Західноукраїнські землі у міжвоєнний період

Етапі війни 1944-1945 рр.

Україна у 1943 р. та на завершальному

Партизанський і повстанський рухи опору

Німецький окупаційний режим в Україні

Україна на початку радянсько-німецької війни

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

ЛЕКЦІЯ VІІ

УКРАЇНА У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

ЗАРУБА В.М., ВАСКОВСЬКИЙ Р.Ю.

Вказівки щодо запобігання травм

1. Перед силовим тренуванням необхідне ретельне розминання і зберігати організм у теплі на протязі всього заняття.

2. Величини обтяжень та загальний обсяг силових навантажень слід збільшувати поступово, особливо на початкових етапах.

3. Добре засвоїти техніку вправи.

4. Гармонійно розвивати всі скелетні м’язи, особливо на початкових етапах підготовки

5. Застосовувати різноманітні силові вправи, виконувати з різних вихідних положень.

6. Не затримувати дихання при виконанні силових вправ з неграничним обтяженням.

7. Уникати надмірного навантаження хребта.

8. Зміцнювати м’язи живота та хребта.

9. Для уникнення травм рук у вправах з предметами застосовувати різноманітні хвати.

10. Не зловживати глибокими присіданнями з великими обтяженнями, щоб уникнути травм колінних суглобів.

11. Вправи з граничним обтяженням слід виконувати на жорсткій підлозі і тільки у взутті, яке фіксує гомілку.

12. Не робити глибокий вдих перед напружуванням, щоб запобігти перенапруженню ССС. Оптимальний напіввдих, напіввидих.

13. Уникати тривалих напружувань.

Затверджено на засіданні кафедри.

Протокол № 1 від 1 вересня 2008 р.

План:

Література

Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. К., 2000.

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. К., 1993.

Заруба В.М., Васковський Р.Ю Історія України. Дніпропетровськ, 2005.

Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж-Нью Йорк-Львів, 1993.

Магочий Р.П. Історія України. К., 2007.

Самсонов А. Вторая мировая война. М., 1990.

Субтельный О. Украина: история. К., 1994.

Трубайчук А. Друга світова війна. К., 1995.

Україна Модерна. Війна переможців і переможених. 2008. Число 13.

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни – Польща (до неї відійшли Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина (Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині – по понад 500 тисяч чоловік.

Становище українців у цих державах не було однаковим, загалом відбиваючи особливості соціально-економічного та політичного життя панівних націй. Так, міжвоєнні Польща й Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвинутою промисловістю; натомість Чехословаччина за своїм економічним розвитком вигідно відрізнялася від сусідів – чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства. Українці, становлячи більшість сільського населення українських етнічних теренів, водночас перебували у меншості серед населення міст. Відповідно і кількість промислових робітників серед них була дуже незначною (близько 23 тисяч чоловік). Тому, як і до революції, соціальні відмінності часто накладалися на національні.

У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне політичне життя українців Галичини й Буковини. Причому за рівнем української свідомості й організованості галичани перевершували буковинців, що пояснювалося наявністю у перших набагато сильнішого суперника – поляків. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненні національного визначення закарпатських українців. До того ж, міжвоєнне Закарпаття було територією взаємного зіткнення трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Але в 1930-х рр. українофільський рух здобув тут вражаючу перемогу, перетворивши місцевих жителів на національно свідомих українців.

Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони були позбавлені за попередні роки угорського панування.

Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО мало в основному ту саму програму й тих самих членів, що й довоєнна Українська національно-демократична партія. 1923 р. у складі Комуністичної партії Польщі (КПП) було створено автономну Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Остання діяла до 1938 р., коли Комінтерн оголосив про розпуск КПП, а разом із нею – КПЗУ і Комуністичної партії Західної Білорусії.

У 20-30-ті рр. період майже безперервного піднесення переживав український націоналізм. Його організаційні витоки були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), створеної 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем як підпільну військову добудову до легального українського політичного табору. До формування ідеології УВО найбільше доклав зусиль Дмитро Донцов, який розробив ідеологію так званого «інтегрального націоналізму». Він ставив завдання витворити в українців «волю до влади».

У 1929 р. внаслідок злиття УВО й націоналістичних студентських організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) – розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем. Уже наступного року вона започаткувала хвилю терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які виступали за нормалізацію відносин з нею. Разом з тим слід зазначити, що радикалізація українського руху в 1930-х рр. була зворотним боком наростання все більшої судової та поліцейської сваволі польського режиму.

А тим часом несподівано велику роль судилося зіграти напередодні Другої світової війни Закарпатській Україні. 30 вересня 1938 р., після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину західної території. Послабленням позицій Праги скористалися словацькі та підкарпатські лідери, котрі домоглися автономного статусу для своїх країв. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем’єр-міністром Андрієм Бродієм, якого наприкінці жовтня змінив Августин Волошин. Його уряд українізував освіту і пресу, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів були створені власні збройні сили – Карпатська Січ, що поповнювалися за рахунок добровольців з Галичини. Найбільшим успіхом була переконлива перемога українофільської орієнтації на виборах до автономного сейму 16 лютого 1939 р. – 92,4% голосів виборців.

Проте доля автономії вже була вирішена А. Гітлером, який дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України – м. Хуст.

