Внутрішня структура процесу навчання

План

Організація навчального процесу у вищій школі

Лекція 7

1. Функції навчання у вищому навчальному закладі.

2. Компоненти навчального процесу вищого навчального закладу.

3. Структура процесу навчання

Процес навчання і навчальний процес за своєю суттю – не одне і теж. Навчальний процес охоплює всі компоненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, що працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, наочність, технічні засоби. Процес навчання охоплює взаємодію викладача і студента. Навчання студентів – це вплив на їх психіку і діяльність з метою озброєння знаннями, навичками, вміннями. Однак останні не вичерпують результатів навчання. В ході навчання на основі його змісту розвиваються різні грані психіки студентів, формується особистість майбутнього спеціаліста в цілому. Навчання має безпосереднє значення для удосконалення наукового світогляду, розвитку інтелектуальних і професійних якостей.

Основні функціями навчання у вищому навчальному закладі були визначені Статутом європейських університетів ХІХ ст: освітня, виховуюча і розвиваюча.

Освітня функція навчання сприяє переростанню знань у надбання особистості, що навчається, виробленню умінь і навичок, використання знань на практиці. Виховуюча функція навчання виявляється у формуванні світогляду, високих моральних якостей, естетичних смаків, трудових умінь. Розвиваюча функція навчання спрямована на формування творчої особистості.

Основними компонентами навчального процесу вищого навчального закладу є:

1. Мета навчання. Визначається умовами розвитку суспільства та набутим досвідом у формуванні особистості. Професійна, життєва і соціальна компетентність студентів, громадянське виховання є стратегічною метою вищого навчального закладу, що передбачає розвиток і саморозвиток студентів на основі повноцінного використання внутрішнього потенціалу особистості.

2. Завдання навчання. Випливають із мети навчання і дають змогу оволодівати знаннями, вміннями та навичками згідно з навчальними планами та програмами.

3. Зміст освіти (навчання). Чітко окреслена система знань, умінь та навичок, якими повинен оволодіти студент протягом навчання у вищому навчальному закладі.

4. Методи навчання. Основні способи навчальної роботи викладача та студентів, за допомогою яких одержують певні знання, вміння та навички.

5. Засоби навчання. Підручники, посібники, комп’ютери, навчаючі контролюючі машини, відповідні спортивні знаряддя, за допомогою яких студенти одержують професійні знання та удосконалюють навички.

6. Форми організації навчання. Забезпечують свідоме оволодіння навчальним матеріалом, відповідними уміннями та навичками. Основними формами навчання у вищому навчальному закладі є лекція, семінарські заняття, колоквіуми, практичні заняття, лабораторні роботи, навчальні екскурсії, факультативні заняття, самостійна робота студентів, дипломні та курсові проекти та роботи тощо.

Процес навчання складається з цільового, стимулюючо-мотиваційного, змістового, операційно-дійового, емоційно-вольового, контрольно-регулюючого, оціночно-результативного компонентів.

1. Цільовий компонент навчання. Забезпечує усвідомлення викладачам і передачу студентам мети викладання кожної навчальної дисципліни, її конкретних розділів і тем. Це усвідомлення залежить від попереднього матеріалу, рівня освіченості та вихованості студентів, а головне – від цілеспрямованості викладача, вміння поставити і роз’яснити студентам цілі та завдання.

Організація процесу навчання пов’язана з чітким визначенням цілей (освітньої, виховної, розвиваючої) та усвідомленням й прийняттям їх студентами.

Освітня мета полягає в забезпеченні повторення, засвоєння, закріплення, застосування теорій, понять, законів тощо (викладач продумує їх перелік і найменування); сформуванні загальнонавчальних та спеціальних (професійних) умінь та навичок.

Виховна мета виявляється у подальшому формуванні світоглядних ідей, моральних якостей студентів (етичних норм, гуманізму, колективізму, активної позиції щодо навчання і життя взагалі), естетичних поглядів, уміння працювати й контролювати себе, гігієнічних та фізкультурних умінь та навичок.

