Питання 4. Умови дійсності господарського договору

Держава встановлює особливі вимоги щодо здатності суб’єктів господарювання укладати господарські договори, щодо змісту та форми господарських договорів, повноважень сторін укладати господарські договори, визначення волі сторін та волевиявлення. В сукупності такі вимоги з боку держави становлять умови дійсності господарських договорів та дозволяють визначити дійсність господарських договорів, створюючи тим самим оптимальні правові засади нормального функціонування всієї системи господарсько-договірних відносин.

Основу правового регулювання господарсько-договірних відносин становлять Господарський кодекс (надалі – ГК) України та Цивільний кодекс (надалі – ЦК) України, в яких предмет регулювання в частині дійсності/недійсності правочинів (договорів) певною мірою співпадає. Водночас, в цих кодексах не вироблено єдиного підходу щодо регулювання зазначених питань, більш того, між кодексами наявні суперечності та неузгодженості. Негативно відображається на правозастосовчій діяльності також те, що залишились не узгодженими з ГК України та ЦК України й спеціальні нормативні акти, які регулюють господарсько-договірні відносини.

Особливу теоретичну цінність з даної проблематики має позиція Білоус Ж.А. якою:

- науково обґрунтовано визначення поняття дійсності господарських договорів як здатність господарських договорів при дотриманні всієї сукупності умов, передбачених законодавством, встановлювати, змінювати, припиняти правовідносини у сфері господарської діяльності, та породжувати той правовий результат, настання якого прагнули сторони договорів, юридична сила яких забезпечується державою;

- обґрунтована доцільність поділу умов дійсності господарських договорів на суб’єктивні та об’єктивні. До суб’єктивних умов дійсності господарських договорів слід віднести: здатність суб’єктів господарювання до укладення господарських договорів, відповідність волі волевиявленню сторін; до об’єктивних умов - законність змісту господарських договорів, відповідність форми господарських договорів вимогам закону;

- обґрунтована необхідність визначення в ГК України умов дійсності господарських договорів, а саме: здатність суб’єктів господарювання до укладення господарських договорів, відповідність волі волевиявленню сторін, законність змісту господарських договорів, відповідність форми господарських договорів вимогам закону. При цьому доведена доцільність визначення підстав та наслідків визнання господарських договорів недійсними за правилами, встановленими ЦК України щодо правочинів з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів господарських договорів та з урахуванням пропозиції автора щодо доповнення ЦК України положенням про застосування односторонньої реституції та/або конфіскації як правовий наслідок визнання недійсними правочинів, що порушують публічний порядок;

- визначено поняття господарсько-договірної здатності як властивості суб’єкта господарювання самостійно укладати господарські договори та здатність відповідати за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов’язань;

- визначено поняття законності змісту господарських договорів як принцип формування умов договорів, який полягає у відповідності змісту договорів правовим нормам та ідеї законності в суспільстві взагалі і системі вимог законності;

- обґрунтована необхідність законодавчого закріплення положення про те, що договір, укладений органом юридичної особи (директором, правлінням тощо) без належних повноважень або з перевищенням своїх повноважень, покладених на нього установчими документами та/або законом, є дійсним. У випадку укладання договору органом юридичної особи з перевищенням своїх повноважень або укладання договору без належних повноважень, такий орган (директор, голова чи члени колегіального органу) несе майнову відповідальність перед самою юридичною особою за перевищення повноважень, у результаті чого юридична особа зазнала збитків;

- обґрунтована доцільність законодавчого закріплення положення про те, що при укладенні договорів представником контрагента, діючого на підставі положень про представництво, при відсутності повноважень діяти від імені іншої особи або при перевищенні таких повноважень і при відсутності подальшого схвалення її особою, яку представляють, договір, за згодою контрагента, вважається укладеним від імені та в інтересах особи, що його уклала. За відсутності такої згоди договір визнається недійсним і на вимогу контрагента представник зобов’язаний відшкодувати збитки;

- доведена необхідність передбачити в ГК України вичерпний перелік випадків, коли недотримання форми господарського договору повинно тягти визнання договору недійсним;

- обґрунтована доцільність закріплення в ГК України положення про те, що відсутність печатки у господарському договорі тягне за собою настання наслідків недодержання письмової форми правочину, передбачених в ЦК України.

