Зв’язок методики навчання ІМ із суміжними науками

Зв’язок методики з педагогікою та дидактикою.

Зв’язок методики з психологією та психолінгвістикою.

Зв’язок методики з лінгвістикою.

Зв’язок методики з суміжними науками.

1. Методика спирається на дані і закономірності лінгвістики, оскільки мова (що є предметом навчання) досліджується лінгвістикою.

2. Існує щільний зв'язок методики із психологією у питанні використання даних психології мовлення (наприклад, про усне і писемне мовлення, чи про зовнішнє і внутрішнє мовлення), а також у контексті педагогічної психології, що досліджує шляхи формування знань, умінь і навичок; прояв вищих психічних функцій у процесі навчання.

3. Методика ґрунтується на загальних положеннях дидактики і теорії виховання, оскільки дидактика і теорія виховання формулюють закономірності, принципи і правила навчання і виховання в цілому, а методика конкретизує ці положення у контексті предмету «іноземна мова».

Важливе значення для методики здобули зв'язки з психолінгвістикою, яка склалася на суміжжі психології і лінгвістики і вивчає механізми породження і розпізнавання мовлення. Знання механізмів здійснення МД набуває особливого значення для правильної побудови навчального процесу.

Перераховані вище науки вважають базовими для методики науками.

Лінгвістика вивчає мови як певні кодові системи, прийняті у тому чи іншому середовищі людей. Лінгвістика разом з психолінгвістикою звертає увагу на МД як процес передання і прийому інформації за допомогою певних кодів. У свою чергу, методика вивчає проблеми навчання мовлення, проблеми розвитку мовлення в учнів, тобто навчання того феномену, що вивчає лінгвістика. Отже, методика використовує основні поняття і закономірності лінгвістики, оскільки вони визначають специфіку об'єкта навчання.

Для методики надзвичайно істотне поняття мови і мовлення. Сучасна лінгвістика розуміє під мовою певний комунікативний код і правила його функціонування, закріплені у свідомості того чи іншого колективу людей. Тобто, мова — це система мовних засобів, необхідних і достатніх для спілкування, а також правил їхнього використання.

Мова – система знаків, яка є основним засобом спілкування членів певного колективу людей, засобом розвитку мислення та психіки у цілому, засобом переробки та передання з покоління в покоління культурно-історичного спадку. У свою чергу, мовлення – це функція мови – “процес перетворення думки на слова, матеріалізація та об’єктивізація думки” (Виготський Л.С.) Мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим та дієвим; мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб встановилася мова. Для методики навчання ІМ важливим є питання співвідношення мови та мовлення. Мова – явище соціальне, що не залежить від індивіда, мовлення – індивідуальне; однак і мова, і мовлення складають діалектичну єдність. Люди, що розмовляють однією мовою виявляють різноманітні фонетичні, лексичні та навіть граматичні відмінності. Деякі з особливостей, що йдуть шляхом розвитку мови, поступово входять до неї, а деякі – навпаки, відмирають. Вивчаючи мовлення окремих людей, які досконало володіють мовою, узагальнюючи ці дані, ми можемо судити про закономірності, загальні форми і функції цієї мови і таким чином визначаємо еталон для навчання. Мову можна вивчати тільки через мовлення; тільки в мовленні можуть бути винайдені та виявлені об’єктивні закономірності певної мови.

Вивчення мови забезпечує лише знання системи мови, але не веде до користування цією системою як засобом спілкування. Для практичного користування мовою, тобто для оволодіння мовленням, необхідно не тільки знання мовних засобів і правил їхнього використання у мовленні, але й автоматизоване їхнє використання в актах комунікації. Відповідно до диференціації понять мови і мовлення розрізняють одиниці мови і мовлення. До одиниць мови відносяться фонеми, морфеми, слова, речення, тобто одиниці, які характеризують різні підсистеми мовної системи тієї чи іншої мови: фонетичну, морфологічну тощо. Істотно відрізняються від них одиниці мовлення. Мовлення завжди являє собою або процес, або продукт діяльності з передачі інформації. Тому за основну одиницю мовлення вважається не речення, а текст.

