТ,

МЕТОД, ЗМІСТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ

План: 1.1. Динаміка та тенденції розвитку світової зовнішньої торгівлі.

1.2. Зовнішньоекономічна політика держави.

1.3. Принципи здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Поняття суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності.

1.1. Динаміка та тенденції розвитку світової зовнішньої торгівлі

Зовнішня торгівля на сучасному етапі є надзвичайно динамічною. Це зумовлено в значній мірі розвитком спеціалізації та кооперації виробництва в міжнародному масштабі, скасування ряду обмежень у міжнародній торгівлі, високими темпами розвитку нових індустріальних країн. Панівні позиції в світовій торгівлі посідають розвинуті країни, найбільшими експортерами світу є: США, ФРН, Японія, Франція, Великобританія, Італія, Канада, Нідерланди, Бельгія.

Зовнішня торгівля на сучасному етапі перетворилась у важливу сферу економіки будь-якої крани, зростає її вплив на світовий економічний розвиток. Незважаючи на загальну тенденцію до зростання, міжнародна торгівля зазнає значних коливань, що зумовлено економічними, енергетичними кризами, нестачею сировини та іншими проблемами.

Підвищення ролі зовнішньої торгівлі в економіці кожної країни проходить при нестійких міжнародних торговельних зв’язках. Унаслідок цього в структурі товарообігу та в напрямках зовнішньоторговельних потоків постійно відбуваються зміни.

Сьогодні в міжнародному товаристві суттєво скорочується питома вага сировини і різко підвищується частка готових виробів. В таких країнах як ФРН і Японія частка готової продукції в експорті становить близько 90%. Але в багатьох країнах, що розвиваються, та в країнах Східної Європи значну частину в експорті становлять продовольчі та сільськогосподарські продукти, сировина,

паливо.

Високими темпами зростає міжнародна торгівля машинами й обладнанням, продукцією електротехнічної промисловості. В сучасному експорті дедалі більшого значення набуває наукоємна продукція. Це спричинило розширення торгівлі послугами, і стимулює міжнародну торгівлю товарами.

Характерною рисою сучасного етапу є збільшення частки торгівлі індустріальних країн між собою, на неї припадає понад 70% усієї світової торгівлі.

Економічно менш розвинуті країни намагаються посилити свої позиції в світовій торгівлі шляхом її диверсифікації – тобто одночасним розвитком багатьох її напрямків і розширенням асортименту товарів.

Особливості розвитку міжнародної торгівлі на сучасному етапі:

- Підвищенні темпи зростання міжнародної торгівлі порівняно з темпами росту виробництва.

- Зміни в товарній структурі міжнародної торгівлі на користь готової продукції(особливо наукоємної) і послуг.

- Зростання ролі країн, що розвиваються в міжнародній торгівлі.

- Посилення ролі зовнішньоекономічної політики країн.

- Транснаціоналізація міжнародної торгівлі.

- Посилення ролі науково-технічного прогресу в розвитку міжнародної торгівлі.

Структуру міжнародної торгівлі розглядають у двох ракурсах: як торгівлю окремими групами товарів і як систему методів організації реалізації товарів на світовому ринку.

Товарна структура міжнародної торгівлі – це частка тих чи інших товарів у світовому товарообігу. Сюди відносять основні групи товарів:

1. Продовольство (включаючи напої та тютюн), сировина, мінеральне пальне, продукція переробної промисловості(машини,устаткування, хімічні товари, метали, текстиль).

2. Товари на світовому ринку мають штрихові коди – це належність товару до певної товарної групи, кодування його властивостей та якості за допомогою штрихових позначок. Код України 482. Україна вступила до Міжнародної асоціації товарної нумерації в Європі (ЕАN) в 1995. У 1996 році вийшла Постанова КМУ “Про введення штрихового кодування товарів”, а з

1997 року введено обов’язкове кодування національних товарів.

Структура міжнародної торгівлі за формами міжнародної торгівлі:

1. Традиційна торгівля – це торгівля між суб’єктами за традиційними правилами: гроші – товар.

2. Торгівля продукцією в рамках кооперації – це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, яка здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

3. Зустрічна торгівля – це сукупність міжнародних торговельних угод, при укладанні яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням товарів, з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій:

а) бартер – це оцінені й збалансовані товарообмінні операції за єдиним договором-контрактом без грошового еквівалента;

б) зустрічна закупівля;

в) компенсаційні угоди – це довгострокові угоди(10-20 років), при яких покупець сплачує вартість товарів постачанням інших товарів або наданням послуг, а при необхідності різницю доплачує грошима;

г) кліринг – це система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери і послуги, що базується на зарахуванні взаємних вимог і зобов’язань;

д) угода “світч” – передача зобов’язань, угоди з багаторазовим перепродажем товарів;

е) угода “оффсет” – це поєднання обміну товарів і послуг з вкладанням капіталу, який використовують головним чином для підтримки реалізації товарів на світовому ринку: для реклами, для покращення упаковки.

4. Біржова торгівля – це оптова торгівля масовими товарами, що мають

стійкі та чіткі якісні параметри, при посередництві бірж. Коньюнктура біржової торгівлі та ситуація на фондовій біржі є одним з найважливіших і достатньо достовірних показників динаміки світових товарних і валютних ринків.

Товарні біржі бувають:

- Спеціалізовані: Лондон, Нью-Йорк – кольорові метали. Чікаго, Лондон, Вінніпег, Мілан – зерно. Нью-Йорк, Чікаго, Ліверпуль, Бомбей – бавовна. Нью- Йорк, Лондон, Гамбург, Париж – кофе, какао.

- Універсальні: Чікаго – зерно, соя, бройлери, срібло, золото. Лондон –

кофе, какао, цукор, каучук.

5. Міжнародний аукціон – це спосіб міжнародного продажу окремих партій товару або окремих предметів, що по черзі виставляються для огляду, і які переходять у власність покупця, що запропонував найвищу ціну.

Види аукціонної торгівлі:

а) публічний “гласний” аукціон;

б) негласний аукціон;

в) голландський аукціон.

Аукціони бувають: спеціалізовані, універсальні, примусові(реалізується майно різного роду боржників, або конфіскованого майна).

Найвідоміші в світі міжнародні аукціони знаходяться в Лондоні, Нью- Йорку, Калькутті, Монреалі, Амстердамі, Коломбо, Санкт-Петербурзі(хутро), Москві(коні).

6. Міжнародні торги(тендери) – це змагальна форма закупівлі, при якій покупець оголошує конкурс для продавців з різних країн на товар чи послугу, які би відповідали певним техніко-економічним даним. Існують відкриті, закриті й одиничні тендери. Найбільше тендери розповсюджені на світовому ринку машин і устаткування.

7. Міжнародний ярмарок – це великий, періодично діючий і відкритий ринок, що проводиться у визначеному місці, порі року(час) і в установлений термін. Метою ярмарку є: укладання угод, демонстрація зразків товарів, обмін науково-технічною інформацією, ділові переговори.

8. Міжнародна виставка – це демонстрація досягнень в області науки та техніки однієї або декількох країн на території іншої країни з метою зацікавити суб’єктів МЕВ для підписання протоколів про наміри торгувати, обміном науково-технічною інформацією, проведенням ділових зустрічей.

9. Консигнаційна торгівля – це продаж товарів за кордон, коли власник товару передає їх продавцю для продажу з його складу.

Види міжнародної торгівлі:

а) торгівля сировиною;

б) торгівля напівфабрикатами;

в) торгівля готовою продукцією: широкого вжитку (машини, обладнання); виробничого призначення (у розібраному вигляді, комплектуючими, в закінченому вигляді).

1.2. Зовнішньоекономічна політика держави

Початкові теоретичні засади зовнішньоекономічної діяльності держави були визначені в контексті розгляду основних форм міжнародних економічних відносин. Щодо цілей, методів і регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, то вони потребують спеціального висвітлення як напрям політики держави.

Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють усі економічні операції, що здійснюються між господарськими суб'єктами певної країни та їхніми іноземними партнерами (імпорт і експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили і грошей). До зовнішньоекономічної діяльності також належать:

- торгово-політичні заходи, такі як введення, зміна і відміна мита та інших (нетарифних) торгових перешкод або укладення договорів про торгівлю, кооперацію і запобігання подвійному оподаткуванню;

- валютно-політичні заходи (ревальвація і девальвація власної валюти,

введення, зміна і відміна обмежень на шляху руху капіталу);

- участь у міжнародних економічних організаціях, включаючи заснування нових організацій.

Зовнішньоекономічна політика ґрунтується на теорії світової економіки, що досліджує засади зовнішньоекономічних операцій та їхній вплив на господарські події в країні і за кордоном. Отримані при цьому знання є основою для формулювання цілей і прийняття рішень для ефективної зовнішньоекономічної політики.

Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політики що в свою чергу, виступає складовою політики держави взагалі. Її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики і політики в цілому. Зовнішньоекономічні заходи повинні відповідати політико-економічному та суспільно-політичному устрою суспільства. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної загальноекономічної або загальнополітичної мети.

Вищою метою зовнішньоекономічної політики є дотримання або досягнення зовнішньоекономічної рівноваги. В широкому значенні зовнішньоекономічна рівновага має забезпечити процес національного макроекономічного відтворення при пропорційному розвитку економіки. Це відповідає загальній стратегічній меті стабілізації та подальшому зростанню економіки України.

У вузькому значенні зовнішньоекономічну рівновагу визначають як платіжний баланс країни, в якому знаходять відображення всі платіжні потоки між країною і зарубіжними партнерами. При цьому є різні концептуальні підходи до визначення її. Відповідно до них народне господарство перебуває в стані зовнішньоекономічної рівноваги тоді, коли урівноважені платіжний баланс, баланс зобов'язань або так званий основний баланс як сума балансу зобов'язань і балансу довгострокового руху капіталу.

Згідно з першою концепцією для народного господарства характерний стан зовнішньоекономічної рівноваги, коли сума всіх платіжних надходжень із- за кордону дорівнює сумі всіх платежів за кордон, тобто коли золотий і

валютний запаси країни не змінюються. Цю концепцію критикують за те, що сальдо платіжного балансу може відображати також політико-економічні заходи уряду цієї країни чи результати операцій центрального банку її з метою досягнення рівноваги платіжного балансу, а отже перекручувати дійсне зовнішньоекономічне становище країни.

Автори другої концепції відстоюють думку, що зовнішньоекономічна рівновага досягається тоді, коли поточний рух товарів між країною та її закордонними партнерами урівноважений. Оскільки в цьому випадку країна спроможна оплатити весь імпорт товарів за рахунок експорту товарів власного поточного виробництва, вона не повинна ні одержувати кредити за кордоном, ні надавати кредити за кордон. Недоліком цієї концепції є те, що вона недостатньо враховує різноманітність міждержавних потоків капіталу.

Прихильники третьої концепції визначають зовнішньоекономічну рівновагу як баланс так званих автономних.операцій, тобто баланс міжнародного руху платежів, який заснований на нормальній економічній активності приватних чи державних підприємств. Однак при цьому не враховується те, що при проведенні спеціальних операцій, орієнтованих на досягнення рівноваги платіжного балансу, йдеться переважно про короткостроковий рух капіталу.

Зовнішньоекономічна рівновага у вузькому значенні може досягатися або шляхом вільної торгівлі чи протекціонізму, або поєднувати обидва в певних галузях економіки та напрямах зовнішньоекономічних зв'язків. Коригування цих форм зовнішньоекономічної політики має здійснюватися за показниками зовнішньоекономічної рівноваги в широкому значенні.

