Витоки української культури

На початковому етапі своєї історії людство було безрелігійним. Релігія виникає лише на тому етапі розвитку суспільства, що знаменується виникненням родового ладу. Саме в цю епоху у первісної людини складається комплекс уявлень про нерозгадані нею таємниці світу. Головною особливістю членів роду було те, що вони ще не виділяли себе із навколишнього природного середовища. Земля, рослини, тварини, стихійні сили і людина – все це мислилось як єдине ціле, де люди були тотожні з природою. Природа наділялася людськими властивостями, людина – властивостями природи. Ця специфіка первісної релігії позначилася на всіх ранніх формах: магії, тотемізмі, фетишизмі, анімізмі.

Магія – (з грецької – чаклунство) – віра у здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, рослин, явища природи. Магічні дії використовувались і задля досягнення власної користі, так і завдання комусь шкоди. Відповідно до цього магія поділялася на військову, мисливську, охоронну, любовну, лікувальну, шкідливу (чорну) тощо. В її основу покладено чаклунство, за допомогою якого можна позбавитися всього випадкового й небажаного у світі. Більш дієвим у магії вважається вплив на об’єкт, наприклад, дії над волоссям, нігтями, одягом тощо. Тому волосся і нігті ніколи не викидалися, а зберігалися і використовувалися для поясів і браслетів або старанно ховалися. Переконання у магічному зв’язку речей і явищ призводить до виникнення прикмет – хороших чи поганих. Окремі предмети або дії оголошуються шкідливими або небезпечними. Так розвивається ціла система заборон – табу.

Табу – (слово полінезійського походження) – система заборон на виконання певних дій, використання деяких предметів, вимовляння вголос деяких слів. Ця заборона не мала логічного пояснення і сприймалася усіма членами спільноти як те, що не потребує пояснення. Недотримання табу суворо каралося. Але в першу чергу цієї кари чекали не від людей, а від вищих, потаємних сил у вигляді моментальної смерті, тяжкої хвороби або чогось жахливого.

Одне з перших, найбільш давніх табу стосується інцесту. Членам спільноти не дозволялося вступати у шлюбні стосунки з близькими родичами. Появу цієї заборони пов’язують з добою мезоліту, коли почався поступовий перехід до осілого способу життя. Відтепер, подовгу живучи на одному місці, первісні общини вступали в контакт зі своїми сусідами, налагоджували з ними стосунки, які закріплювалися шлюбом. Це сприяло мирному співіснуванню й подальшому об’єднанню людей, створенню складніших, ніж праобщина, соціальних структур. Другим важливим табу стала заборона канібалізму (людоїдства). Він виникає значно пізніше, ніж заборона інцесту, і не скрізь має такий послідовний і абсолютний характер. Канібалізм і зараз ще зустрічається серед диких і напівдиких народів, але тут він має, найчастіше, ритуальний характер, бо пов'язаний із магічними уявленнями. До поширених у сучасного людства табу можна віднести заборону на вживання певних напоїв (спиртного у мусульман), їжі, певного, зумовленого національними традиціями типу поведінки, носіння одежі, вживання чи невживання окремих слів (так званої ненормативної лексики, нецензурних висловів). Слід зазначити, що й у сучасному суспільстві табу відіграють істотну роль, адже на них спирається мораль і право, стосунки між людьми у межах різних соціумів.

Тотемізм (з мови індіанського племені - рід) – віра в існування тісного зв’язку людини або групи людей з якою-небудь рослиною чи твариною (тотемом), що розглядається як предок, «прабатько» всієї спільноти. Дуже часто рід або людина носили ім’я свого тотема, покладалися на його допомогу, шанобливо ставилися до представників тотемних видів тварин.

Тотемізм відігравав важливу роль в об’єднанні первісних людських колективів, які визнавали спільність своїх членів не за фізіологічним спорідненням, бо не усвідомлювали його, а посилалися на спільного предка, від якого беруть початок і в якого перевтілюються після смерті. В сучасній культурі тотемізм знаходить вияв у вшануванні священних тварин, а також у забороні вживати в їжу деякі їх види, кров, що вважаються нечистими. Це зберігається в релігійній обрядовості іудеїв, мусульман.

