Психологічний механізм прийняття рішень

Психологічний механізм прийняття рішень — це загальний принцип розвитку. Розглянемо його стосов­но психологічної проблеми прийняття рішення на під­ставі даних психологічних експериментів.

Експериментально визначено п'ять етапів розвитку психологічного забезпечення прийняття рішення.

Перший з них характеризується нездатністю діяти "розумом". Способи дій не усвідомлюються. Процеси і продукти дій злиті. Мета і цілі формуються і досяга­ються під безпосереднім контролем речей. В основу ре­гуляції дій покладено безпосереднє сприйняття ситу­ації. Емоції — єдине, що виступає у ролі зворотного зв'язку.

На другому етапі завдання також зважуються лише в зовнішньому вигляді, шляхом маніпулювання реча­ми. Маніпулювання речами відбувається без осмисле­ного плану, задуму. Співвідношення приватної і загаль­ної цілей недосяжне: вирішення приватного завдання перетворюється в самоціль, загальне завдання "розчи­няється", "виштовхується". Дії здебільшого контролю­ються речами. Оцінка емоційна, хоча зовнішні мовні вказівки уже починають впливати і на вибір мети, і на контроль дії, на регуляцію і оцінку.

На третьому відбувається розчленування продукту і процесу дії — способи дій стають доступними усвідом­ленню. Вони становлять основу операцій, що формують­ся. Слово стає не просто сигналом, а знаковим сигналом, не тільки активізує готову команду, але може нести в со­бі зародок власної команди — зародок програми дій. Водночас значно розширюється сфера стимуляції — з'яв­ляються власне пізнавальні потреби і цілепокладання, хоча функцію контролю дій ще виконують переважно речі, а в самостійній оцінці результатів дій домінують емоції.

На четвертому етапі завдання зважуються також маніпулюванням певних предметів, але згодом, у разі повторного звернення до завдання, знайдений шлях уже може бути основою плану повторних дій, що строго співвідноситься з вимогами цього завдання. Це забез­печується перекладанням деяких утворень внутрішньо­го плану на зовнішній план. Формуються інтелекту­альні операції, якими здійснюються самокоманди. Хід оперування оцінюється.

На п'ятому етапі тенденції, що виявилися, досяга­ють повного розвитку. Здатність до самокоманди сфор­мована. Дії систематичні, побудовані за задумом, стро­го співвіднесені з завданням.

Такі головні етапи розвитку внутрішнього плану дій під час прийняття управлінських рішень. Подальше вдосконалювання цього плану визначається законо­мірностями його зв'язку із зовнішнім планом. Функціо­нуючи, внутрішній план перебудовує і зовнішній. Утво­рення внутрішнього плану досягають рівня зовнішньо­го, створюючи тим самим більш великі можливості для спільного функціонування. Незважаючи на зазначені перетворення, етапи розвитку в розвинутого інтелекту виявляються структурними рівнями його організації. Це яскраво виявляється у вирішенні творчих завдань.

Під час вирішення нетворчого завдання розвинений інтелект реалізує готові логічні програми. Під час вирі­шення творчого завдання це відбувається інакше. Про­вал обраної програми "відкидає" організацію діяльності основного на нижні структурні рівні інтелекту. Він повторює зміну типів поведінки, характерних для кож­ного з етапів розвитку. Людина переміщується сходин­ками структурних рівнів інтелекту. А сходи ці збудо вані з трансформованих етапів розвитку. Структурні рівні організації інтелекту виступають тепер як функ­ціональні ступені вирішення творчого завдання.

Величезна кількість фактів, нагромаджена психоло­гією творчості, це підтверджує. Це дає право розгляда­ти описану тут організацію інтелекту людини як вира­жений у найбільш загальному вигляді психологічний механізм ухвалення рішення людиною.

Отже, у центрі проблеми ухвалення рішення, роз­глянутої на психологічному рівні, є вирішення розумо­вого завдання. Ця обставина відкриває шлях до подолан­ня, здавалося б, нездоланного, тобто до можливості охоплення всього нескінченного різноманіття конкрет­них ситуацій: ухвалення рішення в будь-яких з них відбувається за тим самим психологічним механізмом. Можливі розбіжності зумовлені тим, що різна склад­ність конкретних ситуацій вимагає різної міри розгор­нення психологічного механізму (чи потребує в тієї чи іншої людини різного рівня його розвитку). У багатьох випадках такий механізм розгортається лише частково.

Можна вести мову не тільки про творчі рішення (про ті, котрі не можуть бути одержані логічно), не тільки про продуктивні (ті, котрі виводяться логічно), але й не-творчі — репродуктивні. Однак репродуктивне рішен­ня психологічно не показове, бо формування психоло­гічної структури таких рішень уже довершене.

Саме за таких умов і виникає ілюзія, нібито мозок працює самостійно ("концепція антидіяльності"). На­справді ж нейрофізіологічна робота мозку завжди пря­мо чи побічно спрямовується, організовуючи взаємодію суб'єкта з об'єктом. В основі прийняття репродуктив­них рішень лежить раніше змодельована в мозку адек­ватна цьому рішенню взаємодія суб'єкта з об'єктом (що досягається або творчим шляхом, або продуктивною діяльністю, або навчанням, що охоплює і те, і інше).

