Становлення спецслужб ЗУНР

Коли Австро-Угорська імперія розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники громадськості ("з'їзд мужів довір'я"), щоб утворити Національну Раду - вищий орган майбутньої держави. Її головою став Є.Петрушевич. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття, тобто на етнічні українські землі в межах імперії. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини.

Цю справу організував очолюваний сотником Дмтром Вітовським Військовий комітет(, створений у вересні офіцерами-українцями австрійської армії і поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Перед виступом Комітет перейменували в Українську Генеральну Команду. Їй підпорядковувались створені у великих містах окружні команди. Велика увага приділялася роботі у дислокованих на землях Східної Галичини австрійських військових частинах, де переважали українці, а також серед розміщених у Буковині загонів Українських січових стрільців (УСС). Водночас налагоджувались зв'язки і взаємодія з населенням міст і повітів, де були осередки українського офіцерства

Організатори виступу, маючи у своєму розпорядженні незначну кількість (не більше 2,5 тис.) вояків-українців у складі розміщених тут австрійських частин, а також повстанські загони, оволоділи 200-тисячним Львовом, а згодом і всією Східною Галичиною. У відозві від 1 листопада Національна Рада проголосила створення незалежної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії. Закон від 13 листопада 1918 р. визначив її назву - Західно-Українська Народна Республіка й територіальні межі - суцільна етнічно українська область колишніх австрійських коронних країв Галіції й Володимирії та Буковини. Закон закріплював державну самостійність ЗУНР.

Західноукраїнська державність одразу ж стала об'єктом агресії із Заходу. Ворожі війська рухались на Львів двома напрямками: бригада генерала Б.Роя - через Перемишль; з Любліна через Раву-Руську - бригада полковника Е.Ридз-Смигли. Соціальні верхи і політичні кола Польщі намагалися підняти населення на захист "польськості" східних земель. Після відновлення втраченої понад 120 років до того незалежності польської держави такі заклики знаходили широкий відгук

Серйозним фактором, що робив проблематичним успіх українського повстання, була наявність численного, добре організованого польського підпілля. Основними підпільними організаціями військового типу були: Польська Організація Військова (ПОВ), Польські Кадри Військові (ПКВ) і Польський Корпус допомоговий (ПКД)

З ПОВ активно співробітничали такі конспіративні організації, як "Союз самостійної молоді" та "Вольносць", котра мала свої таємні джерела інформації в ряді військових частин краю. У ПКВ були сильні позиції серед скаутського руху і в організації студентів-бойовиків "Страж академіцкі"

У розвідувальному забезпеченні дій польської сторони активно використовувалося місцеве населення. Для збору потрібної інформації залучалися підлітки, жінки, робітники. Вони чудово знали місто (на відміну від вояків-українців, котрі були мобілізовані з інших місцевостей і лише несли службу у Львові). Мешканці Львова - поляки стежили за розташуванням і діями українських загонів і своєчасно інформували своє командування. Польські розвідники діяли тактично грамотно. Особливо ефективно працювали розвідники з числа польських робітників. Як зазначав військовий історик А.Крезуб, вони себе зарекомендували "як боєвий елемент... відчайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і зв'язковій службі незрівняний"

Прорахунком Української Генеральної Команди на початку повстання була відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. І тому вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків. Правда, при підготовці до повстання і на початковому етапі збройного виступу з ініціативи Генеральної Команди та інших військових керівників у місця розташування польських груп опору надсилалися окремі вояки для збору відомостей про їх чисельність, пересування, дислокацію штабів, складів, важких вогневих засобів та настрої особового складу. Але це не вирішувало проблему. Не приділялась належна увага агентурній роботі. Контррозвідувальні заходи здійснювались переважно у межах командирських функцій.

Уже під час вуличних боїв у Львові розгорнувся процес творення західноукраїнської державності. 9 листопада 1918 р. був сформований Тимчасовий Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР. Його головою став К.Левицький, Л.Цегельський очолив Державний секретаріат внутрішніх справ. Першими кроками уряду ЗУНР були: введення жандармерії і початок створення Української Галицької Армії (УГА). Однак сформувати за короткий час власне, достатньо надійне військо він не встиг, і польські збройні сили при активній підтримці Заходу, після жорстоких боїв 22 листопада зайняли Львів. Уряд ЗУНР змушений був переїхати у Тернопіль, а згодом у Станіслав. Тут до середини 1919 р. перебували основні урядові й політичні інституції західноукраїнських земель. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради. Президентом став Є.Петрушевич. Було створено й уряд - Раду Державних Секретаріатів - на чолі з С.Голубовичем. Передбачалося, що вищі законодавчі й виконавчі органи республіки забезпечать розробку організаційно-правових підвалин діяльності силових структур, в тому числі і спеціальних.