Фетишизм (з латинської – штучно зроблений) – віра в чудодійні властивості неживих предметів, які можуть впливати на перебіг подій у житті людини. Згідно з цим, певні предмети можуть сприяти чи зашкодити людині. Таким предметом може бути кістка, камінь або щось спеціально виготовлене (талісман, амулет). Фетишизація речі мала на меті привласнити і використати приховане в ній духовне начало. Частіше за все це вимагало носіння фетиша з собою у вигляді амулета. В деяких випадках фетишизм набував анатомічного або фізіологічного характеру, коли сподівання покладалися на певні частини тіла людини чи звіра, які треба було з’їсти, щоб отримати додаткову силу. У культурі сучасного суспільства фетишизм виявляється в багатьох релігіях, де практикується звертання до ікон, книг, амулетів, церков, хрестів, де має місце сподівання на їх надприродну силу. Фетишизуються й соціальні, моральні, культурні цінності, які часто видаються людям найвищим сенсом життя. Характерний приклад – фетишизація грошей, дорогого авто тощо.

Анімізм (з латинської - душа) – віра у надприродні істоти, які містяться в яких-небудь тілах (душі) або діють самостійно (духи). Душа може існувати й разом із тілом, і окремо від нього, покидаючи на певний час (сон, хвороба), чи назавжди (смерть, переселення). В уявленнях різних народів душа пов’язана з диханням як ознакою життя, або з тінню, що є постійним супутником усіх предметів. У різних випадках душею наділяються або живі істоти та рослини, або навіть неживі (скелі, дерева тощо).

В етнографічній термінології поняття «міфологія» походить від грецького – mithos- легенда і logos – слово, тлумачення, наука. Явище найбільш характерне для первісного відображення дійсності у вигляді від -чуттєво-конкретних персоніфікацій природи, живих істот і навіть предметів, які усвідомлюються цілком реальними; продукт стародавньої усної народної творчості, колективної фантазії, що дійшла до нас у видозміненому, поповненому й урізноманітненому вигляді. Міфологію складають міфи – фантастичні символічні уявлення людей про світ, а також оповідання про богів і надприродних героїв. Компенсуючи недостатність знань про природу, вони становлять першу історичну форму культури. Основними функціями міфів є: пояснення (тлумачення) світу, подання його картини через оповідання; усунення елементу хаосу і доведення того, що все у світі має своє місце і гармонійно.

В основі міфотворення та міфопізнання лежить символізм, що передає гіпотетичність, фантазію певної людської спільноти про виникнення божеств, світу, походження самої людини, обрядів; міфологія також вид особливої наукової системи – класифікації вірувань та повір’їв, котрі незважаючи на своє різноманіття і різнобарвність, все ж мають певну спільність ознак у світі народних уявлень. Це, насамперед:

- вірування, пов’язані із космогонічними уявленнями (Земля – центр всесвіту, небесні божества – пристанище душ померлих тощо);

- вірування, пов’язані з людьми, наділеними надприродними властивостями;

- вірування, пов’язані з істотами реального світу, що діють навколо нас (чаклуни, відьми, знахарі тощо);

- демонологічні уявлення (домашні духи, мавки, лісовики тощо).

Найбільш розповсюдженішими типами міфів є: етіологічний – трактує причини й обставини виникнення різних природних явищ, соціальних об’єктів; космогонічний – розповідає про походження космосу як цілісної системи; антропологічний – тлумачить обставини походження першої людини або першопредків племені чи роду; астральний – дає уявлення про зірки й планети, пояснює обставини їхньої появи на небосхилі; есхатологічний –розповідає про кінець світу; теогонічний – пояснює виникнення богів; календарний – трактує зміну сезонів року як циклічний процес умирання й відродження природи.

