Структура кредиту

План

В економічній науці, правознавстві й повсякденній практиці звичайно виділяють чотири способи використання офшорних центрів. Вони включають як цілком легальні способи з точки зору податкового законодавства, так і адміністративно заборонені і навіть злочинні.

По-перше, офшорні центри можуть використовуватись без будь-яких мотивацій фіскального характеру, коли йдеться про операції, які не впливають на виплату національних податків. Прикладом може служити функціонування в офшорному центрі американського банку (чи його відділення), який цілком залишається платником податків у скарбницю США. Зрозуміло, таке використання офшорного центру цілком вкладається в рамки закону.

По-друге, можливе використання офшорних центрів з вигодою для платника податків і одночасно в повній відповідності до закону. Прикладом може стати звільнення від податків, надане в офшорних центрах компаніям на визначений період з метою інвестування ними в промислове виробництво економічно відсталих країн, у яких найчастіше і функціонують ці центри.

По-третє, можна вести мову про використання таких центрів у процесі реалізації міжнародного податкового планування (international tax planning), застосовуваного з метою пошуку оптимальних рішень у сфері оподаткування для корпорацій, фінансових груп чи фізичних осіб.

По-четверте, як особливий спосіб використання офшорних центрів визнається податкове шахрайство, яке є злочинним діянням. Це акт, за допомогою якого платник незаконним шляхом прагне ухилитися від покладеного на нього обов'язку сплати податків, наприклад, шляхом недекларування своїх доходів. Такі дії переслідуються законом.

Вищевикладене відноситься до класифікації використання офшорних центрів з юридичної точки зору.

З організаційно-правового і фінансово-економічного боку, а також із практико-юридичної точки зору звичайно виділяють чотири основних способи використання офшорних центрів:

1) трансферт прибутку шляхом заниження або завищення цін закупівлі і продажу товарів і послуг, а також витрат на утримання персоналу;

2) використання ротаційних компаній;

3) маніпулювання міжнародними угодами;

4) зміна місця проживання шляхом переселення (часто фіктивного) в офшорний центр з метою несплати індивідуального прибуткового податку.

Механізм переказу прибутку в офшорні центри за допомогою заниження чи, навпаки, завищення цін закупівлі і продажу товарів і послуг полягає в штучному маніпулюванні цими цінами. Точно так само можна маніпулювати витратами на утримання персоналу, фіктивно їх занижуючи або завищуючи. Іншими словами, витрати в процесі обігу товарів і послуг, а також витрати на утримання персоналу можуть бути диференційовані для певних контрагентів, об'єднаних міжнародними діловими зв'язками. Ступінь взаємозв'язку суб'єктів, які перебувають в офшорних центрах, залежить від організаційно-юридичної форми таких суб'єктів. Основними з них є такі: торговельна компанія, холдингова компанія, довірчий фонд, довірча страхова компанія, суднохідна компанія, авіалінії, офшорний банк, траст, офшорний університет.

Ротаційна компанія як специфічний вид використання офшорних центрів

Виникнення і саме існування цього виду бізнесу нерозривно пов'язано зі специфікою існування офшорних центрів.

Сама функція цих компаній, більшість яких існує на папері, тобто фіктивно, полягає в “перекиданні” коштів чи цінних паперів з країни в країну, причому часто все це супроводжується створенням ілюзії, начебто відбувається при цьому зміна власників грошових сум чи цінних паперів.

“Ротаційна” (чи передавальна компанія) характеризується такими рисами:

1. Засновник ротаційної компанії – незалежно від того, чи є він фізичною або юридичною особою, володіє в ній усім пакетом акцій або більшою їх частиною, завдяки чому здійснює над нею повний контроль.

2. Ротаційна компанія повинна бути розміщена тільки в офшорному центрі, оскільки її створення дозволене тільки місцевим законодавством.

3. Винятково велике значення надається джерелам, з яких ведуть походження її доходи, а також мета, якій вона служить. Доходи компанії можуть виникати в країні ініціатора її створення, країні її головного акціонера чи в третій країні.

4. У певних випадках вона повинна бути іноземною компанією, яка не займається діяльністю в офшорному центрі й одержує доходи за межами центру, оскільки тільки в описаній ситуації вона може скористатися податковими привілеями.

Головною метою ротаційної компанії є зведення до мінімуму тієї частини прибутку, яка підлягає оподаткуванню. Головним методом проведення такої операції залишається напрямок доходів, одержаних за межами офшорного центру, на рахунки ротаційної компанії, зареєстрованої в цьому центрі.

1. Чинники, що обумовлюють необхідність кредиту.

2. Сутність кредиту.

