Закон єдності і взаємозв'язку теорії та практики виховання

Закон цілісності та єдності процесу виховання.

Закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців.

З'ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців, як суб'єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто власне характер виховної та іншої діяльності вихованців має формувати гармонійно розвинуті особистості з менталітетом народу України, здатних ефективно реалізувати власні життєві настанови та здійснити свій життєвий шлях. У цьому процесі діяльність і спілкування є важливими факторами формування свідомості та самосвідомості, провідних рис особистості вихованця.

Виявляє співвідношення частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів. Характер майбутньої професійної діяльності вихованців передбачає наявність у них комплексних духовних і професійних якостей. Тому процес виховання потрібно організувати в комплексі, він має становити і в теоретичному, і в прикладному аспекті цілісну єдність і слугувати основному призначенню - формуванню духовно багатої, національно свідомої, професійно розвиненої особистості.

Розкриває співвідношення між змістом і методами виховання та майбутньою діяльністю вихованців, залежністю теорії виховання від сучасної соціальної практики. Зміст діяльності вихованців у сучасних умовах, здебільшого, має складний характер, накладає на їхню свідомість і психіку надзвичайно великі навантаження.

Тому більшість виховних заходів повинна мати професійну та національну спрямованість і ґрунтуватися на загальнолюдських, національних і професійних цінностях. Потрібно залучати вихованців до активної участі в різноманітних виховних заходах. Виховний процес має враховувати найновіші досягнення педагогічної та психологічної науки, зокрема педагогіки співробітництва, гуманістичної педагогіки та особистісно орієнтованої педагогіки.

Отже, закони виховання - об'єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв'язки, які виявляються під час організації та здійснення виховного процесу.

У цих законах простежуємо сутність процесу виховання. Тому їх знання допомагає вихователям науково обгрунтувати зміст виховання, правильно визначити прийоми та засоби виховної діяльності, уникати шаблонного підходу до педагогічної діяльності, інноваційно і творчо організовувати та проводити виховні заходи, ефективно вирішувати виховні завдання і загалом оптимізувати та гуманізувати цей складний соціально змістовний процес.

У теорії виховання розрізняють зовнішні та внутрішні закономірності процесу виховання.

Для перших характерна залежність виховання студентів від суспільних процесів і умов; соціально-економічної та політичної ситуації, рівня культури в суспільстві, його потреб у відповідних фахівцях, загальноприйнятих і національних виховних ідеалів, цінностей і змісту виховання тощо.

У державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття") зазначено, що національне виховання в Українській державі має бути спрямоване на формування в молоді та дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань української та світової духовної культури.

Зовнішні закономірності спрямовані на формування особистості як свідомого українського громадянина і передбачають:

■ національну гордість вихованця;

■ урахування найкращих традицій виховання українського народу;

■ єдність загальнолюдського і національного виховання,;

■ усебічний розвиток духовних і матеріальних потреб вихованців.

Внутрішні закономірності розкривають зв'язки та залежності між компонентами процесу виховання.

Деякі автори їх характеризують як часткові: «Закономірності, які визначають зв'язки в окремих компонентах системи, називають частковими (конкретними)». Інакше кажучи, це залежність між виховними впливами вихователів та конкретним ставленням вихованців до цих впливів, між ідеалом, метою, змістом виховання та отриманим результатом, між основними складовими цього соціально-педагогічного явища.

Одна з основних внутрішніх закономірностей виховання студентів - єдність навчання, виховання, розвитку та їх самовдосконалення як необхідної умови гармонійного формування особистості українських громадян. Виховання має не лише розвивати розум людини і давати їй певний обсяг інформації, а й запалити жадобу серйозної праці, без якої життя її не може бути ні достойним, ні щасливим, підкреслював К. Д. Ушинський. Ця закономірність виявляє підхід до особистості студента з позицій такого правила: виховуючи - навчай і розвивай; навчаючи та розвиваючи - виховуй; навчаючи, розвиваючи, виховуючи - самовдосконалюйся.

Взаємозв'язок виховання і розвитку досить влучно підкреслював Д. Локк, стверджуючи, що завдання виховання не стільки давати студентам ґрунтовні знання, скільки розширювати та формувати їхні душі якнайкраще, щоб вони могли оволодіти будь-якою справою, коли візьмуться до неї.

Стосовно самовдосконалення доречною є думка Сократа про те, що виховання - річ важка, і поліпшення його умов один із священних обов'язків кожної людини, адже немає нічого важливішого, як освіта для самого себе і своїх близьких.