Економічна інтеграція народного господарства з економікою інших країн також може бути засобом досягнення економічної рівноваги в широкому значенні. При цьому ступінь єдності визначає ступінь інтеграції та її конкретні форми.

Метою зовнішньоекономічної політики може бути також прагнення незалежності від такого імпорту, який підриває національну безпеку і

політичну незалежність країни. Таке прагнення обмежується окремими секторами економіки (наприклад, сільське господарство, виробництво сталі) або окремими товарами, що мають особливе значення для вітчизняного процесу виробництва (вугілля, нафта тощо). Метою в цьому випадку є досягнення вищого ступеня самозабезпечення, підвищення безпеки постачання. Певну роль тут відіграють також стратегічні міркування.

Ці абстрактні цілі зовнішньоекономічної політики кожна країна реалізує не ізольовано, а в певних пропорціях, з певними акцентами на певних історичних етапах. Так, для України сьогодні актуальні такі цілі зовнішньоекономічної політики:

1. Інтеграція України в світове господарство і динамізація її зовнішньоекономічних зв'язків.

2. Органічне поєднання заходів щодо послідовної лібералізації сфери зовнішньоекономічних зв'язків з регулюючою роллю держави в цій сфері при переважному використанні ринкових, а не адміністративних засобів регулювання.

3. Орієнтація на цілеспрямоване формування й ефективну реалізацію експортного потенціалу країни.

4. Багатовекторність зовнішніх економічних зв'язків України. Для реалізації зазначених цілей в Україні розробляється концепція довгострокової зовнішньоекономічної політики і державна програма розвитку експортного потенціалу.

Розглянемо інструменти реалізації зовнішньоекономічної політики. Потоки товарів, послуг і капіталу між країною та її закордонними партнерами регулюються сукупністю інструментів. Через те що експорт - імпорт товарів і послуг і міжнародні платіжні операції є складовою частиною нормальної економічної діяльності країни, всі макроекономічні заходи, які впливають на економічну активність країни, впливають і на них.

Інструментами зовнішньоекономічної політики називають тільки ті політико-економічні інструменти, які призначені для цілеспрямованого

безпосереднього впливу на зовнішньоекономічні операції. Їх можна поділити на торгово-політичні й валютно-політичні інструменти. До перших належать ті, які впливають на реальні характеристики міжнародного обміну товарами. Найважливішими торгово-політичними інструментами є мито, контингенти та інші нетарифні торгові обмеження.

Мито є найдавнішим інструментом торгової політики. В цілому його розглядають як податок, що держава накладає на товар, якщо він перетинає державний кордон або кордон митної зони. Відповідно до напряму товарних потоків розрізняють ввізне, вивізне і транзитне мито. Найбільше економічне значення має сьогодні ввізне мито. Вивізне мито накладають лише деякі країни, насамперед на аграрні продукти і сировину.

Раніше мито слугувало насамперед фіскальним цілям - формуванню державних доходів. Історично воно належить до найстаріших джерел доходів держави. Однак мито є не тільки джерелом доходів держави, а й так званою тарифною перешкодою торгівлі. Нарахування мита штучно підвищує ціну товарів при переміщенні їх через кордон, що впливає на попит і пропозицію. Мотиви нарахування мита сьогодні такі:

- для формування доходів держави (так званий фіскальний мотив);

- для коригування рівноваги платіжного балансу;

- для захисту вітчизняних товаровиробників (класичний аргумент захисного мита);

- для захисту вітчизняних робочих місць.

Незалежно від того, з яких мотивів країна хоче встановити мито, вона має при цьому враховувати те, що торгові партнери, які через введення цього мита понесуть збитки, з свого боку, відреагують застосуванням так званого відповідного мита.

Якщо мито діє на зовнішню торгівлю опосередковано, через ціни на товари, що продаються, держава може здійснювати також безпосередній вплив за допомогою контингентування імпорту або експорту товарів. Контингенти - це кількісні і(або) вартісні обмеження ввезення або вивезення певного товару,

що вводяться на певний період. Реалізується контингентування через імпортні й експортні квоти, що можуть бути генеральними, груповими та індивідуальними і поширюватись відповідно на всі країни, групу країн чи якусь окрему країну. Якщо торговий партнер певної країни йде через переговори "добровільно" на обмеження свого експорту в цю країну, то говорять про так званий договір добровільного самообмеження.

На практиці імпортні квоти мають більше значення, ніж експортне контингентування. І навпаки, імпортне мито має багато переваг над імпортними контингентами, тому що кількісні обмеження призводять до підвищення ціни імпортних товарів, а користується цим експортер, одержуючи більший прибуток. Водночас імпортне мито поповнює бюджет держави-імпортера.

Усі торгові перешкоди, за винятком мита, охоплюються поняттям нетарифні торгові перешкоди. Контингенти є тільки формою нетарифних торгових перешкод, які виділяються разом з митом через їх гласність як інструмент державного впливу на торгівлю. Крім контингентів є ще багато інших нетарифних торгових перешкод, які також уже давно використовують як інструмент зовнішньоекономічної політики. На відміну від мита і контингентів вони перешкоджають торгівлі в більш чи менш прихованій формі, вплив їх важко оцінити кількісно. Часто вони є побічним наслідком заходів, що провадяться з іншою метою, наприклад підвищення стандартів охорони здоров'я, безпеки чи охорони навколишнього середовища.

Найважливішими нетарифними торговими перешкодами поряд з кількісними обмеженнями виступають:

- надання всіх видів субвенцій вітчизняним підприємствам і галузям економіки, що беруть участь у міжнародній конкуренції;

- введення певного податкового регулювання на користь вітчизняних галузей економіки, які підпадають під вплив міжнародної конкуренції;

- так звані технічні торгові перешкоди, які встановлюються через національні норми та інші технічні нормативи;

- забезпечення переваг вітчизняним продавцям при розподілі державних замовлень;

- встановлення правових нормативів, що перешкоджають торгівлі.

Певні методи визначення митної вартості та митного оформлення, що відступають від міжнародних норм, наприклад адміністративні акти щодо ввізних документів, упаковки чи маркування.

Правові й управлінські розпорядження, що перешкоджають торгівлі, називають також адміністративними торговими перешкодами. Приховані нетарифні торгові перешкоди дійсні сьогодні для більшої частини світової торгівлі як найсуттєвіша перешкода для вільного товарообміну. Оскільки за численними міжнародними договорами, зокрема ГАТТ-СОТ, мито і контингенти як інструмент торгової політики значною мірою втратили своє значення, то приховані нетарифні торгові перешкоди залишаються єдиним інструментом впливу на торгівлю. Це явище дістало назву "неопротекціонізм".

Держава може впливати на зовнішньоекономічні операції не тільки з економічного боку, а й через монетарну сторону, через валютно-політичні заходи. Міжнародний рух платежів може відбуватись тільки тоді, коли можливий обмін національних платіжних засобів. Це відбувається на валютному ринку, на якому складаються певні пропорції обміну між окремими валютами, валютні курси. Через ці валютні курси господарства окремих країн пов'язані одне з одним на монетарній основі. Державний вплив на міжнародну торгівлю і рух капіталу через монетарну сторону реалізується шляхом грошової політики, політики валютного курсу, а також прямих обмежень, контролю міжнародних платежів.

Перше рішення у валютній політиці - це рішення про систему фіксованого валютного курсу чи курсу, що коливається. Перевага фіксованого валютного курсу полягає в тому, що він підвищує безпеку в міжнародній торгівлі та русі платежів, а недолік - у тому, що він може відступати від ціни рівноваги, через що призводити до неврівноваження платіжного балансу. Валютний курс, що коливається, має ту перевагу, що (за відсутності

інтервенцій держави на валютний ринок) забезпечує урівноваження платіжного балансу. Недолік його полягає в тому, що він може суттєво коливатись, що негативно впливає на міжнародну торгівлю.

За фіксованого валютного курсу держава має можливість або встановлювати для всіх операцій єдиний валютний курс, або для різних операцій різні валютні курси, що називають розщепленням валютного курсу. В першому випадку для захисту фіксованого курсу достатньо державних інтервенцій на валютний ринок, у другому - неминучі валютні обмеження і прямий контроль руху платежів.

За фіксованого валютного курсу держава може цілеспрямовано змінювати валютний курс, девальвувати чи ревальвувати свою валюту. Ревальвація національної валюти призводить до подорожчання національного продукту за кордоном і до здешевлення імпорту. Тому експорт кількісно зменшується, а імпорт зростає і баланс зобов'язань погіршується. Наслідком ревальвації є одночасно поліпшення реальних відносин обміну і підвищення добробуту в цій країні, адже після ревальвації за одиницю експорту можна одержати більшу кількість імпорту.

Девальвація національної валюти призводить до здешевлення вітчизняних товарів за кордоном і до подорожчання імпорту. В зв'язку з цим зростає експорт і зменшується обсяг імпорту. Девальвація сприяє також поліпшенню міжнародної конкурентоспроможності вітчизняних товарів. З іншого боку, девальвація через погіршення реальних відносин обміну зумовлює падіння добробуту. Країна девальвує свою валюту тільки для того, щоб через зростання експорту та заміщення імпорту вітчизняними товарами підвищити зайнятість в національній економіці. Таку політику називають "політикою бідного сусіда", тому що проблема зайнятості експортується за кордон.

Можливість стимулювання економіки через отримання зовнішньоторгового сальдо (надлишку) відома вже давно і мала важливе значення вже в меркантилізмі XVII ст. Країни, які провадять сьогодні таку

політику, наприклад Японія, часто звинувачують у недобросовісній

"неомеркантилістичній" зовнішньоекономічній політиці.

За гнучкого валютного курсу держава може впливати на валютний курс через інтервенції на валютному ринку. Це може мати сенс у разі необхідності амортизувати звичайні коливання валютного курсу й уникнути можливих різких коливань його. В цьому випадку говорять про контрольовану плавучість валютного курсу. Держава може також штучно занижувати валютний курс через інтервенції на валютний ринок для досягнення свого довгострокового курсу на рівновагу і створення переваг у міжнародній конкуренції. Таку ситуацію характеризують як "брудну плавучість".

Політика валютного курсу регулюється суворими міжнародними правилами, тому що заходи політики валютного курсу основних країн - учасниць міжнародної торгівлі мають також суттєві міжнародні наслідки. Так, країни-члени Європейської валютної системи (ЄВС), яка передбачає фіксацію валютного курсу, можуть змінювати його лише за взаємною згодою. Більш як

150 країн-членів МВФ, статут яких передбачає валютний курс, що коливається, зобов'язані не вживати таких заходів, як маніпулювання валютним курсом або міжнародною валютною системою, що можуть порушити існуючий стан платіжного балансу або надати недобросовісні переваги в конкуренції проти інших країн-членів.

У той час, як інструменти грошової політики і політики валютного курсу тільки опосередковано, через відсоток і валютний курс впливають на зовнішню торгівлю і міжнародний рух капіталу, обмеження руху міжнародних платежів слід розглядати як безпосереднє, пряме втручання держави в зовнішньоекономічні операції через монетарну сторону. Під обмеженнями міжнародного руху платежів слід розуміти всі адміністративні постанови і заходи країни, які заважають вільній купівлі-продажу іноземної валюти, що означає обмеження вільної конвертації однієї валюти в іншу.

Контроль міжнародного руху платежів може здійснюватися двома шляхами.

1. Міжнародні операції можливі, але купівля-продаж валюти, необхідної для їх оплати, підлягає державному контролю і обмеженням.

