Сучасна культура України. 9 страница

Велику увагу в “Пласті” приділяли екологічному вихованню. У цьому відношенні виховники намагалися в ході навчальних занять гармонійно поєднати навчальний процес з вихованням любові до природи свого краю, бережливого ставлення до неї. Наголошувалося, що “кожний пластун має свідомо пізнати природу, що потрібно кожному культурному чоловікови, а ріжнородні збірки природничого матеріялу, замітки про явища в природі, збірки колекцій, опис звірят, які зустрічаються в даній місцевости, рівнож фотографування краєвидів, цікавих памятників природи і т. ін. – все це дає багатий і необхідний матеріал для дослідника і ученого, чим збагачується рідну культуру. Словом, пластун повинен памятати, що хто любить свій край, той мусить любити і його природу”.

Одне з головних завдань пластунів було “пізнати Рідну Землицю, яка є живителькою й основою життя народу”, а також, “виховати ясний, життєрадісний погляд на світ і життя, вкорінити любов до нього та подив і любов до краси природи”.

Видатний педагог Г.Ващенко підкреслював, що, керуючись гаслом “Ближче до природи”, пластуни організовують “мандрівки в природу, живуть там тижнями, місяцями в наметах, спостерігаючи явищами природи. Все це має всебічний виховний вплив на молодь, тут може бути багато можливостей для патріотичного виховання. Коли Пласт діє на рідних теренах, то такі мандрівки і перебування серед природи поглиблюють знання, а разом з тим і любов до неї”. Цим формується національна самосвідомість, патріотизм, потужно розвиваються естетичні та екологічні почуття.

Важливе місце у виховній роботі “Пласту” відводилося залученню пластунів до суспільно-корисної та благодійницької праці. О.Тисовський з цього приводу писав: “Три добрі справи на день дають 1095 добрих справ, сповнених одним членом Пласту в однім році. Отже, улад зі 100 членів в однім році дасть свому народові 109 500 добрих справ. Значить заслуговує вповні на надання йому почесної назви добродія народу”.

У цьому відношенні показовим є такий приклад. Верховна Пластова Рада (ВПР) відгукнулась на звернення Українського Педагогічного Товариства про пожертвування на “Рідну школу”. Так, для допомоги в будівництві нових і утримання вже існуючих українських шкіл 1 січня 1923 р. було прийнято рішення про те, що всі пластові гуртки зобов'язані перераховувати щомісячно на товариство “Рідну школу” 1% від зароблених грошей. ВПР керувалась тим, що не може бути “культурного життя без церкви і школи. Після Першої світової війни Верховна Пластова Рада зобов’язала всіх пластунів, щоб у кожному пластовому курені (полку) були власні майстерні та фахово-ремісничі гуртки, в яких пластуни повинні були здобувати фахові навички і приносити громадську користь. Наприклад, пластуни Львівського куреня організували власну їдальню і протягом 1922 р. готували безкоштовні обіди для політичних в'язнів львівських тюрем, інвалідів війни та дітей-сиріт. Крім того, вони влаштовували для них благодійні Різдвяні вечори та вечори на святого Миколая, ходили з колядками та щедрівками, дарували їм зроблені власними руками подарунки. Інші курені влаштовували для своїх матерів та матерів-вдів “Свято Української Матері”, до якого готували концерти та подарунки. У багатьох пластових домівках утворювалися фахові гуртки: столярні, шевські, ремісничі, малярні, реставрації книг, театральні, санітарні та інші. У цих гуртках прищеплювалася любов до праці, і молоді люди безкоштовно здобували спеціальність. Крім того, читались реферати, проводились курси для неписьменних, курси з українознавства, бібліотечні та фахові курси, давались концерти.

Пластуни разом з членами товариств “Сокіл”, “Луг” постійно брали участь в усіх українських народних урочистостях.

У 1926 р. пластуни зі Станіславова розпочали акцію “Пласт – селу” для налагодження пластового життя на селі, а також проведення історико-просвітницьких, культурних та спортивних заходів, прогулянок та мандрівок в гори. У багатьох пластових домівках утворювалися фахові гуртки: столярні, шевські, ремісничі та інші. Тут здійснювалось трудове навчання, прищеплювалась любов до праці.

За активну участь у суспільно-корисній роботі найкращі пластуни отримували відповідне моральне стимулювання. їх нагороджували срібними та золотими відзнаками “Заслуги” і “Вдячності”, а їхні прізвища заносилися до “Золотої пластової книги”.