Ураховуючи вимоги гуманістичної педагогіки, педагогіки співробітництва й особистісно орієнтованої педагогіки, особливості сучасної дидактичної системи і складної соціально-економічної та політичної ситуації в Україні, діяльність науково-педагогічного працівника у ВНЗ повинна мати здебільшого виховний характер.

Друга внутрішня закономірність: визначальна роль діяльності та спілкування у вихованні студентів - формування особистості вихованця.

Відомими є висловлювання Конфуція про те, що три шляхи ведуть до знання: шлях міркувань (найблагородніший), шлях наслідування (найлегший) і шлях досвіду (найважчий) чи Ж.-Ж. Руссо про те, що справжнє виховання полягає не стільки в правилах, скільки у вправах.

Отже, ця закономірність засвідчує, що існує безпосередня залежність між характером діяльності вихователів і вихованців, особливостями їхнього спілкування та результативним компонентом процесу виховання.

Згідно з цією закономірністю, науково-педагогічні працівники під час організації та здійснення навчально-виховного процесу мають:

враховувати індивідуально-психічні якості студентів і намагатися їх усебічно розвивати;

■ враховувати характер майбутньої діяльності студентів;

■ намагатися активно взаємодіяти зі студентами;

■ досягти свідомої участі студентів у навчально-виховній діяльності;

■ науково визначати і формулювати її дидактичні та виховні цілі й намагатися їх реалізувати. Характер спілкування науково-педагогічних працівників зі студентами має бути демократичним, гуманним, враховувати традиції та звичаї українського народу, грунтуватися на загальнолюдських цінностях. Для цього сприятливі умови існують на всіх навчальних заняттях, де студенти мають змогу навчитися висловлювати свої думки, і усно, і письмово.

Ця закономірність відображає взаємозв'язок між характером діяльності, спілкування студентів і результатом виховної роботи. Тому методи, форми, методика виховання студентів мають відповідати вимогам науки, нормативних документів, призначенню конкретного навчального закладу, актуальним навчальним завданням. У зв'язку з цим будь-яка методика виховної роботи має право на життя тільки в тому разі, якщо вона всебічно враховує конкретні обставини життєдіяльності студентського колективу і спрямована на розв'язання головних його завдань з урахуванням індивідуально-психічних особливостей конкретного студента і соціально-психологічних характеристик конкретного колективу.

Третя внутрішня закономірність: Цілісність процесу виховання студентів і взаємозалежність його компонентів.

Ця закономірність вимагає враховувати в сучасній педагогіці досягнення психології, що потрібно відобразити в підручниках з педагогіки, обгрунтувати у змісті виховання, закласти в методиці різних освітньо-виховних систем. Методи та форми організації виховної діяльності мають відповідати і сучасним виховним системам і вимогам, і загальнолюдським цінностям, ідеалам і традиціям виховання в українському суспільстві.

Необхідний комплексний підхід і до визначення змісту організації навчально-виховного процесу, і до оцінки ефективності його результатів. Важливо формувати у науково-педагогічного працівника уміння бачити й аналізувати це складне соціально-педагогічне явище не тільки за окремими його складовими, а й цілісно, нерозривно та комплексно, пам'ятаючи, що зміни одного із складових процесу виховання викликають зміни (на жаль, не завжди позитивні) в інших.

Наприклад, коли вихователь говорить про культуру мовлення і поведінки вихованця, а сам цих правил не дотримується, то наперед можна прогнозувати низький результат такого виховного впливу.

Інший приклад: коли виховні заходи провадять у брудній аудиторії, навряд чи досягнуть виховної мети, а навпаки, можуть заподіяти вихованню шкоду. З цього приводу доречними є слова видатного українського педагога-практика А. С. Макаренка про те, що жодний засіб конкретного впливу не можна визнати ні добрим, ні поганим, якщо ми розглядаємо його окремо від решти засобів, системи, комплексу впливів.

Результати виховання залежать не лише від виховної діяльності, а й від реальних умов, взаємодії з ними в конкретних процесах і ситуаціях. Сенс цієї закономірності - у необхідності враховувати у виховній роботі різноманітні фактори формування особистості вихованця.

Недарма кажуть, що виховує все: і люди, і навколишнє середовище, і речі, і різні явища. У зв'язку з цим науково-педагогічні працівники мають створювати студентам необхідні нормальні умови для задоволення соціальних і духовних потреб, на високому рівні організовувати їх навально-пізнавальну діяльність, забезпечувати її ефективність, координувати навчальні, виховні та інші заходи.

