Конспект лекції. Лекція ІІІ. Українські землі у ХІV– ХVІ ст

Лекція ІІІ. Українські землі у ХІV– ХVІ ст.

1. Захоплення українських земель сусідніми державами.

2. Соціально-економічний розвиток українських земель.

3. Церковне життя в Україні.

Короткий зміст лекції.

Політичне розчленування українських земель Литвою та Польщею. Включення Північної Буковини до складу Молдавського князівства. Загарбання Закарпаття Угорщиною. Кревська (1385 р.) та Люблінська (1569 р.) унії. Ліквідація удільних князівств в Україні. Крим і Північне Причорномор’я. Турецько-татарські напади на Україну. Утворення Російської держави та її роль в історії українського народу. Російсько-українські взаємини. Адміністративний устрій українських земель у ХУІ столітті. Розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі, внутрішнього й зовнішнього ринків. Зростання феодального землеволодіння. Запровадження панщинно-фільваркової системи. Юридичне оформлення кріпацтва. Литовські статути. Посилення шляхетства. Роль українських міст і міського населення в розвитку господарства. Магдебурзьке право. Експансія католицизму на Україні. Берестейська церковна унія (1596 р.) та посилення національно-релігійного гніту. Міжконфесійні відносини. Денаціоналізація населення.  

Захоплення українських земель сусідніми державами. Соціально-економічний розвиток українських земель.

У період занепаду Галицько-Волинського князівства на обширних просторах Східної Європи зросли такі централізовані держави, як Польща, Литва, Угорщина, Молдова, Московія, Кримське ханство, Туреччина, яких цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на українських землях.

Серед перших, хто скористався цим, було Велике князівство Литовське. Утворене в XIII ст., воно перетворилося протягом кількох десятиліть на міцну військову державу. Сталося це тому, що оточена непрохідними для кінноти лісами і болотами Литва була недосяжною для монголо-татарських орд.

Скориставшись занепадом Київської Русі, її політичною та економічною відсталістю внаслідок — феодальної роздробленості та монголо-татарської навали, литовські князі почали захоплювати землі спочатку сусідньої Білорусі, а далі України. За часів першого об'єднувача Литви князя Міндовга було захоплено так звану Чорну Русь (давня назва земель в північно-західній Білорусі, в басейні верхньої течії р. Німан. З Х ст. Чорна Русь входила до Київської держави) і деякі білоруські землі. Особливо швидко зростає Литва за князя Гедиміна (1316—1341рр.), який завершив розпочате Міндовгом приєднання, а також захопив кілька північних українських князівств. У 30-х роках XIV ст. литовські війська почали наступ на землі Київського князівства. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і Житомир, а потім — після місячної облоги— Київ. Проте встановити повний контроль за Київським князівством Гедимінові в цей час не вдалося.

Особливо розширилися литовські володіння за часів князювання Великого Литовського князя Ольгерда (1345—1377 рр.). Литовець по-батькові, українець по-матері, він яко­юсь мірою був представником українського народу. У ран­ньому віці більшу частину свого життя провів у Вітебську. За цей час зріднився із українською мовою і звичаями та українською культурою. Є підстави вважати, пише відомий історик XIX ст. О.Єфименко, що Ольгерд був православним. Його першою дружиною була вітебська князівна Марія Ярославівна. Усі його діти були охрещені. А діток князь мав аж 18: 12 синів і 6 дочок.

Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. Ольгерд зайняв Київ та його землі. Невдовзі, у тому ж 1362 р., він оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі, а в 1363 р. здобув Поділля. Разом з українськими дружинами Ольгерд здійснив успішний похід у 1363 р. проти монголо-татарських військ і на Синій Воді (середня течія Південного Бугу) розгромив їхні основні сили, послаблені феодальними міжусобицями в Орді, відомими як "велике сум'яття" 60—70-х років. У результаті цього, як зазна­чається в Західноруському літописі, "Білу Церк­ву, Звенигород і всі землі аж за Очаків, від Києва і від Путивля до гирла Дону було звільнено від татар". Оцінюючи велике значення цієї перемоги, слід підкреслити, що саме вона поклала початок визволенню українських, білоруських і російських земель від монголо-татарського рабства, а не Куликовська битва 1380 р., яка в історії тривалий час висвітлюва­лася тенденційно.

Перемога на Синій Воді над монголо-татарськими ордами дала змогу Ольгерду об'єднати під своєю владою значну те­риторію — Київщину, Переяславщину, Волинь, Поділля, Чернігово-Сіверщину, згодом — досягти берегів Чорного моря. Розширивши швидкими темпами свою територію, Литовське князівство перетворилось у могутню і велику державу, яка займала обшир від Балтійського до Чорного моря, від Захід­ного Бугу до Оки і була однією з найбільших держав Євро­пи. Один з руських літописців, зазначивши, що Ольгерд "ба­гато земель і країв звоював... і збільшилось княжіння його більше всіх", вбачав розгадку цього історичного феномену в тому, що володар Литви "не стільки силою, скільки мудрістю воював".