Розвиваюча мета полягає у розвитку мислення, уваги, пам’яті, волі, емоцій, навчальних інтересів, мотивів і здібностей студентів. Розвиток мислення відбувається на основі загальних розумових дій і операцій. До них належать:

- структурування (мислительна діяльність щодо встановлення зв’язків між поняттями, реченнями, ключовими словами і т.п. в процесі якої виділяється структура знань);

- систематизація (мислительна діяльність щодо встановлення віддалених зв’язків між поняттями, реченнями, темами та навчальними курсами взагалі в процесі якої вони організуються в певну систему);

- конкретизація (застосування знань у практичних ситуаціях, пов’язаних із переходом від абстрактного до конкретного у майбутній професійній діяльності);

- варіювання (зміна несуттєвих ознак понять, їх властивостей, фактів і т.п. при постійних суттєвих);

- доведення (логічне розмірковування);

- формування висновків (поступове спрощення теоретичного або практичного виразу з метою одержання наперед відомого йому виду);

- пояснення (акцентування думки на найважливіших моментах (зв’язках);

- класифікація (розподіл понять на взаємопов’язані класи за суттєвими ознаками);

- аналіз (вичленення ознак, властивостей, відношень понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей);

- синтез (поєднання, складання частин (дія, зворотна аналізу);

- порівняння (виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей);

- абстракціонування (виділення суттєвих ознак понять шляхом відкидання несуттєвих);

- узагальнення (виділення ознак, властивостей, суттєвих для кількох понять).

Під час навчального процесу у вищому навчальному закладі викладач сприяє розвитку волі і наполегливості в студентів; розвиває їх емоції – подив, радість, цікавість, парадоксальність, переживання та ін.

Реалізація освітньої, виховної і розвиваючої цілей здійснюється завдяки використання змісту навчального матеріалу, добору форм, методів, прийомів навчання, організації порядку й дисципліни на занятті, використанню оцінювання знань, впливу особистості викладача, його поведінки, ставлення до учнів.

2. Стимулюючо-мотиваційний компонент навчання. Він є продовженням цільового, тільки за усвідомлення учнями їх власного стимулу до діяльності. Повноцінний стимул можливий за усвідомлення реальної значущості певної навчальної дисципліни. Тому цільове роз’яснення, поглиблення мотивації є передумовою позитивного ставлення студентів до викладання навчального курсу. Викладач зобов’язаний викликати в студентах внутрішню потребу в оволодінні знаннями, формувати їх цілі. Це досягається за допомогою усвідомлення студентами пізнавального завдання найчастіше у формі проблемної ситуації. Адже одна й та ж за характером і результатами діяльність студентів у навчанні може здійснюватись за різними мотивами. Тому важливо, щоб викладач свідомо керував мотиваційною стороною навчальної діяльності студентів, їх інтересами і потребами, формував позитивне ставлення студентів до навчання.

Позитивне ставлення студентів до навчання можливе, якщо:

- наукові знання викликають зацікавленість студентів, а викладач створює ситуації, якими вони захоплюються;

- наукові знання, вміння і навички професійно значущі для студента в різних життєвих ситуаціях і тому викликають позитивне ставлення до них;

- навчальна діяльність викликає емоції, бажання долати труднощі, спробувати власні сили при оволодінні навчальним матеріалом;

- висока оцінка вартості наукових знань у суспільстві збагачує мотиваційний фон навчальної діяльності студенів;

- колективний характер навчальної діяльності створює сприятливу атмосферу і прагнення зайняти відповідне місце серед ровесників;

- почуття власної гідності є важливою передумовою позитивного ставлення до навчання;

- успіхи у навчанні сприяють стимулюванню подальшої навчальної діяльності;

- справедлива оцінка навчальних досягнень студента стимулює позитивне ставлення до навчання;

- доброзичливе ставлення викладача до студентів, повага й розумна вимогливість до них.

Отже, необхідно створювати умови, які спонукали б студентів до активності, формували у них позитивну мотивацію навчальної діяльності.

3. Змістовий компонент навчання. При підготовці до заняття викладачеві необхідно ретельно обміркувати, яким повинен бути зміст навчального матеріалу, конкретизувати обсяг теоретичних положень, виділивши з них найважливіші, визначити уміння і навички, які необхідно сформувати у процесі вивчення нового матеріалу.

Навчальний матеріал від функцій, які він виконує, можна згрупувати в такі види:

- інформаційний: тексти, малюнки, креслення, схеми, таблиці, географічні карти, музичні твори, ноти, твори скульптури і живопису, моделі, установки, реальні об’єкти оточуючої дійсності тощо;

- операційний: завдання, вправи, завдання інтелектуального або практичного змісту, у ході виконання яких виробляються вміння і навички;

- актуалізуючий: тексти, завдання, які сприяють актуалізації опорних знань, умінь і навичок, необхідних для розуміння і засвоєння матеріалу;

- контролюючий: завдання, що забезпечують внутрішній і зовнішній зворотний зв’язок;

- стимулюючий: тексти, завдання, які збуджують необхідність здобуття нових знань або нових способів дії;

- діагностуючий: завдання, що дозволяють виявити прогалини в знаннях, причини неправильних дій учнів.