Історія “Пласту” під польською окупацією – це безперервний процес переслідувань владою та боротьба за існування. Його активна національно-освідомлююча праця та позиція в суспільно-громадському житті спричинювали численні гоніння як на всю організацію, так і на окремі осередки, його провідників та найбільш активних членів. З різних приводів та звинувачень в антипольській діяльності один за одним ліквідовувались, а згодом відновлювались окремі осередки.

Влітку 1930 р. в бойовій акції Організації Українських Націоналістів (ОУН) під Бібркою (Львівщина) загинув член ОУН, старший пластун 11-го пластового куреня Гриць Пісецький. У зв'язку з цим польська влада 26 вересня 1930 року прийняла ухвалу про заборону “Пласту”, пояснюючи це тим, що акції відділів “Пласту” мають виразний антипольський характер. На основі цієї ухвали поліція провела обшуки в усіх пластових домівках, зокрема, була проведена ревізія ВПР у Львові, де було описано всі матеріали пластового діловодства та іншої літератури, у будинках пластових провідників, і після цього було заборонено всіляку діяльність “Пласту”.

Деякі пластові курені перейшли на нелегальне становище. Наприклад, Станиславівський старшопластунський курінь “Довбушівці”, духовним батьком якого був скаут-майстер професор Осип Левицький, колишній сотник УГА, “перебрав існуюче віддавна туристичне товариство “Чорногора” і під цією зовнішньою вивіскою проводив далі свою пластову діяльність”. Багато колишніх пластунів влилося в спортивно-гімнастичне товариство „Сокіл", руханково-пожежне “Луг”, у секції молоді при “Рідній школі”, у “Гурток молоді Сільського господаря”, у відділи молоді при “Просвіті”, при “Гігієнічному товаристві”, при “Молодшому Церковному Братстві”, а дівчата-пластунки гуртувалися при філіях “Союзу Українок”.

Дуже пригодилася школа пластування багатьом учасникам підпільної боротьби проти польської і німецької окупації та проти радянського режиму на західноукраїнських землях. В 20- 30-х роках у “Пласті” плекали свою силу та знання нові покоління борців за українську державність, серед них – С.Бандера, Р.Шухевич, 3.Коссак, В.Сидор, О.Гасин, Климів-Леґенда, О.Грабець, І.Сенів, П.Мірчук, Д.Попадинець, І.Габрусевич, М.Колодзінський та сотні інших, які стали провідниками визвольних змагань української нації під стягами ОУН і УПА в 1939-1954 рр. проти поневолювачів України.

Сьогодні розглядати українське сучасне мистецтво у світовому контексті беруться небагато мистецтвознавців. А тема заслуговує найпильнішої уваги.

Сучасне мистецтво поки ще шукає своє стале місце в культурному житті України.

Найперше і найбанальніше щодо терміну - відокремлення його, а точніше, творів, які цим терміном об'єднані, за ознакою сьогодення, тобто - виробленого сьогодні. Одразу потрапляємо в пастку відносності часу. Умовність категорії очевидна. Що вважати сьогоденням: рік праці художників, десять або сто років? Отже, відносність значення "сучасного мистецтва" за ознакою швидкоплинності часу досить умовна, надто розпливчаста, якщо підійти до неї з точки зору наукових дефініцій.

Друге питання, яке висвічується поряд з хронологічним визначенням сучасного мистецтва, - це питання художньої якості твору. Якщо у дотиках зі старим (класичним) мистецтвом музейщики працюють із якісною художньою спадщиною, яка в часі вже відфільтрувала свій позахудожній або напівхудожній шар, то вводячи до художнього обігу твори тільки-но зроблені, одержуємо масив образотворчості, яка в силу малої часової та смакової дистанційованості, а також з огляду на сучасну кон'юнктурність, не може бути поцінованою з холодною об'єктивністю, безпристрасно і безпомилково.

У творчих пошуках сучасних художників відбувається багато цікавого. Деякі автори працюють у традиційній реалістичній манері, відточуючи свою майстерність в галузі майже фотографічній передачі деталей натури. Другі, навпроти, зайняті пошуками абстрактних рішеннь та площинних композиційних структур.

Все більш активну роль в сучасному мистецтві відіграє використання можливостей комп'ютера та мішаної графічної техніки, пов'язаних з використанням найновіших художніх матеріалів. Роботи сучасних українських художників, безумовно, демонструють високий рівень професіоналізму та майтерності, заявляючи про творчий потенціал та непересічний талант своїх авторів.