З метою належного військового захисту своєї державності ЗУНР ще з листопада 1918 р. розпочала формування регулярної Української Галицької Армії і досягла разючих успіхів. Це формування відбувалося найефективнішим шляхом - знизу, на базі вірних проводу військових частин та бойових груп, і було завершене в січні-лютому 1919 р.

У реформованій УГА належне місце зайняли розвідка і контррозвідка, хоча й були віднесені до "помічних формацій". Необхідно зауважити, що керівництво ЗУНР створило у збройних силах розвідувальну й контррозвідувальну служби значно оперативніше, ніж керівництво УНР. Це можна пояснити більш конструктивним підходом проводу Західноукраїнської держави до питань військового будівництва порівняно із заклопотаною політичною демагогією та "соціальними експериментами" Директорією. Зрозуміло, що збір важливої розвідувальної інформації й контррозвідувальне обслуговування військ були життєво важливі для Збройних сил ЗУНР під час запеклої війни з шовіністичною Польщею.

Структура військової розвідки УГА включала в себе: розвідчий відділ Начальної Команди УГА, відповідні підрозділи штабів корпусів і бригад, агентурну мережу, відділи польової розвідки.

Начальнику РВ НК УГА підлягали розвідчі підвідділи при корпусних і бригадних командах та при окружних військових командах, а також розвідчі старшини, які перебували в окремих важливих місцях обабіч тодішнього українського фронту й на кордоні з Румунією. Після переходу УГА за Збруч підвідділи були при урядових інституціях у Кам'янці й при Команді Етапу Армії (повна її назва Начальна Команда - Команда Етапу Армії).

Ініціатором створення розвідки галицького війська став керівник УГА полковник Дмитро Вітовський. Внутрішня організація РВ НКГА змінювалася залежно від потреб війська й можливостей.

Старшинський склад РВ налічував двох поручників, двох четарів і двох хорунжих; підстаршинський - старшого десятника і десятника, котрі займалися виключно діловодством. Склад детективів (контррозвідників - В.С.) був дуже строкатим за національною належністю, склад розвідників постійно змінювався. Корпусні й бригадні РВ мали лише по одному старшині й одного-двох підстаршин з відповідною кількістю детективів і розвідників

Робота розвідки за етапами діяльності поділяється на два головні періоди, які дуже різнилися обставинами праці, територією дій, протистоящим ворогом. Це період галицький - війна з поляками і наддніпрянський - війна з Червоною та Добровольчою арміями.

Під час війни з поляками РВ діяв у Галичині і працювати було легше, але на той час особовий склад ще не мав належного досвіду й навичок. Агентура військової розвідки рекрутувалася здебільшого з молоді допризовного віку - 16-17 років, як хлопців-гімназистів, так і дівчат.

Вкрай складна обстановка не залишала часу на підготовку кадрів розвідників, тому ефективність їхніх дій була низькою. Склад детективів був набагато кращим, тут працювали фахівці, але переважно не українці. Так, "найстарший детектив" Іммерглік був словацьким німцем, а взагалі серед детективів були чехи, євреї і навіть один поляк. Бракувало у РВ також і кадрових офіцерів. З усіх розвідників-старшин, склад яких доходив до 30 чоловік, було лише 5-6 фахових. Деякі з них, що працювали ще в австрійській розвідці, відмовлялися служити в УГА через брак у РВ НКГА фахового персоналу, коштів, відсутність розуміння необхідності розвідки з боку багатьох членів уряду і декотрих вищих старшин. Навіть окремі старшини РВ через ці обставини відмовлялися працювати в розвідці та йшли на фронт командантами сотень чи куренів.

І все ж таки в цей період зусиллями поручника Р.Ковальського та його підлеглих РВ вдалося досягти чималих успіхів, зберегти, поповнити й навчити кадри розвідників і детективів.

Під час галицького періоду військова розвідка отримувала значну допомогу, часто навіть більшу, ніж це передбачалося інструкціями, від польової жандармерії УГА, про яку піде мова нижче.