Однак завжди слід пам'ятати про міцний виховний потенціал будь-якого соціального оточення. Тому створення справжнього студентського колективу, який має значні виховні функції, - одне з головних завдань науково-педагогічного працівника у ВНЗ.

Ці та низка інших закономірностей виховання студентів у ВНЗ є основою для опрацювання системи його стратегічних ідей, а саме:

■ спрямованість виховання у ВНЗ на формування всебічно, гармонійно розвинутої особистості студента як громадянина України - тобто індивідуальності, яка збагачена загальнолюдськими, національними та професійними цінностями і мораллю й готова ефективно Працювати на благо України та самої себе;

■ єдність організації виховної, навчально-пізнавальної та іншої діяльності студента як умови формування головних рис особистості;

■ єдність навчання, виховання, розвитку та самовдосконалення, яка вимагає розглядати виховання як головний фактор формування особистості студента і надавати виховному процесу розвивального характеру;

■ оптимізація змісту, методів і форм виховання студентів у ВНЗ;

■ гуманізація та демократизація виховного процесу;

■ особистісна спрямованість виховання;

■ впровадження у практику виховання студентів ідей і технології педагогіки співробітництва, гуманістичної педагогіки, особистісно орієнтованої педагогіки та ін.

Знання цих закономірностей та їхніх вимог сприяє перебігу процесу виховання більш свідомо, гуманно, цілеспрямовано, систематизовано, організовано, усебічно забезпечено, ефективно й оптимально, національно скеровано та ін.

Однак науково-педагогічним працівникам необхідно знати й пам'ятати про наявність у виховному процесі також дидактичних, психологічних, фізіологічних, соціальних та інших закономірностей. Безумовно, виховні закономірності ґрунтуються на цих закономірностях, але не замінюють їх.

Виховання українських громадян вимагає реалізації сукупності педагогічних закономірностей й опрацювання та обґрунтування основних складових процесу виховання: мети, ідеалу, принципів, змісту, методів і форм, критеріїв оцінки ре^льтативності виховних впливів. Науково-педагогічний працівник має враховувати їхні вимоги в процесі планування й організації виховання та оцінки його результатів.

Поняття «принцип» має латинське походження: «ргіпсірит» означає «початок, основа, підвалина». Принципи виховання є теоретичним узагальненням педагогічної практики, виникають із досвіду педагогічної діяльності, мають об'єктивний характер, безпосередню випливають із закономірностей виховання.

На сьогодні немає загальновизнаного визначення принципів виховання. Дотепер не визначено засади для обґрунтування принципів виховання, не опрацьовано наукові підвалини системи принципів виховання, їх підпорядкованості, ієрархії.

Саме тому в різних підручниках з педагогіки та відповідних фундаментальних-працях з теорії виховання кількість принципів виховання, їхня ієрархія та формулювання значно відрізняються. Це пов'язано з тим, що, по-перше, автори дотримуються різних концепцій і джерел, а по-друге, інакше розуміють педагогічне поняття "принципи виховання".

Поняття «принципи виховання» є важливим розділом теорії виховання. Разом вони визначають мету, спрямованість, зміст, організацію і методику виховного процесу. Це знання про сутність, зміст, структуру виховання, його закони, закономірності, що виявляється у вигляді норм виховної діяльності у ВНЗ, оптимальних науково обґрунтованих регуляторів виховної практики.

У теоретичному аспекті це остаточний результат виховної діяльності, тому принципи є орієнтиром для практики виховання. Вони мають об'єктивний характер за змістом, але суб'єктивні за формою, тому що маютй свій вияв у діяльності конкретних осіб.

Принципи виховання - вихідні положення, що випливають із закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики та організації.

І. П. Підласий до принципів виховання висунув такі вимоги: обов'язковість, комплексність, рівнозначність. На нашу думку, до них обов'язково треба додати системність, гуманність та особистісну спрямованість.

Сукупність цих вимог забезпечує також системний підхід науково-педагогічного працівника до виховання, комплексний вплив на кожного студента та студентський колектив загалом. Дотримання психолого-педагогічних вимог одного з принципів виховання передбачає необхідність безумовного виконання вимог інших принципів, оскільки серед них немає головних і другорядних, вони всі рівнозначні та обов'язкові.

Тому не можна в одному випадку дотримуватися одних правил, а в другому - інших. Це знижує ефективність виховної роботи, зводить нанівець зусилля багатьох вихователів.

