Тема 2. Історія соціології

5.

4.

Пильна увага до дитини.

4. Дисципліна.

Ю.Б. Гіппенрейтер (1) вважає вихідним принципом налагодження стосунків з дитиною безумовне приийняття її. Потреба в любові, у прихільності іншого є однією із фундаментальних потреб людини і задоволення цієї потреби є необхідною умовою нормального розвитку. Ця потреба задовольняється, коли батьки, вихователі повідомляють дитині, що вона дорога, необхідна, потрібна, важлива для них. Ці повідомлення передаються за допомогою погляду, дотику, прямих висловлювань на адресу малюка. Важливим є постійне підкреслення того, що дитина нам потрібна, що її існування для нас – радість. Якщо ж у питомій вазі звертань до дитини переважає критика, покарання, зауваження, вона швидко приходить до висновку: “Мене не люблять, я заважаю”. Але це не означає, що ми повинні постійно лише пестити, голубити, заохочувати дитини. Це інша, не менш небезпечна крайність. Ні в якому разі не можна приховувати або накопичувати свої негативні почуття, викликані поведінкою дитини. Слід висловлювати своє невдоволення окремими діями дитини, але не невдоволення дитиною вцілому. Слід засуджувати дії дитини, але не її почуття, якими б небажаними і “неприпустимими” вони для нас не були. Якщо вони вже виникли, то для цього удитини були підстави.

Психолого-педагогічні і методичні питання встановлення дисципліни, заборон, режиму, пред’явлення вимог до дитини, застосування покарань та заохочень у вихованні.

Чому Р.Кемпбелл вважає дисцпліну одним із способів прояву любові до дитини? Як слід розглядати дисципліну – як засіб, чи як результат виховання..

Відомий дитячий психолог Ю.Б. Гіппенрейтер твердить, що дітям потрібен порядок і правила поведінки, вони опосередковано хочуть і чекають їх, оскільки саме вони роблять життя дитини зрозумілим і спрогнозованим, викливають почуття захищеності і безпеки.

Основним методичним правилом встановлення дисципліни є наступне – “спочатку встановлення контакту і позитивних стосунків з дитиною, і тільки після них і на базі них встановлення дисципліни”. Згадаймо золоте правило кращих гувернерів ХVII – XIX століть – “Спочатку любити, а потім виховувати”.

Встановлення вимог дисципліни завжди супроводжується рядом суб’єктивних і об’єктивних конфліктів з дитиною. Існує ряд методичних правил встановлення “бесконфліктоної” дисципліни (тобто максимального уникнення суб’єктивного фактору):

1. Правила (обмеження, вимоги, заборони) обов’язково повинні бути в житті дитини.

2. Правил у житті дитини не повинно занадто багато. Вони повинні бути досить гнучкими. Усі дії дитини повинні бути поділені на такі чотири групи:

І - все, що дозволяється робити дитині за її власним бажанням

ІІ - дії дитини, в яких їй надається відносна свобода (ця група дій є дуже важливою, оскільки саме в таких діях дитина привчається до внутрішньої дисципліни)

ІІІ – дії дитини, які взагалі-то ми не дозволяємо, але з огляду особливих обставин вони зараз допускаються

ІV - дії дитини, неприпустимі ні при яких обставинах.

3. Правила не повинні суперечити найважливішим потребам дитини.

4. Правила повинні бути узгоджені між дорослими.

5. Тон, яким порвідомляється вимога, повинен бути дружньо-роз’яснювальний, а не наказовий. Вимога повинна бути пояснена.

6. Карати дитину краще позбавляючи її чогось гарного, аніж роблячи їй погано.

У книзі В. Леві “Нестандартный ребенок” наводиться ряд правил застосування покарань і заохочень у вихованні дитини. Застосовуючи покарання, автор вважає неприпустимим карати за разунок позбавлення любові, карати працею, читанням, уроками, карати “про всяк випадок”, відміняти заслужене заохочення, карати через приниження, карати після тривалого періоду з часу негативного вчинку. Найвразливішим покаранням для дитини, на думку автора, повинне бути усвідомлення, якого болю і прикрощів вона завдала своїм вчинком блізькій, рідній, шанованій людині. Щодо заохочень, то на них заслуговує лише та діяльність і ті вчинки дитини, у які вкаладено її власну працю. Автор радить виховуючи дитину бути щедрішими на заохочення і скупішими на покарання.

