Авангардистський живопис : драматизм входження нового в культурний процес

Двадцяте століття багате на особистості, які залишили в культурній спадщині людства яскравий і глибокий слід. Вони пили з чаші життя щедро, досягали високих духовних злетів, падали, набивали синці, піднімалися і, переживши злети і падіння (а тільки так можна зрозуміти сенс життя), створювали справжні шедеври, не підвладні часові.

В образотворчому мистецтві при всій різноманітності його течій простежуються таких дві тенденції: пошук нових форм реалізму і відхід від принципів тієї реалістичної системи, яка була властива європейському мистецтву ще х епохи Ренесансу. Це мистецтво модерністське, котре щоразу виступає з позицій відкриття нових шляхів і тому оголошує себе авангардом.

Авангардизм (фр. “передовий загін”) – одне з відгалужень модернізму, загальна назва художніх течій початку ХХ ст., представники яких шукали нових зображально – виражальних засобів у мистецтві.

О Франціє непереможна,

Співай, хай пісня лине кожна

У піднебесну височінь!

Великий, добрий мій народе,

Ти вісник правди і свободи,

Людських надія поколінь!

В. Гюго

Відхід від реалізму особливо проявився в образотворчому мистецтві Франції, що стала батьківщиною фовізму, кубізму, дала своїх дадаїстів і сюрреалістів, абстракціоністів.

Естетичні принципи авангардизму:

Ø Творили всупереч традиційному мистецтву;

Ø Рушієм людських вчинків вважали підсвідомість;

Ø Ігнорували художні канони, зверталися до формального експерименту;

Ø Демонстративно кидали виклик уставленим суспільним та естетичним нормам.

У 1905 р. на виставці в Парижі художники Анрі Матісс, Андре Дерен, Моріс Вламінк, Альбер Маркс та ін. демонстрували свої твори, які за різке протиставлення кольорів і спрощеність форм критика називала творами "дикунів", а весь напрям дістав назву "фовізм" - напрям у французькому живописі початку ХХ ст. Походить від фр. слова "les fauves" - дикі.

Риси фовізму:

1. спрощеність форм;

2. інтенсивність кольорів;

3. експресія композиційного вирішення.

Найяскравішим з фовістів був Анрі Матісс (1869-1954 рр.). Його полотна вирізняються незвичайністю образів і дивовижною яскравістю барв. Основний елемент його мистецтва - інтенсивний колір.

"Колір має бути виразним, - говорив художник. - Я просто кладу фарбу, яка виражає мої почуття".

Найчастіше художник змальовує прості речі: картаті тканини і крісла, квіти, жіноче тіло. Його не цікавить передача освітлення, об’єм, простір. Але він виразно передає відмічені характерні пози, жести, навіть психологічний стан.

Матіс ніколи не переставав працювати над образом людини, не раз втілював свої роздуми в багатофігурних композиціях ("Сімейний портрет", 1911). Красу навколишнього світу він розкривав за допомогою чистих яскравих фарб, насичених сонячним світлом (синіх, зелених, жовтих), контрастних, але гармонійно врівноважених. Але орнаментальність, площинність композиційних побудов не перетворювали полотна Матіса в декоративний палас, бо в ньому захований по - новому втілений зміст. В натюрморті "Червоні рибки" квіти, заокруглені крісла, здається, обертаються навколо круглого столу з акваріумом, де плавають рибки. Все на землі знаходиться в постійному русі - як би говорить художник.

Матіс постійно чаклував із простором, роблячи ракурс прямим, а глибину площинною. Він навчився втілювати свої бажання в елементи форм.

Важливою темою Матісса були численні н’ю – прекрасний розвиток теми Делакруа, Енгра, Мане і Ренуара. У зображенні жінок художник цінував “природність руху і грацію”. “Я створюю не жінок, а картину”, - говорив художник наприкінці1910 р. І продовжив цю тему в 1939 р. “Про мене говорять: цей чарівник із задоволенням створює своїми чарами чудовиськ”. Але всі знали, що “чудовиська” Матісса прекрасні…

Ще одна особлива властивість матісового мистецтва – його внутрішня портретність. Художник часто сам неодноразово згадував про свою особливу пристрасть до цього жанру. Портрет Матісса – категорія естетична, що позначає вірність у передачі визначеного мотиву. У нього безліч автопортретів, портретів дружини, рідних, близьких, нерідко портрети присутні всередині картини, хоча в назві це не відмічено.