Оп-арт (англ.. оp – art – оптичне мистецтво) – художній напрям другої половини ХХ ст.., у якому використовуються різні глядацькі ілюзії, які засновані на особливостях сприйняття плоских і просторових фігур. Напрям продовжує раціоналістичну лінію техніцизму (модернізм). Походить від так званого “геометричного” абстракціонізму, представником якого був В. Вазарелі – основоположник оп-арту. Можливості оп-арту знайшли застосування в промисловій графіці, плакатах, оздоблювальному живописі, в інтер’єрі. В Україні в цьому напрямку працює харківський художник творчої групи “Буріме” Валентин Грицаненко

Гіпер-реалізм (hyperrealism - англ.), або фотореалізм (photorealism — англ.) — худож. течія в живописі і скульптурі, заснована на фотографічному відтворенні дійсності. І у своїй практиці, і в естетич. орієнтаціях на натуралізм і прагматизм гіперреалізм близький до поп-арту. Магістральним для гіпер-реалізму є точне, безпристрасне, позаемоційне відтворення дійсності, що імітує специфіку фотографії: принцип автоматизму візуальної фіксації, документалізм. Гіпер-реалізм акцентує механічний характер зображення, добиваючись враження гладкопису за допомогою лесування, аерографії, емульсивних покриттів; кольори, об'єми, фактурність спрощуються. І хоча улюблена проблематика гіпер-реалізму — реалії повсякденного життя, міське середовище, реклама, макрофотографічний портрет “людини з вулиці”, створюється враження статичної, холодної, відчуженої від глядача надреальності.

Виставка Володимира Безова — живопис, виконаний в класичній техніці. Важко навіть уявити, скільки праці і таланту доклав цей митець до кожної своєї роботи. І ще важче повірити, що головними персонажами всіх представлених полотен є звичайні камені, які ми, взявши до рук і промивши в морській піні, вкладаємо в рюкзак і обов’язково привозимо додому, як згадку про місце, де відчули себе вільними та щасливими. Живопис Володимира Безова не бездумний фотореалізм чи демонстрація майстерності — він гармонійний та насичений майже гіпнотичною енергією, що дає відчуття насолоди, яку, мабуть, відчував сам Творець, вдихнувши життя в камінь…

Боді-арт (англ. body-art) — напрям мистецтва, який досліджує фізичні реакції людського організму, перетворює людське тіло на річ, на об'єкт для маніпуляцій, на матеріал для творчості. Інколи боді-арт розглядається як різновид перформансу. Джерела боді-арту — в діяльності французького художника І. Клейна, який вкривав тіла натурниць блакитною фарбою для отримання "антропо-метрій" — відбитків на горизонтально розташованому полотні, та в творчій практиці італійця П. Мадзоні, який залишав різнокольорові відбитки своїх пальців на тілі відвідувачів галерей, немовби перетворюючи і їх на експонати. Показово, що в середовищі митців боді-арту популярні ідеї дзен-буддизму, який вважає індивідуальне "Я" ілюзією. Художник боді-арту, як правило, розглядає людське тіло (в тому числі і своє) позаіндивідуально, як предмет, абсолютно не культивуючи його.

Катерина Василівна Білокур -народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. «На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася», — згадувала потім Катерина Білокур. Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети.

В другій половині 30-х — у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду — «Берізка» (1934), «Квіти за тином» (1935), «Квіти», «Портрет племінниць» — засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівки, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. 1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у Києві. 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців.

50-ті роки — найбільш плідний період творчості. Їй допомагає Спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що вславилася в наївному мистецтві й також малювала квіти.

Марія Приймаченко (12. І. 1909 — 17. VIII. 1997) — найбільший майстер української народної образотворчості середини ХХ ст. Твори Марії Приймаченко самобутньо викристалізовані з стихії народного самоосмислення, де відгомони стародавніх вірувань і фантастичних уявлень зливалися з вітрами сучасності, втілюючись у знову й знову оновлюваних піснях і приказках, вишивці та малюванні... Геніальністю позначене все, чого торкались її руки: візерунки на полотні, розписи на папері, кераміці, дерев'яних формах, оформлені нею книги. Образи Приймаченко раз-у-раз відлунюють у творах професійних живописців і графіків, карбуються мозаїками монументалістів, масово відтворюються в народній творчості, надихають музикантів і поетів.

