Римське право про волю і волевиявлення

Важливим елементом свободи договору є воля та її зовнішній вираз — волевиявлення. Наявність договору свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти договір і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі.

Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для договору, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, справжнє бажання укласти угоду відсутні. Такий договір не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у випадках, коли договір укладається під впливом насильства.

Особа, яка укладає договір під впливом насильства, фактично позбавлена можливості виявити власну волю, її воля замінюється волею насильника.

На відміну від випадків укладання договорів під впливом насильства, при застосуванні погрози потерпілий виражає свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли обставини, які мали місце на момент укладання договору, свідчать, що відмова учасника договору від її укладання могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Отже, погроза за змістом повинна бути серйозною, реальною, протиправною.

Укладення договору з недоліками волі має місце і тоді, коли він укладається у зв'язку з тим, що одна сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для договору.

Договір, що укладається під впливом обману, може бути визнаним недійсним. Має місце невідповідність внутрішньої волі волевиявленню, якщо представник однієї сторони укладає договір, завідомо знаючи, що шкодить інтересам іншої сторони.

Розвиток свободи договору має у своїй основі ряд факторів. По-перше, це перетворення відносин власності, відхід від монополії державної власності. Зняття заборон і обмежень на приватну власність істотно змінило й саме поняття “право власності”. Тепер будь-який власник, включаючи громадянина, може за своїм розсудом використати майно для будь-якої діяльності, не забороненої законодавством, у тому числі й для підприємницької. Він вправі робити відносно свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, включаючи передачу своїх повноважень іншим особам, використання майна як предмет застави й т.п. Все це істотно розширює втримування цивільної правоздатності. По-друге, свобода договору пов'язана зі скасуванням всеохоплюючого планування економічних зв'язків. Примус до укладання договору зберігається тільки у випадках, строго визначених законом або при добровільно прийнятому на себе зобов'язанні однієї зі сторін. По-третє, свобода договору пов'язана зі скасуванням системи адміністративних приписів по формуванню умов договору, насамперед за ціною товарів і послуг. Умови договорів, у тому числі й істотні, такі як предмет договору, ціна, строк, визначаються в основному за згодою сторін. Державне регулювання умов договору зберігається лише у випадках, установлених законом (наприклад, ціни на житлові й комунальні послуги). І ще одним фактором свободи договору стало істотне розширення сфери застосування договору. Тепер шляхом договірних угод вирішуються питання інтелектуальної власності, біржової й банківської діяльності, обіг цінних паперів і т.д.

Разом з тим індивідуальна воля, складова основа свободи договорів, відносна. Людина живе в суспільстві й повинна дотримуватися законів цього суспільства. Свобода одного не повинна порушувати свободу іншого.

Свобода договору не є безмежною: вона існує в рамках чинних нормативних актів, звичаїв ділового обороту, а дії сторін договору мають ґрунтуватися на засадах розумності, добросовісності та справедливості.

Головним правовим засобом обмеження договірної свободи є імперативні норми, які діють навіть проти волі сторін, отже, виключають їх автономію у вирішенні того чи іншого питання.

Виключенням із загального принципу свободи договору є випадки, коли:

1) укладення договору є обов'язковим (публічний договір, основний договір, укладений у виконання попереднього, договір з особою, що виграла торги, договори соціальної оренди житлових приміщень, при виконанні оборонного, мобілізаційного замовлення тощо);

2) укладення договору певного типу може бути заборонено тим або іншим суб'єктам, що випливає, як правило, з природи діяльності, що оформляється відповідними договорами. Так, гарантом правочину про видачу банківської гарантії може бути або кредитна, або страхова організація; фінансовим агентом за договором фінансування може бути лише спеціалізована організація; приймати внески і укладати договір банківського внеску можуть лише банки; страхувальниками за договорами страхування можуть бути тільки страхові організації. Укладання цих договорі іншими суб'єктами тягне визнання їх недійсними;

3) будь-яка із сторін договору позбавлена можливості брати участь у формуванні його умов (на основі типових договорів, договору приєднання, попереднього договору, договору на користь третіх осіб).

Можливість виключень з принципу свободи договору викликана необхідністю захисту державою суспільних інтересів, прав споживачів, особливо в тих сферах економіки, які віднесені до природних монополій або в яких можливо порушення меж здійснення цивільних прав особами, що займають на ринку домінуюче становище.

Угода сторін, що народжує договір і, в перспективі, зобов'язання з договору, представляє узгоджене з'єднання на одному предметі воль цих двох осіб. Юридично визнана воля (voluntas) складає необхідний атрибут дійсно для права договору. Необхідність наявності справді вольового прагнення до укладення саме цієї угоди пояснюється тим уявленням, що вольовим чином особа недвозначно може заявити про свій намір у господарському інтересі.