Міфологія є також складовою духовного життя українців, що проявляється в обрядовості, звичаєвості, ритуалах, фольклорі, які своєю образністю збагатили та окрасили художню літературу, живопис, музику, мистецтво. Вона є символом природи, своєрідним естетичним феноменом: міфи породили вірування, демонологію як царину народної уяви, поведінки людей.

Українською міфологією цікавилося багато учених, зокрема Б.Рибаков, О.Афанасьев, Я.Головацький, В.Гнатюк, А.Мирончиков, О.Фамінцин, М.Максимович, М.Костомаров, І.Франко, Леся Українка, Г.Хоткевич, М.Рильський. Особливо варто відзначити дослідника з українського зарубіжжя Лева Силенка, який створив фундаментальну працю «Мага Віра»(США, 1997), що стала українською біблією про давню українську міфологію. Ця велика наукова праця (1428 с.) повертає нам знищену вогнем, мечем, заборонами, накладками і простим замовчуванням українську простонародну духовність далеких віків і тим підносить український народ на олімп світової культури.

Окремі учені-дослідники допускають, що вся традиційна культура пішла від праукраїнської міфології, сонцепоклонницької, язичницької. Це стверджує письменник і краєзнавець С.Плачинда, який, зокрема, зазначає, що поетичний світогляд, космологічні погляди та вірування стародавніх українців зазнали великих змін протягом тисячолітнього розвитку. Якщо в ІІІ тис. до н.е. давні українці поклонялися кільком богам (Род, рожаниці, Перун), то пізніша їх божниця вражає розмаїтістю та великою кількістю персонажів (понад 80). Є вже тут, крім давнішніх, боги торгівлі, ковальства, рукоділля, лічби, гостинності, поезії, обжинків тощо. З часом, відбиваючи розвиток виробництва і духовне змужніння українців, урізноманітнювалися, змінювалися і функції божеств. Скажімо, в ІІІ ст. до н.е. Дажбог (Даждьбог) міг бути богом сонця, а в ІІ ст. н. е. він стає богом лісів, навчає українців садівництву.

Завдяки цим метаморфозам давньоукраїнська міфологія, на відміну від давньогрецької та римської, була винятково демократичною, зрозумілою для народу. Саме тому міфологічні персонажі, незважаючи на прийняття християнства з його системою організації, декоративності і тиску, залишилися на довгі століття в поетичному світогляді українців і ввійшли прекрасними міфічними образами до фольклору, обрядовості (Купайло (Купало), Дана, Берегиня, Коляда, Лада та ін.).

Майже кожен український бог іде до людей, щоб навчити їх користуватися вогнем, ковалювати, запроваджувати шлюб. Не сидиться у Вирії (раї українських богів) і Дажбогові, і Коляді: вони спускаються на землю опікувати ліси, народжувати нове сонце, новий рік, а у Вирії залишають на господарювання первісних богів – Рода (Сокола) та Білобога. У грецькій міфології лише один титан (не бог) Прометей іде до людей, несе їм вогонь і за це гірко розплачується, тоді як у давньоукраїнських міфах переважна більшість богів опікує природу, воїнів, худобу, води, ліси тощо. Це Дажбог, Велес, Мокош і Лада – богиня шлюбу і кохання та інші божества родючості.

Общинно-родова міфологія, що зародилася на терені України, дійшла і до нас, але проявилася значно пізніше, і джерела про неї маємо сумнівні, оскільки автори всіх літературних пам’яток та їх численні переписувачі та автори були християнами і до язичництва ставилися підозріло й вороже, ганьблячи його і геть ігноруючи. Церква у цій тривалій аж донині війні з так званою поганською вірою не могла добитися повної перемоги, тобто того, щоб народ забув звичаї й обряди, пов’язані з порами року, з працею селян на землі тощо. Вона змушена була на обрядові дні язичників зробити свою накладку. Тепер уже прості люди не відрізнять, де християнський обряд, а де язичницький. Святкують і Різдво Христове, і Великдень, і Трійцю у своїх традиціях, не відкидаючи повністю деякі риси і традиції язичницьких свят. Отже, паралельно із язичницькою вірою, незважаючи на гоніння, ще довго продовжувала жити язичницька.