2. Купівля-продаж валюти не обмежена, але потрібні для цього юридичні угоди перебувають під контролем держави і лімітуються за певних обставин.

Який шлях із цих двох обере держава, залежить насамперед від методів обліку, тому що вони діють однаково як прямий контроль усіх міжнародних платежів, дозволених законодавством. Найчастіше обмеження руху платежів поширюються лише на певні частини зовнішньоекономічної діяльності, наприклад на міжнародний рух капіталу чи на валютні операції при міжнародному туризмі. Будь-які обмеження міжнародного руху платежів можуть застосовуватись також до резидентів і нерезидентів.

Організаційні засади зовнішньоекономічної політики визначаються національними законодавчими актами, міжнародними правилами і звичаями, а також спеціальними міжнародними угодами та різноманітними актами міжнародного права. Оформлення цього правового порядку на національному рівні та його формування на міжнародному рівні через укладання відповідних міжнародних угод і вступ до відповідних міжнародних організацій і договорів є також завданням зовнішньоекономічної політики.

Для України національні організаційні рамки в цій сфері окреслені Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. з наступними доповненнями, Декретом Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. та іншими законодавчими актами. Зазначений закон регулює рух товарів, послуг, капіталу, платежів та інші зовнішньоекономічні відносини. Він визначає зміст, розмір і обсяг обмежень, які дійсні для зовнішньоекономічних зв’язків України та можуть вводитись окремими нормативними актами.

Міжнародні організаційні засади для української зовнішньоекономічної політики витікають з міждержавних угод і правил, які Україна визнає через своє членство в міжнародних організаціях і як договірний партнер дво- та багатосторонніх договорів. Найважливішими серед них є договори з країнами

близького зарубіжжя як основними торговими партнерами України, країнами Східної Європи, Німеччиною, США та ін. З міждержавних угод слід зазначити передусім договори в межах СНД і документ про членство України в МВФ.

1.3. Принципи здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Поняття суб ’ єкта зовнішньоекономічної діяльності

Суб'єкти господарської діяльності України й іноземні суб'єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються такими принципами:

Принципом суверенітету народу України в здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає в:

- виключному праві народу України самостійно і незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України;

- обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання

України в галузі міжнародних економічних відносин;

Принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає

в:

- праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати в

зовнішньоекономічні зв'язки;

- праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-

яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

- обов'язку додержуватися при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;

- виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;

Принцип юридичної рівності й недискримінації, полягає в:

- рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності,

незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні

зовнішньоекономічної діяльності;

- забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

- неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів, окрім випадків, передбачених цим Законом;

Принципом верховенства закону, що полягає в:

- регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

- забороні застосування підзаконних актів і актів управління місцевих органів, що в будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України;

Принципом захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності,

який полягає в тому, що Україна як держава:

- забезпечує рівний захист інтересів усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;

- здійснює рівний захист усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності

України за межами України згідно з нормами міжнародного права;

- здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів і норм міжнародного права;

Принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні й вивезенні товарів.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

- фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;

- юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та

об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі й консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), у тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;

- об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

- структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності республік Союзу РСР, іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;

- спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні й які мають постійне місцезнаходження на території України;

- інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Україна в особі її органів, місцеві органи влади й управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно з законами України.

Контрольні запитання

1. Які форми і види міжнародної торгівлі Ви знаєте?

2. Розкрийте сутність зовнішньоекономічної політики.

3. Як Ви вважаєте, що є метою зовнішньоекономічної політики?

4. Які цілі й інструменти реалізації зовнішньоекономічної політики Ви знаєте?

5. У чому полягає сутність принципів зовнішньоекономічної діяльності?

6. Як можна класифікувати принципи зовнішньоекономічної діяльності?

7. Хто є суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності в Україні.

8. Що є предметом вивчення курсу?

9. У чому полягає завдання курсу?

Термінологічний словник ключових понять

Зовнішньоекономічна діяльність, зовнішня торгівля, бартер, кліринг, біржова торгівля, аукціон, тендер, ярмарок, виставка, консигнаційна торгівля, зовнішньоекономічна політика, валютний курс, суб ’ єкт зовнішньоекономічної діяльності, зовнішньоекономічне підприємництво.

ТЕМА 2. ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

План: 2.1. Перші теорії зовнішньої торгівлі й управління зовнішньоекономічною діяльністю: розробка основ теорії міжнародної торгівлі.

2.2. Сучасні концепції ЗЕД.

2.3. Сучасна система управління ЗЕД.

Еволюція поглядів на управління зовнішньоекономічною діяльністю

Теоретичні концепції управління зовнішньоекономічною діяльністю є поєднанням управлінських ідей і теорій міжнародної торгівлі (бізнесу). Практична спрямованість усіх поглядів на управління зовнішньоекономічною діяльністю полягає в тому, щоб раціоналізувати дії менеджерів у сфері міжнародного бізнесу, підняти ефективність інвестицій в сфері зовнішньоекономічної діяльності. Таке загальне сучасне розуміння теорії управління міжнародним бізнесом.

Проте за багато років існування міжнародної торгівлі й бізнесу в цілому погляди на цю діяльність зазнавали змін, виникало чимало ідей щодо

міжнародного бізнесу, які зберегли свою значимість і до наших днів.

Перед дилемою вибору характеру зовнішньоторговельної національної політики рано чи пізно постають усі держави. Вибір політики фритредерства (вільної торгівлі) або протекціонізму в зовнішній торгівлі в їхньому безкомпромісному варіанті був характерним для минулих століть. У наш час ці два напрямки взаємозалежні й взаємообумовлені. Але дедалі більше й більше в цій суперечливій єдності проявляється провідна роль принципу вільної торгівлі.

Узагальнення теоретичного матеріалу, що розглядає міжнародний бізнес в історичному аспекті, дозволяє виділити три основні етапи еволюції поглядів на зовнішньоекономічну діяльність.

1. Класичні описові концепції міжнародної торгівлі (до XIX ст. включно).

2. Регулятивні теорії розвитку зовнішньоекономічної діяльності (середина

70-х років XX ст.).

3. Сучасні концепції системного підходу до управління міжнародним бізнесом (кінець XX ст.).

Крім часових меж, характерною особливістю етапів є різноманітне співвідношення між концепціями власне міжнародної торгівлі й міжнародного менеджменту. На першому етапі менеджмент не відігравав помітної ролі, оскільки сам предмет почав формуватися наприкінці минулого століття. Як відомо, розвиток економічної теорії (А. Сміт, Д. Рікардо та ін.) більше ніж на два століття випередив теорію менеджменту (Ф. Тейлор, А. Файоль та ін.). Хоча особливої необхідності використовувати менеджмент для міжнародних торгових операцій на першому етапі не було. Практичний досвід, здоровий глузд, стійкі традиції і торговельні звичаї - ось основні інструменти, що забезпечували невеликий обсяг міжнародної торгівлі.

Відмінною рисою другого етапу є активне втручання держав у міжнародні ділові операції. Значною мірою на це вплинули дві світові війни і розкол світу на дві протилежні соціально-економічні системи. Природно, що кожна з них вдавалася до активного використання держави як важливого інструмента реалізації своїх інтересів у сфері міжнародного бізнесу. На цьому

етапі різко зросла роль менеджменту на рівні держав. Міжнародні ділові операції стали об'єктом ретельного планування. Для забезпечення успіху цих операцій обидві системи створюють різноманітні державні й міжнародні інститути. Обидві системи в цей період реалізували ряд значних міжнародних планів і програм. Східні країни втілили плани соціалістичної економічної інтеграції (створення Ради економічної взаємодопомоги та ін.). Західні країни реалізували в Європі план Маршалла, в Японії план Макартура, створили Європейський Союз, ряд інших міжнародних об'єднань.

Особливістю третього, сучасного, етапу розвитку управління зовнішньоекономічною діяльністю є усунення соціально-політичного протистояння двох систем у сфері міжнародного бізнесу. Нині різко зростає роль корпоративного менеджменту в зовнішньоекономічній діяльності. Багато західних компаній активно проводять ділові операції в постсоціалістичних країнах, у тому числі й в Україні. З іншого боку, багато українських підприємств активно діють на зовнішніх ринках. Саме корпоративний менеджмент міжнародних компаній стає вирішальним чинником розвитку міжнародного бізнесу і розширення зовнішньоекономічної діяльності.

Розглянемо деякі з найбільш популярних теорій управління зовнішньоекономічною діяльністю на кожному з етапів еволюції економічних поглядів.

2.1. Перші теорії зовнішньої торгівлі й управління зовнішньоекономічною діяльністю: розробка основ теорії міжнародної торгівлі ( класичні концепції міжнародної торгівлі )

Меркантилізм. Очевидно, першою систематизованою теорією міжнародної торгівлі можна вважати меркантилізм, хоча вона не має конкретного автора. Однак у цієї теорії є багато підтверджень, що свідчать про її панування в період з XVI до XVIII ст. включно. Вона базувалася на двох положеннях:

- багатство країни визначається володінням певними цінностями, як правило, золотом;

- для зростання добробуту свого населення держава повинна більше експортувати, ніж імпортувати, і в цьому випадку вона одержить вартість активного сальдо торгового балансу у вигляді золота, що надходить з країн, які мають дефіцит торгового балансу. Для цього необхідна державна монополія на торгівлю, введення обмежень на велику частину імпорту і надання субсидій більшій частині експортних виробництв.

Термінологія часів меркантилістської епохи збереглася і донині: термін "активний торговий баланс" (favourable balance of trade) наприклад, все ще використовують для позначення того, що країна експортує більше, ніж імпортує; "пасивний торговий баланс" (unfavourable balance of trade) вказує на дефіцит останнього. Багато хто ці терміни вживає по суті неправильно: наприклад, слово "активний" (сприятливий) означає вигоду, а "пасивний" (несприятливий) вказує на збитки. В дійсності не обов'язково мати активне сальдо торгового балансу, як не обов'язково збитковим є його дефіцит. Якщо країна має активне сальдо або активний торговий баланс протягом певного періоду, вона одержує товари і послуги за меншу вартість, ніж вивозить за свої межі. В період меркантилізму різниця відшкодовувалася за рахунок переказу золота, а сьогодні вона компенсується наданням кредиту країні з дефіцитним платіжним балансом. Якщо кредит не погашається повністю, то так званий активний торговий баланс може фактично бути невигідним для країни з активним сальдо.

Останнім часом термін "неомеркантилізм" (neomercantilizm) вживається щодо країн, які намагаються мати активний торговий баланс для досягнення певної соціальної або політичної мети. Наприклад, країна може докладати зусиль для досягнення повної зайнятості, виробляючи продукцію понад норму, яку диктує попит всередині країни і вивозячи надлишок за її межі. Або ж країна, можливо, намагається зберегти політичний вплив у якомусь регіоні, постачаючи туди більше товарів, ніж одержує звідти.

Теорія абсолютної переваги А. Сміта. Вперше політика фритредерства була визначена А. Смітом при обґрунтуванні ним "теорії порівняльних переваг". А. Сміт доводив, що "обмін сприятливий для кожної країни; кожна країна знаходить у ньому абсолютну перевагу". Аналіз, здійснений Адамом Смітом, став вихідною точкою класичної теорії, що служить основою для усіх видів політики вільної торгівлі.