Про зростання кваліфікації кадрів військової розвідки УГА свідчать досягнуті ними конкретні результати під час наддніпрянського періоду діяльності. Так, значним успіхом начальника РВ поручника Ковальського був арешт у Вінниці шефа польської розвідки капітана Ковалевського, котрий зломлений перебуванням у в'язниці повідомив дуже цінну інформацію стосовно дій польської армії на східному фронті. У корпусних розвідчих відділах найдіяльнішим був відділ 1-го корпусу, котрим керував здібний старшина (прізвище встановити не вдалося), убитий згодом більшовиками. Його висококваліфіковані енергійні дії по організації розвідки, талант розвідника зберегли життя багатьом українським воякам. Військові розвідники 1-го корпусу проникали далеко за лінію фронту з більшовиками, доходили аж до Гомеля, коли бої точилися під Коростенем.

При підготовці наступу на Жмеринку і Вінницю командант РВ 3-го корпусу УГА четар Померанц наказав підлеглим дослідити сили й дислокацію більшовицьких частин. Розвідники проникли в глибоке запілля ворога, встановили контакти зі старшинами розташованих у Жмеринці штабів двох дивізій Червоної армії. Їхня інформація сприяла вдалому наступу українських військ, а також дала змогу після захоплення Жмеринки знешкодити мережу більшовицьких шпигунів. Багато цінної інформації давали військовій розвідці дезертири так званої інтернаціональної дивізії Червоної армії, що складалася з полонених мадярів і німців колишньої австрійської армії, багато з яких бажали повернутись на батьківщину. За здобуття важливої інформації про те, що більшовики спрямували танки, які мали намір застосовувати проти УГА, на фронт з Добровольчою армією, хорунжий РВ 3-го корпусу УГА І.Вислоцький був підвищений у званні до четаря.

У частинах Дієвої армії та її тилових структурах і установах було дуже багато більшовицьких шпигунів, особливо під виглядом медичних сестер. З переходом УГА за Збруч ця маса "сестер милосердя" хлинула до галицьких військ, але рішучі дії розвідчих старшин швидко відвернули цю загрозу. Так, лише в Жмеринці на другий день після вступу до неї УГА щодо сімох "сестер-жалібниць" був доведений шпіонаж на користь "червоних". Одна з них мала документи австрійської сестри милосердя й була нібито дочкою мадярського старшини, вона вільно розмовляла українською й російською мовами. Усі шпигунки були покарані на місці за законом воєнного часу.

Військові розвідники УГА вивчали і своїх союзників - Дієву армію, оскільки для того були серйозні підстави. Багато старшин цієї армії та отаманів повстанських загонів участі в боях з більшовиками не брали, чинили сваволю проти мирного населення, кошти, виділені урядом, пропивали. Не дивно, що шеф оперативного відділу НКГА полковник Шаманек, ознайомившись із звітом розвідки про становище в Дієвій армії та поведінку отаманів, сказав: "Ці люди або божевільні, або злочинці"

До активу військової розвідки УГА слід віднести попередження державного перевороту в Галичині, який намагалися здійснити соціалісти-революціонери Микита Шаповал та Григор'їв; попередження збройного виступу в Дрогобичі - так званого "Дрогобицького бунту", організатором якого були есери та комуністи. Причетними до останньої справи виявилися і В.Винниченко та його ліва фракція соціал-демократичної партії. Військова розвідка УГА ліквідувала й ряд великих злочинних угруповань, які діяли у прифронтовій смузі

Одним з важливих каналів забезпечення УГА розвідувальною інформацією була військова авіація, котра підлягала безпосередньо Начальній Команді. На початку війни з Польщею УГА мала одну авіаційну сотню (ескадрилью) у складі 3 бойових і 4 розвідувальних літаків типу "Бранденбург". Пізніше авіація отримала "літунський полк" з 40 машинами типу "Ньюпор", "Бранденбург", "Фоккер". Авіаполк складався з двох сотень, що базувалися у м.Стрий і с.Красне. Ця частина вела повітряну розвідку, знищила 16 літаків ворога і пройшла бойовий шлях за маршрутом Чортків-Кам'янець-Вінниця-Могилів-Одеса-Бердичів-Козятин, після чого була інтернована до Польщі.

Примусове злиття УГА з Червоною армією призвело до ліквідації розвідки галицького війська, оскільки більшовики намагалися насамперед прибрати до рук співробітників РВ і розстрілювали їх без суду. Був заарештований і шеф військової розвідки Р.Ковальський, але під час конвоювання до Москви йому вдалося вискочити через вікно вагона і, незважаючи на зламану при цьому ногу, втекти. Ще 26 співробітників РВ НКГА спромоглися перебратися за кордон через Польщу й Румунію.