Розглядаючи дійсність господарського договору, визначальним повинно бути встановлення вимог до дійсності договору як правочину, тобто юридичного факту, що в свою чергу визначає вимоги до договору-зобов’язання та договору-документу. Поряд з цим аналіз положень ЦК та ГК України свідчить про те, що ЦК України містить вимоги, необхідні для чинності правочину, підстави та наслідки визнання правочину недійсним. Натомість ГК України не визначає умов дійсності господарського договору, встановлюючи при цьому підстави та наслідки визнання недійсним господарського зобов’язання. З урахуванням цього існує необхідність розмежування понять чинності та дійсності договорів (правочинів) та приведення обох кодексів до єдиного понятійного апарату.

В юридичному розумінні дійсність договору пов’язується з певними вимогами правових норм, які пред’являються до договору. Такі вимоги називаються умовами дійсності договору. Це такі:

1) умови, які пов’язані з суб’єктним складом договору – суб’єктивні, до яких слід віднести: здатність суб’єктів господарювання до укладення господарських договорів; відповідність волі волевиявленню сторін, та

2) умови, які не пов’язані з суб’єктним складом договору – об’єктивні, до яких треба віднести: законність змісту господарських договорів; відповідність форми господарських договорів вимогам закону. Їх необхідно закріпити в ГК України, тим самим усунути прогалину кодексу в цій частині.

При розгляді питання щодо підстав та наслідків визнання господарських договорів недійсними, необхідно керуватися положеннями, встановленими ЦК України щодо правочинів з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів господарських договорів та з урахуванням цього внести доповнення ЦК України положенням про застосування односторонньої реституції та/або конфіскації як наслідок визнання недійсними правочинів, що порушують публічний порядок.

В статті 215 ЦК України встановлюється поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Закріплення в законі того, що правочин є нікчемним - достатня підстава для визнання правочину недійсним, без судового розгляду. Однак, приведення всього масиву законодавства у відповідність до ЦК та ГК України, труднощі в застосуванні та реалізації на практиці розподілу правочинів на нікчемні та оспорювані (в аспекті визнання їх недійсними), відсутність сталої судової практики, викликають потребу в найближчі роки нормативно забезпечити можливість судового розгляду справ за позовами зацікавлених осіб про визнання недійсними і нікчемних правочинів.

Досліджуючи практику застосування наслідків визнання недійсними господарських договорів при розгляді спорів господарськими судами, суди обов’язково повинні застосовувати наслідки недійсності господарських договорів при визнанні судами господарських договорів недійсними. В цьому контексті, при вирішенні спору про визнання господарських договорів недійсними, одночасне встановлення судом наслідків недійсності таких договорів не свідчить про те, що суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки недійсність договорів неможливо відділити від її наслідків. Реституція (як двостороння, так і одностороння) є обов’язковим наслідком визнання договорів недійсними, який повинен застосовуватися незалежно від заявлених вимог. А щодо відшкодування збитків, у випадках передбачених законодавством, то така вимога залежить від волі позивача і не є обов’язковим наслідком недійсності договорів.

Суб’єктивні умови дійсності господарських договорів:

- Здатність суб’єктів господарювання до укладення господарських договорів встановлює, що для визнання господарських договорів дійсними, суб’єкти господарювання повинні володіти господарсько-договірною здатністю.

Необхідною умовою дійсності господарського договору є його укладення належними (легітимними) учасниками господарського обігу, які володіють господарською правоздатністю. Проаналізувавши чинне законодавство України та спеціальну літературу, можна зробити висновок, що суб’єкти господарювання, які здійснюють комерційну (підприємницьку) господарську діяльність, мають загальну правоздатність і до них не повинно застосовуватись положення статті 207 ГК України щодо визнання недійсним господарського зобов’язання, укладеного з порушенням спеціальної правоздатності. Натомість ця норма повинна застосовуватися до суб’єктів господарювання, які займаються некомерційною господарською діяльністю, до державних та унітарних підприємств, інших підприємств та установ, які володіють спеціальною правоздатністю (страхові компанії, банки тощо), а також до тих суб’єктів підприємницької діяльності, спеціальна правоздатність яких передбачена їх установчими документами.

Особливою є здатність відокремлених підрозділів підприємства до укладення господарських договорів. Господарська правосуб’єктність філії, представництва визначається безпосередньо підприємством, до складу якого входить цей структурний підрозділ. Відокремлені підрозділи належать до суб’єктів внутрішньогосподарських відносин, оскільки господарська правосуб’єктність відокремлених підрозділів визначається в межах правосуб’єктності підприємства, що їх утворило.