Викладена в роботі "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р.) економічна система А. Сміта будувалася на тому, що більш низькі витрати виробництва товару однієї нації, порівняно з витратами виробництва цього ж товару іншої нації, означають її абсолютну перевагу. Отже, якщо одна нація має абсолютну перевагу у виробництві одного певного товару, а інша - другого, то кожна може спеціалізуватися у виробництві й торгівлі таким товаром, витрати виробництва якого найменші.

Проте, продовжуючи ці міркування до кінця, можна дійти висновку: якщо країна може знайти за кордоном усе, що потрібно, за меншу ціну і без обмежень, то в її інтересах одержувати за кордоном все. А чи робитиме щось вона сама для продажу? Ніщо цього не гарантує. Але яким чином вона розраховуватиметься за те, що купуватиме? Отже, теорія абсолютної переваги заводить у безвихідь.

Теорія відносної переваги Д. Рікардо - Р. Торренса. Р. Торренс у "Нарисах про зовнішню торгівлю зерном" (1815 p.), а також Д. Рікардо в дослідженні "Початок політичної економії й оподаткування" (1817 р.) виводять класичну теорію з безвиході. Вони показують, в яких межах можливий і бажаний обмін між двома країнами, виділяючи критерії міжнародної спеціалізації. В інтересах кожної країни - спеціалізуватися на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість і для якого відносна вигода є найбільшою, їхні міркування знайшли своє відображення в так званому принципі, або теорії, порівняльних переваг.

Д. Рікардо показав, що міжнародний обмін можливий і бажаний в інтересах усіх країн. Він визначив ту цінову зону, всередині якої обмін

вигідний для кожного. За допомогою хрестоматійного прикладу торгівлі сукном і вином між Англією і Португалією Д. Рікардо запропонував три варіанти міжнародної торгівлі:

а) рівне співвідношення витрат на виробництво двох видів товарів між двома країнами - в торгівлі немає стимулу;

б) співвідношення витрат, при якому одна з країн має абсолютну перевагу у виробництві одного з видів товарів - тут торгівля можлива з урахуванням абсолютних переваг;

в) співвідношення витрат, при якому кожна з країн має відносну перевагу у виробництві одного з видів товарів - у цьому випадку обидві сторони зацікавлені торгувати внаслідок порівняльних переваг.

Теорія міжнародної вартості Дж. Cm. Мілля. Джон Стюарт Мілль у своїй роботі "Основи політичної економії" (1844 р.) показав, за якою ціною здійснюється обмін. За Міллем, ціна обміну встановлюється за законом попиту і пропозиції на такому рівні, що сукупність експорту кожної країни дає змогу оплачувати сукупність її імпорту. Цей закон міжнародної вартості, або "теорія міжнародної вартості", - важлива заслуга Дж. Ст. Мілля. Теорія міжнародної вартості доводить, що існує ціна, яка оптимізує обмін товарів між країнами. Ця ринкова ціна залежить від попиту і пропозиції. На думку сучасного американського економіста Д. Чіпмена, цей закон - "одне з найбільших досягнень людського інтелекту". Той факт, що робота одержала визнання лише через 100 років, Д. Чіпмен пояснював тим, що "цей закон був занадто великим відкриттям для свого часу".

Запропоновані Дж. Ст. Міллем закони міжнародної конкуренції зводяться в основному до двох найважливіших положень. Перше: природне прагнення до міжнародної виробничої спеціалізації веде до встановлення рівноваги у вигодах, одержуваних від цієї спеціалізації. Друге: умови повної або часткової спеціалізації визначаються нерівністю в прибутках, одержуваних від виробництва. Можливості ж повної виробничої спеціалізації залежать від еластичності заміни в споживанні, що існує між виробленими товарами і

тенденцією до відносного вирівнювання абсолютних вигод держав, що беруть участь у міжнародному обміні.

2.2. Сучасні концепції ЗЕД

Теорія Хекшера - Оліна. Основи сучасних уявлень про те, чим визначаються напрямки і структура міжнародних торгових потоків, заклали шведські вчені-економісти Елі Хекшер і Бертіль Олін. Вони висунули теорію "вирівнювання цін на чинники виробництва", суть якої полягає в тому, що національні виробничі розходження визначаються різною кількістю чинників виробництва - працею, землею, капіталом, а також різною внутрішньою потребою в тих або інших товарах.

У 1948 р. американські економісти П. Самуельсон і В. Столпер удосконалили теорію Хекшера - Оліна, запропонувавши свою: у випадку однорідності чинників виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції і повної мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну чинників виробництва між країнами.

У концепціях, заснованих на моделі Д. Рікардо з доповненнями Е. Хекшера, Б. Оліна і П. Самуельсона, торгівля розглядається не просто як взаємовигідний обмін, але і як засіб, за допомогою якого можна скоротити розрив на рівні розвитку між країнами.

Парадокс Леонтьєва. Подальший розвиток теорія зовнішньої торгівлі одержала в роботі американського економіста В. Леонтьєва під назвою "Парадокс Леонтьева". Суть парадокса полягає в тому, що використовуючи теорію Хекшера - Оліна, В. Леонтьєв показав: американська економіка повоєнного періоду спеціалізувалася на тих видах виробництва, що потребували відносно більше роботи, ніж капіталу. Іншими словами, американський експорт, порівняно з імпортом, більш трудомісткий і менш капіталомісткий. Цей висновок суперечив усім уявленням про економіку США, що існували раніше. На загальну думку, вона завжди характеризувалася

надлишком капіталу і відповідно до теорії Хекшера - Оліна можна було очікувати, що США експортують, а не імпортують висококапіталомісткі товари.

В наступні роки економісти з різних країн багато дискутували з приводу "парадокса Леонтьєва". Завдяки цьому теорія "порівняльних переваг" одержала подальший розвиток. Вона стала включати поняття технічного прогресу і нерівномірності його розподілу, позафірмової економії засобів, різниці між країнами в заробітній платі та ін.

Кейнсіанство. На початку 30-х років XX ст. Дж. М. Кейнс створив свою теорію управління національною економікою, включаючи і зовнішню торгівлю. Підсумкова праця Дж. М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1936 р.) стала фундаментом сучасної економічної думки і практики. В подальших роботах було доведено, що інтернаціоналізація господарського життя і взаємозалежність стали всеосяжним процесом і роль зовнішньоекономічних зв'язків як чинника зростання і розвитку значно зросла. Саме в цей період узгодження національної зовнішньоекономічної політики і її координація на багатосторонній основі набули особливого значення для справи стабільності й економічного зростання.

Участь країни в міжнародному розподілі праці, з одного боку, і забезпечення її міжнародної економічної безпеки, - з іншого, є стратегічними напрямками управління зовнішньоекономічною сферою країни.

Монетаризм був реалізований в практиці державного регулювання на початку 80-х років XX ст. Інтелектуальним лідером монетаристів став професор Чиказького університету Мілтон Фрідман.

Головні відмінності між кейнсіанством і монетаризмом полягають: а) у підході до визначення чинників, що впливають на зміну сукупності попиту (кейнсіанці вважають, що сукупний попит формується під впливом різноманітних чинників, а монетаристи головним чинником вважають пропозицію грошей); б) у трактуванні ролі держави (кейнсіанці виступають за

більш широке втручання останньої в економіку, монетаристи дотримуються протилежної думки, відстоюючи дерегулювання).

На початку 80-х років XX ст. монетаристські концепції були використані для подолання структурної кризи в світовій економіці і вже сформованої взаємозалежності між країнами. Структурні реформи і макро-економічна адаптація, проведені спочатку в США, а потім і в Західній Європі, мали на меті дерегулювання в макро- і зовнішньоекономічній сфері на національному рівні, зсув у бік міжнародних механізмів конкуренції і регулювання і в зв'язку з цим перехід до більш ліберальних і "демократичних" форм управління фінансовими і монетарними важелями, здійснюючи при цьому координацію внутрішньої макроекономічної політики і попиту.

Такий підхід, застосований на практиці американською адміністрацією президента Р. Рейгана на початку 80-х років XX ст., а потім і в Західній Європі, дав змогу перебороти стагфляційний процес, що затягнувся, створити нову систему, яка сприяє зростанню регулювання світогосподарських зв'язків монетарними засобами, враховує реалії національних суверенітетів, дозволяє уникнути надмірної національної директивності.

Структурні реформи і макроекономічна адаптація стали стрижнем Стратегії на чотири десятиліття розвитку ООН, обговореної і прийнятої в 1990 р. 18-ю Спеціальною сесією Генеральної Асамблеї ООН. Делегація України зробила значний внесок у розробку, узгодження і прийняття підсумкового документа "Декларації про Стратегію на IV десятиліття розвитку ООН".

Результатом реалізації цілей Стратегії в промислово розвинених і нових індустріально розвинених країнах став десятилітній період без-кризового розвитку і високих темпів економічного зростання та становлення нової системи багатостороннього регулювання й національного управління зовнішньоекономічною діяльністю.

Теорія зовнішньоторговельного мультиплікатора одержала поширення в західних дослідженнях з проблем міжнародної торгівлі. Відповідно до цієї теорії, ефект впливу зовнішньої торгівлі (зокрема експорту) на динаміку

зростання національного доходу, розмір зайнятості, споживання й інвестиційну активність характеризується для кожної країни цілком визначеними кількісними залежностями і може бути розрахований і виражений у вигляді визначеного коефіцієнта-мультиплікатора (множника). Спочатку експортні замовлення безпосередньо збільшать випуск продукції отже і заробітну плату в галузях, що виконують ці замовлення. А потім починають зростати вторинні споживчі витрати.

2.3. Сучасна система управління ЗЕД

З другої половини XX століття, коли міжнародний обмін набуває "вибухового характеру", світова торгівля починає розвиватися високими темпами. В період 1950-1994 pp. світовий торговий обіг зріс у 14 разів. За оцінками західних спеціалістів, період між 1950 і 1970 pp. можна охарактеризувати як "золоті часи" в розвитку міжнародної торгівлі. Саме тоді було досягнуто щорічного 7 %-го зростання світового експорту. Проте вже в

70-ті роки XX ст. він знизився до 5 %, ще більше скоротився в 80-ті роки. Наприкінці 80-х років світовий експорт продемонстрував помітне пожвавлення (до 8,5 % у 1988 p.). Після явного спаду на початку 90-х, у середині 90-х років він знову набирає високих темпів.

Природно, що зазначені зміни сприяли появі сучасних поглядів на управління міжнародним бізнесом. Вони належать не окремим групам дослідників, а представникам вищого менеджменту головних транснаціональних корпорацій. Як основний виділяється ресурсний підхід. Оскільки компанії мають у своєму розпорядженні обмежені ресурси, вони повинні вирішити, використовувати їх усередині країни чи на міжнародному рівні. Переконавшись, що можливості на міжнародному ринку можуть виявитися більшими, ніж на вітчизняному, компанії спрямовують свої ресурси в закордонний сектор. Тому, щоб зрозуміти, чому все ж проводяться торгові операції, необхідно визначити, які вигоди одержують окремі підприємства.

Концепція експортних можливостей включає чотири підходи.

1. Використання надлишкових потужностей. Часто компанії мають у своєму розпорядженні виробничі потужності в поточному або довгостроковому періодах, що не користуються адекватним внутрішнім попитом. Це можуть бути розвідані запаси природних ресурсів чи конкретні потужності для виробництва визначеної продукції, які важко переключити на виробництво інших товарів, що мають можливо відповідний внутрішній попит.