До постачання збройним силам розвідувальної інформації залучалися цивільна й військова дипломатії республіки. ЗУНР встановила дипломатичні і консульські взаємини з Австрією, Угорщиною, Чехословаччиною, Німеччиною, Югославією, Італією, Ватиканом. Її представники увійшли і до складу делегації УНР на Паризькій мирній конференції, де збройні сили ЗУНР репрезентував полковник Д.Вітовський. За даними інформаційно-розвідувального відділення Реввоєнради Української Червоної армії від травня 1919 р., уряд ЗУНР влаштував при дипломатичних місіях у Відні, Празі, Будапешті "вербовочні бюро", які вели опитування військовополонених-українців, а також займалися залученням командних та інженерних кадрів в УГА.

Військова спецслужба УГА вдавалася і до створення підпільних осередків на окупованій Польщею території. 16 березня 1919 р. у Львові польська контррозвідка викрила українську підпільну воєнізовану організацію, що нараховувала до 700 членів, в тому числі 350 робітників-залізничників. Вона мала на озброєнні 4 кулемети, кожен з бойовиків - гвинтівку з 40 набоями. Організація вела розвідувальну і пропагандистську роботу, готувалась до збройного виступу. Її провідники Фоліс і Саломович були розстріляні, пройшли масові арешти робітників. При цьому затримали одного з керівників підпілля, агента розвідки ЗУНР Л.Ганкевича. В доповіді співробітника закордонного відділу Генштабу Армії УНР А.Рибчука йдеться про те, що 22 жовтня 1919 р. у Львові польська спецслужба заарештувала М.Оссовську, яка ефективно допомагала Л.Ганкевичу залучати вояків до УГА. Всього у цій справі було затримано 40 осіб. Арешти агентів розвідки ЗУНР використовувались поляками як привід для розгортання масових репресій проти українського населення міста.

Розвідувальну роботу спецслужб ЗУНР на окупованій території Галичини ускладнював жорсткий контррозвідувальний контроль спецслужб Польщі. Так, у Львові польська контррозвідка, дирекція поліції і військова адміністрація встановили тотальне стеження за всіма українськими політичними, комерційними, культурними і молодіжними організаціями, що перешкоджало використанню їх українською розвідкою як прикриття, а також реалізації планів збройних виступів проти окупантів.

Становить інтерес організація контррозвідувального обслуговування Збройних сил ЗУНР. З перших днів свого існування вони стали об'єктом розвідувально-підривної роботи польських спецслужб. Останні намагалися вкорінити свою агентуру в середовище військовослужбовців УГА, вербувати членів її командного складу. Крім того, до вербовки вояків і командирів УГА були причетні спецслужби й інших ворожих ЗУНР держав. Так, румунською розвідкою був завербований і займався шпигунством на її користь начальник штабу 1-го корпусу УГА Вурмбрант. На чеську розвідку працював старший офіцер Зегорош. Намагаючись завербувати українських старшин, іноземні спецслужби застосовували проти них методи фізичного й морального тиску. Наприклад, 19 травня 1919 р. від Начальної Команди УГА поїхали на переговори про перемир'я з поляками підполковник Фідлер і сотник Колтунюк, які були затримані в штабі польського генерала Галлера у Любліні. Парламентерів УГА офіцери польської та союзної Польщі французької розвідок почали допитувати про стан, дислокацію, командний склад УГА. Затриманим українським офіцерам погрожували зброєю, знущалися над ними, не давали спати тощо.

Іноземні спецслужби вели й диверсійно-підривну діяльність проти УГА. Активна пропаганда в її середовищі велася спецслужбами Польщі, РСФРР і російського "білого" руху, а також емісарами ворожих українській республіканській державності політичних кіл "гетьманців". Цілком імовірно, що спалах епідемії тифу серед вояків УГА влітку-восені 1919 р. був наслідком діверсійної акції її противників. До шпиталів потрапило щонайменше 10 тис. військовослужбовців, а загальна чисельність армії скоротилася до 10 тис. багнетів. Лише в бригаді УСС щодня вмирало семеро бійців. За словами головного лікаря УГА доктора Бурачинського, "армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, а мандруючий склад трупів". Найбільшу кількість хворих на тиф мав 2-й корпус УГА, який вів наступ на Коростень, маючи противником на лівому фланзі частини польської армії Галлера. Стотисячна армія Галлера була сформована з польських громадян у Франції й кинута до Галичини, що призвело до вирішального перелому у воєнних діях на користь поляків.