Багато спільного з Матісом в Амадео Модільяні (1884-1920 рр.): лаонізм і витонченість ліній, чіткість силуету. Але монументалізму, притаманного Матісу, у Модільяні немає - він більш камерний, інтимніший. Художник не пристав ні до одного із поширених в той час течій. Він не створював сюжетних картин чи натюрмортів. Зображення оголеної жіночої фігури було головною темою його творчості. В 1906 - 1919 р.р. він написав 26 полотен з зображенням жінок, інколи збуджених, інколи сонних і неприступних.

Особливе місце в творчості Модільяні займали портрети. Він не писав їх на замовлення. Знаходив свої моделі серед близьких по духу людей. Художник створив свій стиль живопису: його картинам властива витягнутість форм та емоційність.

Найскладнішою авангардистською течією став - експресіонізм - від лат. expressio - вираз - напрям у літературі і мистецтві першої половини ХХ ст. Виник він у Німеччині, як стихійний протест проти потворностей тогочасної дійсності. Експресіоністи проголошували суб’єктивний духовний світ людини єдиною реальністю, а його вираження - головною метою мистецтва. Початок експресіонізму як художнього напряму був покладений у 1905 р. організацією об’єднання "Міст" студентами архітектурного факультету Вищого технічного училища у Дрездені. У геометрично спрощених формах, через повну відмову від передачі простору, через незгармонізовані тони митці передавали свій жах перед сучасним і майбутнім, відчуття власної неповноцінності, безнадійності і беззахисності у світі. Для картин характерні підкреслено загострена емоційність, гротеск, трагізм. Величезною силою експресії проникнута картина норвезького художника Е. Мунка “Крик”. Одинока людська істота – не жінка, не чоловік, не дитина – стоїть посеред мосту, з душі її виривається беззвучний крик відчаю і страждання.

Кубізм (франц. Cubisme - куб) - модерністична течія в образотворчому мистецтві поч. ХХ ст. Представники намагалися за допомогою геометричних фігур передати навколишню дійсність.

Пабло Пікассо - французький художник. У його творчості виділяють два періоди творчості: голубий та рожевий. Картини першого періоду, герої яких - жебраки, бродяги, акробати - циркачі, позначені печаттю втоми і приреченості. Смуток – ось, що породжує мистецтво, переконував Пікассо своїх друзів. З безстрашність істинного художника, 20 – річний Пабло звертається до “низів” життя. Він відвідує лікарні, психіатричні клініки, приюти. Тут він знаходить героїв своїх картин – злидарів, калік, викинутих суспільством людей. Проте художник намагався виразити своїми полотнами не тільки сентиментальне співчуття до них. Голубий світ німоти, в який він заглиблює своїх героїв, - це не тільки символ страждань і болі, це світ гордої самотності та моральної чистоти.

Починаючи з 1904 року в монохромну голубінь полотен Пікассо вторгаються різні тіні, які стають основними. Цей період називається “рожевим”. На полотнах зовсім інший світ – світ бродячих циркачів, акробатів, клоунів. Він показує їх під час репетиції, в повсякденному житті. Домінуючою темою в цей період стає тема дружби: клоун і боязкий хлопчик, атлет і тендітна дівчинка – акробатка.

У картинах митця трагізм поєднувався з іронією, хаос – із гармонією, щирість – із удаваністю, святе ставлення до мистецтва – з відвертим нігілізмом.

Полотно “Дівчина на кулі”. В основу композиційної і ритмічної структури картини покладений пластичний мотив співставлення контрасту і в той же час – рівновага єдності. Могутній атлет і тендітна дівчина, масивність куба і невиразні обриси кулі, моноліт чоловічої фігури на кубі і тоненька, як травинка на вітрі, фігура дівчинки на кулі. Якщо забрати один із компонентів картини – буде катастрофа. Не буде атлета – і дівчинка втратить рівновагу, а без тендітної неміцності він рухне, повалиться під власною важкістю. В атлеті можна спостерігати алегорію Доблесті, а в дівчинці – Фортуну.

Найзнаменитішим твором художника стала “Герніка”, присвячена загибелі однойменного містечка в Іспанії під час фашистського бомбардування. Гігантське полотно (3,5 на 8 м) є ніби чорно-білим колажем, зліпленим з уламків окремих предметів – кінської голови з вищериними зубами, частини людського тіла, рук, простягнутих до неба у благанні порятунку, ліхтаря, що хитається над усім цим мороком. Усі закони класичного, реалістичного мистецтва порушені в цій картині, але мало в світі творів, у яких з подібною силою правди відтворена людська трагедія.