Репродуктивні рішення спираються на відтворення та­ких моделей. Доти, доки вони відповідають умовам, ситуації, творча взаємодія суб'єкта з об'єктом не роз­гортається. Інтерес можуть викликати тільки ті обста­вини, що заважають, перешкоджають спрацьовуванню сформованих моделей. Самоухвалення рішення — це компроміс. Приймаючи рішення, необхідно зважувати судження про цінність, що охоплює розгляд економіч­них чинників, технічну доцільність і наукову необхід­ність, а також соціальні і людські чинники. Прийняти "правильне" рішення — означає вибрати таку альтер­нативу з можливих, у якій з обліком усіх різноманітних чинників буде оптимізована загальна цінність.

Іноді необхідно трохи поступитися одній з характе­ристик (наприклад надійністю), для того щоб "одержа­ти виграш" в іншій (наприклад у витратах). Завданням людини, яка приймає рішення, є відшукування альтер­натив, що являють собою оптимальний компроміс.

У деяких випадках оптимальний компроміс можна знайти, звертаючись до наукових методів прийняття рішень, тобто застосовуючи математичні методи оптимізації, теорію імовірностей, математичну чи статистич­ну теорію корисності. В інших випадках прийняття рішень є винятково складним питанням, що має суб'єк­тивний характер і припускає облік некількісних люд­ських чинників і суджень про цінність. Однак найчасті­ше під час прийняття рішень обліковують як кількісні, так і якісні чинники. Деякі науковці вважають прий­няття рішень мистецтвом. Це переконання міцно вко­ренилося у свідомості багатьох людей, зайнятих у сфері адміністративного і державного керування, у торгівлі і навіть в галузі інженерного проектування. Однак роз­виток обчислювальної техніки й успіхи, досягнуті в роз­робці наукових методів прийняття рішень, привели до зміни цих поглядів. Раніше вважалося, що прийняття рішень має якісний характер і є суб'єктивною справою.

Тепер інтенсивно впроваджуються кількісні методи (особливо справедливо у відношенні прийняття рішень у військовій справі). Зрозуміло, є небезпека переоцін­ки цієї тенденції. Однак у будь-якому випадку очевид­но, що прийняття рішень ґрунтується і на мистецтві, тобто має якісний характер, і на кількісних, наукових методах.

Прийняття рішень є своєрідним вирішенням завдан­ня.

Які ж суттєві риси процесу прийняття рішень? Си­туацію, у якій відбувається прийняття рішень, харак­теризують такі головні риси:

• Наявність мети. Необхідність прийняття рішень зумовлена наявністю деякої мети, яку необхідно досяг­ти. Наприклад, виконати завдання, вибрати матеріал, призначити побачення дівчині, виконати нову роботу тощо. Якщо ж ціль не поставлена, то й не виникає не­обхідності приймати яке-небудь рішення.

• Наявність альтернативних ліній. Рішення прий­маються в умовах, коли є більше ніж один спосіб досяг­нення мети. Очевидно, що коли наявна лише одна лінія поведінки, то рішення приймати не потрібно. З різни­ми альтернативами можуть бути пов'язані різні витра­ти і різні ймовірності успіху. Ці витрати і ймовірності не завжди можуть бути відомими. Саме з цих причин прийняття рішень часто поєднано з незрозумілістю і не­визначеністю.

• Облік істотних суттєвих чинників. Рішення приймаються в умовах дії великої кількості чинників, що для різних альтернатив різні. Це економічні, тех­нічні, соціальні, особисті й інші чинники. Отже, зав­дання прийняття рішень виникає лише в тому випад­ку, коли є мета, яку потрібно досягти, коли можливі різні способи її досягнення і коли наявна велика кіль­кість чинників, що визначають цінність різних альтер­натив чи ймовірність успіху кожної з них.

Підбиваючи підсумки, робимо такі висновки:

1. Рішення— це вибір альтернативи. Необхідність прийняття рішень усвідомлюється цілеспрямованим характером людської діяльності, що виникає на всіх етапах процесу керування і становить частину управлін­ського процесу.

2. Прийняття управлінських рішень має певні від­мінності порівняно з вибором окремої людини, тому що не є індивідуальним, а груповим процесом.

3. На характер прийнятих рішень значний вплив має ступінь повноти і достовірності інформації. Залежно від цього рішення можуть прийматися в умовах визначе­ності чи ризику невизначеності.

4. Комплексний характер проблем сучасного мене­джменту потребує комплексного, всебічного їх аналізу, тобто участі групи і фахівців, що приводить до розши­рення колегіальних форм прийняття рішень.

5. Ухвалення рішення — це не одномоментний акт, а результат процесу, що має визначену тривалість і структуру. Процес прийняття управлінських рішень — циклічна послідовність дій суб'єкта керування, спря­мованих на вирішення проблем організації і генерації альтернатив, що полягають в аналізі ситуації, виборі з них найкращої та її реалізації.

Дата добавления: 2014-01-07