Нові дослідження науковців дають можливість з'ясувати, що ж допомогло литовцям порівняно легко і практично мирно завоювати більшість українських земель. По-перше, населення Русі, яке зазнавало тяжких утисків під час ор­динського панування, вважало перехід під владу Литви знач­но меншим злом. По-друге, литовські князі, на відміну від інших завойовників, не грабували місцевого населення, не втручалися в його життя, побут, культуру. У своїх грамотах вони заявляли, що "старовини не рушають, новини не вво­дять". Навіть система князівського правління істотно не змінилася. Так, у великих містах ставили литовських на­місників, а в малих залишали місцеву адміністрацію, майже повністю зберігалися місцеві традиції, зберігали свої володін­ня місцеві феодали. Вони повинні були лише служити вели­кому князеві литовському і надавати йому дружину та земські ополчення. Удільні князі входили до великокнязівської ради, роздавали землі місцевим феодалам. З місцевих великих феодалів-князів, бояр, вищого духовенства збирали раду для розв'язання політичних питань. У своїх правах місцева вер­хівка прирівнювалася до литовської знаті, тому й була при­в'язана до литовської держави — служила їй щиро і відда­но. Самоуправління, однак, не підривало авторитету централь­ної влади. Завдяки міцній владі Ольгерда Велике князівство Литовське не розпалося на окремі князівства, а залишалося цілісною державою з досить високим політичним та еконо­мічним потенціалом.

Як і сама державна організація, суспільний устрій Литви був у цей період органічним продовженням, розвитком і еволюцією суспільних форм Давньої Русі. Литовці переймали українську військову організацію, способи оборони, систему житлового і фортечного будівництва, княже господарство, адміністративно-податкову організацію, суспільно-політичний устрій. Литовські князі не порушували українського зако­нодавства, залишивши Україні її закони і судочинство. Більше того, князь Ольгерд зібрав усі українські звичаї і закони в одну книгу, написану українською мовою, і назвав її Стату­том князівства Литовського.

Відсутність значного опору утвердженню Литви на україн­ських землях пояснювалося ще й тим, що більшість литов­ських князів дотримувалися православ'я і піддавалися впли­вам української культури. Вони переймали православну віру, звичаї, культуру українців, вступали з ними в родинні сто­сунки. А мову українську у Великому князівстві Литовсько­му було проголошено офіційною, державною. У свою чергу, стаючи під руку литовського князя, русичі бачили в ньому передусім захисника від монголо-татарських орд.

Усе це давало українцям підстави вважати себе жителями власної держави, рівними серед інших народів. І саме це дозво­ляло їм ставати на захист своїх прав, цієї держави від зовнішніх ворогів. Тому нічого дивного, що українські полки, як твердять польські історики, під синьо-жовтими прапорами в складі ли­товської армії героїчно громили Тевтонський орден у 1410 р. під Грюнвальдом, вели запеклу боротьбу з монголо-татарами.

Тож невипадково деякі українські історики, зокрема М. Грушевський, Н.Полонська-Василенко та інші, називають Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, яка, будучи єдиним політичним організмом, існувала впро­довж двох століть. Проте і російська, і радянська історіо­графія давала негативні оцінки литовському "пануванню" в Україні. Звичайно, своєї державності Україна тоді не здобула, але перші кроки до неї було зроблено, і насамперед після перемоги на Синій Воді.

Литва, захопивши південно-західні руські землі, прагнула об'єднати під своєю владою "всю Русь", однак наштовхнула­ся на рішучий опір Московського князівства, яке також про­водило політику "збирання руських земель". У 1368 р. ли­товське військо підійшло до Москви, оточивши в Кремлі князя Дмитра Івановича. Проте здобути Кремль не вдалося. Оль­герд був змушений відступити. Ця литовсько-московська війна (1368—1372 рр.) стала початком тривалої боротьби між Московським князівством і Литовською державою за гегемонію на сході Європи.

Окрім Великого князівства Литовського, свої претензії на білоруські, українські й деякі російські землі заявляла і Польща. Однак обидві держави мусили рахуватися з тим, що в II пол. XIV ст. дедалі зростаючою силою для них став Тев­тонський орден. Він неодноразово зазіхав на їхні землі на­прикінці XIV — на початку XV ст. і, досягши вершини своєї могутності, готувався до нових агресивних дій. Усвідомлюю­чи цю небезпеку, литовські і польські правителі шукали мож­ливості об'єднання своїх сил. Так виникла ідея унії між обо­ма державами. 14 серпня 1385 р. у замку Крево біля Вільно Великий князь Литовський, син Ольгерда, Ягайло (1377— 1392 рр.) підписав договір про унію з польськими послами, за яким він обирався на польський трон і мав одружитися з королевою Ядвігою. Ягайло зобов'язувався прийняти като­лицтво і зробити його державною релігією в Литві — "навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської".

