ІІ. Періодизація української культури

Культура – це, передовсім, історичне явище, а її розвиток – найважливіша частина процесу розвитку людства. Історія культури – результат досліджень не тільки істориків, але й археологів, етнографів, фольклористів, істориків літератури, фахівців у галузі суспільної думки, науки, філософії, мистецтва. Вона ґрунтується на загальних висновках історичної науки, що характеризують окремі епохи. Історія культури дає можливість більшою мірою відчувати результати історичного прогресу, вона показує, що навіть у найтяжчі часи й епохи світ був наповнений талановитими людьми і ніяка руйнівна сила не спроможна знищити культуру народу. Історія культури розкриває значення як національних традицій, так і культурних зв’язків між народами. Саме завдяки розвитку національних культур утворилася різнобічна і яскрава скарбниця людської культури.

У розвитку кожної національної культури значна роль належить активній взаємодії з іншими культурами. Але все ж таки стан кожної етнокультури визначається, передовсім, внутрішніми процесами. А вже потім – зовнішнім впливом. Кожна національна культура обов’язково має в собі співвідношення національних та загальнолюдських цінностей, оскільки жодна культура не може розвиватися ізольовано.

Історично так склалося, що протягом тривалого часу українська культура перебувала у тіні інших культур: Золотої Орди, Великого князівства Литовського, Польщі, Російської імперії, Австро-Угорщини. Саме ця обставина створила певний стереотип сприйняття її як вторинної і провінційної. Але ж самобутня культура українського народу є не лише унікальним і повноправним елементом світової культури, а й важливим чинником світового культурно-історичного процесу. Становлення і розвиток культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Отже, усвідомлення феномену української культури означає сприйняття її як цілісної системи у ході історичного розвитку та взаємозв’язку із культурами інших народів.

У складі національної культури можна виокремити низку елементів, які характеризують і визначають її розвиток. До них можна віднести культуро-формуючі чинники географічного середовища, політичну і правову культуру, культуру побуту тощо. Крім того, важливого значення у процесах розвитку національної культури набувають особливості національного характеру та менталітету народу.

Українська культура належить до європейського кола культури, де традиційно найвищою цінністю визнавалися свобода і значущість особистості. Культура виступає водночас і як мірило цивілізованості етносу, і як форма та зміст внутрішнього зв’язку поколінь. Процес створення і передавання культурної традиції є своєрідною потребою кожної нації. Протягом усього часу свого існування український народ творив культуру, яка постійно збагачувалась, незважаючи на постійну загрозу знищення та асиміляції.

Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства та формування національної самосвідомості. Визначення сутності, змісту та визначальних етапів еволюції національної культури є основними завданнями сучасної української культурологічної науки. У вітчизняній науці вже вироблений підхід до проблеми періодизації історії української культури.

Перший період розвитку культури України пов’язаний із їїглибинними джерелами. Це досить тривалий часовий відрізок, який охоплює період від початків людської цивілізації на цій території до культури східнослов’янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, які проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування людини на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. У наступні епохи розширювалися сфери людської діяльності, вдосконалювалися зміст і форми культуротворення, змінювалася сама людина. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільської культури, для яких характерними були високий розвиток землеробства і суспільної організації. Трипільська кераміка надовго пережила своїх творців і слугувала взірцем для наступних поколінь. Античні джерела сповіщають про племена кіммерійців, які проживали на нашій території і мали культурні зв’язки з народами Малої Азії і Кавказу. Культура племен іранського походження, зокрема скіфів, – ще одна яскрава сторінка розвитку людської цивілізації на українських територіях. Скіфському періоду відповідає час існування на узбережжі Чорного моря грецьких міст-колоній, де значного розвитку досягли сільськогосподарські ремесла, торгівля, архітектура, мистецтво. Культура античних міст Північного Причорномор’я сприяла розвитку економічного життя, суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснообщинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу.

Племена черняхівської культури – анти – мали усталені торговельні та культурні зв’язки з римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

З розкладом первісного ладу на території слов’янських племен виникають напівдержавні об’єднання – союзи племен, на чолі яких стояли князі. На рубежі VІІІ – ІХ ст. у Середньому Придніпров’ї склалося державне утворення «Руська земля», яке мало більш високий рівень політичної організації у порівнянні з давніми союзами племен і об’єднувало вже кілька таких союзів. У другій половині ІХ ст. переважно завершився тривалий процес становлення давньоруської держави – Київської Русі.

Культура Київської Русі – це другий період формування культури України. Утворення Русі припадає на 882 р., коли Олег силоміць об’єднав Київське та Новгородське князівства. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введено християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Християнство сприяло розширенню економічних та культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами і по суті володіло монополією на культурне творення у державі. Склалася і розвивалася давньоруська мова, почався інтенсивний розвиток освіти, літератури, мистецтва. Давньоруська культура – одна з найяскравіших сторінок культури середньовіччя. Давньоруські майстри внесли у скарбницю світової культури багато нового і цінного. Вони творили з глибоким відчуттям реальної краси навколишнього світу. Релігійні сюжети, створені ними, сповнені живою красою реального буття, зворушливо передають ідеї гуманізму і добра. У всіх творах давньоруських майстрів можна простежити риси, які йшли з життєдайного джерела народної творчості. Культура Київської Русі створила ті традиції, що використовувалися всіма поколіннями давньоруської й української народностей.