ЗУНР мала загальнодержавний орган контррозвідки - "Державну жандармерію", про яку піде мова далі, а також військову контррозвідку УГА. Суттєвим недоліком в організації роботи зазначеної спецслужби була, на думку автора, відсутність центрального керівного органу. Підрозділи військової контррозвідки працювали на рівні корпусів та бригад і підпорядковувались розвідочному відділу Начальної Команди. Безпосередньо контррозвідувальною діяльністю займались здебільшого фахові детективи, між якими траплялись і чужинці. Їм допомагала дуже успішно й Державна жандармерія.

Питаннями безпеки військ та підтримання належного порядку у місцевостях їх дислокації займалися так звані помічні формації: польова жандармерія, булавні (штабні) сотні і стаційні (місцеві) команди. Це були підрозділи, що дбали про відповідний режим у бойових і прифронтових смугах. Всі вони існували лише при провідних командах - від бригадної і вище. Булавні сотні охороняли свої команди у місцях їх постою. Вони також допомагали стаційним командам, котрі відповідали за порядок у тих місцевостях, де розташовувались військові частини або команди. Їх завданням було охороняти військові установи, команди, пильнувати, щоб був лад між цивільним населенням, і підтримувати зв'язок з тими державними та самоврядними установами, які знаходились на території стаційної команди. В кожному місті чи містечку представниками військової влади виступали стаційні команди, що підлягали бригадам, корпусам чи самій Начальній Команді.

До послуг місцевим командам були й відділи польової жандармерії. Це були органи безпеки воєнного часу, які призначалися для виконання військово-поліцейських функцій у місцях розташування й передислокації армії. Головними їх завданнями були: збереження ладу і спокою в місцях перебування й руху військ, збір і охорона військового майна, особливо зброї та набоїв; попередження диверсійних акцій на залізничних шляхах, мостах та лініях зв'язку; протидія дезертирству; супроводження конвоїв і кур'єрів тощо. Інколи вони виконували також обов'язки Державної жандармерії (боротьба зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою) там, де її підрозділів не було.

Польова жандармерія (ПЖ) УГА була започаткована у грудні 1918 р. У зв'язку із запланованим наступом на Львів тоді був створений відділ Польової жандармерії при Команді "Групи Південь", перейменованої потім на 7-му Львівську бригаду. Такий же відділ сформували при Начальній Команді Галицької Армії. Першим керівником - командантом - ПЖ став колишній офіцер австрійської жандармерії підполковник Олександр Красіцький. Згодом аналогічні відділи створюються при командах корпусів та бригад. У лютому 1919 р. підполковник Красіцький одержав призначення команданта Державної жандармерії 30 УНР та виїхав до Станіслава (нині Івано-Франківськ), де тоді перебував уряд. Польову жандармерію УГА очолив сотник Іван Козак.

Кадрове комплектування ПЖ провадилося переважно за рахунок осіб, що мали певний стаж військової служби й пройшли короткий жандармський навчальний курс. Професійні жандарми становили в ПЖ УГА лише незначний відсоток і займали здебільшого посади підстаршин, командантів чет, подекуди - старшин. Причиною такого становища була недостатня кількість професійних жандармів-українців, котрі працювали в колишніх імперських інституціях і погодилися на службу в українській армії.

ПЖ не мала власного однострою (уніформи), вона користувалася уніформою військового зразку із зубчаткою та отоком на кашкеті вишневого кольору. Службовою відзнакою усіх вояків Польової жандармерії була жовто-блакитна опаска на лівому рукаві.

У прифронтових смугах та в складних умовах відступу українського війська ПЖ отримувала підтримку й допомогу від Державної жандармерії.

Незважаючи на велику користь ПЖ для збереження боєздатності армії, зміцнення її тилу, деякі старшини й вояки УГА ставилися до неї дуже неприхильно, чинили їй перешкоди. Таке становище зумовлювалося передусім упередженням, а то й ненавистю до всякої поліції з тих часів, коли її чини діяли як представники чужої загарбницької влади, а також незнанням і недооцінкою ролі цього органу безпеки. В інтересах захисту військової таємниці працювала і цензура польової пошти УГА.