Співзвучне творам М. Приймаченко було її поетичне слово, часто візуалізоване в авторських письменах, які доповнюють роботи, а також її мовлення, що зігрівало енергією добра, спокою, справді християнською радістю тих, кому пощастило спілкуватися з Майстром. Важко перелічити столиці Європи, Азії, Америки, де виставлялись її картини, й абсолютно неможливо порахувати музеї й приватні колекції, що володіють безцінними творами М. Приймаченко, котрими вона колись щедро обдаровувала друзів і навіть малознайомих своїх гостей у рідній Болотні неподалік від Чорнобиля, де прожила свій вік.

Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою - поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Авксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір - теж народний художник, він був її учнем і другом. Приймаченко постійно вчилася у рідної поліської природи. Але зв'язки її творчості з гіллям генеалогічного дерева найстародавнішого мистецтва незаперечні. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах - одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало кожного дня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Твори Приймаченко свідчать про те, що за ними стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу.

Петро Бевза - народився 1 січня 1963 року. Закінчив Київський художній інститут у 1985 році. Член Спілки художників України з 1990 року. Живе у Вишневому, працює в Києві.

Полотна Петра Бевзи немов повертають нас до першопочатку витоків всіх часів, але роблять це з висоти пташиного польоту, немов проводячи заміри місцевості для величезної рельєфно-філософської карти. Дивним чином це не віддаляє нас від поверхні, а наближує до неї, виявляючи зразки ґрунту і гірських порід - і пульс землі. Всупереч неписаному правилу, картини Петра Бевзи незайве роздивитися також зблизька до полотна, на якому проступають сліди скелястих зламів, епос піску і зернистий наждак, рани суглинку і садна ґрунту.

Надзвичайно цікавим в цьому живописі є поліекранний формат його творів, ступінчастих і багатоскладових, завдяки чому, панорамний пейзаж отримує заряд ритму дихання.

Іван Марчук – легендарна постать сьогоднішнього українського мистецтва. Він є великим народним художником, керамістом, графіком, лауреатом Національної премії імені Шевченко. Сьогодні його картини вражають мистецтвознавців Європи, Америки, Австралії, йому пропонують виставлятися в найкращих залах світу і це все на противагу минулому гонінню та переслідуванню у власній державі, Україні.

Іван Степанович Марчук народився 12 травня 1936 року в селі Москалівка Лановецького району, у родині відомого на всю округу ткача. Після закінчення семирічної школи невгасима любов до малювання привела його до Львівського училища прикладного мистецтва ім..І.Труша на відділ декоративного розпису, де навчався у 1951-1956 роках.

Митець ділить свою творчість на п’ять періодів: “Голос моєї душі”, “Цвітіння”, “Пейзажі”, “Портрет”, “Абстрактні композиції”. Твори кожного періоду відрізняються за стилем та малярською манерою. Замість звичайного мазка він винайшов спосіб нанесення на полотно найтонших цівок кольору, що створює дивовижне мереживо, завдяки якому добивається неймовірного світіння й мерехтіння кольору.

Іван Марчук є засновником нових стилів у мистецтві, зокрема "пльонтанізму" (від українського «пльонтати» - плести). Саме за свої націоналістичні мотиви він піддавався тиску за часів правління комуністичної партії.

Творчість Івана Марчука викликає жвавий інтерес і шанування. 7 березня 1997р. йому було присуджено Державну премію України імені Т.Шевченка.

Сергій Поярков – народився в 1965 р. в м. Острі на Чернігівщині. Закінчив Київський художньо-промисловий технікум, пізніше Львівський поліграфічний інститут, ілюстратор книг у США. З 1992-2001 рік проводив виставки в Америці, Німеччині, Англії. У 1995 році закінчив Українську Академію мистецтв, 2001 році – персональна виставка у Музеї російського мистецтва в Києві, 2002 р. – виставка у Московському музеї сучасного мистецтва. Американський щомісячний каталог подарункових видань презентував альбом Пояркова на своїй обкладинці з таким коментарем: «Це українське видання є зразком мистецтва книги і може правити за взірець для найтитулованіших видавців в усьому світі». Того ж року Сергія обрано членом журі конкурсу Рона Габ барда.

Цього року С.Поярков випустив нову книжку — «Flawiess Imperfection / Безукоризненное несовершенство» (К.: Юнівест Принт), приурочену до місячної персональної виставки у Національному історичному музеї (відкрилася 24 жовтня).

Дата добавления: 2014-01-07