Проблематика співвідношення волі та волевиявлення в правочині

Важливість волі та волевиявлення в правочині важко переоцінити. Адже правочин є вольовою дією особи, яка усвідомлено прагне до настання певних наслідків від своїх дій набути право власності, отримати кошти, мати інші блага внаслідок виконання робіт або надання послуг.

Однак виявляється, що не завжди воля та волевиявлення гармонійно поєднуються і настає такий результат, який очікувався. Це може бути з різних причин: і коли сторони по - різному розуміють одна одну (навіть у разі, якщо правочин вчиняється в письмовій формі); та коли волевиявлення особи не відповідає її волі (правочин вчинено під впливом насильства, погрози, тяжкого збігу обставин тощо) та з інших причин.

В разі, якщо сторони правочину не порозумілися, що виявилося лише згодом, тобто вже після укладення договору, може йтися про необхідність його тлумачення. ЦК України містить декілька норм з приводу тлумачення правочину. Крім загальної норми ст.213 ЦК, в ньому є й спеціальні норми щодо тлумачення умов договорів (ст.637 ЦК) та тлумачення заповіту як одностороннього правочину (ст.1256 ЦК). Головною метою тлумачення є виявлення дійсної волі особи, яка вчиняла правочин. Разом із тим для цього неминуче береться за основоположне волевиявлення, яке так чи інакше піддається аналізу та оцінці.

Отже, виходячи з наведених статей, законодавець віддає більшу перевагу волевиявленню, але при цьому і враховує волю.

Втім, в односторонніх правочинах питання про пріоритет волі над волевиявленням є дискусійним і вимагає роз’яснення. Так, в ЦК до односторонніх правочинів відноситься заповіт, складений по волі заповідача, зміст якого стане відомий спадкоємцям після його смерті. Слід зазначити, що воля заповідача могла змінитися в останню мить його життя, а волевиявлення вже виражене в заповіті.

Тобто в деяких випадках справжня воля в односторонніх правочинах може і не бути встановлена, але на дійсність правочинів цей факт не впливає і впливати не може. Так, якщо заповідач міг, наприклад, не встигнути змінити заповіт, він залишається дійсним і при цьому немає підстав сумніватися в справжності тієї волі, яка втілена в заповіті, адже на момент його вчинення воля заповідача дійсно була справжньою – такою, що й втілено в заповіті. Тому його оспорення як правочину не має під собою підстав. Оскільки воля відноситься до внутрішнього психічного світу людини і може бути рухливою і мінливою, то до позитивного результату подібне заперечування приведе лише в окремих випадках.

Подібна ситуація не виключається й стосовно двосторонніх правочинів. Так, якщо відчужувач не задоволений виконанням зобов’язань набувачем, який неналежно його доглядає, він може скористуватися правом на розірвання договору (ст.755 ЦК). Однак, враховуючи те, що, як правило, договір довічного утримання укладається літніми та/або хворими людьми, реалізувати це право досить проблематично. В разі, якщо відчужував не хотів продовження договірних стосунків, і для цього були достатньо вагомі підстави, але він не встиг звернутися до суду з позовною вимогою про розірвання договору, з його смертю дія договору припиняється. У суду немає підстав для розірвання цього договору, і виходить, що воля відчужувача не була реалізована, і неналежне виконання другою стороною своїх обов’язків не потягнуло для нього жодних негативних наслідків.

Не менш спірною є й трохи інша ситуація, коли відчужувач звернувся до суду, але до винесення судом рішення помер. В цьому випадку навіть воля відчужувача виражена, але чи потягне вона за собою правовий наслідок у вигляді припинення права власності в набувача?

Проблема полягає у тому, що, по-перше, згідно ч.2 ст.755 ЦК договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача. По-друге, в ст.756 ЦК йдеться про набуття права власності відчужувачем у разі розірвання договору, а не про припинення цього права в набувача. По-третє, якщо відчужувача вже немає в живих, то визнавати за ним право власності не можливо. Тоді до цих проблем нашаровуються проблеми спадкування, тобто чи може спадкуватися майнова вимога до набувача.

У науці цивільного права проблема формування волі залишається однією з найважливіших для вирішення питання про визнання правочину недійсним, в основі чого лежить порок волі. Фахівці розходяться в думках стосовно того, що слід брати до уваги при тлумаченні договору – волю або волевиявлення (зовнішнє вираження). Якщо волю, то можуть постраждати інтереси контрагента, та й взагалі це негативно відіб’ється на цивільному обороті. Якщо ж ставити наперед формальний елемент – волевиявлення, то в такому разі може постраждати слабкіша сторона правочину, наприклад, якщо вона добросовісно помилялася. Так, при визначенні недійсності правочинів з підстав, передбачених ст.ст.229,230,231,233 ЦК, необхідно враховувати внутрішню волю особи. Річ у тому, що правочин, в основі якого лежить порок волі (ст.ст.229,230,231,233 ЦК) з точки зору волевиявлення, як правило, містить всі необхідні «атрибути» легальності правовідношення, але здійснюється такий правочин з протиправними цілями, намірами або всупереч дійсній волі другої сторони правочину. З цього виходить, що правочин до оспорювання постраждалою стороною або іншою заінтересованою особою на вказаних підставах вважається дійсним і породжує всі наслідки, які очікуються від вчинення цього правочину. Тому правочин з істотними вадами волі є зовні дійсним, адже має місце презумпція дійсності правочину.

Всі наведені приклади наочно демонструють, що при постановці питання про пріоритет волі або волевиявлення в правочині, необхідно виходити з позиції кожного конкретного випадку вчинення правочину.

Дата добавления: 2014-01-07