Основні характеристики принципів виховання - системність, комплексність, обов'язковість, рівнозначність — передбачають не сліпе механічне їх використання у виховному процесі, обов'язковою умовою їх ефективності є творче застосування з урахуванням педагогічної майстерності вихователя, індивідуально-психічних особливостей вихованця і конкретної виховної ситуації.

Отже, принципи виховання студентів - найбільш загальні провідні положення, які визначають мету, ідеали, зміст, методику та організацію процесу виховання у ВНЗ.

Незнання принципів не скасовує їхнього існування та дії, а робить процес виховання ненауковим, суперечливим, непослідовним, несистемним, а тому малоефективним.

Принципи виховання становлять струнку систему, їхня ефективність виявляється тільки в разі комплексного та послідовного використання. Вони тісно взаємопов'язані між собою, їхні вимоги дуже часто випливають одна з одної. Обов'язковою передумовою ефективності принципів виховання студентів є системний, комплексний підхід до виховання особистості. Відповідно, системність принципів виховання зумовлює також системність методів виховання студентів.

Знання методологічних, методичних і психолого-педагогічних вимог системи сучасних принципів виховання особистості студента є ознакою високої педагогічної культури суб'єкта виховання у ВНЗ та важливою передумовою ефективності всього навчально-виховного процесу в них.

У сучасній педагогіці існує різна кількість принципів виховання та їх класифікацій. Наприклад, С.У. Гончаренко виокремлює такі загальні принципи виховання: суспільна спрямованість виховання; виховання особистості в діяльності та спілкуванні; стимулювання внутрішньої активності особистості; принцип гуманізму в поєднанні з високою вимогливістю; оптимістичне прогнозування; опора на позитивні якості студентів; урахування вікових та індивідуальних особливостей студентів; виховання в колективі; єдність і погодженість вимог, зусиль і дій навчального закладу, родини і громадськості.

Принципи національного виховання: виховання у громадянському, національному дусі; гуманізм, демократизм, природовідповідність, діяльнісно-особистісний; єдності родинного і шкільного виховання, наступність, спадкоємність поколінь.

В. М. Галузинський і М. Б. Євтух визначили такі принципи сучасного виховання:

" гуманістичний характер змісту і методів виховання, який означає пріоритетність особистості над загальним процесом масового (фронтального) колективного виховання;

■ поєднання виховання і навчання в єдиний навчально-виховний процес, у якому провідну роль відіграє виховання на навчальних заняттях, у процесі засвоєння не тільки знань, умінь і навичок, а й найкращих моральних рис людини;

■ урахування вікових та індивідуальних особливостей кожного студента у процесі виховання;

■ формування морально-психологічного клімату в колективі, у якому відчутний стиль педагогічної людяності та доброзичливості;

■ поступове перетворення студента з об'єкта пасивного сприймання на суб'єкт активного самовиховання;

■ плюралізм у діяльності громадських юнацьких і дитячих організацій, відмова від масового, тотального залучення до них.

І. П. Підласий виокремлює такі принципи виховання: суспільна спрямованість виховання; зв'язок виховання з життям, працею; опора на позитивне у вихованні; гуманізація виховання; особистісний підхід; єдність виховних впливів.

Принципи виховання, які перебувають у тісному взаємозв'язку, створюють цілісну єдність і становлять систему. Реалізація одного принципу пов'язана з реалізацією інших.

Усі вони відображають сутність і основні особливості навчально-виховного процесу і, відповідно, дають педагогу сукупність конкретних методологічних, теоретичних і методичних рекомендацій щодо його організації та проведення — від визначення мети та ідеалу виховання студентів до аналізу отриманих результатів.

Узагальнюючи методологічні та теоретичні підходи до обгрунтування системи принципів виховання, які існують сьогодні в педагогіці, і враховуючи особливості навчально-виховного процесу у ВНЗ України, можна окреслити систему принципів виховання студентів: цілеспрямованість; суспільна спрямованість; виховання студентів у процесі навчання та повсякденного життя; виховання в колективі та через колектив; суб'єкт-суб'єктний характер виховних взаємин; гуманізм і демократизм у поєднанні з високою вимогливістю та пошаною до особистості студента; опора на позитивні якості в особистості студента і студентського колективу; наступальність, активність, системність і конкретність виховних заходів; свідомість, самодіяльність та активність вихованців; сполучення комплексного, диференційованого та індивідуального підходу у виховній діяльності; єдність, погодженість і спадковість виховних впливів, зусиль і дій; оптимізація виховного процесу тощо.

