Державна власність та регулювання соціально-економічних відносин

Основні моделі економіки розвинутих країн

Особливості ліберальної моделі тісно пов'язані з регульованим ринком. Його передумовою є перевага приватної власності над державним сектором і переважання приватних (підприємницьких) рішень у сфері виробництва, інвестування, використання людського капіталу, розподілу та збуту продукції. Держава (урядові структури) відіграє активну роль у макро- і мікроекономічних процесах, у певних випадках діючи через національні й місцеві органи влади.

певних соціальних груп. Така модель господарської практики особливо притаманна США та Канаді останніх десятиліть.

Окрім названих країн, до 7 ліберальної моделі наближаються системи господарювання Бельгії, Франції, Ірландії та, певним чином, Великої Британії та Італії.

Другою моделлю на основі системи регульованого ринку з досить активним державним втручанням є корпоративістська модель. Більш поширена вона у формі демократичного корпоративізму в тих країнах, де тривалий час при владі перебували уряди соціал-демократів та спостерігався досить високий рівень державного підприємництва (Швеція, Норвегія, Данія, Австрія та ін.

Різновидом розглянутої моделі є ієрархічний корпоративізм (Японія), що характеризується регулюванням використання ресурсів за безпосередньої участі держави та забезпечення нею ділової активності в економіці.

Досить помітний вплив держави і на організацію ринку праці, що стимулює підвищення її продуктивності та розширення внутрішнього попиту.

Третьою моделлю економічного розвитку є соціально-ринкова система управління, особливо притаманна Німеччині. Вона передбачає постійну підтримку тих суб'єктів господарювання, які відчувають соціально- економічні труднощі в «економічному ефірі» діяльності ве­ликих компаній та ТНК і не в змозі протистояти їхньому тискові.

В економічній структурі розвинутих країн важливе місце належить державній власності, що дає їм змогу ефективно впливати на розвиток соціально-економічних процесів.

Наприклад, є державна власність, успадкована від епохи феодалізму і домонополістичного капіталізму: державні земельні угіддя (у Великій Британії вони становлять понад 3 % усіх земель); фіскальні монополії — соляні у ФРН, Франції, Австрії, спиртові у І Франції, пивоварні у ФРН; існують підприємства, що обслуговують збройні сили, та ін.

У більшості країн Західної Європи в державній власності перебувають залізниця, телеграф, пошта, радіо та інші засоби інформації.

Загалом державний сектор у розвинутих країнах представлений у трьох формах:

• об'єкти (галузі), які цілком є власністю держави;

• об'єкти (сфери), котрі мають форму змішаної власності;

• фінансовий контроль держави над певними об'єктами (банками) і ресурсами.

За рівнем функціонування державна власність може бути трьох видів: федеральною (наприклад, у США, ФРН), автономною і (земельною) та муніципальною.

Причини утворення державної власності (держсектора) пов'язані з:

• розвитком продуктивних сил та інтеграційних процесів;

• військовими намірами держав;

• намаганням держав підтримувати потрібні їм приватні компанії, яким загрожує крах;

• необхідністю тримати у своїх руках загальнонаціональні галузі та об'єкти (енергетика, атомні станції) або низькорентабельні традиційні галузі (вугільна промисловість, металургія і т. п.);

• створенням інфраструктури.

Основними шляхами утворення державної власності є такі: націоналізація приватних компаній, створення державою своїх під­приємств через будівництво за рахунок держбюджету або через купівлю частини акцій приватних компаній. У більшості країн ОЕСР після Другої світової війни таким чином було створено широко­масштабний державний сектор не тільки в галузі інфраструктури, а й у сфері промислового виробництва. За оцінками, господарський внесок державного сектора в економіку країн Західної Європи на початок 90-х років становив майже 14 %. Найбільшим він залишається в Італії, Франції, Австрії, Португалії та Греції — від 18 до 25 %. Ще досить значним є внесок державного сектора у ФРН, Іспанії, Бельгії, Нідерландах, Данії — від 9 до 15 %; помітна господарська роль державного сектора у Великій Британії та Люксембурзі — від 5 до 8 %. Порівняно з Європою США поступаються величиною державного сектора та його господарського внеску в економіку. Сучасна японська економіка відрізняється від західно- європейської та американської значно більшою роллю державної участі при відносно меншій питомій вазі державних основних фондів і внеску державних підприємств у виробництво.