Наступний період – третій – це час, позначений формуванням української народності. З середини ХІІІ ст. Русь зазнавала руйнівних нападів монголо-татарських орд, що мали катастрофічні наслідки для її економіки й культури. За цих умов феодальна роздробленість посилюється, цього ж часу починаються процеси етногенезу – визрівання етнічних спільностей – української, білоруської, російської, які розвивалися на ґрунті стародавніх племінних відмінностей. Формування української народності проходило на території Київського, Переяславського, Чернігово-Сіверського, Волинського і Галицького князівств. Центром цього процесу стало Середнє Подніпров’я. Українська народність починає виступати як окрема етнічна спільність зі своєю мовою, територією, особливостями економічного життя і своєрідною культурою. Назва «Україна», яка спершу вживалася тільки у Південній Русі, набула також етнічного значення і поширилася на всі землі, де формувалася українська народність. До середини ХVІІ ст. тривав процес формування основних рис української народності, складалася її територія, мова, економічна спільність, психічний склад. Процес формування української народності супроводжувався загостренням соціальних суперечностей, викликаних боротьбою народних мас проти іноземного гноблення. У цей період з’являється в Україні нова соціальна верства – козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України.

Четвертий період розвитку української культури проходив під впливом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького (1648 – 1654 рр.). Усна народна творчість другої половини ХVІІ ст. відобразила найголовніші події тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвивається освіта, книгодрукування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків. Продовжує розвиватися система літературних жанрів, розробляються теоретико-мистецькі проблеми.

У другій половині ХVІІ ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У ХVІІІ ст. українська культура продовжувалась розвиватися у складних умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українців, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчий геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали набутком не тільки вітчизняної, а й світової культури. До речі, до вітчизняної належить не тільки національна культура, яка твориться українським народом або народностями чи групами інших народів, що проживають в Україні, а й набута, запозичена з інших культур, що прижилася і має своє місце, як наприклад, палестинське християнство з його віровченням та обрядовістю. До українського культурного надбання належить і творчість великих літераторів, художників і композиторів, творчість яких на терені України сприймаються цілковито, поціновуються високовартісно і з захопленням вводяться в українське духовне життя. Відтак, культура вищезазначеного періоду стає більш оригінальною і національною, поступово відходять старі традиції.

Наступний – це період остаточного формування нації (ХVІІІ ст. – кінець ХІХ ст.). Уже наприкінці ХVІІІ ст. почалися процеси формування слов’янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українського національно-культурного відродження ХІХ ст., був фольклор. Українська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демократичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у неповторних національних формах культурної творчості. Розквітає українська література, відбувається становлення українського театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У ХІХ ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і заходу України, але й виник особливий тип митця, діяча української культури, який характеризувався тісним зв’язком із народним життям.

Історія української культури ХХ ст. – складний і суперечливий час – це шостий періоди розвитку етнокультури українців. Етапи: 1. – початок ХХ ст. – руйнування імперій, утворення СРСР, поява нових стилів та жанрів; 2. – українська культура в лабетах соц. реалізму.

Культура ХХ ст. характеризується аритмією культурного розвитку. Бурхливе століття наклало свій відбиток на форми, зміст й ідейний розвиток української культури. Високі злети чергувалися з падіннями, українська культура виходила на високу орбіту світової культури і одночасно зазнавала нечуваних утисків тоталітарної системи.

90-ті роки ХХ ст. започаткували сьомий етап історії українськоїкультури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р. відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити. У процесі будівництва нової держави актуальною стає проблема людини як творця. По суті відбувається зміна світоглядного ставлення до людини, гуманістичного усвідомлення ролі людини у процесі творчості. Гуманістична орієнтація суспільства має на меті втілення у практику пріоритетів загальнолюдських цінностей, які знаходять вираження у національній культурі. У площині відродження національної культури актуальною залишається мовна проблема, адже культура і мова належить до найголовніших духовних цінностей кожної особистості і всього суспільства.

Отже, одна із найосновніших періодизацій історії української культури полягає у наступному:

1) дохристиянська доба (від архаїчних витоків до об’єднання східнослов’янських племен у єдину державу);

2) княжа доба України-Русі (ІХ–ХІІІ ст.) – Київська Русь та Галицько-Волинське князівство;

3) литовсько-польська доба (від кінця монголо-татарської навали до початку ХVІІ ст.);

4) козацько-гетьманська доба (середина ХVІІ ст. – кінець ХVІІІ ст.);

5) доба неволі й національно-культурного відродження, що відбувалося в умовах антиукраїнської політики урядів країн, до складу яких входили українські землі після втрати автономії (ХІХ – початок ХХ ст.);

6) міжвоєнна і повоєнна доба входження України до складу сусідніх держав (початок ХХ ст. – кінець 80-х років);

7) доба державної незалежності (з 1991 року).

Розглядаючи будь-які варіанти періодизації культури, слід завжди пам’ятати про умовність хронологічних меж. Передусім це стосується складних і неоднозначних художніх явищ, які не завжди повністю збігаються із періодами загальної історії. До того ж на зламі різних епох часто співіснують різні художні стилі – той, що був провідним у минулому, і той, що тільки-но зароджується. Культурі сучасності взагалі притаманна своєрідна «поліфонія» художніх напрямів із безліччю стильових різновидів.

Таким чином, історію української культури ми будемо розглядати як єдине ціле, що об’єднує спадщину материкової її частини й діаспори. Не можна також не враховувати, що в культурний фонд України органічно вплітаються здобутки представників культур інших національностей, які проживають на її території і мають свою етнічну специфіку. Опанування цінностей вітчизняної культурної спадщини у зіставлені із суголосними явищами мистецтва інших народів сприятиме усвідомленню власної національної самобутності, вихованню почуття гордості за талановитий український народ.

Дата добавления: 2014-01-07