У ХІХ ст. відомий польський поет Адам Міцкевич просив у Бога великої війни, яка б принесла визволення польському народу. Ситуація українців після завершення першої світової війни була схожа на ту, в якій перебували поляки перед її початком. Розділені між чотирма державами, українці могли надіятися на вирішення свого питання лише збройним шляхом, у результаті всеєвропейського воєнного конфлікту.

Друга світова війна принесла майже блискавичне розв’язання проблеми єдності України.Цьому передувало підписання декількох міжнародних договорів СРСР. 23 серпня 1939 р. у Москві, у Кремлі був підписаний пакт про ненапад між Радянським Союзом і Німеччиною. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, що передбачав розмежування сфер інтересів обох держав у Європі. Низка його положень безпосередньо стосувалася українських земель: більшість території Західної України повинна була відійти до Радянського Союзу, Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони впливу. Радянсько-німецький договір розв’язував Адольфу Гітлеру руки в його агресивних планах у Європі.

1 вересня 1939 р. нацистська Німеччина здійснила напад на Польщу. Ця подія знаменувала початок Другої світової війни. Радянський Союз, аби не виглядати агресором в очах світового товариства, утримувався від будь-яких воєнних дій і вичікував падіння польської держави. Тільки вночі 17 вересня Червона Армія під командуванням генерала Семена Тимошенка перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України. Вторгнення радянського війська у східні області Речі Посполитої – Західну Україну та Західну Білорусію – реалізувало таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа, керівників іноземних відомств СРСР і Німеччини. Як офіційний привід для введення своїх військ радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України та Західної Білорусії.

Урядові радянські заяви не розкривали справжніх мотивів Москви. Допомога «єдинокровним братам-українцям» і «братам-білорусам», які проживали у Польщі, не становила найвищих пріоритетів радянського керівництва. Якщо укладення 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад з потенційним агресором можна було тлумачити як законну спробу відвернення війни, то вже зовсім інакше слід було розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних апетитів обох держав. За цими домовленостями, існування яких Радянський Союз протягом наступних півстоліття категорично заперечував, Й. Сталін дістав змогу розширити територіальні межі СРСР трохи не до кордонів 1913 р. Саме територіальний виграш, розподіл сфер впливу, поширення сталінської диктатури на нові території і було основною метою таємного договору.

Після 12-денного маршу і коротких боїв з окремими польськими гарнізонами Червона Армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилася. 28 вересня 1939 р. між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною було підписано договір, за яким Сталін і Гітлер остаточно поділили сфери впливу інтересів та визначили нові кордони. У результаті вступу радянських військ до Західної України та Західної Білорусії у вересні 1939 р., ці території (площею близько 200 тис. кв. км і населенням 13 млн. чоловік) увійшли до складу СРСР.

Загалом ставлення до радянських частин, введених на територію Речі Посполитої, серед українського населення не було ворожим. На відзначення їхнього приходу в селах і містах зводилися тріумфальні арки; радянських солдатів і офіцерів вітали хлібом і сіллю, квітами, поцілунками. Гостинне прийняття радянських частин здебільшого не означало радянофільства чи поширення прокомуністичних настроїв. Найчастіше ентузіазм відображав реакцію на падіння ненависного польського режиму. Не викликає сумніву, що, будь на це їхня воля, українці надали б перевагу німецькій окупації перед радянською. Коли німецькі війська у вересні 1939 р. покидали українські території, разом з ними відступало багато українців.

Ентузіазм, з яким вітали червоноармійців, дуже скоро змінився розчаруванням і навіть жалістю. Погано одягнуті, голодні, у нашмарованих дьогтем чоботах, а деякі в самих онучах, вони становили разючу відмінність до німецької та навіть польської армії. На всі розпитування місцевого населення про життя у Радянському Союзі радянські солдати й офіцери заучено відповідали: «у нас все есть», «у нас этого много». Але їхня поведінка виказувала, що вони шоковані багатством у місцевих магазинах. Матеріальні речі, звичні навіть для галицького селянина, виявилися для них цілковитою несподіванкою. Це, по суті, була перша зустріч з «буржуазним» Заходом, зовсім не таким, яким вони його знали з радянських агіток.

Кремлівське керівництво намагалось надати характеру законності приєднанню нових територій до складу СРСР. 22 жовтня 1939 р. відбулись вибори до Народних Зборів Західної України. Вибори провадились під наглядом радянських військ і партійної влади; голосувати дозволялося й солдатам Червоної Армії. 26 жовтня Народні Збори розпочали свою роботу. Вже наступного дня вони, виражаючи «єдинодушну волю визволеного народу», прийняли Декларацію про встановлення радянської влади на території Західної України і висловили прохання прийняти край до складу УРСР. Це рішення було затверджене Верховними Радами СРСР та УРСР.

26 червня 1940 р. радянський нарком В. Молотов вручив румунському послу ноту ультимативного характеру з вимогою передати СРСР Бессарабію та Північну Буковину. Відповідно до радянсько-німецьких договорів ці території належали до сфери інтересів Радянського Союзу. Розуміючи безперспективність опору, Румунія змушена була погодитись. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про включення Північної Буковини та придунайських українських земель до складу УРСР. Північна Бессарабія і колишня Молдавська Автономна РСР були об’єднані у складі новоствореної Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки (МРСР).

Дата добавления: 2014-01-07