Спеціальні лінгвістичні і методичні дослідження засвідчили, що рідна мова і друга мова в школі здійснюють і позитивний, і негативний вплив. Позитивний вплив виявляється у тому, що низка умінь, сформованих у РМ, переноситься на оволодіння ІМ. Подібний позитивний вплив називають переносом, оскільки уміння і навички переносяться з РМ на досліджувану мову.

Разом з тим РМ чинить негативний вплив на процес оволодіння ІМ, який називається інтерференцією. Суть її полягає у тому, що учень переносить звичні норми РМ на іноземну. Так, школярі уподібнюють звуки ІМ звукам рідної, переносять норму щодо вільного порядку слів у РМ на іншу мову. З огляду на явища інтерференції і переносу при контакті двох мовних систем, методика повинна враховувати особливості досліджуваної ІМ у порівнянні з РМ у побудові навчального процесу, організовувати навчання так, щоб забезпечити широке використання переносу і запобігання явища інтерференції.

Зв’язок методики з психологією та психолінгвістикою. Процес навчання будь-якого предмета, у тому числі й іноземної мови, буде значно ефективнішим, якщо він вибудовується з урахуванням психічних процесів, які відбуваються при цьому в учнів: уваги, сприймання, пам'яті, мислення, волі тощо.

Увага — форма психічної діяльності, що характеризується спрямованістю свідомості на певний об'єкт, котрий при цьому усвідомлюється особливо чітко і виразно. Фізіологічною основою уваги є виникнення у корі головного мозку джерела збудження й одночасне гальмування навколишніх ділянок. Для того, щоб увага була зосереджена на тому, що необхідно для розв’язання навчального завдання, нею треба керувати. Основними видами уваги є мимовільна і довільна увага.

Мимовільна увага пов'язана з рефлекторними установками. Вона виникає внаслідок дії зовнішніх подразників і підтримується незалежно від свідомих намірів людини. Властивості подразників, які діють на людину, а саме, їхня інтенсивність, новизна, емоційна офарбованість, зв'язок з потребами призводить до того, що певні предмети, явища чи особи заволодівають нашою увагою. З огляду на властивості цього виду уваги, учитель повинен будувати навчання іноземних мов таким чином, щоб підвищувати інтерес як об'єктивний мотив діяльності людини, що спрямована на задоволення визначених потреб. Інтерес ґрунтується на розумінні навчального матеріалу і на позитивному емоційному ставленні до нього. Значних успіхів при цьому досягають ті викладачі, які дбають про те, щоб учні відчували потребу у вивченні іноземної мови і виявляли активність на заняттях. З цією метою педагог вдало використовує модуляції свого голосу, виразність мови, предметну і картинну наочність, проводить заняття у належному темпі, використовує свої акторські здібності та вміння впливати на аудиторію.

Довільна увага свідомо спрямовується на певний об'єкт і регулюється людиною. Зосередження уваги на тому чи іншому об'єкті викликається метою, змістом і умовами діяльності. Довільна увага пов'язана з вольовим зусиллям людини і має місце там, де предмет, на який спрямована увага, сам по собі її не викликає. Керуючи цим видом уваги учнів, вчитель орієнтує їх на розв’язання навчальних завдань відповідно заданій ситуації: конструювання речень за зразком, вживання відпрацьованого мовного зразка у мовленні, знаходження у тексті відповідей на поставлені питання тощо.

Реальний навчальний процес базується на єдності мимовільної і довільної уваги. Довільна увага може розвиватися з мимовільної. У міру того, як робота, на яку була спочатку спрямована довільна увага, стає для дитини цікавою та значущою, довільна увага трансформується у мимовільну. Так, підтримуючи учнівський інтерес до навчання, можна перетворювати довільну увагу учнів на мимовільну. У процесі діяльності людина захоплюється, необхідність вольової підтримки уваги зникає, вона діє немов по інерції.

