Протестантизм

Поява протестантизму, третього напряму у християнстві, пов'язана з таким широким релігійним, соціально-політичним рухом XVI—XVII ст. у Західній Європі, як Реформація (лат. reformatio — перетворення, виправлення).

Реформація. В епоху Відродження католицька церква, будучи монопольною, зіткнулась із багатьма проблемами: розпустою частини священиків, компромісами деяких єпископів із політичною владою, торгівлею індульгенціями, що стала джерелом фінансових махінацій. Усе це не могло не спричинити протесту пересічного християнина, пройнятого духом Євангелія. Тому реформа, спрямована на відновлення чистоти церкви, була вкрай необхідною. Предтечами Реформації були професор Оксфордського університету Джон Вікліф (1320—1384) і професор Празького університету Ян Гус (1369—1415). Перший виступив проти поборів пап із Англії, висловив сумнів у праві церкви відпускати гріхи і видавати індульгенції, дотримувався позиції, що беззаперечним авторитетом є лише Біблія. Так вважав і Ян Гус, вимагаючи відмови церкви від багатства, позбавлення духовенства усіх привілеїв (зокрема, причастя вином), заборони торгівлі індульгенціями.

Початком Реформації є 1517 p., коли проти офіційної церкви виступив монах і богослов Мартін Лютер (1483— 1546). Він склав маніфест проти торгівлі індульгенціями та претензій пап на контролювання віри й совісті на правах посередників між Богом і людьми і вивісив його на дверях однієї з церков м. Віттенберг. Діяльність Лютера дала поштовх до початку Селянської війни в Німеччині (1524— 1525) під проводом Томаса Мюнцера (прибл. 1490—1525). Реформаційний рух швидко вийшов за межі однієї країни і набув поширення в Австрії, Швейцарії, Скандинавії, Прибалтиці, Польщі, Франції, Великобританії, висунувши зі свого середовища талановитих лідерів. Найвідомішими серед них були Жан Кальвін (1509—1564) і Цвінглі (1484— 1531). Наколо них виникали школи, згуртовувалися послідовники, що підготувало появу автономних церков.

Етапи розвитку. Виокремлюють два етапи в розвитку протестантизму: 1) ранній (XVI ст.), пов'язаний із появою таких напрямів, як лютеранство, кальвінізм й англіканство; 2) пізній (постреформаційний), що тривав із кінця XIX — протягом XX ст., пов'язаний із пієтизмом і виникненням таких об'єднань, як методисти, баптисти, квакери, мормони, адвентисти, свідки Єгови, п'ятидесятники.

Особливості віровчення і культу. Більшість церков і сект у протестантизмі поділяє спільні для всіх християн фундаментальні віросповідні принципи. Водночас щодо низки проблем вони мають свою думку. Так, усупереч претензіям церкви на посередницьку роль між людиною: Богом, протестантизм оголосив особисту віру єдиним шляхом спасіння, Біблію — єдиним джерелом одкровення, спростувавши священні перекази. Через ідею даром даної благодаті обґрунтовано принцип загального священства віруючих, відкинуто інститут чернецтва, закладено основи демократизму церковного життя, зокрема впроваджено виборність і підзвітність священика. Протестантизм заперечує частину католицьких догматів, принцип існування яких суперечить концепції персональної інтерпретації Біблії. Із таїнств більшість протестантів визнають лише хрещення і євхаристію (причастя). Оздоблення церков спрощено, богослужіння зведено до проповідей, молитов, співу. Відкинуто поклоніння іконам, мощам та святим.

Віруючий у протестантизмі — це людина, що усвідомлює гріховність своєї природи і через молитву прохає Бога про порятунок. А щоб він прийшов (порятунок — це дар божественної благодаті), молитва мусить бути підсилена сумлінним виконанням мирських справ. За мірою такої сумлінності Бог судить про міць віри і бажання порятунку. Тобто всі сфери життєдіяльності людини розглядаються як різноманітні форми служіння Богу.

Дата добавления: 2014-01-07