3. Структура кредиту.

Література

1. А.І.Щетинін Гроші та кредит: Підручник: 2006 – 432 с.

2. Савлук М.І. Гроші та кредит: Підручник. - К.: кнеу, 2002. - 598 с.

1. Чинник, що обумовлюють необхідність кредиту

Кредит існував не завжди. Він виник на певному етапі розвитку людського суспільства. Його винайдення вважають одним з найгеніальніших відкриттів людства поряд із винайденням грошей. Причини його виникнення слід шукати насамперед не у сфері вироб­ництва, а у сфері обміну, де продавці товарів протистоять один одному як власники, як юридично самостійні особи.

Коли товарно-грошові відносини стали більш-менш регулярними, взаємовідносини між товаровиробниками іноді набували особливого характеру: продавцеві потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити (тому що він ще не виготовив свій товар або виготовив, але не продав його з тих чи інших причин). За таких умов акт купівлі-продажу товару не міг відбутись. І тут випадково, як і багато інших винаходів людства, був відкритий кредит - за наявності довіри продавця до покупця товар був проданий з відстрочкою платежу, у кредит. Таким чином, кредит виник і розвинувся на основі функції грошей як засобу обігу. З його виникненням гроші, окрім функцій міри вартості і засобу обігу, стали виконувати й функцію засобу платежу, однією з ознак якої є розрив у часі між переданням товару і грошей із рук у руки. Отже, кредит полегшував реалізацію товарів. Тому рух вартості у сфері товарного обігу, безпосередньо пов’язаний з еквівалентністю обміну між економічно відособленими товаровиробниками, був об’єктивно найбільш загальною основою необхідності кредиту. Але пізніше кредит розвивався, і необхідність у ньому стала обумовлюватися не тільки потребами сфери обміну, а й інших сфер суспільного відтворення - виробництва, споживання.

Суспільство повинно мати у своєму розпорядженні такі економічні інструменти, з допомогою яких можна було б запобігати перебоям у сфері суспільного виробництва, загалом суспільного відтворення. Щоб уникнути кризових явищ як в окремих товаровиробників, так і в процесі всього суспільного виробництва, і використовується кредит. Саме він забезпечує можливість безперебійно здійснювати виробництво товарів та обмін ними. Звідси існування товарного виробництва і пов’язаного з ним товарного обiгу є найбільш загальною економічною причиною необхідності кредиту.

Проте, окрім цих загальних причин необхідності кредиту, є ряд специфічних чинників, які її деталізують. Зокрема, кредит можливий лише за певних передумов. Однією з них, і напевне першою, стало майнове розшарування суспільства у період розпаду первіснообщинного ладу, коли бідний мусив звертатися за позичкою до багатшого. У сучасних умовах така закономірність не є обов’язко­вою. Через різні причини тимчасово вільна вартість у грошовій чи натуральній формі може бути в одних юридичних чи фізичних осіб, а потреба в їх запозиченні виникає в інших. Тому необхідність акумуляції тимчасово вільної вартості для надання її в позичку є однією з основних передумов кредитних відносин.

Окрім довіри, обов’язковою передумовою виникнення кредитних відносин є збіг економічних інтересів кредитора і позичальника. Він досягається через переговори між ними щодо основних параметрів кредитної угоди - розмір і термін позички, величина позичкового процента та порядок його сплати тощо. Таким чином, забезпечення інтересів сторін кредитної угоди є результатом досягнутого ними компромісу.

За своєю природою кредитна угода, в основі якої лежить тимчасове запозичення чужої власності, обумовлює необхідність матеріальної відповідальності її учасників за виконання взятих на себе зобов’язань. Тому ці учасники мають бути юридично самостій­ними особами. Фізичні ж особи можуть стати суб’єктами кредитних відносин за умови їх дієздатності з правового погляду. Це також є однією з передумов виникнення кредитних відносин. Ті й ті мусять бути кредитоспроможними.

Ще однією передумовою цих відносин є отримання позичальником регулярних доходів, за рахунок яких він зможе погасити кредит. Ними можуть бути виручка від реалізації товарів, отримувані заробітна плата, пенсія тощо, надходження податків та ін. Як правило, за відсутності цієї передумови кредит не надається. Наприклад, він не може надаватись організаціям, закладам і установам, які повністю перебувають на бюджетному фінансуванні. Але в окремих випадках, коли є надійна гарантія виділення бюджетних асигнувань у недалекому майбутньому, їм також може бути надано кредит.