Узагальнюючи викладене вище, можна зробити такі висновки:

■ закони, закономірності та принципи виховання студентів перебувають у різноманітному діалектичному і змістовому взаємозв'язку;

■ закони виховного процесу, які відображають об'єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв'язки виховних явищ, виявляються в його закономірностях;

■ конкретні рекомендації до закономірностей виховання відображені у принципах виховання студентів, які визначають стратегію і тактику практичних дій науково-педагогічних працівників і студентів. Отже, принципи виховання:

■ визначають діяльність педагогів і діяльність студентів;

■ відображають внутрішню суть їхньої діяльності;

■ базуються на закономірностях виховного процесу;

■ становлять систему вимог до визначення, опрацювання й обґрунтування цілей, ідеалів, змісту, методів, форм виховання студентів і методичних основ їх упровадження у практику виховання студентів;

■ визначають загальну і прикладну спрямованість виховання студентів;

■ є основними положеннями, на які спираються під час здійснення виховних заходів;

■ є положеннями, які визначають характер діяльності вихованців щодо самовдосконалення;

■ визначають перспективні напрями розвитку теорії та практики виховання у ВНЗ тощо.

Принципи виховання — основні педагогічні положення, що слугують керівними нормами для науково-педагогічного працівника як вихователя.

У принципах виховання сконцентровано й узагальнено багаторічний досвід виховання людей і результати його наукових досліджень. Так само, як і принципи навчання, принципи виховання об'єктивні за змістом, але суб'єктивні за формою.

Тому знання вимог принципів виховання, закономірностей виховного процесу, які вони відображають, дає змогу педагогові-керівнику свідомо і творчо розв'язувати завдання виховання студентів, систематизувати й упорядкувати свою діяльність, здійснювати її педагогічно обґрунтовано і впевнено досягати поставленої мети виховання. Дотримання принципів виховання дає змогу прогнозувати розвиток виховного процесу у вищому навчальному закладі.

Водночас, принципи виховання — не догма, а їхні вимоги—не перелік інструктивних указівок. Це своєрідний компас, керівництво до дії для педагога-вихователя. Вони передбачають творчість у роботі з різними категоріями молоді (cryденти, слухачі), дають змогу враховувати особливості цієї роботи в кожній конкретній ситуації.

Для поділу принципів на групи важливо правильно їх розуміти. Групи принципів змістового характеру дозволяють відповісти на запитання, що робити у виховній роботі. Організаційні принципи засвідчують, як здійснюють виховання. Принципи керівництва вихованням указують на роль і місце суб'єктів виховного процесу.

Зміст виховання детермінують такі принципи: конкретна соціально ціннісна спрямованість і цілеспрямованість виховання; відповідність змісту характеру завдань і потреб студентів; гармонійність складових змістового виховання — державного, патріотичного, професійного, морального, правового, фізичного, екологічного, естетичного; взаємодія і взаємини в колективі тощо.

Організовують виховання відповідно до вимог таких принципів: виховання в процесі праці і повсякденного життя; виховання в колективі й за допомогою колективу; суб'єкт-суб'єктний характер виховних взаємин, реалізованих на правовій основі; опора на позитивне в особистості та колективі; повнота охоплення вихованням усіх суб'єктів навчально-виховного процесу праці і сфер їхнього функціонування; активність, системність і конкретність виховних заходів; поєднання комплексного, диференційованого та індивідуального підходів у виховній діяльності; єдність, узгодженість і спадковість виховних впливів; оптимізація виховного процесу тощо.

У керівництві вихованням враховують вимоги принципів: правову домінантність керівника у виховній діяльності; активність і адекватність управлінсько-виховних рішень завданням та обставинам; обгрунтоване поєднання групових та індивідуальних форм управлінсько-виховного впливу; позитивно-мотиваційну спрямованість управлінсько-виховного впливу; стимулювання професійної-діяльноснті та іншої соціально ціннісної активності студентів і колективів; урахування у виховній роботі індивідуальних особливостей усіх категорій студентської молоді; обгрунтоване поєднання заходів виховного впливу з переконанням і примусом, особистим прикладом і самовпливом, заохоченням і вправами, повагою та вимогливістю до них тощо.

Принципи виховання, як уже було зазначено, визначають провідні педагогічні положення, які передбачають використання сучасних методів, форм і визначення змісту виховного процесу, їх основою є педагогічні закономірності.

Принципи виховання у вищій школі – це основоположні ідеї, які втілюють у собі взаємозалежність його мети, завдань, закономірностей та потреб суспільства щодо рівня сформованості необхідних якостей майбутньої еліти України.