Разом з тим, малі країни прагнуть торгувати набагато ширше, ніж великі. Одна з причин полягає в тому, що технологія виробничого процесу може дозволити фірмі рентабельно випускати продукцію тільки при багатосерійному виробництві, в більших обсягах, ніж це потрібно для задоволення попиту в своїй країні. Для прикладу візьмемо автомобільну промисловість: у "Вольво" потреба експорту з невеличкого шведського ринку значно більша, ніж у "Дженерал моторс" - зі значного американського.

2. Зменшення витрат виробництва. Дослідження показали: компанії можуть зменшувати свої витрати на 20-30 % тоді, коли подвоюється випуск продукції, це явище відоме як "крива акумулювання досвіду" (experience curve). Наприклад, якщо ми візьмемо 20 %-ве зменшення витрат виробництва і початкову вартість в 100 дол. на одиницю продукції, то собівартість другої одиниці продукції буде дорівнювати 80 дол., четвертої - 64 дол. і т.д. Зменшення може бути пов'язане з декількома чинниками: покриттям умовно- постійних витрат за рахунок випуску більшого обсягу продукції; підвищенням ефективності за рахунок досвіду, набутого при виробництві великих партій продукції; масовими закупівлями матеріалів і перевезенням їх значними партіями. Тому очевидно, що лідер ринку може одержати переваги стосовно зменшення витрат виробництва перед своїми конкурентами. Одним із засобів збільшення випуску продукції компанією є визначення ринку з глобальної, а не внутрішньодержавної точки зору.

3. Підвищення прибутковості. Виробник може за певних умов продавати ту саму продукцію з більшою вигодою за кордоном, ніж у себе вдома. Це може

бути пов'язано з відмінністю конкурентного середовища на закордонному ринку від вітчизняного, тому що там товар знаходиться на іншому етапі життєвого циклу. Таким чином, етап зрілості всередині країни може призвести до зниження внутрішніх цін, у той час як етап зростання за кордоном може звести нанівець актуальність зниження цін. Підвищення прибутковості може також відбуватися ву зв'язку з розходженнями всередині країни і за кордоном державних заходів, які впливають на прибутковість (наприклад, розходженнями в оподатковуванні прибутків або регулюванні цін).

4. Розподіл ризику. Виводячи збут за межі ринку тільки однієї країни, виробник має можливість зводити до мінімуму коливання попиту, оскільки цикли ділової активності країн перебувають у різних фазах, а ті самі товари знаходяться на різноманітних етапах життєвого циклу. Ще один чинник розподілу ризику за допомогою експорту полягає в тому, що виробник зможе придбати більше клієнтів, зменшуючи свою вразливість при втраті якогось одного чи декількох клієнтів.

Концепція імпортних можливостей. Імпульс до участі в торгівлі може надійти або від експортера, або від імпортера. У будь-якому випадку мають бути як продавець, так і покупець. Імпульс від імпортера полягає в тому, що фірма шукає дешевші і високоякісні сировинні та інші комплектуючі матеріали, готові вироби, щоб використовувати їх на своїх виробничих підприємствах. Або ж вона може активно шукати нові товари, розроблені за кордоном, щоб доповнити наявні асортиментні групи. Це дозволить компанії більше продукції запропонувати на продаж, а імпортеру - використовувати надлишкові потужності своєї торгово-розподільчої мережі.

Якщо міжнародні постачання сировини, матеріалів і комплектуючих зменшують витрати виробництва чи підвищують якість готових виробів, то компанія, що їх закуповує, має більшу стійкість проти конкуренції з боку імпортованих готових виробів або ж сама може більш ефективно конкурувати на експортних ринках. Автомобільна промисловість подає приклад глобальної

конкуренції, що залежить від субпідрядників, у тому числі іноземних, у напрямку зменшення витрат виробництва.

Імпортер, як і експортер, має можливість розподілити свої операційні ризики. Розширюючи коло постачальників, фірма буде менше залежати від диктату або долі єдиного постачальника. В США наприклад багато значних споживачів, зокрема автомобільна промисловість, диверсифікували свої закупівлі сталі із залученням європейських і японських постачальників. Ця стратегія знизила ризик недостатнього постачання американської автомобільної промисловості у випадку виникнення страйку серед сталеливарників США, але одночасно посилила проблеми в сталеливарній промисловості країни.

Контрольні запитання

1. У чому полягає сутність управління зовнішньоекономічною діяльністю?

2. Яку роль відіграє менеджмент у розвитку зовнішньоекономічної діяльності України?

3. Які основні етапи еволюції поглядів на зовнішньоекономічну діяльність?

4. Яку теорію міжнародної торгівлі можна вважати першою систематизованою теорією?

5. Чим теорія А. Сміта відрізняється від теорії Д. Рікардо.

6. Які Ви знаєте сучасні концепції зовнішньоекономічної діяльності?

7. Яке значення для практики мають концепції зовнішньоекономічної діяльності?

8. Яке значення для практики мають концепції зовнішньоекономічної діяльності?

Термінологічний словник ключових понять

Зовнішньоекономічна діяльність, меркантилізм, неомеркантилізм, теорія абсолютної переваги, теорія відносної переваги, кейнсіанство, монетаризм, теорія Хекшера - Оліна, сучасна теорія міжнародного руху капіталу.

ТЕМА 3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА Й ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ЗЕД В УКРАЇНІ

План: 3.1. Поняття, види й принципи зовнішньоекономічної діяльності.

3.2. Показники, що характеризують функціонування ЗЕД країни й підприємства.

3.3. Етапи становлення й основні напрямки розвитку ЗЕД України.

3.1. Поняття, види й принципи зовнішньоекономічної діяльності

Серед процесів, які визначають особливості розвитку сучасного суспільства, основними є глобалізація й інтернаціоналізація. Сьогодні національні економічні системи можуть ефективно розвиватися тільки за умови їхньої міжнародної взаємодії. Тільки використовуючи переваги міжнародного поділу праці, сукупного міжнародного науково - технічного потенціалу країн можна досягти економічного росту й підвищення добробуту населення.

ЗЕД - це форми й методи відносин між суб'єктами світового господарства з приводу виробництва, розподілу, обміну, споживання матеріальних благ і надання послуг.

Серед основних причин, які стимулюють розвиток зовнішньоекономічних зв'язків, варто виділити наступні:

- нерівномірність економічного розвитку різних країн;

- відмінності в сировинних, людських і фінансових ресурсах;

- характер політичних відносин між країнами;

- різний рівень науково - технічного розвитку;

- специфіка географічного положення, природних і кліматичних умов [2].

Основним нормативним документом, що регулює порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, є Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Відповідно до ст. 4 Закону в Україні передбачені практично всі відомі в світовій практиці види зовнішньоекономічної діяльності, які можна класифікувати за наступними ознаками:

1. За напрямком товарного потоку :

- експорт;

- імпорт;

- транзит.

2. За структурною ознакою :

2.1. Зовнішньоторговельні:

- товари (торгівля, зустрічна торгівля);

- послуги (туризм, інжиніринг, реінжиніринг, інформаційний обмін,

послуги зв'язку, транспортне обслуговування;

- інтелектуальна власність (франчайзинг, ноу - хау, консалтинг).

2.2. Фінансові: кредитування, страхування, обслуговування платежів,

депозити та ін. банківські операції.

2.3. Виробничі: лізинг, кооперація, спільне підприємництво.

2.4. Інвестиційні: вкладення капіталу в цінні папери, нерухомість,

підприємництво.

Основні принципи ЗЕД, на яких базується система ЗЕД в Україні,

визначені в ст. 2 Законів:

1. Принцип суверенітету народу України в здійсненні ЗЕД.

2. Принцип волі зовнішньоекономічного підприємництва.

3. Принцип юридичної рівності й недискримінації.

4. Принцип верховенства закону України.

5. Принцип захисту інтересів суб'єктів ЗЕД.

6. Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввозі й вивозі товарів.

Зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб'єктів господарювання

України й іноземних суб'єктів господарювання, побудована на взаєминах між

ними, що здійснюється як на території України, так і за її межами. Основні суб'єкти ЗЕД визначені в ст. 3 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність».

3.2. Показники, що характеризують функціонування ЗЕД країни й підприємства

Функціонування будь-якої економічної системи, в т.ч. у сфері зовнішньоекономічних відносин, можна охарактеризувати сукупністю економічних показників. Їх можна класифікувати за наступними ознаками:

1. Показники обсягу зовнішньоекономічних зв ' язків ( ЗЕЗ ):

- обсяг експорту (Е);

- обсяг імпорту (І);

- зовнішньоторговельний обіг (ВТО = Е + І);

- сальдо експорту - імпорту (З = Е - І);

- реекспорт;

- реімпорт.

2. Показники інтеграції країни ( підприємства ) в світову систему господарювання :

- експортна квота (ЕК) - це показник, що характеризує значимість експорту для економіки. Визначається на рівні всього народного господарства,

у промисловості, в галузях, підприємствах, за видами продукції:

ЕК Е ВВП (Q р)

*100,

де ВВП - вартість валового внутрішнього продукту;

Q р - обсяг реалізованої продукції.

- імпортна квота (ІК) - характеризує значимість експорту для економіки країни, галузі, підприємства.

ІК І ВВП (Q р)

*100

- зовнішньоторговельна квота - характеризує відкритість економіки

країни, галузі, підприємства.

ВТК

Е І *100

ВТО

*100.

ВВП (Q р)

ВВП(Q р)

3. Показники динаміки зовнішньоекономічних зв ' язків :

- темпи росту експорту (імпорту) на душу населення;

- темпи приросту експорту (імпорту) на душу населення;

- темпи росту (приросту) експорту (імпорту, зовнішньоторговельного обігу);

- коефіцієнт випередження (відставання) темпів росту експорту (імпорт)

над темпами росту ВВП;

- коефіцієнт еластичності (залежності) приросту експорту (імпорту) на душу населення від приросту ВВП на душу населення:

Т прЕ (І)

К Е Т

,

прВВП

де ТПРЕ(І) і ТПРВВП - відповідно темпи приросту експорту (імпорту)

на душу населення й ВВП на душу населення.

4. Показники структури зовнішньоекономічних зв ' язків :

- географічна структура - це розподіл зовнішньоекономічних операцій у групах країн і регіонах;

- товарна структура - розподіл експорту й імпорту за основними товарними позиціями.

5. Показники результативності ЗЕД :

- платіжний баланс. Він включає ряд статей, найважливішими з яких є: торговельний баланс, баланс послуг, баланс некомерційних послуг, баланс руху капіталів і офіційні валютні резерви;

- експорт на душу населення;

- імпорт на душу населення;

- зовнішньоторговельний обіг на душу населення;

- іноземні інвестиції на душу населення;

- зовнішній борг країни.

3.3. Етапи становлення й основні напрямки розвитку ЗЕД України

Розглянемо етапи становлення й розвитку ЗЕД в Україні. Виділяють 3

етапи розвитку даного процесу.

Перший (1918-1987 р.) - радянські роки, зокрема, післявоєнні й,

особливо, останні десятиліття до перебудови.

Зовнішньоекономічні зв'язки колишнього Радянського Союзу в цей період розвивалися по-різному: в роки холодної війни менш інтенсивно, а після подолання - більш інтенсивно. Але в цілому обсяг зовнішньоторговельного обігу постійно збільшувався. Однак до середини 80- х років темпи росту зовнішньоторговельного обігу Радянського Союзу почали різко падати.

Підприємства не мали права безпосередньо виходити на зовнішні ринки. Всі питання (замовлення на експорт, закордонні покупки та ін.) перебували у віданні держави і його органів, максимально знижувало зацікавленість виробників у розвитку експортної продукції, поліпшенні її якості й технічних характеристик.