Ситуація, що склалася у сфері господарсько-договірних відносин, однією із сторін яких виступають відокремлені підрозділи, без статусу юридичної особи, вимагає чіткого нормативного регулювання. Доцільно підтримати позицію тих науковців, які вважають, що до підприємств, які свідомо йдуть на укладення відокремленими підрозділами договорів без повноважень, розраховуючи, що у випадку порушення зобов’язання підрозділом підприємство не понесе ніяких збитків, повинні застосовуватись штрафні санкції, при чому такі санкції повинні бути прямо передбачені в законі.

Для дійсності господарського договору набуває значення здатність суб’єкта господарювання до укладення господарського договору, виходячи з того закріпленого за ним обсягу прав та обов’язків, якими він наділяється в силу закону та/або установчих документів. Здатність до укладення господарського договору є елементом господарської правоздатності, дані поняття співвідносяться як особливе і загальне. Отже, господарюючий суб’єкт повинен володіти господарською правоздатністю, в межах якої він може укладати господарські договори. Дефініція поняття господарсько-договірної здатності, зводиться до такого: господарсько-договірною здатністю є властивість суб’єкта господарювання самостійно укладати господарські договори та здатність відповідати за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов’язань.

Відповідність волі волевиявленню сторін суб’єктів господарювання.

Приєднуючись до висловленої у господарсько-правовій науці точки зору щодо шляхів формування волі у договорі і допустимих меж її нормативного обмеження, слід зазначити, що державний вплив на волю та волевиявлення суб’єктів господарювання проявляється у встановленні вимог щодо здатності до укладення договору, змісту та форми договору, встановленні певних правових меж при здійсненні того чи іншого виду діяльності. Водночас, існування такої специфіки у господарсько-договірних відносинах як державний вплив на сферу господарсько-договірних відносин не заперечує існування вільного волевиявлення сторін у господарському договорі та дії принципу свободи договору, а лише вказує на специфіку формування волі сторін у господарському договорі.

Особливого вираження набуває воля сторін при укладанні договорів на основі типових та примірних договорів. Актуальність застосування типових та примірних договорів зумовлена рядом факторів, серед яких: необхідність правового регулювання договірних відносин в особливо важливих для держави сферах господарювання; невизначеність правового регулювання окремих видів господарсько-договірних відносин; поява нових видів договорів, умови дійсності яких на нормативному рівні не встановлені; можливість прискорити процес укладання договорів.

Особливістю типових та примірних договорів є те, що вони являють собою певний зразок. Зразки договорів мають ненормативний характер і можуть бути прийняті сторонами лише як основа договору, що містить певний бажаний набір умов договору, з метою вироблення загальної моделі договірних умов. На відміну від цього, примірні та типові договори поряд з тим, що вони також є зразками договорів, приймаються відповідними державними органами та застосовуються у сфері здійснення суб’єктами господарювання тих видів діяльності, що створюють значний вплив на розвиток економіки держави. На підставі проведеного аналізу, враховуючи неоднозначність тлумачення положень ГК та ЦК України та невизначеність у теоретичних джерелах необхідно чітке розмежування понять примірного та типового договорів.

Враховуючи особливості у формуванні суб’єктного складу господарського договору, необхідно, щоб воля, яку виражає орган суб’єкта господарювання, співпадала з волею самого суб’єкта господарювання (або здійснювалася в межах наданих цьому органові повноважень) та відповідала волі іншого контрагента.

При укладанні договорів з перевищенням органом суб’єкта господарювання своїх повноважень або укладання договорів взагалі без належних повноважень, “постраждалою” може стати добросовісна сторона, а для органу суб’єкта господарювання, який укладаючи договір, заздалегідь знав, що перевищує свої повноваження або діє без належних повноважень, не настає ніяких негативних наслідків. Доцільним і таким, що заслуговує на нормативне закріплення є визнання таких договорів дійсними. Визнання недійсними договорів на підставі їх укладення органами суб’єктів господарювання без належних повноважень або з перевищенням наданих повноважень робить нестійким господарський обіг, не захищає інтересів добросовісних контрагентів та не відповідає сучасним економічним відносинам, вступає в явне протиріччя з потребами нормально функціонуючого ринку.