До їх числа відносимо принципи опори на позитивне в людині та її вчинках, єдності вимог і поваги до особистості вихованця, етнізації, народності, природовідповідності, культуровідповідності, виховання у колективі, демократизації, виховання у праці, наступності у виховній роботі кураторів, відповідності виховання індивідуальним особливостям молоді, інтегративності, поєднання цілеспрямованої виховної діяльності з ініціативою студентів, гуманізації, зв’язку виховання з життям.

У вищій школі одним з найвагоміших принципів виховання являється принцип опори на позитивне в людині та її вчинках. Він базується на вірі у правильне, добре в характері і діях особистості вихованця. Принцип опори на позитивне в людині орієнтує на повагу до неї, уважне ставлення до всіх її життєвих проявів, необхідну підтримку. Дотримання принципу сприяє розвитку взаємодовіри, взаємодії, взаємовпливу. Наслідком його реалізації є позитивна реакція вихованців на стосунки з особистістю педагога-куратора та підтримка його ініціатив, пропозицій, рішень.

Інший принцип – принцип єдності вимог та поваги до особистості вихованця. У ньому закладено ідею позитивного впливу на людину через повагу до неї, почуття шани, прихильне ставлення та одночасне підвищення вимог з боку педагога, що стимулює цілеспрямований розвиток і дієвість вихованця, викликає його бажання жити в творчості і здійснювати підтримку іншим. У давнину наші предки, слідуючи цьому принципу, проявляли свою небайдужість до рівня набуття молодою людиною життєвого досвіду, враховували у взаємодії з нею її погляди та переконання, сприяли покрашенню долі, піклувались про правильну поведінку у соціумі і рівень життя. У їх виховній практиці повага і вимога до особистості були першочерговими мотивами.

Принцип етнізації виховання покликаний орієнтувати на врахування у виховному процесі ідей формування особистості, напрацьованих у межах кожного етносу для збереження його своєрідності, специфічності і підтримки кращих надбань прадідів та актуалізації їх, донесення нащадкам. Він застосовується з метою кращого розуміння життєвих позицій студентів, їх релігійних переконань, політичної орієнтації, потреб і запитів. Завдяки дотриманню цього принципу куратор може регулювати взаємостосунки у студентському колективі, вести пояснювальну роботу щодо їх взаємодії.

Принцип народності полягає у використанні з виховною метою ідей єдності загальнолюдського і національного, що сприяє формуванню національної спрямованості виховання, любові до першобатьківщини і її народу, шанобливого ставлення до його 35

культурної спадщини, народних традицій і звичаїв, національно-етнічної обрядовості людей, що населяють нашу країну.

Принцип природовідповідності виховання вимагає врахування багатосторонньої і цілісної природи особистості та рідного їй краю. Він базується не тільки на її фізичних, психічних, психологічних, анатомічних, вікових особливостях, а й на етнічних, регіональних, статевих, оскільки нехтування їх значенням у процесі виховного впливу призводить до різнорідних наслідків для цілісного розвитку. Слідуючи цьому принципу педагог може впливати на особистість студента з огляду на його життєвий досвід, рівень орієнтації у суспільному житті, уміння застосовувати наявну тільки у нього інформацію стосовно розвитку різностороннього наукового знання у окремому регіоні, області, краї тощо.

Принцип культуровідповідності виховання означає здійснення виховного процесу на народознавчій основі з врахуванням мови народу, його мистецтва, ремесел і промислів, культурних здобутків протягом багатовікової історії, оскільки вони є засобами впливу при виробленні у молоді духовних, моральних, матеріальних і інших цінностей. Цей принцип орієнтує куратора на роботу по забезпеченню розуміння студентами важливості єдності та спадкоємності поколінь, підвищення ними свого рівня знань з вітчизняної та зарубіжної культури, застосування їх у спілкуванні з вихованцями.

Принцип виховання у колективі передбачає всебічний розвиток особистості через взаємовплив, що відбувається у процесі взаємодії всіх його членів. Цілеспрямоване дотримання цього принципу допомагає підвищувати життєвий досвід вихованців шляхом запозичення у своїх друзів, однокурсників чи однодумців та засвоєння, відпрацювання позитивних звичок і уможливлює викорінення у окремих осіб раніше набутих негативних, а, також, розвиток навиків ділового спілкування, уміння слідувати етичним нормам співжиття тощо.