Після розгрому "білих" в Україні Червоною армією створений наприкінці 1919 р. в рядах УГА так званий Революційний Комітет досяг угоди з командуванням Червоної армії щодо проголошення УГА "Червоною Галицькою Армією". На той час УГА була практично небоєздатна через великі втрати від тифу, і, на думку багатьох сучасників, ця угода пояснювалась прагненням врятувати "стрільців УГА від розстрілів у підвалах ЧК, де в тому часі гинули всі противники комунізму в Україні". З 1 березня 1920 р. УГА отримала назву ЧУГА, її корпуси переформовуються в бригади, що увійшли до складу ряду з'єднань Червоної армії. 24 квітня 1920 р. 2-а і 3-я бригади ЧУГА переходять на бік військ УНР. Однак нові союзники С.Петлюри - поляки - роззброїли ці з'єднання й інтернували їх особовий склад до таборів військовополонених. Група генерала Кравса, що приєдналась до 6-ї херсонської дивізії, вже в Галичині відкололась від фронту і пробилась до Чехословаччини. Більшість старшин і стрільців, що перебували в Києві та Одесі, більшовики відправили в табори на північ Росії. Багато з них було розстріляно.

ДЕРЖАВНА ТА ЗАЛІЗНОДОРОЖНА ЖАНДАРМЕРІЇ

З часу зародження перших владних структур західноукраїнської держави розпочалась наполеглива робота і по створенню спеціальних відомств з функціями захисту державного ладу, протидії розвідувально-підривним акціям іноземних спецслужб, боротьби з диверсійними та іншими ворожими й антигромадськими проявами на залізничному транспорті. Такими відомствами були Державна жандармерія і Залізнодорожна жандармерія. Варто зауважити, що органи безпеки ЗУНР загальнодержавного рівня формувались значно активніше ніж її військові спецслужби.

Територія Галичини стала ареною діяльності не тільки польських спецслужб. Мали місце факти вербовки вояків та старшин УГА розвідками Румунії та Чехословаччини, країн, котрі окупували Північну Буковину та Закарпаття. До ЗУНР прибували й емісари розвідок країн Антанти і США. Увага спецслужб цих країн до Галичини була викликана насамперед потребою в інформації для їхньої делегації на Паризькій мирній конференції, котра, зокрема, вирішувала і питання про майбутнє західноукраїнського регіону. Не зайвим буде сказати, що відомості розвідки відігравали суттєву роль при формуванні позицій цих держав на Паризькому форумі. Особливо це стосувалося США, що можна пояснити великим впливом на їх президента В.Вільсона з боку начальника військової розвідки США полковника Хауза.

Уже в перші листопадові дні визвольних змагань 1918 р. у Галичині були роззброєні всі підрозділи австро-угорської жандармерії, а натомість створено "державну міліцію" з добровольців. Для роботи в новому органі залучалися колишні австрійські жандарми-українці. Але їх було мало. Тому міліція здебільшого рекрутувалася з людей, які для цієї служби не мали ніякої кваліфікації, а вступали туди, щоб уникнути служби у бойових частинах. І, як наслідок, міліція не змогла виконати поставлені перед нею завдання. Це спонукало повітові центри розпочати організацію своєї, "правильної" сторожі безпеки. У деяких місцевостях за створення повітових команд жандармерії взялися старшини та підстаршини розпущеної австрійської жандармерії. Це була дуже важка праця і знову ж таки в першу чергу через відсутність належної кількості фахівців, а також у зв'язку з різними підходами повітових керівників до принципів підбору кадрів та службових обов'язків команд.

У листопаді 1918 р. згідно з рішенням уряду ЗУНР на основі закону Австро-Угорської імперії про жандармерію від 25 грудня 1894 р. почав формуватися "Корпус Української Державної Жандармерії", підпорядкований Державному секретаріату військових справ. Корпус мав і скорочену назву - "Державна жандармерія" (ДЖ). Її центральна команда (керівництво) під проводом майора Л.Індишевського знаходилась у Львові. Вийшов наказ, що зобов'язував уже існуючі повітові команди продовжувати свою діяльність, керуючись старими австрійськими законами і постановами, перейнятими Українською Національною Радою, аж до розробки нової нормативної бази. Підрозділи міліції були підпорядковані ДЖ як допоміжні формування. Передбачалося, що в разі потреби в розпорядження корпусу надавалися загони ополчення. Військовим і цивільним відомствам заборонялося втручатися в роботу та кадрові питання жандармерії. Зверталась увага командантів (командирів) повітових команд на необхідність результативного контролю за роботою підлеглих.