Пізнання того чи іншого об'єкта дійсності починається із відчуття і сприймання. Дані про ці психічні процеси людини важливо знати при навчанні ІМ, і в першу чергу — аудіювання та читання. Відчуття і сприймання тісно пов'язані між собою, є чуттєвим відображенням об'єктивної реальності на основі впливу на органи почуттів. Сприймання — це процес відображення у свідомості людини зовнішніх ознак предметів і явищ, що відбувається за допомогою органів почуттів і що завершується створенням образу предмета й оперуванням цим образом. Слід за виділенням ознак предмета чи явища зовнішнього світу відбувається свідома аналітико-синтетична діяльність, що передбачає їх узагальнення, співвіднесення, класифікацію. У цьому випадку має місце сприймання, тобто активна діяльність людини.

Сприймання обумовлюється мовленнєвим досвідом людини, установкою на сприймання (чи це читання, слухання заради задоволення, читання з метою вилучення потрібної інформації або з метою знаходження помилок), емоційним станом людини тощо. З психології відомо, що якість сприймання нового матеріалу підвищується, якщо його викладають на основі набутого раніше досвіду учнів. Залежність сприймання від колишнього досвіду особистості називається аперцепцією. У зв'язку з цим необхідно вводити новий матеріал, спираючись на відомий і на відпрацьовані вже операції.

Провідну роль у життєвій і професійній діяльності, у мисленні і мовленні людини відіграє пам'ять. Пам'ять — психічний процес, що складається у відображенні, закріпленні і збереженні в мозку людини його минулого досвіду. Пам'ять виконує функції запам'ятовування, відтворення і забування. Фізіологічною основою запам'ятовування є утворення і закріплення тимчасових нервових зв’язків у корі головного мозку. Наступне збудження нервових зв'язків обумовлює відтворення матеріалу, що зберігається у пам'яті, а гальмування цих зв'язків приводить до забування. Пам'ять — основний психічний процес. У залежності від того, що запам'ятовується і відтворюється, розрізняють наступні види пам'яті: моторну, образну, зорову, слухову, тактильну, словесно-логічну та афективну.

Моторна пам'ять – це пам'ять на рухи і дії, що стають звичками і навичками. Цей вид пам'яті бере участь у всіх видах МД, він вимагає значного тренування у взаємозв'язку з іншими видами пам'яті. Перебудова артикуляційної бази, наприклад, уподібнюється праці спортсмена з установлення координації рухів.

Образна пам'ять — пам'ять на наочний зміст свідомості, тобто на зорові і слухові образи — образи предметів, явищ, якостей, дій і на слова, що позначають їх. Диференціація типів образної пам'яті пов'язана з тим, яка сенсорна область — зорова, слухова чи рухова — є найкращою основою для відтворення. Одна людина, для того щоб запам'ятати, повинна сама прочитати текст, а у процесі пригадування у неї відновлюється переважно зоровий образ; в іншої – цю ж саму роль відіграє слухове сприймання; у третьої — рухове: текст закріплюється нею якнайкраще за допомогою запису. Чисті типи пам'яті зустрічаються рідко, зазвичай спостерігаються змішані: зорово-руховий, рухово-слуховий і зорово-слуховий типи пам'яті. У більшості людей домінує зоровий тип запам'ятовування предметів

Тактильна пам'ять — пам'ять на положення органів мовлення по відношенню один до одного— відіграє дуже важливу роль у постановці вимови, наприклад, торкання кінчиками язика альвеол.

Словесно-логічна пам’ять — пам'ять на думки у вербальній формі. Вона забезпечує розумову і мовленнєву діяльність людини. В одних людей переважає вербальна пам'ять, в інших — образна, в інших проміжний тип пам’яті. З огляду на ці типологічні особливості учнів у вивченні ІМ, слід індивідуалізувати тренувальні вправи з метою розвитку об'єму пам'яті і забезпечення міцності і точності запам'ятовування завдяки участі різних типів і видів пам'яті.

Афективна пам'ять — пам'ять на почуття, емоції — є корисною у вивченні ІМ тим, що вона закріплює єдність логічного і чуттєво-наочного змісту.