Принцип демократизації виховання орієнтує на усунення авторитарності у вихованні, налагодження партнерських стосунків між куратором і студентами, самими студентами, студентами і керівництвом вищого навчального закладу; сприйняття кожної особистості як вищої соціальної цінності; формування усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини, її відповідальністю за власні дії; розвиток індивідуальних здібностей та забезпечення можливості двостороннього волевиявлення, рівноправності, іноді самодіяльності.

Принцип виховання в праці (професійна спрямованість виховання) стосовно студентської молоді та інших слухачів вищої школи полягає у виробленні у них бажання власними силами набувати досвіду майбутньої професії, самостійно поповнювати свої знання шляхом плідної підготовки до навчальних занять, позанавчальних заходів, накопичувати необхідну для подальшої роботи інформацію та забезпечувати свій прожитковий рівень. У давнину наші предки дотримувались цього принципу, залучаючи молодь до досвіду різносторонньої діяльності на основі пізнання найпоширеніших і найнеобхідніших професій свого краю. Через реалізацію цього принципу у вихованні студентської молоді досягається усвідомлення нею важливості цілеспрямованої праці задля досягнення поставленої мети.

Принцип наступності у виховній роботі кураторів трактується як такий, що полягає у плануванні і організації виховної діяльності зі студентами та слухачами з врахуванням рівня вихованості кожного з них, міри сформованості тих чи інших якостей, забезпечення життєвих потреб. Для його реалізації необхідною умовою є пізнання досвіду педагогів-попередників, які працювали з цим колективом чи окремими його членами, мають інформацію щодо характерних особливостей кожного з них і можуть поділитися нею.

З цим принципом тісно переплітається принцип безперервності виховання. Він полягає у цілісності і наступності виховного процесу, органічному поєднанні навчально-виховного і виховного факторів, підпорядкуванню змісту навчання і виховання формування всесторонньо розвиненої особистості.

Принцип відповідності виховання індивідуальним особливостям молоді – спрямовує на врахування у виховній практиці психологічних, психічних властивостей особистості, її моральних, фізичних, фізіологічних якостей, матеріальних потреб, духовних запитів тощо. Він орієнтує на налагодження куратором стосунків з кожним студентом відповідного факультету, відділення чи групи з врахуванням його етнічного походження, нахилів, здібностей, релігійних переконань тощо.

Інтегративність виховання пояснюється як дотримання у виховному процесі єдності педагогічних вимог ВНЗ, сім’ї та громадськості. Цей принцип спрямовує на взаєморозуміння, взаємопідтримку, взаємодопомогу у стосунках між педагогами ВНЗ, сім’ями і громадськими організаціями, громадою в цілому для підкріплення процесу становлення і утвердження позитивних якостей особистості, підвищення спільними зусиллями якості виховного впливу на студентів.

Принцип поєднання цілеспрямованої виховної діяльності з ініціативою студентів орієнтує на подолання бар’єру між куратором і вихованцями через виваженість його рішень, підходів до розв’язання назрілих у молодіжному колективі проблем, взаємодію у необхідні життєві моменти, належне сприйняття і оцінку ініціативних проявів підлеглих. Принцип базується на виявленні побажань, пропозицій студентів і включення їх у сферу запланованих виховних заходів. Він передбачає відпрацювання куратором такого стилю взаємин, який не придушує, а збуджує сили вихованців, розвиває їх самостійність та ініціативу.

Попередньо охарактеризований принцип перекликається з принципом гуманізації виховання у практичній діяльності кураторів вищої школи. Він проявляється у світогляді, пройнятому любов’ю до людей, повагою людської гідності, піклуванні про добро, зичливому ставленні до вихованців, застосуванні найдоцільніших засобів впливу на них, підтримці їх ідей, допомозі в організації творчої навчальної, науково-пошукової, громадської роботи, створенні умов для формування кращих якостей і здібностей молоді тощо. Гуманізація виховання передбачає наповнення виховного процесу благородними ідеями, спрямованими на розвиток у молодих людей природних задатків, щирості, людяності, доброзичливості, милосердя, уможливлення здійснення ними щонайглибшого самопізнання та самореалізації.

Принцип зв’язку виховання з життям базується на виробленні кураторами цілеспрямованого курсу на забезпечення формування у студентської молоді навиків пошуку сфери застосування своїх знань, інформації про найістотніші суспільні процеси, організації власної справи тощо. Він є постійно актуальним і необхідним для усвідомлення студентами своєї ролі у повсякденному та подальшому житті. Крім того, спрямування названого принципу визначається повсякденною необхідністю орієнтуватись у потоці інформації, суттєвих подій і явищ, що створює їх особливу залежність від усього оточуючого. Принцип зв’язку виховання з життям передбачає врахування у виховному процесі особливостей суспільно-політичного, економічного, традиційного укладу життя в краї.