Для забезпечення плідності навчання необхідне використання різних видів навчального матеріалу.

4. Операційно-дійовий (методичний) компонент навчання. Охоплює всі методи і їх складові – прийоми, якими оперує кожен викладч у процесі своєї діяльності, форми організації процесу навчання. Для організації навчально-пізнавальної діяльності слід розуміти, що хоча студенти оволодівають навчальним матеріалом під керівництвом викладча, процес засвоєння є самостійним відкриттям знань. Тобто навчання потребує тих мислительних і практичних операцій (дій), які здійснювалися у процесі наукового пізнання явищ або предметів. Тому внутрішній процес засвоєння знань включає сприймання, осмислення і розуміння – узагальнення – закріплення – застосування на практиці.

Сприймання нового матеріалу. Сприймання – перший етап засвоєння. Як психічний процес воно змістовніше окремих відчуттів. Сприймання залежить від досвіду, запасу знань студента. Встановлення зв'язків нових знань з набутими в процесі навчання, врахування інтересів, потреб, уваги, звичок студетів, їх нахилів, переконань справляє великий вплив на процес сприймання. Тому, готуючи студентів до сприймання нового матеріалу, викладач зобов'язаний приділяти увагу постійним зв'язкам набутого з новим, актуалізувати відповідні опорні знання, уміння, навички.

Важливо організовувати опанування студентами нового матеріалу з різних джерел як за допомогою безпосереднього сприймання (різні види наочності, організація екскурсій, ліплення, малювання, лабораторні й практичні роботи, експерименти, суспільно корисна і продуктивна праця), так і шляхом опосередкованого сприймання (усне і друковане слово, викладання, вміння викликати в свідомості студентів потрібні уявлення тощо).

Новий навчальний матеріал слід викладати лаконічно, без зайвої інформації, узагальнюючи й уніфіковуючи навчальну інформацію. У процесі викладу інформації акцентують увагу на її смислових моментах. Відносно самостійні одиниці навчального матеріалу раціональніше відмежовувати одну від одної, щоб новий матеріал мав чітку, зрозумілу і легку для запам'ятовування структуру, відмінну від структури інших одиниць інформації.

Слід враховувати індивідуальні відмінності сприймання у окремих студентів щодо точності, швидкості, повноти, емоційності сприймання, уміння відбирати, переробляти, використовувати інформацію. Перше враження студента від навчальної інформації (явище імпринтингу) надовго залишається в його свідомості. Тому треба, щоб воно було правильним. Особливу увагу слід приділяти візуальному представленню навчальної інформації.

Осмислення знань, формування наукових понять, узагальнення і систематизація. Воно безпосередньо пов'язане з розумінням і запам'ятовуванням навчального матеріалу. Розумінню належить провідна роль. Йому передує осмислення сприйнятого. Осмислити означає для учня вкласти у сприйняту інформацію певний смисл. Проте залежно від підготовки і характеру діяльності студента він може вкласти справжній науковий смисл, а може вкласти свій неточний перекручений смисл. Тому важливо, щоб у процесі осмислення навчального матеріалу “чужий” досвід зливався з власним досвідом студента.

Керуючи процесами осмислення, узагальнення фактів, формування понять, оволодіння закономірностями, викладач має турбуватися про розвиток в студентів конкретного й абстрактного мислення.

Існують два шляхи утворення понять: а) на основі практично-чуттєвої діяльності студентів (виділення ознак понять на основі безпосереднього сприймання і співставлення предметів); б) на логічному аналізі ознак понять.

Осмислення і розуміння навчального матеріалу досягають шляхом аналізу, синтезу, індукції, дедукції. При узагальненні його викладачеві потрібно звертати особливу увагу на найважливіші ознаки предметів, явищ, процесів.

У процесі формування знань уявлення і поняття студентів спершу мають дифузний (розрізнений) характер, студент не усвідомлює їх ознак. Далі він виділяє й усвідомлює деякі ознаки - ті, що найчастіше зустрічаються, згодом - істотні ознаки. Поняття пов'язуються з усе більшою кількістю різноманітних об'єктів, знання узагальнюються і поглиблюються. Нове поняття формується як результат вирішення певної проблеми. Велика роль слова у формуванні понять. Без слова поняття не існує. За допомогою слова (усного, друкованого, писемного), через мову і мовлення учні пізнають світ, оволодівають основами наук.