Потребує уваги питання дійсності господарських договорів, укладених виконавчим органом господарських товариств на суму, що перевищує вказану в статуті товариства і не затверджених загальними зборами товариства, що віднесено до їх компетенції пунктом і) ч.5 ст.41 ЗУ “Про господарські товариства”. Судова практика вирішення цієї категорії справ є неоднаковою, це викликано тим, що закон прямо не вказує на недійсність таких договорів. В цьому випадку треба виходити з презумпції дійсності правочину. Договори, які потребують затвердження загальними зборами учасників, укладені без такого затвердження, не можна розглядати як такі, що суперечать закону, оскільки категорія договорів, що підлягають затвердженню, визначається в установчих документах господарських товариств, а закон лише надає учасникам товариства можливість затверджувати договори, що укладаються на певну суму. При цьому, для того щоб вищий орган товариства мав змогу впливати на виконавчий орган товариства та з метою захисту фінансового стану самого товариства, на законодавчому рівні треба встановити, що до виконавчого органу можуть бути застосовані майнові санкції, якщо договір, що підлягає затвердженню загальними зборами учасників, був укладений без такого затвердження, і це призвело до появи у товариства збитків. Такі майнові санкції до виконавчого органу можуть бути застосовані учасниками (акціонерами) товариства в порядку та в розмірі, визначеному в статуті товариства.

Актуальним залишається також питання визнання недійсними договорів, укладених представниками суб’єктів господарювання в силу дії норм Глави 17 ЦК України „Представництво” без належних повноважень або з перевищенням наданих повноважень, що не були в подальшому схвалені особою, яку представляють. В цьому випадку варто надати можливість контрагенту самостійно вирішити подальшу долю таких договорів: або за згодою контрагента вважати договір укладеним від імені та в інтересах представника; або за відсутності згоди контрагента вважати договір недійсним та зобов’язати представника відшкодувати збитки.

Об’єктивні умови дійсності господарських договорів:

- Законність змісту господарських договорів

Досліджуючи зміст господарських договорів через призму законності можна дійти висновку, що поняття законності змісту договорів набагато ширше відповідності їх вимогам законодавства. Тому слід визначити, що законність змісту господарських договорів – це принцип формування умов договорів, який полягає не тільки у відповідності змісту договорів правовим нормам, а й ідеї законності в суспільстві взагалі і системі вимог законності.

Особлива увага має бути приділена питанню визнання недійсними договорів, що порушують публічний порядок. Наявні положення ГК України та ЦК України, дають змогу зробити висновок, що поняття „суперечність інтересам держави і суспільства” та „публічний порядок” є тотожними поняттями, що виключає потребу розглядати це питання окремо в обох кодексах. Крім цього, ці поняття є оціночними і не можуть обмежуватися якимось вичерпним переліком підстав, оскільки неможливо в одній нормі закріпити все те, що складає інтереси держави та суспільства (публічний порядок) та враховуючи необхідність доведення в судовому порядку, у чому конкретно відбувається порушення публічного порядку, якою із сторін і в якій мірі виконано правочин, вину сторін у формі умислу. Правочини, що порушують публічний порядок, слід відносити до оспорюваних правочинів.

Щодо питання правових наслідків визнання недійсним правочину (договору), що порушує публічний порядок то проаналізувавши ЦК та ГК України, які по-різному підійшли до вирішення цього питання, варто відзначити, що застосування односторонньої реституції та/або конфіскації як наслідок визнання недійсним правочину, що порушує публічний порядок, є адекватним правовим засобом реагування зі сторони держави на намагання осіб порушити суспільні та державні підвалини. Водночас, з метою створення в ЦК України, як загальному нормативному акті, єдиної системи підстав та наслідків визнання правочину недійсним, необхідно розмістити положення відносно застосування односторонньої реституції та/або конфіскації як наслідок визнання недійсним правочину, що порушує публічний порядок, саме в ЦК України.

Надзвичайно актуальною є проблема правової регламентації питань, пов`язаних як із складом, так і з самим поняттям істотних умов договору. Необхідною передумовою визначення істотних умов господарського договору є їх закріплення в законі, однак на законодавчому рівні відсутнє однозначне закріплення того, чи є певний перелік умов договору, визначених законом, переліком саме істотних умов договору та які правові наслідки повинна тягнути за собою відсутність таких умов в договорі. З метою уникнення суперечностей та ускладнень при застосуванні відповідних норм законодавства, потребують чіткого законодавчого закріплення умови, які є істотними для даного договору та правові наслідки їх відсутності.