Психологи виділяють чотири основні причини серйозних порушень дитиною поведінки:

· Боротьба за увагу.

· Боротьба за самоствердження проти надмірної батьківської опіки.

· Бажання помститися (образа на дорослих – батьків, вихователів, вчителів...).

· Втрата віри у власні сили.

Причинами поганої поведінки є негативні емоції (гнів, злість, образа, агресія...). Ці почуття є руйнівними, оскільки руйнують і саму людину, і її взаємостосунки з іншими. Вони є похідними від болю, образи, страху, які виникають у разі незадоволення основних потреб людини. У залежності від рівня реалізації потреб у дитини формується образ “я”. Позитивне ставлення до себе – основа психологічного виживання і дитини постійно шукає підтвердження, що вона хороша, любима, здібна, розумна, спритна, гарна тощо. Якщо емоційне прийняття себе дитиною складається з негативних почуттів, вона стає “важкою” і для себе, і для оточуючих.

Вимоги до спілкування вихователя з дитиною. Методика налагодження довірливих, доброзичливих стосунків з дитиною (за Б.Спок, Р. Кемпбелл, Ю.Б. Гіппенрейтер, О.Л. Кононко).

Для успішного розвитку дитини спілкування так само необхідне для неї, як іжа, сон, відпочинок. Для успішного розвитку потрібне здорове, позитивне впілкування дитини з дорослими. Але це спілкування може бути й шкідливим, а отже, перетворитися у негативний фактор розвитку дитини. Ю.Б. Гіппенрейтер: “Погана їжа отруює організм, неправильне спілкування отруює психіку дитини, ставить під удар її психологічне здоров’я, емоційне благополуччя, а в подальшому й її долю”.

Дитина прагне повноцінного спілкування, хоче бути вислуханою і почутою. Вона більше потребує не виховних монологів батьків, саме дружні діалоги, бесіди справляють ефективний виховний і формуючий вплив на неї. Дитина прагне вираження своїх емоцій, співпереживання їм з боку дорослих. Для цього дорослі повинні вміти активно слухати дитину – тобто перетворювати монологічну розпорвідь дитини в бесіду з нею, в якій відбувається обопільний обмін почуттями.

Правила активного слухання дитини передбачають:

· Повернутися до дитини обличчям.

· Очі дорослого і дитини повинні знаходитися на одному рівні.

· Маленьку дитину доречно взяти на руки, посадити на коліна.

· Не спілкуватися з дитиною, роблячи якусь іншу справу.

· Важливо уміти тримати в бесіді паузу, щоб дати дитині час розібратися і можливість щось додати після паузи.

Ознаками правильної побудови бесіди з дитиною є:

· Нейтралізація негативних переживань дитини.

· Дитина починає більше розкриатися у бесіді і розповідати про себе.

· Дитина сама приходить до способів вирішення своїх проблем.

Активне слухання дитини дає батькам і вихователю можливість співпереживати дитині, сприймати і розділяти негативні почуття дитини. При цьому дитина стає більш розкутою і відкритою. Заважають слухати й чути дитину, встановлювати довірливу атмосферу бесіди з нею, підводити дитину до самостійних висновків і прийняття вірних рішень:

· накази й команди

· попередження і погрози

· моралізування й повчання

· готові рішння й поради

· доказа, логічні доведення, нотації, лекції

· критика, догани, звинувачення

· похвала

· образи, висміювання

· здогадки й інтерпретації

· випитування і розслідування

· умовляння

· втеча від розмови.

Спілкуючись із дитиною, розповідаючи їй про свої почуття, реакцію на її вчинки, доречніше говорити від першої особи, від себе, про свої переживання, а не про неї й її поведінку.

Висловлювання, які містять особові займенники (я, мене, мені) називають “я-повідомленнями”. Навпаки, висловлювання, які містять займенники “ти”, “тебе”, “тобі” називають “ти-повідомленнями”.

Недолік “ти-повідомлень” полягає в тому, що кожне з них містить звинувачення, випади, погрози, критику на адресу дитини і підсвідомо змушує її захищатися, що заважає об’єктивній самооцінці вчинку, поведінки.

Переваги “я-повідомлення” у спілкуванні з дитиною наступні:

· Дозволяють дорослому виражати свої почуття у необразливій для дитини формі.

· Дає змогу дітям більше пізнати батьків, вихователів (недопустимо закриватися від дітей авторитетом і маскою “вихователя”, це призводить до втрати емоційного зв’язку).