Багато з названих негативних факторів були обумовлені переважно екстенсивним характером економічного росту, а також специфікою відповідних механізмів керування економікою, включаючи зовнішньоекономічні зв'язки. В умовах екстенсивного росту головним було досягнення кількісних результатів, а витрати виробництва, якість продукції, її конкурентоспроможність, технічний прогрес, соціальні проблеми відходили на другий план, що негативно позначалося на соціально-економічному розвитку країни.

Другий етап (1987-1991 р.) - роки перебудови економіки. Цей етап характеризувався ліквідацією державної монополії на зовнішню торгівлю й зміною принципів організації керування ЗЕД. У цей період вирішуються два основні завдання:

1) розширення прав міністерств і відомств, об'єднань і підприємств по виходу на зовнішній ринок, установленню прямих зв'язків, розвитку виробничої й науково-технічної кооперації;

2) подальше вдосконалення державного регулювання ЗЕД.

На даному етапі був прийнятий ряд важливих урядових постанов, спрямованих на вирішення зазначених завдань. Велика увага приділяється перебудові зовнішньоторговельного апарата на рівні підприємств, регіонів і України в цілому. Складається нова система державного регулювання ЗЕД. Однак її формування не завжди мало поступальний рух. Підприємства, що одержали право виходу на зовнішній ринок, не мали належний досвід ведення експортно-імпортних операцій, достатніми знаннями в області ділових відносин, і етиці міжнародного бізнесу.

Третій етап (1991 р. і до теперішнього часу). Період реформування й розвитку ЗЕД і її керування в Україні як суверенній державі.

Вступ країни на шлях самостійного розвитку зажадало вироблення нової концепції ВЕС із урахуванням проведення Україною самостійної зовнішньоекономічної політики.

Суть прийнятої концепції розвитку ЗЕД складалася:

- у розвитку активного співробітництва із країнами далекого зарубіжжя,

входженні в світовий інтеграційний процес;

- в удосконалення й подальшому розвитку економічних зв'язків із країнами ближнього зарубіжжя, переході їх на ринкові відносини.

На даному етапі ЗЕД надається ще більше значення. Вона розглядається не тільки як складова частина господарської діяльності підприємства, але й як важливий фактор економічного росту, створення передумов більш інтенсивного розвитку інтеграційних процесів на мікрорівні. За цей період значно збільшилося число суб'єктів, що здійснюють ЗЕД, зріс обсяг зовнішньоторговельного обігу, розширилася географія зовнішньоекономічних зв'язків.

У цей період був прийнятий ряд важливих законодавчих актів, зокрема Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про єдиний митний тариф", "Про режим іноземного інвестування", Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання й валютного контролю" та ін.

Пріоритетними напрямками розвитку ЗЕД на сучасному етапі є:

1. Вступ у ВТО.

2. Створення зони вільної торгівлі з ЄС, поступова інтеграція економіки України в загальноєвропейський простір.

3. Реалізація потенціалу торгово-економічного співробітництва з

Росією, ЭЕП та ін. країнами СНД.

4. Нарощування експортного потенціалу шляхом диверсифікованості виробництва з поступовим збільшенням частки наукомісткої продукції

5. Поглиблення співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями.

Контрольні запитання

1. Що таке зовнішньоекономічна діяльність, її види.

2. Назвіть принципи зовнішньоекономічної діяльності.

3. Які види зовнішньоекономічних зв'язків за напрямком товарного потоку Ви знаєте?

4. Перелічити зовнішньоторговельні, фінансові, виробничі й інвестиційні зв'язки.

5. Охарактеризуйте показники динаміки ЗЕЗ.

6. Які показники характеризують інтеграцію економіки країни в світову систему господарювання?

7. Як визначаються показники структури ЗЕЗ?

8. Назвіть розділи платіжного балансу країни.

9. За якими показниками визначаються обсяги ЗЕЗ?

10. Назвіть основні етапи розвитку ЗЕД в Україні.

Термінологічний словник ключових понять

Зовнішньоекономічна діяльність, експортна квота, імпортна квота, зовнішньоторговельна квота, зовнішньоторговельний обіг, платіжний баланс, географічна структура, товарна структура, офіційні валютні резерви.

рівні.

ТЕМА 4. СИСТЕМА ІНСТИТУТІВ І ІНСТРУМЕНТІВ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕД

План: 4.1. Державні органи управління ЗЕД.

4.2. Інструменти зовнішньоторговельної політики на національному

4.1. Державні органи управління ЗЕД

Кожна країна самостійно формує систему і структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території, метою якого є: захист власних економічних інтересів і законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; розвиток усіх видів підприємницької діяльності незалежно від форм власності й усіх напрямів використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення конкуренції та ліквідація монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з чинним законодавством.

Нормативно - правове забезпечення ЗЕД підприємств

Найвищим органом, який здійснює державне регулювання зовнішньоекономічною діяльностю, є Верховна Рада України. До компетенції Верховної Ради України належить:

— прийняття, зміна і скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;

— затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики

України;

— розгляд, затвердження і зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

— укладання міжнародних договорів відповідно до законів України про

міжнародні договори і приведення чинного законодавства України у відповідність до правил, встановлених цими договорами;

— встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;

— затвердження списків товарів, експорт і імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороняється.

Також органом державного регулювання ЗЕД є Кабінет Міністрів

України, який:

— вживає заходів для здійснення зовнішньоекономічної політики

України у відповідність до законів України;

— здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів і відомств України з регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

— координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;

— приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;

— проводить переговори й укладає міжурядові договори з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, залучає до їх виконання інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах;

— відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо системи міністерств, державних комітетів і відомств — органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які він має згідно з законами України;

— забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану

України;

— здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання коштів Державного валютного фонду України.

Важливі функції регулювання виконує також Національний банк

України:

— зберігає і використовує золотовалютний резерв України та інших державних коштовностей, що забезпечують платоспроможність України;

— представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами й укладає відповідні міжбанківські угоди;

— регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав;

— здійснює облік і розрахунки по наданих і одержаних державних кредитах і позиках, провадить операції з централізованими валютними ресурсами, що виділяються з Державного валютного фонду України в розпорядження Національного банку України;

— здійснює інші функції відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" та інших законів України. Національний банк України може делегувати виконання покладених на нього функцій банку для зовнішньоекономічної діяльності України.

До центральних органів державного регулювання ЗЕД належить також

Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції України, яке:

— забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України;

— здійснює контроль за додержанням усіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів України й умов міжнародних договорів України;

— проводить антидемпінгові, антисубсидиційні й спеціальні

розслідування в порядку, визначеному законами України;

— виконує інші функції відповідно до законів України.

Відповідні повноваження має Державна митна служба

України, яка здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними законами України, Антимонопольний комітет України, який контролює додержання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства і Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі, до компетенції якої належить оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідно до законодавства України і прийняття рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань, застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів.

Крім центральних органів, діють також органи місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю, до яких належать:

— місцеві Ради народних депутатів України та їх виконавчі й розпорядчі органи;

— територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України.

Нормативні акти місцевих рад народних депутатів України та підпорядкованих їм виконавчих органів щодо регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються тільки у випадках, передбачених законами України. Місцеві Ради народних депутатів України та їх виконавчі органи діють як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності лише через створені ними зовнішньоекономічні комерційні організації, які мають статус юридичної особи України. Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України можуть створювати свої територіальні підрозділи (відділення), якщо це випливає з їх компетенції, яка визначається законами України і положеннями про ці органи.

рівні.

4.2. Інструменти зовнішньоторговельної політики на національному

Держава бере активну участь у розвитку ЗЕД шляхом цілеспрямованого

впливу на певні сфери й об'єкти цієї діяльності. Цей вплив здійснюється за допомогою комплексу інструментів регулювання, які поділяються на торговельно-політичні й валютно-політичні. До перших відносять ті інструменти, які впливають на реальну ситуацію з міжнародним обміном товарами. Найважливішими торговельно-політичними інструментами є мито й нетарифні торговельні обмеження.

Мито є найдавнішим інструментом торговельної політики. В цілому мито

— це податок, який держава накладає на товар, якщо він перетинає державний кордон або кордон митної зони.

Раніше мито служило насамперед фіскальним цілям — отриманню державних доходів. Воно належить до найстаріших джерел доходів держави. Однак мито є не тільки джерелом доходів держави, а й так званою тарифною перешкодою для торгівлі. Нарахування мита штучно підвищує ціну товарів при переміщенні їх через кордон, що впливає на попит і пропозицію. Мотиви нарахування мита сьогодні такі:

— для формування доходів держави (так званий фіскальний мотив);

— для коригування рівноваги платіжного балансу;

— для захисту вітчизняних товаровиробників (класичний аргумент захисного мита);

— для захисту економіки країн, що розвиваються;

— для захисту молодих галузей вітчизняної економіки;

— для захисту вітчизняних робочих місць;

— для перерозподілу доходів;

— позаекономічні мотиви (національний престиж, національна безпека тощо).

За напрямом товарних потоків розрізняють ввізне, вивізне й транзитне

мито. Найбільше економічне значення сьогодні має ввізне мито. Вивізне мито накладається тільки деякими країнами, насамперед на аграрні продукти і сировину. За способом стягнення мито поділяється на адвалорне, яке нараховується у відсотках до митної вартості товарів, що ним обкладаються; специфічне, нараховується у встановленому розмірі за одиницю товару і комбіноване, що поєднує обидва зазначені вище види мита.

За характером мито буває:

— сезонне, застосовують для оперативного регулювання міжнародної торгівлі продукцією сезонного характеру, насамперед сільськогосподарською;

— антидемпінгове, застосовують у випадку імпорту товарів за ціною,

нижчою за звичайну ціну;

— компенсаційне, застосовують при імпорті тих товарів у виробництві яких прямо чи опосередковано використовувалися субсидії країни-експортера.

За походженням мито поділяють:

— на автономне, вводять на підставі односторонніх рішень органів державної влади;

— конвенційне, вводять на основі дво- чи багатосторонніх угод;

— преференційне, вводять на товари, що походять з країн, які розвиваються і має більш низькі ставки порівняно зі звичайним.

Для сучасної світової економіки характерна тенденція поступового переходу від тарифних до нетарифних методів регулювання. Останні поділяють

на:

1. Кількісні обмеження (контингентування й ліцензування).

2. "Добровільні" обмеження експорту.

3. Приховані методи торговельної політики.

3.1. Технічні бар'єри:

• вимоги дотримання національних стандартів;

• вимоги отримання сертифікатів якості імпортної продукції;

• вимоги щодо специфічної упаковки і маркірування товарів;

• вимоги дотримання певних санітарно-гігієнічних норм, включаючи

здійснення заходів із захисту довкілля;

• вимоги дотримання ускладнених митних формальностей і законів про захист прав споживачів тощо.

3.2. Внутрішні податки і збори.

3.3. Політика в рамках державних закупівель.

3.4. Вимога про вміст вітчизняних компонентів.

4. Фінансові методи регулювання торговельних потоків.

4.1. Субсидії.

4.2. Кредитування.

4.3. Демпінг.

5. Неекономічні методи регулювання.

5.1. Торговельні договори.

5.2. Правові режими.