Закріплення знань, умінь і навичок. Щоб знання стали надбанням студента їх потрібно не тільки сприйняти, осмислити, а також запам'ятати. Запам’ятовування може бути логічним (осмислене) і механічним (просте повторення, зубрячка).

Запам ’ ятовування – процес пам’яті, завдяки якому відбувається закріплення нового через поєднання його з набутим раніше.

Продуктивність запам'ятовування суттєво залежить від форми як мимовільного чи довільного процесу.

Мимовільне запам’ятовування - форма запам’ятовування, що є продуктом дій (пізнавальних, практичних та ін.), але здійснюється автоматично, без мнемічної мети.

Довільне запам’ятовування – форма запам’ятовування, коли людина вмотивована, ставить мету запам’ятати, використовує спеціальні прийоми.

Продуктивному запам'ятовуванню навчального матеріалу сприяють групування, переказ “своїми” словами, з попереднім осмисленням його, узагальнююче повторення (первинне, поточне, узагальнююче), використання асоціативних образів, чуттєвих переживань (психологічних опор).

Творчо працюючі викладачі вищих навчальних закладів широко використовують у навчальному процесі опорні сигнали – набір ключових слів, знаків та інших опор для думки, розміщених на плакаті, аркуші паперу.

Застосування знань, умінь і навичок. Це - заключний етап процесу засвоєння знань, умінь і навичок. Досягається воно різноманітними вправами, самостійними роботами, на лабораторних і практичних заняттях, в різних видах повторення, творах і т.п. Міцному засвоєнню знань сприяє розв’язання різних варіативних задач. Особливе значення для повноцінного застосування знань мають міжпредметні зв’язки, вирішення різних життєвих задач, де доводиться використовувати комплекс знань з різних навчальних предметів.

Ефективність засвоєння знань залежить від мотивації, студента, розвитку його емоційної сфери, самостійної і творчої ініціативи..

5. Емоційно-вольовий компонент навчання. Полягає у напруженні волі у процесі пізнавальної діяльності студента. Воля, емоційні процеси інтенсифікують пізнавальну діяльність. студентів, активізують її. Особлива роль належить позитивним емоціям, які створюють атмосферу співробітництва, поліпшують умови самостійної навчальної роботи, розвивають бажання вчитись.

Тобто емоційність навчання означає такий характер організації учбової діяльності, при якому в учнів збуджується інтерес й внутрішнє прагнення до активної навчально-пізнавальної діяльності.

Підвищенню емоційності навчання сприяє використання спеціальних дидактичних методів: демонстрація, використання технічних засобів навчання, висока змістовність матеріалу, пояснюваного студентам, залучення яскравих прикладів, фактів, створення проблемних ситуацій.

6. Контрольно-регулюючий компонент навчання. Включає методи контролю, самоконтролю і взаємоконтролю, якими користується викладач паралельно з викладом нового матеріалу.

Функція контролю здійснюється на всіх етапах навчального процесу. Вона є безперервною і не повинна обмежуватись лише констатацією досягнутого. Йдеться про процес зворотного зв'язку у навчанні, що передбачає: своєчасну сигналізацію викладача про допущені студентом (студентами) помилки; своєчасну сигналізацію студента про допущені ним помилки; певну систему виправлення цих помилок (студент одержує підказку, йому негайно повідомляється правильна відповідь, або студент самостійно шукає помилку та шляхи її виправлення); оцінку викладача допущеної помилки і характер його реакції.

Важливим є формування в студентів навичок і умінь самоконтролю в навчанні, планування своїх дій, оцінювання і регулювання власної діяльності і поведінки, передбачення результатів своїх дій, співставляючи їх з тим, що вимагається вчителем або колективом.

7.Оціночно-результативний компонент навчання. Передбачає оцінку якості знань учнів. Оцінювання роблять як викладачі, так і самі студенти. Важливо, щоб ці оцінки узгоджувалися між собою, а також дотримання об’єктивності й послідовності в процесі оцінювання.

Для викладача вищої школи являє інтерес не стільки аналіз будови навчальної діяльності, скільки проблема її адекватного формування у студентів. Фактично мова йде про то, щоб навчити студентів вчитися, і це часто є важливішим, ніж озброєння їх конкретними предметними знаннями. Значна складність полягає в самостійному доборі змістового матеріалу, який слід засвоїти.

Дата добавления: 2014-01-06