Щоб якось зарадити нестачі старшинських кадрів, керівництво ДЖ призначило трьох так званих "експонованих старшин", яким підпорядкувало жандармерію у військово-територіальних регіонах, введених Держсекретаріатом військових справ. Місцями перебування експонованих старшин були: Львів (тимчасово - Жовква), Станіслав, Тернопіль. Відповідно до військово-територіального поділу ЗУНР сформовано 23 відділи жандармерії з дислокацією у таких містах: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянік, Самбір, Сокаль, Рава-Руська, Городок-Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станіслав, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці. Команда Державної жандармерії ділилася на відділи і станиці. Якщо станиця знаходилась в адміністративному центрі, то вона отримувала назву повітової команди. Начальниками відділів призначалися старшини, керівниками повітових команд - повітові вахмайстри, станиці очолювали вахмайстри I і II класу. Окремі повітові команди підлягали прямо експонованим старшинам, а ті - керівництву ДЖ. Після відходу українських військ зі Львова керівництво

Державної жандармерії разом з урядом переїхало до Тернополя, а потім до Станіслава, де перебувало аж до загального відступу УГА в травні 1919 р. Для контролю за поточною роботою підрозділів ДЖ на запроваджену посаду інспектора жандармерії призначається полковник австрійської жандармерії О.Гаванський

Попри всі негаразди та складнощі поступово йшло поповнення особового складу Державної жандармерії, в тому числі і кваліфікованими кадрами. До неї продовжували вступати колишні жандарми, як українці, так і нерідко чехи, німці, євреї і навіть поляки, котрі перед розпадом Австро-Угорської імперії служили в Східній Галичині. Корпус зміцнювався також за рахунок тих жандармів-українців, яких переворот застав на службі в Західній Галичині, Боснії і Герцеговині, окупованих областях та на фронтах і які за звісткою про відновлення української державності повернулися додому. Після перевірки та прийняття присяги вони призначалися на відповідні посади. Комплектування кадрів здійснювалося і шляхом залучення добровольців, що пройшли строкову військову службу, та підготовлених резервістів, котрі відповідали вимогам.

Значним державотворчим кроком Національної Ради ЗУНР стало прийняття Закону "Про Державну жандармерію" від 15 лютого 1919 р. За новим законом Державна жандармерія являла собою воєнізовану організацію, покликану захищати й убезпечувати суспільний лад (тобто боротися зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою), підтримувати спокій і порядок в країні. В разі необхідності вона могла залучатися і до виконання окремих бойових завдань, якщо це не шкодило її основній діяльності. У вищих інстанціях жандармерія підпорядковувалась Державному секретаріату внутрішніх справ. Були ліквідовані посади експонованих старшин та інспектора жандармерії, а при відомстві внутрішніх справ утворюється "YI відділ жандармерії і поліції". Його начальником став майор Ю.Волощук. На співробітників корпусу поширювалися військові закони та дисциплінарні статути.

Повітові команди жандармерії перебували у подвійному підпорядкуванні: стосовно загальних питань суспільної безпеки вони підлягали повітовим державним комісарам (службовій владі), а у справах військових і оперативних, адміністративно-господарських, професійної підготовки та контролю за службою - своїм командантам (командирам). Повітовим державним комісарам дозволялося з урахуванням динаміки оперативної обстановки в межах свого району маневрувати силами жандармерії. Іншим цивільним і військовим установам, громадським організаціям жандармерія не підлягала. Але вони мали право звертатися до жандармерії з проханнями про допомогу в межах її компетенції. Користуватися послугами ДЖ могли суди і прокуратури. В свою чергу жандармерія мала право вимагати у поліції, цивільної та військової влади сприяння у вирішенні поставлених перед нею завдань, а також запрошувати громадян на бесіди у службових питаннях.

У лютому 1919 р. команду Державної жандармерії очолив підполковник О.Красіцький, його заступником став майор Л.Індишевський, а після переміщення останнього у "Велику" Україну - підполковник Я.Яськевич. Вступивши на посаду команданта ДЖ, підполковник О.Красіцький обмежив склад міліціонерів до кількості, необхідної для поповнення жандармерії на час війни та інших надзвичайних обставин, як це передбачалося австрійським законом 1894 р. (поповнення становило ополчення). Під його керівництвом вдосконалюється організація роботи, система контролю, ефективніше здійснюється комплектування підрозділів. Уже в лютому 1919 р. були здебільшого укомплектовані команди відділів, повітові команди й станиці. Чисельний склад ДЖ перед відворотом за Збруч у липні 1919 р. був таким: 6 булавних старшин, приблизно 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових (кваліфікованих) жандармів, 400 пробних жандармів та 3000 міліціонерів. Один старшина припадав приблизно на 155 жандармів. Шляхом пробної служби, практичного навчання поступово досягалося зростання професійного рівня особового складу. У травні 1919 р. після складання іспиту 7 підстаршин іменовано старшинами. Керівники підрозділів мали забезпечувати професійну та військову підготовку підлеглих.

