Та правові підстави їх застосування

Види примусових заходів медичного характеру

Чинне кримінальне законодавство України передбачає систему примусових заходів медичного характеру, які призначаються психічно хворим у зв’язку з вчиненням ними суспільно небезпечних діянь, що містять ознаки злочину. Ці заходи не є формою кримінальної відповідальності, однак являють собою державний примус, застосування якого викликане міркуваннями безпеки суспільства. Такий примус має бути мінімальним і достатнім для досягнення цієї мети.

Примусові заходи медичного характеру полягають не тільки в ізоляції осіб, небезпечних для суспільства через їх хворобливий психічний стан, але і в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування хворої людини, полегшення її страждань. Тобто застосування таких заходів мають на меті, по-перше, захист суспільства від протиправних дій осіб з хворобливим станом їх психіки, і, по-друге, усунення цієї небезпеки шляхом лікування таких осіб.

Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб кримінальне законодавство (ст. 94 КК України) передбачає такі примусові заходи медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

„Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу.”

Зазначена норма (ч. 2 ст. 94 КК України) викликає зауваження. Відомо що особа, яка страждає на психічні розлади, згідно зі ст. 20 КК України є обмежено осудною і несе кримінальну відповідальність за вчинення злочину, а не вчинює суспільно небезпечні дії.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються виключно судом.

До речі, якщо законом визначено критерії, за якими відрізняються психіатричні заклади з суворим і посиленим наглядом (суворий – діяння пов’язані з посяганням на життя і особа становить особливу небезпеку для суспільства; посилений – дії не пов’язані з посяганням на життя і особа не становить загрози для суспільства), то психіатричні заклади з посиленим і звичайним наглядом як теоретично, так і практично відрізнити майже не можливо. Жодного критерію за яким можна було б визначити заклад (з звичайним чи посиленим наглядом) закон не передбачає.

Загалом ч. 4 ст. 94 КК України, де зазначено, що госпіталізація до психіатричного закладу може бути застосована до особи, яка за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства викликає зауваження, адже згідно з ч. 4 статтею 503 КПК примусові заходи медичного характеру застосовуються „лише до осіб, які є суспільно небезпечними”.

Для застосування примусових заходів медичного характеру залежно від виду та тяжкості психічного захворювання, вчиненого суспільно небезпечного діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічного хворого для себе або інших осіб у психіатричних лікарнях МОЗ України функціонують 27 відділень із звичайним наглядом (у 2009 році перебувало на лікуванні – 835 осіб), 14 відділень з посиленим наглядом (550 осіб) і Українська психіатрична лікарня з суворим наглядом, яка підпорядкована Міністерству охорони здоров’я України і розташована у м. Дніпропетровську (1091 особа).

Крім того, у системі Міністерства охорони здоров’я України функціонують 12 закладів для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи особам, що тримаються під вартою, у яких упродовж 2009 року проведено експертизи 3515 особам, з них 524 особам рекомендовано застосування примусових заходів медичного характеру.

І щодо підстав для застосування примусових заходів медичного характеру. Як уже сказано, що такі підстави має передбачати кримінальне законодавство.

Якщо підставами для кримінальної відповідальності є вчинення осудною особою, яка досягла віку, з якого наступає така відповідальність кримінального правопорушення, то для застосування ПЗМХ є наступні підстави:

1) вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності;

2) встановлення факту неосудності чи обмеженої осудності особи;

3) визнання особи суспільно небезпечною через її хворобу.

Суд має право застосувати примусові заходи медичного характеру лише при наявності зазначених підстав.

Необхідно відрізняти примусові заходи медичного характеру від примусового лікування.

Так, ст. 96 КК України передбачає, що примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. При призначенні інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

Відрізняються примусові заходи медичного характеру від примусового лікування за суб’єктами (особами, до яких вони застосовуються), видами судових рішень, якими вони призначаються і способами їх виконання.

Зокрема, примусові заході медичного характеру призначаються до осіб:

1. які вчинили суспільно небезпечні діяння у стані неосудності;

2. які вчинили злочини в стані обмеженої осудності;

3. які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.

Примусове лікування призначається засудженим за вчинені злочини, як правило, хворим на венеричні хвороби (ст.ст. 130, 133 КК).

Першим (особам, визнаними неосудними) застосовуються примусові заходи медичного характеру у психіатричних закладах ухвалою, а примусове лікування призначається вироком суду поряд з кримінальним покаранням, яке виконується за місцем відбування покарання.

За способами виконання примусові заходи медичного характеру виконуються спеціально визначеними психіатричними закладами, а примусове лікування – за місцем відбування покарання.

Дата добавления: 2014-01-06