З усієї давньої літератури, що дійшла до нас, виняток становить «Велесова книга», яка донедавна була невідомою для України. Бо це – дохристиянський слов’янський літопис. Вважають, книга була знайдена на Слобожанщині в часи громадянської війни в розграбованій бібліотеці старовинного маєтку полковником Білої армії Ізенбеком, який вивіз її у Брюссель. Там знахідка (текст, випалений на дубових дощечках) була пере-фотографована і вперше перекладена дослідником Миролюбовим-Лядським. Оригінал самої книги зник, що дає привід декому насміхатися над цим відкриттям.

Про що розповідає «Велесова книга»? Вона починається описом життя прадавніх слов’ян за 33 віки до нашого часу, возвеличує Київ, ігнорує царів, вождів і всяку диктатуру. Не обходиться без опису богів, які були притаманні уяві наших далеких предків. Ці боги – пристрасні істоти, що закликають свій народ до переможного бою за вітчизну. Богів цих досить багато, як у Греції та Римі (понад 80). І серед них на першому місці виділяються: Сварог (Сварг) – батько усіх богів, бог синього неба, дід слов’ян; Дажбо (Даждьбог) створив Землю, бог могутності (чи сонця); Перун-громовержець, бог війни, вождь слов’янських воїнів; Матір-Слава (Матеріслава, Матерсьва) – богиня перемоги, яку символізує вогненний птах, мати слов’ян, у яку втілюються душі загиблих героїв та інші.

Звернемо увагу на золоту славу України. За згаданим джерелом, вона має такий вигляд: «… Матерсьва б’є крильми о боки свої з обох сторін, які сяють вогненним світлом до нас і всяке перо інше: червоне, синє, зелене, срібне, золоте і біле, і ті бо світять, як сонце…». «А Перун, її видячи, гримить у сверзі ясній». «Матерсьва співа над нами, а маємо стяги наші дати вітрам тріпати, а комонству степами скакати та порох здіймати воєнний за нами і ворогам дати дихнути його». «Матірслава сяє до облаків, як сонце і віщує нам побіди, а загибелі не боїмося, бо то є життя вічне, а тому маємо дбати свідомо, що земна є плоть (тлінь), що ніщо ми є на землі, як зги (порошинки) і всі згинемо во тьмі, як і не були існуючі ніколи на ній. Так слава наша потече до Матеріслави і прибуде в ній до кінця кінців земських і інші житва будуть тоді. З чого тоді боятися смерті…».

Матірслава, вогненна птиця, від якої пішли слов’яни (правомірніше було б писати слав’яни). Це порівняння з добре відомою вогненною божественною птицею Фенікс, від якої теж, за легендами, походили давні фінікійці. Фенікс і Матірслава символізували: перший – малозрозумілого в природі птаха (болгарська геральдика), другий – скоріше пікіруючого на блакитному тлі сонячного сокола з опереними широкими крилами, закругленими в плечах, розпушеним хвостом, невеликою головою, оком, довгим закритим дзьобом, повернутим угору (так зображували ще при Ярославі Мудрому). Цей символ Матеріслави – Сокола символізував звитягу, перемогу, безсмертність хороброї душі, добро і красу людського буття.

Але завдяки неодноразовій стилізації київських князів та інших можновладців цей символ найпервіснішого бога серед українських богів Рода (Сокола) став таким сурогатом, що пізніше з насмішкуватої подачі історика М. Карамзіна прибрав нинішню назву «тризуба», наче це йде мова про вила, якими користувався грецький бог морів Нептун під час ловлі риби і раків, а не про державний герб.

Дохристиянською релігією українських племен був язичницький політеїзм, або багатобожжя. Серед язичницьких божеств у слов’ян найбільше виділяються потрібні і корисні покровителі, скажімо, сільського господарства, яких вшановували у найважливішу пору року хліборобського календаря. І тут на першому місії величався бог грому і блискавки – Перун, який уявлявся таким божеством, що міг милостиво поставитися до людей, даруючи їм дощ у потрібний час і сприятливо діючи на ріст хлібів, або послати блискавку для покарання людини спричиненням їй пожежі чи смерті.