Футуризм (від лат. Futurum - майбутнє) - авангардиський напрям у літературі й мистецтві ХХ ст. Представники відкидаючи усталені мовні норми й класичну спадщину, прагнули створити “синтетичне мистецтво майбутнього”. Футуристи вважали, що відкрили нову красу - красу сучасного світу. Вони милувалися світом, де все рухається і безперервно змінюється.

Сюрреалізм – не новий або простіший засіб вираження, це навіть не метафізика поезії: це спосіб цілковитого звільнення духу і всього, що на нього подібне.

Декларація 27 січня 1925 року.

Сюрреалізм сформувався як модерний художньо-літературний рух, гаслом якого стала тріада: “кохання, краса, бунт”. За словами Бретона (1935 рік), два заклики стали основоположними у формуванні сюрреалістичного канону: “переробити світ” (Маркс) і “змінити життя” (Рембо). Сюрреалізм (фран. Surrealisme - надреальність) - один із напрямів авангардизму в художній культурі ХХ ст. Виник у Франції.

Це явище літературно-мистецького життя, що зародилося в атмосфері розчарування, характерної для французького суспільства після Першої світової війни, справило потужний вплив не тільки на сучасні йому мистецтво та літературу, а й на подальший розвиток всіх сфер життя, що мають відношення до художньої творчості. Сюрреалізм можна назвати революційним перетворенням модерного мистецтва, яке, образно кажучи, відкрило нові двері сприйняття, ставши джерелом натхнення для багатьох мистецьких рухів.

Сюрреалізм постав як втілення нового духу, духу модернізму, як логічний розвиток процесу бродіння ідей у культурному житті Європи початку ХХ ст. Сюрреалізм можна розглядати як один із проявів того процесу “десублімації” (визначення Макса Шелера – А.К.), який охопив на початку століття весь західний світ. “Повстання природи в людині і всього, що є в ній темного, рвучкого, імпульсивного – дитини проти дорослого, жінки проти чоловіка, без свідомого проти свідомості, діонісійського проти Аполлоніїного, Богів так званого життя проти “богів” духу, - це повстання, що спалахнуло відродженням містицизму і народженням психоаналізу, розвитком найрізноманітніших пан віталістичних учень”, було, на думку Шелера, не безпосереднім вираженням надміру сил, а всього лише іншою наївністю, контрідеалом – “органічною, але жахливо односторонньою реакцією на безмежну аскетичну і спіритуалістичну сублімацію попередньої епохи”. Тому сюрреалізм набуває форми всеохопного протесту проти культурних, соціальних і політичних цінностей, стаючи пароксизмом культурозаперечення, одним із найпотужніших проявів невдоволення культурою, яка, за Фрейдом, є раціонально внормованою, примусовою сукупністю соціальних вимог, заборон і обмежень, що пригнічують інстинктивні поривання індивідів, адже “культура діє через примус”, “культура ґрунтується на відмові від потягів”.

Сюрреалізм – засіб пізнання реальності, але пізнання не примітивного, а глибинного. Великий вплив на сюрреалістів справили філософія інтуїтивізму А. Бергсона та теорія психоаналізу З. Фрейда. Художники протестували проти сучасної цивілізації, політичних інститутів, держави. Перша виставка художників – сюрреалістів відбулась в 1925 році в Парижі. У ній взяли участь М. Ернст, Х. Міро, А. Массон, І Тангі. Через п’ять років сюрреалізм майже вичерпав свої можливості, але тут починається нове сходження на вершину слави іспанця Сальвадора Далі.

Сальвадор Далі – іспанський художник. Автор книг про себе, містифікатор та мультимільйонер. Дослідники вказують на два методи в його творчості: або він вводив у нереальний, фантастичний пейзаж предмети нарочито буденні, або спотворював реальні до страхітливого образу. “Сюрреалізм – це я”, - гордо заявляв художник. Сюжети його картин важко та й не потрібно переказувати, їх треба дивитись і перевіряти на свій смак. Можна лише сказати: якщо Ван Гог – це біль і совість ХХ ст, то С. Далі – його хвороба.

Дата добавления: 2014-01-07