Швидше порівняно з державними надходженнями зростала питома вага державних витрат у ВВП, яка? сягає 34,2 % у Японії, 37,6 % у США і майже 50 % у країнах Західної Європи.

Незважаючи на юридичну і формальну незалежність державних під­приємств, їхня діяльність спрямована на здійснення певних соціально-економічних цілей, які встановлюються урядом.

Державний сектор бере участь у перерозподілі національного доходу на користь великих моно­полій. ТНК мають вигоди від занижених цін на продукцію націоналізованих підприємств, від низьких тарифів на транспортні послуги,

Змістом лібералістської стратегії стає підтримка приватного сектора ринкових структур, приватних виробничих інвестицій, малого та середнього бізнесу, активізація конкуренції. При проведенні реформ дерегулювання підсилюється роль кредитних інструментів фінансової допомоги держави, а також податкових інструментів як стимулюючих факторів, відбувається скорочення прямих бюджетних субсидій та позик без повернення приватній промисловості. Цей процес можна назвати «розвантаженням» держави від безпосередньої господарської діяльності, від прямого втручання в економічні процеси як наслідок розширення умов саморегулювання за рахунок ринкових механізмів.

Перші програми приватизації у формі розпродажу державних активів були започатковані у ФРН, Швеції, Великій Британії, Нідерландах і Канаді. Дальшого поширення вони набули в середині 80-х років в Італії, Франції, Іспанії, Бельгії, Японії та ін. Приватизація відбувалася в основному через реалізацію акцій компаній на фондовому ринку, а також шляхом переговорів із конкретними покупцями.

Проведення приватизації ще не означає, що держава цілком усувається зі сфер, які раніше їй належали і жорстко контролювалися. Ці зміни мали загальну спрямованість на пошуки більш раціональної"" та ефективної системи зв'язків між державою і приватним капіталом, тобто на вирівнювання умов між державним і ринковим регулюванням.

В останнє десятиліття в розвинутих країнах, особливо Західної Європи, на зміну державній політиці широкого втручання в економіку, потужної підтримки окремих секторів промисловості прийшла ринково орієнтована політика, яка охоплює дерегулювання, денаціоналізацію, податкові реформи, а також вибіркову допомогу обмеженій групі галузей, пов'язаних в основному з наукоємними високими техно­логіями та соціально значущими сферами.

Ослаблення прямого державного регулювання компенсується засто­суванням інструментарію економічного регулювання. Воно здійснюється як на національному, так і регіональному рівнях і залежить від моделі управління економікою в тій чи іншій країні та від ступеня її економічного розвитку.

Нові підходи до управління економікою проявляються у процесі приватизації. Уряди багатьох країн виключають зі списків приватизації галузі (підгалузі та об'єкти) інфраструктури, які мають високу капіталомісткість (електроенергетика, портові споруди, трубопроводи, залізниці, об'єкти зв'язку та ін.). При цьому держава використовує різні форми, наприклад, збереження контрольного пакета акцій компаній у своїх руках. У деяких випадках держава залишає собі «золоту» акцію, що дає їй право накласти вето на небажані рішення нового керівництва компанії.

Досить помітну роль в економіці відіграє держава в Італії, ФРН, Нідерландах та інших країнах. Так, в Італії уряд має монополію на діяльність у таких важливих галузях економіки, як телефонний зв'язок, радіомовлення і телебачення, залізниці та авіалінії, виробництво сигарет і сигар.

Дата добавления: 2014-01-07