· Коли дорослі відкриті й ширі у висловленні своїх почуттів, діти відчувають, що вони їм довіряють, а отже можна теж довіритися дорослим.

· Висловлюючи свої почуття без наказів і доган, ми залишаємо за дітьми можливість самим прийняти рішення щодо вчинків і поведінки, враховуючи наші бажання і переживання.

Історія соціології – це наука яка досліджує соціологію від її виникнення і до сучасності.

В становленні соціології виділяють такі етапи:

1. протосоціологія (передісторія) (VII ст. до н. е. – 30 років XIX ст.). Розробка елементів соціологічних поглядів у вчених-мислителів античності (Платон, Сократ, Аристотель), середніх віків – (А.Августин Блаженний, Фома Аквінський), відродження (ідея утопічного соціалізму - Томас Мор, Томазо Кампанелла) нового часу (географічний напрямок (Ж.Боден, Ш.Монтеск’є), культурологічний напрямок соціології (Й.Гердер), теорія суспільного договору (Дж.Локк, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо), філософія історії (Кондорсе), ідеї держави і права (І.Кант).

2. класичний або академічний від 30-х років XIX ст. по 20р. XX ст. характерними ознаками:

а) Контовський етап - 30-60 рр. XIX ст.(О.Конт, Г.Спенсер) - зародження соціології як самостійної науки;

б) академічний етап - кінець XIX ст-20 р. XX ст. (Е.Дюркгейм, М.Вебер) соціологія утверджується як самостійна та академічна наука; створюються кафедри соціології.

3). новітній або сучасний - з початку XX ст. і до тепер

а) 20-60 рр. XX ст. – період формування основних концепцій сучасної соціології та теорій середнього рівня;

б) 60 р. до наших днів – розвивається прикладна соціологія, яка зосереджується на вирішенні практични х проблем в житті суспільства (М,Вебер, Р.Мертон, Маслоу, Т.Парсонс, П.Сорокін, Дж. Мід, Р.Парк, Е.Гіденс, Козер).

Головні напрямки соціології XIX ст.:

1. органічна школа (О.Конт, Г.Спенсер), яка розглядає суспільство як аналог природного людського організму, а соціальне життя пояснює за допомогою прямої проекції біологічних закономірностей, визнає деяку подібність між функціонуванням суспільства й організму, хоча й не перебільшує її.

2. географічна школа (Ле Пле, Монтеск’є, І.Мєчніков, К.Ріттер, Г.Бокль) поєднує велику кількість різних натуралістичних теорій та визнає основними чинниками соціальних змін, що впливають на розвиток суспільства, географічне середовище і його окремі компоненти (клімат, ландшафт, довжину берегової лінії і т.ін.).

3. соціалдарвінізм (Майтус, Г.Спенсер, Р.Вормс, Л.Гумплович, У.Самнер, А.Шефле) - ґрунтується на позиціях натуралізму Ця школа склалася на основі біологічних впливів у суспільних науках. Її представники намагалися звести закони розвитку суспільства до біологічних закономірностей природного відбору, виживання найбільш пристосованих, до установок теорій інстинкту, спадковості. У суспільстві, як і в природі, панівним законом є боротьба за виживання. Між собою борються, у першу чергу, соціальні групи і виживає найсильніший. Це призводить до того, що одні панують, інші підкоряються.

4. демографічна школа в соціології, представники якої (А.Гійяр,.А.Казані, В.Мірабо й інші) вважали головним чинником розвитку сус­пільства зростання народонаселення. Ця школа поклала початок розвитку демографії - самостійної науки про населення, яка вивчає його чисель­ність, склад, структуру, поділ за територіями і т.ін.

5. психологічна школа (З.Фрейд, Фромм, Юм)

6. расово-антропологічнашкола (Гофман, Ж.Гобіно) є свого роду різновидом натуралістичного і біологічного напрямів соціальної думки. Її представники с вважали, що розвиток суспіль­ства залежить, перш за все, від спадковості, "расового відбору" і боротьби "вищих" і "нижчих" рас. соціальні і культурні відмінності між расами (соціальна поведінка людей) обумовлена біологічною спадковістю. Є раси вищі і нижчі. Змішування рас є шкідливим як з біологічної, так і з культурної точки зору.