Виходячи з того, що предмет – це єдина обов’язкова умова для всіх видів господарських договорів, проаналізуємо цю істотну умову договору на прикладі договорів купівлі-продажу та поставки, які є найбільш поширеними видами договорів, які застосовуються в господарській діяльності. Предмет договорів купівлі-продажу та поставки по суті складається з найменування (асортименту, номенклатури) товару, оскільки і на законодавчому, і на доктринальному рівні умови про кількість, якість та ціну виносяться за межі предмета договору як істотної умови і розглядаються як окремі умови договору, водночас вони є показниками предмета договору. Вартує показники предмета як істотної умови договорів купівлі-продажу та поставки поділити на визначальні та похідні. Визначальними є ті, які дають змогу встановити, з приводу чого укладений договір (найменування, асортимент (номенклатура). Похідними показниками є ті, зміст яких безпосередньо пов’язаний із визначальним показником, і які характеризують предмет за відповідними чинниками (кількість, якість, ціна). Похідні показники предмета договору складають самостійні істотні умови договору.

- Відповідність форми господарських договорів вимогам закону

Форма є однією з самостійних умов дійсності господарського договору. Дотримання форми господарського договору не можна включати до іншої умови дійсності – законності змісту через те, що формі договору законодавець надає особливого значення, а також через те, що наслідки невідповідності вимогам закону змісту договору та його форми нетотожні. Недодержання вимог закону щодо письмової форми може призвести до неможливості виконання та неможливості посилання на показання свідків при доказуванні факту укладення договору. За загальним правилом недодержання форми договору, встановленої законом, не призводить до недійсності договору. Враховуючи те, що в ЦК України встановлені загальні правила щодо форми правочинів, необхідно передбачити в ГК України, який регулює загальні питання укладення господарських договорів, вичерпний перелік випадків, коли недотримання форми господарського договору повинно тягти визнання договору недійсним.

Розглядаючи питання укладення господарських договорів у спрощений спосіб, не прийнятними є використання таких способів як телефонограма (який прямо передбачений в статті 181 ГК України) та радіограма (що дозволяється використовувати, оскільки невизначений перелік спрощених способів укладання договорів, та який прямо згадується в п.6 роз’яснень ВГСУ № 02-5/111 від 12.03.1999 р.), оскільки фіксація і підтвердження факту укладення договору можлива лише при наявності згоди іншої сторони.

На окрему увагу заслуговує питання укладення договорів за допомогою електронних засобів зв’язку як способу укладення договору. Мабуть, доцільно закріпити в ГК України положення про те, що укладення господарського договору за допомогою електронних засобів зв’язку здійснюється у випадках, передбачених законом, іншими нормативно-правовими актами та за письмовою згодою сторін.

Вимога ГК України щодо обов’язкового скріплення господарського договору печаткою дає підстави розглядати наявність печатки в договорі як елемент письмової форми договору, звідси відсутність її в договорі повинна призводити до наслідків, передбачених в ЦК України щодо недодержання сторонами письмової форми правочину.

Питання додержання форми договору тісно пов’язане з питанням державної реєстрації договору. Аналіз нормативно-правових актів та спеціальної літератури виявив, що не спостерігається єдиного підходу до того, що собою являє державна реєстрація: елемент письмової форми договору або спеціальну процедуру, що відбувається після укладення договору. Доцільно підтримати тих дослідників, які вважають, що державна реєстрація є спеціальною процедурою, що відбувається після укладення договору. Форма договору є способом фіксації волевиявлення сторін, а державна реєстрація відбувається вже після повного оформлення договірних відносин між сторонами, тому стосується відносин не тільки між сторонами, а й між державою і сторонами договору, і є юридичним актом визнання та підтвердження державою певних прав.

Особлива увага приділяється формі зовнішньоекономічних договорів. Положення, які містяться в Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність” та в ГК України відносно можливості застосування до форми зовнішньоекономічних договорів права місця їх укладання, є таким, що не відповідає тій меті, яку переслідує держава, встановлюючи в законі спеціальні вимоги до форми зовнішньоекономічних договорів. Крім того, встановивши вимогу додержання обов’язкової простої письмової форми зовнішньоекономічного договору, законодавець не передбачив наслідків недодержання такої вимоги. Необхідно законодавчо закріпити положення про те, що форма зовнішньоекономічних договорів, хоча б однією із сторін якого є український суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від місця укладення цих договорів, визначається законодавством України. І поряд з цим передбачити, що недодержання простої письмової форми зовнішньоекономічного договору (контракту), тягне за собою недійсність договору. Прийняття спеціального нормативного акту – Закону України „Про міжнародне приватне право” виключає потребу додаткового регулювання цих же питань в ГК України, тому потрібно закріпити в зазначеному законі положення про вилучення відповідних норм з ГК України.

Дата добавления: 2014-01-07