Запам'ятовування може бути мимовільним та довільним, механічним (закріплення зовнішніх зв'язків шляхом багаторазового повторення і осмисленим (установлення смислових зв'язків нового з вже відомим матеріалом і між частинами цього матеріалу). Учень запам'ятовує більшу кількість слів ІМ з меншою витратою сил і часу, якщо йому дається установка не просто завчити, а згрупувати їх за смисловою, тематичною чи функціональною ознакою. Фабульна розповідь запам'ятовується легше, якщо учнем дається завдання не просто його завчити, а організувати розрізнені речення розповіді в логіко-смислові послідовності. Якість запам'ятовування матеріалу залежить від ступеня його осмислення і від вдалого сполучення мимовільних і довільних процесів пам'яті. У процесі запам'ятовування мовленнєвого матеріалу і зразків мовлення велику роль відіграють асоціативні, структурні і смислові зв'язки. Асоціативні зв'язки за подібністю, контрастом і суміжністю (запам'ятовування синонімів, антонімів і тематично організованих слів) відіграють безсумнівно значну роль, особливо в елементарних формах пам'яті. Структурна оформленість матеріалу також полегшує його запам'ятовування. Це може бути угруповання слів і структур за словотворчою, словосполучувальною ознаках. Легше запам'ятовуються слова у віршах завдяки ритму і римуванню, а також початок і кінець повідомлень.

Для методики навчання іноземних мов вкрай важливо розрізняти види пам'яті за терміном дії. Щоб вміти сприймати і продукувати мовлення, людина повинна використовувати різні види пам'яті. Щоб опанувати іншомовною мовленнєвою діяльністю, варто знати закономірності, насамперед, таких видів пам'яті, як безпосередня, оперативна і постійна пам'ять.

Безпосередня пам'ять — це психофізіологічний процес фіксації і початкового утримання щойно сприйнятого матеріалу. Ця пам'ять функціонує незалежно від конкретної діяльності людини, хоча сприятливо діє на її результат. Роль безпосередньої пам'яті є значною у закріпленні мовленнєвого матеріалу шляхом багаторазових повторень і нагромадженні його для подальшого оперування. Безпосередня пам'ять діє за першої фіксації і первинному закріпленні матеріалу. Певний час почуте чи побачене продовжує звучати в голові або стояти перед очима, коли процес сприймання вже припинився. Ці явища хитливі, і за недостатнього використання у навчанні ІМ після первинного закріплення відбувається повне забування матеріалу за 5—6 днів. Ця пам'ять починає діяти щораз знов. Експериментально було доведено, що обсяг безпосередньої пам'яті не залежить від кількості інформації в окремому символі, а визначається довжиною ряду пропонованих одиниць, межа якого складає 7 ± 2 одиниці запам'ятовування (магічне число Джорджа Міллера). Якщо кількість одиниць перевищує 7 ± 2, їхнє число може бути зменшено об'єднанням в осмислені цілі. Так, наприклад, якщо треба запам'ятати більш 9 слів, їх варто об'єднати за певною ознакою. Таким чином, ефективність запам'ятовування обумовлюється матеріалом, що підлягає запам'ятовуванню.

Оперативна (короткочасна) пам'ять виявляється в межах складної дії. Людина утримує в розумі оперативні одиниці (слова, частини речення, проміжні результати мислення при побудові речення) доти, поки вони потрібні для реалізації наміченого змісту. Читаючи лекцію, викладач утримує в оперативній пам'яті її план, зміст, ілюстративний матеріал. Матеріал того чи іншого предмета утримується в оперативній пам'яті студента доти, поки він не складе залік чи іспит. Лише якась частина матеріалу залишається в пам'яті надовго чи навіть назавжди. Виражаючи думку, людина утримує в оперативній пам'яті структуру слова доти, поки не сформує фразу. Запам'ятовування зовнішньої форми висловлення з метою негайного його відтворення ілюструє дію оперативної пам'яті. Постійна (довгострокова) пам'ять зберігає матеріал, необхідний для розумових процесів, для МД людини.