Головні напрямки соціології XX ст.:

1. структурно - функціональний аналіз (Парсонс) – згідно з даною теорією нормальний стан суспільства - це рівновага. Ця школа продовжує ідеї Г.Спенсера, розглядає суспільство як систему, кожен елемент якої повинен забезпечувати функціонування всього соціального організму, одночасно і система контролює діяльність складових, забезпечуючи для цього ефективні умови, запобігає будь-якому збою у їх роботі. Соціологія допомагає відслідковувати стан суспільства, підтримувати його у рівновазі.

2. теорія конфлікту (конфліктологія) – Мілс, Козер, Дарендорф. Теорія, яка кардинально відрізняється від структурно-функціонального аналізу. Нормальним станом суспільства згідно з цією теорією є конфлікт. Соціальні конфлікти обумовлені багатьма факторами. Різні цінності, боротьба за владу, привілеї, дефіцит ресурсів. Як впливає конфлікт на суспільство залежить від політичного режиму: у демократичному (відкритому) суспільстві конфлікт сприяє інтеграції соціальної структури, зміцненню солідарності між групами, вказує напрямок соціальних змін. Це стає можливим при вчасному виявленні конфлікту і адекватному реагуванню на нього. У закритих суспільствах конфлікт придушують, він не вирішується, що в перспективі призводить до руйнування соціального організму. Завдання соціології виявити причини конфлікту та спрямувати його розв’язання у прогресивному руслі.

3. теорія соціального обміну – взаємодія у людському суспільстві представляє собою обмін вигодами; - це соціологічний напрямок, що тлумачить соціальне життя через процес обміну між людьми винагородами та витратами під кутом зору взаємного зиску суб'єктів взаємодії. На думку авторів цієї точки зору (Ц.Хоманс та П.Блау), мета соціального обміну, як і економічного, - максимізація користі та мінімізація витрат при соціальній взаємодії. Така мета заснована па досконалій системі винагород і по­карань та спрямовує розвиток суспільства в напрямку соціаль­ного прогресу до добра і зменшення зла. П'ять основних положень (п’ять гіпотез взаємодії) соціального обміну, на підставі яких можлива взаємодія людей,:

- гіпотеза успіху - якщо людина при здійсненні дії має на­городу, то в майбутньому вона намагається її повторити.

- гіпотеза стимулу - людина намагається відтворити схожі умови при отриманні винагород у минулому.

- гіпотеза цінності - чим цінніша винагорода, тим вища імовірність відповідної дії.

- гіпотеза голодання-насичення - коли потреби задоволь­няються, то люди докладають менше зусиль.

- гіпотеза фрустрації - агресії - коли людина не отримує очікуваної винагороди, то вона піддається негативним емоціям.

4. символічний інтеракціонізм. Термін "інтеракція" (взаємодія) ввів у науковий обіг американський соціолог Г.Блумер, авторство ж концепції символічного інтеракціонізму належить представникові Чиказької школи соціології Дж.Міду (1863-1931) – американському соціо­логу і соціальному психологу. Символічний інтеракціонізм - це соціологічна концепція, що аналізує соціальні взаємодії між людьми через спільні для її учасників смисли їхніх взаємних реакцій. Оскільки, на відміну від тварин, які взаємодіють між собою у природі, керуючись інстинктами, люди у суспільстві вибудовують свою поведінку на основі символів, символічних дій (а це знаки, жести, міміка, мова, дистанція між людьми, вчинки), а взаємне порозуміння, діалог, а, отже, ефективна комуніка­ція можливі в тому разі, коли люди надають однакового тлумачення символам, які застосовуються при взаємодії, то завдання соціолог ії - вивчати символічний характер взаємодії людей, озброїти людину знаннями для оволодіння способами інтерпретації (пояснення) і розшифрування сенсу речей і дій людей.

5. феноменологія ( Л.Щюц, І.Лукман, П.Брегер ) - соціологічна концепція, що спирається на дослідження життєвого світу людини, який конструює суб'єктивно кожний індивід. Її автори працюють у напрямках подальшого розвитку "розуміючої соціології" М.Вебера і оцінюють її як крайній суб'єктивізм. А.Щюц за­уважує, що феноменолог не має стосунку власне до об'єктів, його цікавлять їхні значення, конституйовані діяльністю люд­ського розуму. Кожна мисляча людина мислить по-своєму. Суспільство - не об'єктивна, а суб'єктивна реальність, оскільки створюється інтересами, мотивами, цілями, моделями поведінки людей, котрі взаємодіють.

6. структуралізм; 7. Технократизм.

Дата добавления: 2014-01-07