Для юридичних осіб - суб’єктів господарювання ще однією неодмінною економічною передумовою існування кредиту, яка випливає з попередньої, є їх функціонування на засадах комерційного чи господарського розрахунку. У першому випадку діяльність підприємницької структури здійснюється, як кажуть, на свій страх і ризик. У другому випадку (діяльність на засадах госпрозрахунку) є можливість у разі необхідності отримати допомогу від свого вищого органу управління (міністерства, відомства тощо).

2. Сутність кредиту

Термін «кредит» походить від лат. creditum- позичка, борг, іноді тлумачать як «вірю» чи «довіряю». банк як посередник грошового ринку акумулює тимчасово вільні кошти, формуючи з них фонд позичкових ресурсів (позичковий капітал), і надає його в тимчасове користування особам, що потребують залучення додаткових фінансових ресурсів.

За своєю сутністю кредит - це суспільні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з переданням один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності. Кредитні відносини мають ряд характерних ознак, які конституюють їх як окрему самостійну економічну категорію — кредит.

Кредитні операції в країнах з ринковою економікою здійснюються згідно з такими принципами.

ü Принцип строковості – припускає, що між моментом видачі позички і моментом її погашення завжди існує певний проміжок часу, зазначений у кредитному договорі.

ü Принцип поверненості – виходить з того, що надана на визначений термін позичка має бути повернута позичальником кредиторів.

ü Платність кредитування – обумовлена його метою – одержання певного розміру доходу, що враховує ступінь ризику.

ü Принцип забезпечення позички – виник як спосіб зниження кредитного ризику. Щоб забезпечити повернення позичок, банки, як правило, вимагають від своїх клієнтів матеріальних гарантів повернення позичок.

ü Принцип цільового використання кредитних ресурсів випливає з ролі, яку кредит відіграє в економічному житті. Контроль і облік цільового спрямування позиченого капіталу дає змогу точніше прорахувати ризик і прибутковість за позичкою.

Для конкретизації сутності кредиту потрібно розглянути окремі елементи кредитних відносин. Ними є об’єкти та суб’єкти кредиту. Об’єктом кредиту є та вартість, яка передається в позичку одним суб’єктом іншому. Суб’єкти кредиту — це кредитори і позичальники. Взяті разом, ці елементи створюють структуру кредиту (рис.).

Рис. Структура кредитних відносин

Позичена вартість як об’єкт кредиту є реальною, тобто має бути наявною і фактично переданою кредитором позичальнику. Таке передання оформляється відповідною угодою з дотриманням вимог чинного законодавства і називається позичкою. Надання позички породжує кредитні відносини між партнерами, які стають їх суб’єктами - кредитором та позичальником. Тому поняття кредиту ширше за поняття позички, бо передбачає не тільки факт надання останньої, а й відносини між сторонами, що виникають у зв’язку з наступним погашенням позички, з урегулюванням взаємних претензій, пов’язаних із несвоєчасним поверненням позички позичальником чи порушенням умов договору кредитором тощо. Тому позичка є ключовою ланкою кредитних відносин.

Позичена вартість може бути в грошовій формі, у формі товарів, виконаних робіт, наданих послуг. Незалежно від форми позичена вартість є реальною цінністю і має бути збережена в процесі кредитних відносин, але не у своїй первісній формі, а за своїм обсягом. Наприклад, якщо в позичку передані товари, то це не значить, що позичальник повинен повернути кредитору ті самі чи такі самі товари, а лише їх повну вартість у формі, яка задовольняє позичальника, тобто у грошовій формі. Запорукою збереження позиченої вартості є її ефективне використання позичальником, яке забезпечить її відтворення через певний час. Це стосується як використання позиченої вартості на виробничі цілі, так і на особисте споживання.

Суб’єктами кредитних відносин виступають кредитор і позичальник. Кредитором можуть бути спеціальні кредитні організації, насамперед банки, а також, гаранти, фонди та уряди. Кредитором банку може виступати також і фізична особа, що придбала випущену банком облігацію. Позичальниками можуть виступати фізичні та юридичні особи (підприємці, фірми, держава, окремі громадяни).

Об’єктом кредитних відносин завжди є кошти, надані в позику. важливою умовою надання кредиту є наявність у кредитора кредитних ресурсів, а їхній обсяг у конкретного банку визначає його кредитний потенціал - це величина мобілізованих банком грошових ресурсів за мінусом створених ним резервів ліквідності. На кредитний потенціал банку впливають взаємопов’язані фактори:

ü загальна сума мобілізованих грошових ресурсів;

ü структура зобов’язань банку (депозитів і позикових коштів);

ü нормативи обов’язкових резервів та режими їх використання, встановлені НБУ.

Дата добавления: 2014-01-07