Сутність мобілізаційної моделі

Мобілізаційна модель базується на тезі про необхідність використання внутрішнього та зовнішнього потенціалів для формування основ самодостатнього динамічного розвитку країни у глобальному середовищі.

Використання внутрішнього потенціалу (перший етап) зводиться до формування раціональної, життєздатної структури виробництва (на основі відносної закритості). Кінцевим показником ефективності такої структури є досягнення певного рівню стійкості та конкурентоспроможності у глобальному просторі, високий рівень добробуту нації[9].

Використання зовнішнього потенціалу (другий етап) свідчить про економічну самодостатність і стійке місце у глобальному економічному просторі (ідентифікується з економічною безпекою країни), незалежність від інших економік та прорив (експансія) на зовнішній ринок завдяки використанню набутих економічних переваг. Воно полягає у залученні світових ресурсів.

Основними ознаками мобілізаційної моделі є наступні:

- інституціональність, що виводить цю модель за межі “самовирішення” економічних проблем. Така модель є формою, виразом політичної волі. Вона вимагає формування і використання потужного політичного та ідеологічного ресурсу;

- синергетизм, що передбачає використання однієї з інституціональних складових розвитку суспільства в якості провідної, базової в цій моделі (політика, ідеологія, особистість[10], або інші), здатної трансформуюче впливати на суспільство в періоди біфуркацій (вищої точки напруги у суспільстві) і на якій „зав’язується” вся модель;

- комунітарність (підпорядкування приватних інтересів загальносуспільним);

- конфронтаційність - трактування суспільства, як такого, що протистоїть глобальному середовищу. В основі розвитку – протиборство інтересів держав і націй, а не приватних інтересів індивідуумів – членів суспільства;

- автарктичність (абсолютна та відносна, в умовах якої закритість формується за допомогою провідних макроекономічних форм, таких як кумулятивне інвестування, рівень доходів та рівномірність їхнього розподілу, рівень спеціалізації та якості продукту, рівень та форми соціалізації, рівень самодостатності, тощо);

- як наслідок автарктичності – експансивність щодо глобального простору, яка полягає у намаганнях використовувати світовий потенціал та світові суперечності для досягнення своїх цілей[11];

- стратегічне регулювання державою[12] усіх суспільних (на макро- і мікрорівні) процесів та зовнішньоекономічної діяльності.

Як бачимо, ці принципи, водночас, за деякими параметрами належать до ознак суверенітету, а за іншими - є віхами на шляху до нього. Вони конкретизуються і вимагають наступних складових:

· наявності стратегії розвитку;

· наявності політичної сили (чи особи), здатної сформувати відповідну ідеологію та реалізувати таку стратегію;

· визначальної ролі державної власності в економічній структурі суспільства;

· дирижизму (таргетування, чи планіфікації, індикативного планування, тощо);

· активної кумулятивної економічної ролі держави;

· жорсткого суспільного контролю за діяльністю держави та підприємців (демократизація у сучасному розумінні – це формування потужних демократичних інституцій, які здатні здійснювати такий контроль[13]).

Таким чином, за своїми параметрами мобілізаційна модель перш за все – це модель розвитку суспільства в світовому просторі. Вона завідомо є конфронтаційною, автарктичною та „егоїстичною”.

Вона не обов’язково раціональна з економічної точки зору (швидше – ірраціональна) економічна модель: вона не належить “ринковій цивілізації”, не розрахована на негайний економічний ефект та негайне підвищення доходів. Вона - економічно несправедлива (позаекономічна), перерозподільна, певною мірою насильницька.

До речі, і в такому суспільстві як українське, “економічні інституції”[14] - приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, зиск та ін. можуть виступати лише другорядною, а часто, інородною формою по відношенню до вже сформованої інституціональної структури, тобто до менталітету, навиків, звичок, що регулюють людську діяльність не в меншій мірі, ніж економічна необхідність. Більшу роль відіграють такі інституції як „суспільна справедливість”[15] та „заможне життя”. Спроба насильницьким шляхом нав'язати Україні ці нові для неї “економічні інститути” викликають реакцію відторгнення. Економічні процеси в Україні набувають соціально-психологічного забарвлення, стають непрогнозованими і не піддаються управлінню.

Мобілізаційна модель передбачає активне втручання держави (через економічну участь і планіфікацію). План розглядається у якості глобального регулятора.

Мобілізаційна модель спирається на тезу про те, що позаекономічні конституюючі, їхня якість) визначають успіхи системи (ідеологія, політичні партії, право, особистості, тощо)

Кінцева (декларована) мета застосування сучасної мобілізаційної моделі це:

- вирішення соціальних проблем (передовсім – проблеми безробіття);

– забезпечення високого життєвого рівню;

– формування стійкої, конкурентноздатної економіки;

– приєднання до світового простору на власних умовах.

Дата добавления: 2014-01-07