Найпоширенішою формою нетарифних обмежень зовнішньої торгівлі як у світі в цілому, так і в Україні, є ліцензування і квотування (контингентування). Ці інструменти використовуються Україною в особі її державних органів у таких випадках:

— у разі різкого погіршення розрахункового балансу України, якщо негативне сальдо його перевищує на відповідну дату 25 % від загальної суми валютних вимог України;

— у разі досягнення встановленого Верховною Радою України рівня зовнішньої заборгованості;

— у разі значного порушення рівноваги по певних товарах на внутрішньому ринку України, особливо по сільськогосподарській продукції, продуктах рибальства, продукції харчової промисловості і промислових товарах народного споживання першої потреби;

— за необхідності забезпечити певні пропорції між імпортною і вітчизняною сировиною у виробництві;

— за необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

— у разі порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм цієї діяльності, встановлених законом (як санкція запроваджується режим ліцензування);

— відповідно до міжнародних товарних угод, які укладає або до яких приєднується Україна (запроваджується режим квотування).

В Україні використовують такі види експортних (імпортних) ліцензій:

— генеральна — відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції щодо певного товару (товарах) та/або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару (товарах);

— разова (індивідуальна) — разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктам ЗЕД на період, необхідний для здійснення експортної (імпортної) операції;

— відкрита (індивідуальна) — дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу;

— антидемпінгова (індивідуальна) — належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антидемпінгового розслідування та/або антидемпінгових заходів;

— компенсаційна (індивідуальна) — належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом антисубсидиційного розслідування та/або компенсаційних заходів;

— спеціальна (індивідуальна) — належним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом установленого строку певного товару (товарів), який є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів;

Для кожного виду товару встановлюється лише один вид ліцензії.

Квотування здійснюється шляхом запровадження режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти. В Україні

прийняті такі види експортних (імпортних) квот (контингентів): глобальні, групові, індивідуальні, антидемпінгові, компенсаційні, спеціальні. Для кожного виду товару можна встановлювати лише один вид квоти.

Рішення про встановлення режиму ліцензування і квотування експорту (імпорту) приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України з визначенням списку конкретних товарів, що підпадають під режим ліцензування і квотування, і строків дії цього режиму по кожному товару.

Режим ліцензування і квотування не поширюється на експорт і реалізацію компенсаційної та прибуткової продукції, отриманої інвестором у власність на умовах угоди про розподіл продукції, укладеної відповідно до вимог Закону України "Про угоди про розподіл продукції". Введення будь-яких обмежень щодо експорту і реалізації такої продукції, в тому числі кількісних, не допускається, якщо інше не передбачено угодою про розподіл продукції.

Ліцензії видає Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції України, а також у межах наданих ним повноважень — відповідним республіканським органом Автономної Республіки Крим, структурним підрозділом обласної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. Ліцензування операцій з переміщення валютних коштів між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності з метою інвестицій та/або надання (одержання) кредитів здійснює Національний банк України.

Забороняється одночасне встановлення до одних і тих самих товарів режиму ліцензування і квотування, режиму оподаткування експорту (імпорту), за винятком випадків, передбачених законодавством України і режиму попередніх імпортних депозитів.

Інформація про перелік товарів та/або країн, які підпадають під режим ліцензування і квотування, з зазначенням виду ліцензії або квоти по кожному товару (або по кожній групі товарів) має бути доведена до відома суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності не менш як за 60 днів до дати запровадження режиму ліцензування (квотування) шляхом опублікування її в офіційних загальнодоступних засобах інформації України, а також негайно доводитись до

відома органів державного митного контролю України. Режим ліцензування і квотування експорту й імпорту набирає чинності лише після закінчення 60 днів з моменту офіційного опублікування.

Ліцензії видаються на підставі заявок суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, складених за формою, затвердженою й опублікованою Міністерством економіки і з питань європейської інтеграції України.

Заявка на ліцензію повинна мати такі реквізити: номер заявки, офіційне найменування суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності, найменування і код товару (товарів), виготовлювач, споживач товару, шифр і назва країни (країн), в яку (які) товар експортується або з якої (яких) він імпортується, строк дії, кількість або вартість товару (в разі квотування експорту та імпорту і видачі відкритої індивідуальної ліцензії), митниця, повне найменування й адреса продавця і покупця, вид угоди, валюта платежу, одиниця виміру товару, ціна товару, погодження, ім'я керівника подавця, орган, який видав ліцензію, особливі умови ліцензії.

У разі прийняття рішення про видачу ліцензії на бланку заявки ставлять номер та вид ліцензії, підпис службової особи, яка видала ліцензію і печатка відповідної установи. Бланк заявки, на якому проставлено зазначені вище реквізити є документом, що засвідчує наявність ліцензії. Наявність у подавця заявки контракту, який було укладено до прийняття рішення про видачу ліцензії, не є підставою для її видачі.

Рішення про видачу ліцензії або про відмову видають подавцю заявки не пізніш як у 30-денний строк з дня реєстрації поданої заявки в спеціальному реєстрі протягом двох робочих днів з дня її надходження. Рішення щодо заявки на ліцензію реєструють у Державному реєстрі експортних та імпортних ліцензій, зміст якого відкрито для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Рішення про відмову у видачі ліцензії має бути мотивованим і надсилається (видається) подавцю у письмовій формі.

У разі відсутності зареєстрованого рішення щодо заявки на ліцензію у встановлений законом термін або в разі необґрунтованої відмови у видачі

ліцензії подавець заявки може звернутися за захистом своїх прав до судових органів України. За видачу ліцензії стягується державний збір, розмір якого встановлює Кабінет Міністрів України і який має відповідати фактичним витратам держави на здійснення операцій з видачі ліцензії. Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції України не має права вимагати у подавця додаткової інформації, крім тієї, що міститься в заявці.

У разі запровадження режиму квотування заявки на індивідуальні ліцензії розглядаються Міністерством економіки і з питань європейської інтеграції України в порядку надходження, який визначається згідно з датами їх реєстрації.

Якщо на момент надходження заявки встановлену квоту вичерпано, приймання і реєстрація заявок припиняється. Про факт вичерпання квоти протягом семи робочих днів з моменту її вичерпання має бути офіційно повідомлено суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності, який подав відповідну заявку.

Копія ліцензії, одержаної суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності, додається до вантажної митної декларації і є підставою для пропуску через митницю вантажів, які підпадають під режим ліцензування і квотування. Органи державного митного контролю України надсилають протягом трьох робочих днів до Міністерства економіки і з питань європейської інтеграції України повідомлення про проходження через митний кордон товарів, що підлягають ліцензуванню і квотуванню.

Крім кількісних обмежень експорту/імпорту, якими є ліцензування і квотування, держава встановлює також заборону на певні зовнішньоторговельні операції. Так, в Україні забороняється:

— експорт з території України предметів, що становлять національне, історичне або культурне надбання українського народу, що визначається відповідно до законів України;

— імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров'ю або становити загрозу життю населення і

тваринного світу, або призвести до забруднення навколишнього середовища;

— імпорт продукції і послуг, що містять пропаганду ідей війни, расизму і расової дискримінації, геноциду і т. п., які суперечать відповідним нормам Конституції (Основного Закону) України;

— експорт та імпорт товарів, що здійснюється з порушенням прав інтелектуальної власності.

Конкретний перелік товарів, експорт/імпорт яких підпадає під заборону,

затверджує Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.

На територію України дозволяється імпорт лише тих товарів, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарними й екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів і вимог, що діють на території України. В разі відсутності національних стандартів і вимог України щодо певного товару застосовують відповідні міжнародні стандарти і вимоги або іноземні стандарти і вимоги, що діють у провідних країнах — експортерах зазначених товарів.

Технічні, фармакологічні, санітарні, фітосанітарні, ветеринарні й екологічні стандарти та вимоги, а також процедури їх застосування не можуть використовуватися з метою створення нетарифних бар'єрів для здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктами цієї діяльності. Товари, що імпортують на територію України, підлягають обов'язковій сертифікації на предмет їх відповідності фармакологічним, санітарним, фіто-санітарним, ветеринарним та екологічним нормам, якщо відповідні вимоги діють і щодо аналогічних товарів національного виробництва згідно з законами України. До товарів, що імпортують на територію України, застосовується національний режим їх сертифікації.

У разі імпорту товарів, що не мають аналогів в Україні, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, який здійснює імпорт, або іноземний суб'єкт господарської діяльності, який здійснює експорт, повинен пред'явити сертифікат, що засвідчує відповідність технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних характеристик цього товару

чинним міжнародним стандартам і вимогам або національним стандартам і вимогам країни, яка є провідною в експорті цього товару. Іноземні суб'єкти господарської діяльності можуть пред'являти згідно з цією статтею сертифікати, що засвідчують відповідність товару зазначеним у цій статті стандартам і вимогам, які діють у країні іноземного експортера, в тому разі, якщо Україна уклала угоду з відповідною державою про взаємне визнання результатів сертифікації товарів.

Відмова у видачі сертифікатів, зазначених у цій статті, має бути обґрунтована і видана подавцю в письмовій формі у встановлені для процедури сертифікації строки. У разі незгоди з відмовою подавець має право оскаржити зазначену відмову в судовому порядку.

До спеціальних імпортних процедур, що застосовують в Україні,

належать:

— застосування процедури міжнародних торгів або аналогічних їм процедур;

— режим попередніх імпортних депозитів, що вносяться в банки.

Державні закупівлі з імпорту комплексного устаткування або масових партій інших товарів з використанням коштів Державного валютного фонду України мають обов'язково провадитись через процедуру міжнародних торгів.

Режим попередніх імпортних депозитів запроваджується Національним банком України з метою регулювання платіжного балансу України. При цьому Національний банк України встановлює порядок здійснення операцій з попередніми імпортними депозитами і відносний розмір сум депозитів у процентах до вартості договору (контракту), який не може перевищувати 50 %.

Попередній імпортний депозит відкривається не пізніш як через три робочих дні з моменту набрання договором (контрактом) юридичної сили. У разі порушення зазначеного строку або інших умов відкриття попередніх імпортних депозитів до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності застосовуються санкції, які визначаються порядком, затвердженим Національним банком України. Забороняється застосування режиму попередніх

імпортних депозитів щодо товарів, до яких запроваджується режим ліцензування і квотування імпорту.

Одним із інструментів нетарифного регулювання ЗЕД є правовий режим для іноземних суб'єктів господарської діяльності на території країни. Так, в Україні діють:

— національний режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав і обов'язків, не менший ніж суб'єкти господарської діяльності України. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб'єктів цієї діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів;

— режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій і пільг щодо мита, податків і зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, щодо якої діє згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначене мито, податки, збори і пільги за ними встановлюються в рамках спеціального режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України і застосовується в сфері зовнішньої торгівлі;

— спеціальний режим, який застосовується на території спеціальних економічних зон, а також на території митних союзів, до яких входить Україна і в разі запровадження будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте значення макроекономічного підходу в регулюванні світової економіки і зовнішньоекономічних зв'язків.

2. Назвіть основні інституції регулювання на багатосторонньому і

національному рівнях.

3. Назвіть засоби зовнішньоекономічного регулювання.

4. Який комплекс інструментів регулювання зовнішньоекономічної діяльності Ви знаєте?

5. На що не поширюється режим ліцензування і квотування?

Термінологічний словник ключових понять

Механізм регулювання ЗЕД. Цілі, суб ' єкти й інструменти регулювання ЗЕД. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Органи державного регулювання ЗЕД. Механізм державного регулювання ЗЕД. Торговельно - політичні й валютно - політичні інструменти регулювання ЗЕД. Мито. Нетарифне регулювання. Ліцензування і квотування ЗЕД. Заборона експорту / імпорту. Спеціальні імпортні процедури. Правові режими. Національний режим, режим найбільшого сприяння, спеціальний режим.