Перун уявлявся людиноподібним велетнем, якого конче необхідно було виготовляти з міцного дерева чи каменю, прикрашати сріблом та золотом і виставляти у спеціально відведеному місці – капищі. В одному з ранніх (980) літописних джерел, що лягло в основу «Повісті врем’яних літ», згадується, як князь Володимир Святославович, ще не думаючи про християнство, яке вже проникало на Русь, і всупереч йому мав намір зробити Перуна єдиним загальнодержавним божеством, а всіх менш значущих ідолів знести в окремий пантеон для поклоніння.

Бог грому в уяві віруючих настільки був сильний, що і з прийняттям християнства він не втратив свого впливу і перейшов із язичницької міфології до нової релігії. Тільки тут функції Перуна став виконувати біблійний пророк Ілля Громовержець.

Язичники шанували й інші божества: Дажбога (бога сонця), покровителя худоби Велеса, Стрибога (вітру) та інших. Не дбаючи про постійні храми, вони молилися на природі, поклоняючись землі, воді, рослинності.

А чому б не поклонятися? Взяти хоча б противника Перуна – Велеса (Волоса). Адже він був господарем «нижнього світу», водних і земних сил; під його владою перебували померлі предки, врожай і плодючість худоби. Але гоніння на язичництво породило занедбання людської пам’яті, і Велес залишився в пам’ятках як «скотій бог», тоді як велика кількість фольклорно-етнографічних матеріалів свідчить про широке коло функцій Велеса, в тому числі і про зв'язок його з образом Громовержця. До того ж він не символізував для слов’ян сили зла і покарання. Навпаки для землеробсько-скотарської частини населення Велес був радше покровителем і захисником.

Посів своє місце у слов’янських культах бог Род з рожаницями. Культ Рода з етимологічного боку пов'язаний із культом предків і водночас із силами родючості, тоді як рожаниці – аналог грецьких мойр, відповідальних за людські долі.

Нам у спадок дісталося багато культових дій календарного характеру, де назви місяців, наприклад, мають побутовий, аграрно-виробничий і астрономічний характер; життя людей архаїчної культури регламентувалося до дрібниць.

Весь міфічний світ знайшов своє відображення в обрядовості, етнографії, жанрах художньої літератури. Скажімо, Михайло Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» розкрив образ язичника-гуцула, який усе життя, до самої смерті проводить у боротьбі зі злими духами, і який християнством користується лише для того, щоб прикрасити язичницький культ. Із цим твором де в чому перегукується і драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки із чарівними героями, зокрема Мавкою, яка трагічно гине, а тіло її, гинучи, «засвітилось ясним вогнем», «вільними іскрами вгору злетіло».

Треба мати на увазі й те, що важко відрізнити міфи від фольклору. Проте на відміну від легенд, казок та інших видів народної творчості міфи (за визначенням сучасного ученого М.Поповича) характеризуються такими головними ознаками:

- міфи є історичними оповідями, що сприймаються як правда, як усвідомлення загадкового минулого;

- міфи виконуються разом із ритуалами і переживаються учасниками цих дійств по-справжньому, незважаючи на те, що це обумовлений повтор;

- міфи формують зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить;

- міфи є також священною (сакральною) історією, ігнорування якої, недотримання її правил сприймається як накликання великої біди

Відтворюючи міфи, люди перебувають у «позачассі», а беручи активну участь у ритуальних дійствах, вони впевнені, що з хаосу і безладдя творять порядок, налагоджують стосунки між богом і людьми. Це було характерним для всієї індоєвропейської групи населення.

Тому до міфологічних і демонологічних уявлень, магічних обрядів та ритуалів ми не повинні ставитися не серйозно чи глузувати з них. Вони відбивають багатющий досвід численних поколінь, відтворюють вікові прагнення людей, згуртовують їх і єднають.

Дата добавления: 2014-01-07