Згода на вчинення того чи іншого юридично зобов'язуючого діяння має на увазі збіг двох абстрактних моментів: справжнє прагнення, виражене волею до укладення зобов'язання, і прояв зовні цього прагнення, формальне втілення глибиною волі в життєвих і індивідуальних вчинках, яке прийнято називати волевиявленням. При збігу змістів волі і волевиявлення кого б то не було в якомусь правовому діянні, в укладенні зобов'язання не виникає колізії складності з їх розмежуванням, крім чисто спекулятивного розмежування: що хотів індивід, то й сказав, зробив, підписав і т.п. Колізія, важлива для правових наслідків (тим більше для інтересів суб'єкта зобов'язання), виникає, коли справжня воля не узгоджується з волевиявленням: «Є різниця між ясно вираженою волею і мовчки що мається на увазі..», «Можна говорити не те, що бажаєш, не те сказав, що голос означає...» і т.д.

З досить раннього часу римська юстиція в аналізі спорів, що випливали із зобов'язального права, вважала за необхідне на основі розрізнення волі і волевиявлення з'ясовувати справжню та дійсну волю сторони до укладення того чи іншого договору, зробивши з цього один з найістотніших критеріїв визнання угоди між сторонами справедливим і правовим.

Юридично визнана воля може бути відсутня в угоді або повністю, в силу початкової неправової властивості, або бути зганьблена наявністю спеціальних виключаючих умов. Повністю відсутня воля в будь-якому волевиявленні, зробленому дітьми (infantes); не визнається справжнім будь-яке волевиявлення божевільних (furiosi), не вважаються правовими зобов'язаннями договори, укладені внаслідок жарту (jocus), уявні угоди (simulatio), що прикривають якісь інші дії, через відсутність юридично вираженої волі. Власне в цих випадках відсутність волі до дійсної угоди як уважається, і побічні мотиви волевиявлення не встановлюються.

Юридично визнана воля може страждати серйозними вадами, пов'язаними з невідповідністю волевиявлення з тих чи інших мотивів дійсному наміру особи. Щоб не давати приводу до запізнілого оскарження будь-якої, прямо або нібито невигідної для сторони угоди щодо мотивів невідповідності, підстави нікчемності або оспорювання угоди могли бути тільки строго визначеними.

Воля могла бути визнана недійсною, якщо волевиявлення було спонукаючою помилкою (error) однієї зі сторін: «Помилка позбавляє сили будь-яку двосторонню угоду». (В односторонньому вольовому акті, наприклад, складанні заповіту, наявність помилки не визнавалася.) Але далеко не всяка омана мала правове значення, навіть маючи відношення до юридичної сторони договору-зобов'язання. Так, помилка в позначенні угоди, тим більше в найменуванні речі-предмета зобов'язання не ламала угоди, якщо сторони бажали саме того, що реально відбулося: «Помилка в позначенні не має значення, якщо предмет беззаперечний». Правовою помилкою визнавалося: а) помилка в особистості контрагента (думав, що укладає угоду з повноправною особою, виявилося, що з підвладним або взагалі недієздатним); б) помилка в характері угоди (вважав, що продає, - виявилося, що віддає у безоплатне користування); в) помилка в предметі угоди (не та річ); г) помилка в мотиві зобов'язання (незнання якихось важливих фактичних або юридичних обставин). В основному римська юстиція віддавала перевагу фактичним помилкам при укладанні угоди.

Воля могла бути визнана недійсною, якщо волевиявлення було викликано обманом (dolus) з іншого боку: «Коли для уваги робиться одне, а відбувається інше». Обманювати свого контрагента можна не тільки активною дією: «Можна шахраювати і нічого не роблячи», - тобто не відповідати, коли запитують, чи ухилятися від участі у необхідних для визначення предмета зобов'язання діях. Обманом вважалося і активне прагнення «отримати вигоду на шкоду іншого», з чого, наприклад, випливала вимога не розхвалювати свій товар за недійсними якостями (купи зубний порошок - вилікуєшся від усіх хвороб!).

Воля могла бути визнана недійсною, якщо волевиявлення було досягнуто примусом з другої сторони або в ім'я другої сторони (metus). Примушення могло бути і фізичним, і психологічним (погрози), стосуватися не тільки самої договірної особи, але членів його сім'ї, родичів, бути адресовано не тільки особистості, а й майну договірної сторони. Головне було - викликати «душевний трепет перед цією або майбутньою небезпекою». Разом з тим ця небезпека повинна бути реальною (не представляти загрозу типу: «Не підпишеш - погашу зірки на небі») і суттєвою (не такого виду «Не зробиш - поб'ю скло в домі»), складаючи «не побоювання, але страх перед значним злом». Разом з тим особиста суб'єктивна полохливість не могла служити навмисним вибаченням: психічний примус повинен був скласти «не побоювання боязкої людини, а страх, який з повною підставою охоплює і сміливу людину». Примушення не робило угоду недійсною спочатку, але розцінювалося поряд із заподіянням шкоди, і потерпіла сторона отримувала право на особливий позов у розмірі чотириразового стягнення проти вартості предмета примусово укладеного договору.

Римське договірне право виходило із загального припущення, що воля до угоди повинна бути виражена особисто, представництво не допускалося. Тим самим, в класичну епоху, безумовно, увага до волевиявлення домінувала при оцінці обставин укладання зобов'язання.

Дата добавления: 2014-01-07