ТЕМА 5. ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

План: 5.1. Загальна характеристика світового валютного ринку.

5.2. Механізм валютного регулювання.

5.3. Об'єкт і інструменти валютного регулювання.

5.1. Загальна характеристика світового валютного ринку

Сучасний валютний ринок - механізм, функціонування якого покликано забезпечити купівлю й продаж національних грошових одиниць і іноземної валюти з метою їхнього використання для обслуговування міжнародних платежів, спекуляції, хеджування валютних ризиків.

Основне завдання валютного ринку - забезпечення волі вибору й дій власника валюти.

Сучасний валютний ринок – інституціонально-регульований ринок. Існує система міжнародних валютних організацій, союзів і угод, що діють на міждержавній і транснаціональній основі, система страхування від валютного ризику. Ця система доповнює й коригує дію ринкових саморегуляторів валютного ринку.

Таким чином, основними елементами сучасного валютного ринку є:

- валютний дохід;

- конкуренція;

- комерційний (валютний) ризик;

- система інституціональних регуляторів.

Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку:

- об'єкти;

- суб'єкти;

- попит і пропозиція;

- ціна;

- інфраструктура й комунікації.

Об ' єкт - національні й іноземні валютні цінності, певні в Декреті Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю". До них належать: валюта України, платіжні документи та ін. цінні папери, виражені у валюті України, іноземна валюта, платіжні документи та ін. цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах і банківські метали.

У валютних операціях різні групи економічних суб'єктів. Основними з

них є:

1) фірми, організації, приватні особи, що займаються ЗЕД;

2) посередники: комерційні банківські установи, що обслуговують ЗЕЗ,

біржі, брокерські фірми, контори, трейдери та ін.)

3) державні установи, головними з яких є валютні банки й державні казначейства окремих країн;

4) спекулянти - професіонали (дилери);

5) хеджери;

6) інвестори.

На стан і динаміку попиту і пропозиції на валютному ринку впливає три групи факторів:

1) курсообразуючі фактори: стан платіжного балансу країни, обсяг ВВП, процентні ставки в країнах, курс яких рівняється, ріст внутрішніх цін країни в порівнянні з зовнішніми;

2) регулюючі фактори: пряме державне регулювання і структурні фактори;

3) фактори кризового характеру: дефіцит держбюджету, інфляція, надмірне регулювання цін, висока монополізація виробництва. Ці фактори знижують дію курсообразуючих факторів.

Ціною на валютному ринку є валютний курс.

Валютний ринок має свою інфраструктуру й систему комунікацій, що забезпечують оперативний зв'язок між всіма суб'єктами ринку. Розвиток інформаційних технологій і способів зв'язку дозволяє об'єднати окремі міжнародні ринки в єдиний всесвітній ринок, що функціонує цілодобово.

5.2. Механізм валютного регулювання

Механізм функціонального валютного регулювання має два рівні:

міждержавний (в т.ч. регіональний) і національний.

Розглянемо валютне регулювання на міждержавному рівні. Сучасний механізм валютного регулювання сформувався після впровадження на основі Ямайської угоди плаваючих курсів і принципу поліцентризму в структурі побудови всієї валютної системи.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин виконує МВФ, що керується в своїй діяльності уставом Фонду ы спільно прийнятими країнами - учасницями постановами й договорами.

МВФ аналізує виконання кожною країною загальних зобов'язань у сфері

валютних курсів. У квітні 1977р. були визначені три основних принципи для країн - учасниць Фонду:

1. Кожна країна не повинна допускати такої маніпуляції курсами, що давала б їй можливість одержати несправедливі конкурентні переваги над іншими країнами.

2. Кожна країна зобов'язана здійснювати валютне регулювання, спрямоване на запобігання руйнівних наслідків, викликаних короткостроковим коливанням валютних курсів.

3. При проведенні політики регулювання повинні враховуватися інтереси інших членів Фонду, включаючи інтереси тих країн, у валютах яких здійснюється інтервенція.

МВФ активно впливає на країни - учасниці шляхом стабілізаційних програм і механізму взаємних консультацій. Відмова країни виконувати рекомендації МВФ фактично закриває їй доступ до світового ринку капіталів.

Вступивши в члени МВФ в 1992р., Україна одночасно ввійшла в структуру Всесвітнього банку. Це дає їй можливість одержувати істотні можливості для структурної перебудови економіки, стабілізації валюти, відкриває шлях до залучення іноземних інвестицій.

Механізм регулювання ЗЕД на національному рівні, його інституціональні структури, принципи й нормативні параметри визначаються законодавчими актами кожної країни.

Головна мета валютного регулювання і контролю на національному рівні це досягнення стабільності валютних курсів для створення оптимальних умов ЗЕД і насамперед зовнішньої торгівлі, забезпечення стабільного економічного росту стримування інфляції, підтримка рівноваги зовнішньоекономічного обороту і платіжного балансу.

Основними документами, що регулюють валютні операції учасників ЗЕД, є Закон України "ПРО ЗЕД", Закон України "Про порядок розрахунків в іноземній валюті" і Декрет Кабінету міністрів України "Про систему валютного регулювання й валютного контролю". В цих документах встановлено режим

здійснення валютних операцій на території України, принципи валютного регулювання, повноваження державних органів, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин.

Правовий режим валютних відносин в Україні можна визначити як режим валютних обмежень. Сутність такого режиму складається в забороні, обмеженні або регламентації операцій з валютою або з валютними цінностями.

В Україні використовують наступні види обмежень на проведення валютних операцій:

- регулювання переказів і платежів за кордон, вивіз капіталу, золота,

грошових знаків і цінних паперів, репатріація прибутків;

- обмеження вільної купівлі й продажу валюти;

- здійснення валютних операцій у центральному або спеціально вповноважених банках;

- контроль за створенням і ліквідацією авуарів (засобів, що зберігаються на рахунках в іноземних банках) у країні;

- контроль за інвестиціями нерезидентів в економіку країни й резидентів в економіку інших країн;

- здійснення декларування, попереднього дозволу, контролю або заборони окремих видів валютних операцій.

Відповідно до діючого законодавства, в Україні єдиним законним засобом платежу є національна валюта. Порядок і суми ввозу, вивозу переказу за і через границю валюти визначає Національний банк України. Порядок, види, форми й строки звітності про валютні операції визначаються НБУ і погоджують з Мінстатом. Ліцензії на здійснення валютних операцій також видає НБУ.

В Україні застосують пряме котирування. Офіційний курс гривні до іноземних валют установлює НБУ:

- щодня - для вільно конвертованих валют;

- один раз на місяць для інших валют.

НБУ може встановлювати граничні розміри маржі по операціях на

міжбанківському валютному ринку України, крім операцій, пов'язаних з фьючерськими угодами.

5.3. Об ' єкт і інструменти валютного регулювання

Головним об'єктом валютного регулювання є валютний курс національної грошової одиниці. Його зміна істотно впливає на розвиток внутрішньогосподарських процесів і зовнішньоекономічної позиції тієї або іншої країни.

Валютний курс - це обмінне співвідношення між двома валютами або ціна однієї валюти, виражена в іншій валюті.

Валютний курс необхідний для:

- взаємного обміну валютами при торгівлі товарами, послугами, при русі капіталів і кредитів;

- порівняння цін світових і національних ринків і вартісних показників різних країн;

- періодичної переоцінки рахунків банків і фірм в іноземній валюті.

У практиці валютного регулювання використовують наступні інструменти:

- девальвація валюти передбачає цілеспрямовані дії відповідних структур з метою зниження обмінного курсу власної країни;

- ревальвація валюти;

- валютна інтервенція;

- дисконтна політика - зміна НБУ дисконтної ставки з метою зміни величини валютного курсу шляхом впливу на вартість кредиту на внутрішньому ринку;

- протекціоністські заходи - валютні обмеження, режим конвертованості валюти та ін.

Вплив валютного курсу на зовнішньоекономічні відносини наведений в роботі [3].

Контрольні запитання

1. Назвіть основні завдання й елементи валютного ринку.

2. Перелічити основні атрибути валютного ринку.

3. Що належить до національних і іноземних валютних цінностей?

4. Охарактеризуйте фактори, що впливають на величину й динаміку попиту і пропозиції на валютному ринку.

5. Які рівні валютного регулювання Ви знаєте?

6. Яка організація здійснює валютне регулювання на міжнародному

рівні?

7. Назвіть цілі валютного регулювання на національному рівні.

8. Перелічити види обмежень на проведення валютних операцій в

Україні.

9. Що є об'єктом валютного регулювання?

10. Перелічити інструменти валютного регулювання й охарактеризуйте їхній вплив на зовнішньоекономічні відносини.

Термінологічний словник ключових понять

Валютні цінності, цінні папери, акції, облігації, валютне регулювання, інфляція, девальвація, ревальвація, дисконтні ставки, дисконтна політика, валютна інтервенція.

ТЕМА 6. МИТНО - ТАРИФНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕД В УКРАЇНІ

План: 6.1. Державна митна служба, її структура, мета створення і функціонування.

6.2. Законодавча основа митного контролю й оформлення.

6.3. Митні платежі: митні збори, штрафи, мито, акцизний збір,

ПДВ.

Митне регулювання - регулювання питань, пов'язаних із встановленням мита і митних зборів, процедурами митного контролю, організацією діяльності органів митного контролю України.

Порядок переміщення через митний кордон України товарів та інших предметів, митне регулювання, пов'язане з установленням мита і митних зборів, процедури митного контролю та інші засоби проведення в життя митної політики становлять митну справу. Митна справа в Україні розвивається в напрямі гармонізації та уніфікації з загальноприйнятими в міжнародній практиці нормами і стандартами.

Україна самостійно визначає митну політику, створює власну митну систему і здійснює митне регулювання на своїй території відповідно до Митного кодексу, законів України і міжнародних договорів за участю України. Митне регулювання здійснюється на основі принципів:

— виключної юрисдикції України на її митній території;

— виключної компетенції митних органів України щодо здійснення митної справи;

— законності;

— єдиного порядку переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України;

— системності;

— ефективності;

— додержання прав і інтересів фізичних та юридичних осіб, які охороняються законом;

— гласності й прозорості.

Територія України, в тому числі території штучних островів, установок і споруд, що створюються в економічній (морській) зоні України, над якими Україна має виключну юрисдикцію щодо митної справи, становить єдину митну територію. Межі митної території України є митним кордоном України. Митний кордон України збігається з державним кордоном України, за винятком меж спеціальних митних зон. Межі території спеціальних митних зон є складовою митного кордону України.

На території України можуть створюватися спеціальні митні зони різного типу. Статус і територія зазначених зон визначається Верховною Радою України відповідно до законів України про спеціальні митні зони.

Україна може укладати з державами двосторонні й багатосторонні договори, які на основі взаємності встановлюють спеціальні митні режими, що передбачають пільгові умови для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України й іноземних суб'єктів господарської діяльності цих держав.

Митні правила мають бути опубліковані не пізніш як за 45 днів до дати введення їх у дію. У разі, якщо зазначені правила не будуть офіційно опубліковані, вони не набирають чинності. Якщо такі правила будуть опубліковані невчасно, датою набрання чинності вважатиметься сорок шостий день з моменту офіційної публікації.

Регулювання митної справи здійснюють найвищі органи державної влади й управління України: Верховна Рада та Кабінет Міністрів України.

Дата добавления: 2014-01-06