Законом від 15 лютого 1919 р. передбачені вимоги до осіб, які можуть прийматися на службу до Державної жандармерії. Кандидат повинен бути громадянином ЗУНР, вести бездоганний спосіб життя, мати позитивні моральні якості, метку вдачу, віком від 20 до 40 років, неодруженим чи бездітним вдівцем, високим на зріст, фізично здоровим і розвинутим, вміти добре читати, писати і рахувати, знати державну мову й мову тієї частини неукраїнського населення, яке проживає на території, де передбачається служба майбутнього жандарма. При службовій зацікавленості в конкретній особі Державний секретар внутрішніх справ або за його вказівкою командант Державної жандармерії мали право давати дозвіл на виняток стосовно вікових і сімейних обмежень. До речі, не заборонялося залучення до служби і неповнолітніх, але за згодою їхніх батьків або опікунів (правда, в законі нічого не сказано, про яку саме службу йдеться). Усі співробітники, вступаючи до Корпусу жандармерії, приймали службову присягу

Після надання на початку червня 1919 р. президенту ЗУНР Є.Петрушевичу прав Диктатора Корпус ДЖ підпорядковується "Команді Запілля Начальної Команди УГА", а потім - безпосередньо "Військовій Канцелярії Диктатора". На введену посаду референта жандармерії призначається майор І.Дичка. Тоді ж було змінено назву "Державна жандармерія" на "Народна Сторожа" через те, що попередня назва викликала у населення "Великої" України негативні спогади про царську жандармерію.

Народна Сторожа" (НС) берегла загальний суспільний лад і безпеку, розшукувала небезпечних злочинців, а також боролась із шпигунством, дезертирством, допомагала УГА проводити мобілізації, реквізиції харчів для війська, охороняла військове майно, припиняла протиправні посягання щодо населення. В прифронтових смугах і під час загального відвороту співробітники НС виконували військово-поліцейські функції, а часто і закривали окремі ділянки фронту. Відомо, що ще в боях за Львів відзначилась школа пробних жандармів. На жаль, автору не вдалося відшукати документи, які містили б інформацію про конкретні здобутки Народної Сторожі у боротьбі зі шпигунством, антидержавними збройними виступами тощо. Але ставлення керівників держави до названої інституції дає підстави вважати, що і на цьому напрямку роботи результати були.

В Державній жандармерії, і в Народній сторожі також не все було ідеально. Наприклад, в підрозділі жандармерії на станції Підволочиськ працювали особи, котрі замість охорони складів військового майна "самі обкрадали магазини й крадене добро або відносили додому в часи вільні від служби, або передавали своїй рідні, що спеціально по те приїздила возами до Підволочиська.

Після відвороту УГА за Збруч у липні 1919 р. з нею перейшла на "Велику" Україну і Народна сторожа, за винятком тих її підрозділів, які були витіснені ворогом з місць дислокації разом з частинами однієї з бригад до Чехословаччини або потрапили до румунського чи польського полону.

Після переходу УГА до більшовиків "польовий штаб" розпустив Народну сторожу, а старшин і жандармів розділив по бригадах. В окремих формуваннях ЧУГА вони залучалися до польової поліцейської служби. Частина співробітників НС влилась в армію і органи безпеки УНР. По-різному склались долі тих жандармів, які разом з окремими частинами УГА перейшли через Карпати до Чехословаччини. В полках з них формувалися підрозділи військової поліції, місцева влада використовувала їх для несення внутрішньої сторожової служби в містах та таборах військовополонених, а також для допомоги станицям чехословацької жандармерії.

Підбиваючи підсумки розгляду надбань ЗУНР в галузі розбудови спеціальних служб, слід зазначити, що роботу в цьому напрямку відзначали оперативність, цілеспрямованість, врахування попереднього досвіду органів безпеки Австро-Угорщини, увага до правового обгрунтування діяльності спецслужб.

Дата добавления: 2014-01-07