Означені нами принципи виховання у вищій школі не є взагалі вичерпаними. З часом з’являються нові ідеї, які звертають увагу на необхідність застосування інших або нових принципів. Система принципів перебуває в постійному розвитку й удосконалюється і щодо докладнішого й глибшого розкриття вимог кожного з них, і в напрямі пошуку нових принципів виховання, зумовлених потребами педагогічної практики, передовим досвідом виховної роботи.

У зв'язку з цим необхідно зазначити, що вчені-педагоги сьогодні ставлять на порядок денний розроблення змісту таких принципів виховання: прогнозування процесу виховання у ВНЗ; перспективи розвитку молоді в процесі виховної діяльності; поєднання довіри до особистості студента з підвищенням його відповідальності за наслідки своєї діяльності, поведінки, вчинків; єдність самовиховання і виховання, зразковість та авторитетність педагога тощо.

Незнання принципів виховання, відхід від їхніх вимог або часткове, неповне, вибіркове втілення в життя неминуче призводять до браку у виховній роботі, руйнування її логіки, зниження дієвості та ефективності.

Загалом закони, закономірності та принципи виховання визначають логіку, зміст та організацію виховної роботи зі студентською молоддю. Знання цих організаційно-педагогічних засад виховання дає змогу створити його оптимальну архітектоніку, яка охоплює модель, алгоритм і технологію виховної діяльності педагога у ВНЗ.

Основна література

1. Алексюк А. М. Педагогіка вищої освіти України: Історія. Теорія. – К.: Либідь, 1998.

2. Вітвицька С. Основи педагогіки вищої школи: Методичний посібник для студентів магістрату. – К., Центр навчальної літератури, 2003. – 316 с.

3. Галузинский В. М., Євтух М. Б. Основи педагогіки та психології вищої школи України. – К.: ІНТЄЛ, 1995.

4. Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”. – К.: Райдуга, 1994.

5. Закон України “Про вищу освіту” // Освіта. – 2002. – 20-27 лютого.

6. Закон України “Про освіту” (1996). – К.: Генеза, 1996.

7. Збірник нормативних актів України щодо організації навчально-виховного процесу у ВНЗ: Довідник для працівників ВНЗ / Авт.-упор. В. В. Коровайченко. – К.: УАЗТ, 2003. – 408 с.

8. Коротяев Б. И., Гришин О. Е., Устенко О. А. Педагогика высшей школы. – К.: РУМК, 1990.

9. Кудіна В. В., Соловей М. І., Спіцин Є. С. Педагогіка вищої школи. – К.: Ленвіт, 2007. – 194 с.

10. Кузьмінський А. І. Педагогіка вищої школи. – К.: Знання – Прес, 2005.

11. Методичні рекомендації «Про організацію управління виховним процесом у вищих закладах освіти» // Інф. бюл. МОН України. – 1999. – №3-4. – С. 58-62.

12. На допомогу кураторові академічної групи. Методичні рекомендації. – Черкаси: вид. ЧНУ. – 2003. – 42 с.

13. Національна доктрина розвитку освіти // Освіта. – 2002. – 24 квітня – 1 травня.

14. Основы педагогики и психологии высшей школы / Под ред. А. В. Петровского. – М.: МГУ, 1986.

15. Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах. Наказ міністерства освіти України від 2 червня 1993 року, № 161.

16. Семиченко В. А. Психологія педагогічної діяльності. – Київ: Вища школа, 2004. – 235 с.

17. Сидорова А. Студенческое самоуправление: теория и практика // Alma-mater. – 2000. – №2. – С. 34-35.

18. Скульський Р. П. Особливості виховної роботи в національному вищому навчальному закладі // Проблеми освіти. – 1997. – Вип.7.

19. Слєпкань З. Наукові основи педагогічного процесу у вищій школі. – К., 1998. – 286 с.

20. Смирнов С. Д. Педагогика и психология высшего образования. – М.: Аспект Пресс, 1995.

21. Соловей М. І., Демчук В. С. Студентське самоврядування у вищому навчальному закладі. – К.: Ленвіт, 2003. – 257 с.

22. Фіцула М. М. Педагогіка вищої школи. – К., Альма-матер. 2006. – 352 с.

Дата добавления: 2014-01-07