Наукові дані психолінгвістики слугують орієнтирами у визначенні наборів дій і операцій по кожному виду МД і встановленні їхньої послідовності в оволодінні ІМ для цілей спілкування. Психолінгвістичні проблеми в нашій країні розроблені Л. С. Виготським, Л. Р. Лурія, М. І. Жинкіним, О.О. Леонтьєвим, Т. В. Рябовою, І.О. Зимньою.

Необхідно зазначити, що у психології вказується на розходження між усним і писемним мовленням. Так, для усного мовлення, у порівнянні з писемним, характерні свої граматичні і лексичні засоби, що дозволяє констатувати стиль усного і книжково-писемного мовлення. Відмінним є також процес продукування усних і письмових повідомлень. Суттєві розходження між усним і писемним мовленням надзвичайно істотні для методики. Вони вимагають, щоб навчання різних видів мовлення відбувалося по-різному. Це стосується як добору навчального матеріалу, так і складання спеціальних систем вправ.

Важливе значення для методики має розрізнення внутрішнього і зовнішнього мовлення, рецептивного і репродуктивного мовлення.

Так, наприклад, процес рецепції відбувається від мовлення до думки, а операції, що супроводжують цей процес, можна назвати аналітичними. Процес продукції (репродукції) здійснюється від думки до оформлення засобами мови, а операції, що відбуваються в ході цього процесу, є синтетичними. Зазвичай, у лінгвістиці і методиці матеріал, що використовується у продуктивному мовленні, називається активним, а матеріал, що вживається у рецептивному мовленні — пасивним.

Завдяки науковим психолінгвістики даним установлено, що породження і сприйняття мовлення є тісно взаємозалежними, однак, діаметрально протилежними процесами. У методиці це означає, що навчати розуміння іноземної мови на слух та під час читання необхідно зовсім іншими способами, ніж у говорінні та письмі. В основі аудіювання і читання лежить розпізнавання мовленнєвого матеріалу, в основі говоріння і письма – оформлення думки мовними засобами.

Зв’язок методики з педагогікою та дидактикою. Методика має безпосереднє відношення до загальної педагогіки і дидактики (теорії навчання) як галузі педагогіки. Методика спирається на дані і досягнення педагогіки і дидактики, у ній використовується низка дидактичних категорій і понять.

Важливими для методики є наступні поняття: знання, уміння і навички. Необхідно чітко розрізняти мовленнєві уміння (уміння монологічного мовлення, діалогічного мовлення, читання і писемного мовлення) і мовні навички (фонетичні, лексичні, граматичні, техніки читання і техніки письма).

У методиці навчання іноземних мов поняття уміння і навички слід розуміти наступним чином:
Уміння – це здатність учнів здійснювати мовленнєву діяльність на основі міцно сформованих навичок;

Навички – автоматизовані компоненти свідомої мовленнєвої діяльності, що забезпечують швидке виконання операцій, які не контролюються свідомістю.

Для викладання ІМ важливо знати шляхи формування знань, умінь і навичок. Довгий час у методиці панувало уявлення, що ключовим елементом є знання, які згодом у результаті вправ перетворюються на уміння і навички. Сучасні вчені довели, що знання і навички формуються паралельно і взаємозалежно у процесі виконання дій. Принципова відмінність мовних дисциплін від загальноосвітніх предметів полягає у тому, що важливі не самі знання, а ті сформовані уміння і навички, які забезпечують процес комунікації.

1. На дані яких наук спирається методика навчання ІМ?
2. Які поняття і категорії є спільними для лінгвістики та методики навчання ІМ?
3. Як в методиці розглядаються поняття мови і мовлення? В чому важливість цих понять для методики?
4. Розкрийте поняття рідної мови, другої мови, іноземної мови. Яку роль може відігравати рідна мова у процесі вивчення іноземної?
5. Яку функцію виконує мимовільна і довільна увага у процесі оволодіння учнями іноземною мовою?
6. Охарактеризуйте роль сприймання і пам’яті у процесі оволодіння учнями іноземною мовою та іншомовним мовленням.
7. Охарактеризуйте роль мислення у процесі оволодіння системою іноземної мови та іншомовним мовленням.

Дата добавления: 2014-01-07