У лютому 1386 р. Ягайло прибув до Кракова, охрестився, прийняв ім'я Владислава, одружився з польською королевою Ядвігою і в березні його було короновано польською короною. Отже, Кревська унія дала можливість польським панам за­володіти українськими землями, які доти входили до Литовсь­кого князівства, що втрачало державну самостійність. Като­лицька церква дістала можливість поширювати сферу свого впливу на українські землі, будувати там монастирі, ополячу­вати місцеве населення. Негативно вплинула Кревська унія і на політичне життя України. З її підписанням розпочалася ліквідація місцевих удільних князівств, що мали чималу ав­тономію. Це викликало гостру протидію литовсько-білорусько-української знаті. Вже навесні 1385 р. воєнні дії проти Ягайла розпочав князь Андрій Ольгердович на Вітебщині. Та найбільш активно проти Ягайла виступив енергійний і честолюбний Вітовт (1392—1430 рр.), невдоволений своїм підлеглим стано­вищем при двоюрідному братові. Усобиця закінчилася догово­ром в Острові (1392 р.), за яким Вітовт одержав титул Великого князя Литовського, тобто став фактичним намісником Ягайла У Великому князівстві Литовському. У 1398 р. бояри литовські і руські проголосили його королем литовським та руським. Кревську унію фактично було скасовано.

У 1387 р. Польща за участю литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом остаточно оволоділа Галичиною. Польські магнати зайняли вищі посади на окупованих зем­лях, захопили великі земельні володіння з селянами. Дрібна польська шляхта одержувала тут землі за умови постійного проживання в Галичині. Міста одержували німецьке право, яким могли користуватися тільки католики. У 30-х роках XV ст., коли польське панство закріпилося на українських землях, створюється суцільна система експлуатації їхнього населення. Спираючись на всіляку підтримку державної вла­ди та католицької церкви, провідні верстви Польщі посили­ли політику денаціоналізації українських панів, послаблен­ня міщанства, руйнування православної церкви. У 1434 р. в Галичині було остаточно скасовано давнє українське право і введено польське, запроваджено польський адміністративний і судовий устрій, шляхетське самоуправління. З 1413 р. ли­товські католики отримали такі самі права, як і польська шляхта.

За князювання Вітовта посилилися гніт і залежність українського народу і від литовських феодалів. У 90-х роках XIV ст. було ліквідовано найбільші удільні, майже незалежні від центральної влади, Новгород-Сіверське, Волинське, Київ­ське, Подільське князівства. їх було перетворено на провінції Литви, якими правили намісники Вітовта. Усе це посилюва­ло залежність українських земель від литовських феодалів.

На землях, підвладних Литві, у 40-х роках тривала ви­звольна боротьба. За повсталими городянами Смоленська (1440 р.) визвольний рух охопив Волинь, Київщину та інші землі. Однак народні виступи було придушено.

У 1430 р., після смерті Вітовта, Великим князем Литов­ським став молодший брат Ягайла Свидригайло, з яким українські й білоруські бояри, як і литовська опозиція, по­в'язували свої надії. Почалася запекла боротьба між при­хильниками унії Литви з Польщею та її противниками. Спи­раючись на підтримку українських та білоруських магнатів, Свидригайло розпочав війну з Польщею. Унаслідок палацо­вого перевороту його було скинуто з престолу, а на його місце восени 1432 р. посаджено Вітовтового брата Сигізмунда. Свид­ригайло запекло воював з ним, аж доки 1440 р. Сигізмунда не вбили змовники. Великим князем було проголошено сина Ягайла — Казимира.

Продовжуючи централізаторську політику щодо україн­ських земель, князь Казимир скасував Волинське і Київське князівства і перетворив їх на звичайні литовські провінції з намісниками-католиками. Така політика викликала велике обурення в Україні і змусила українську знать шукати ново­го союзника. Таким союзником могло стати Велике Мос­ковське князівство, яке на той час здобуло чималий автори­тет серед північних князівств і почало розширювати свою територію за рахунок сусідніх земель. У 1480 р., позбувшись залежності Орди, Московське князівство почало боротьбу за приєднання земель, які входили до складу Київської Русі. 1485 р. Іван III (1440—1505 рр.) офіційно проголосив себе Великим князем "всея Русі". Відмова Литви визнати за Іва­ном Ш цей титул стала приводом до відкритих воєнних дій (1492—1494 і 1500—1503 рр.). Москва зуміла захопити май­же всю Чернігово-Сіверщину. Спроби Великого князівства Литовського повернути ці володіння виявилися марними.

У справі об'єднання східнослов'янських земель Москва знайшла нового союзника— Кримське ханство, яке всю свою войовничу енергію спрямовувало на українські землі, нещад­но їх плюндруючи. Бажаючи бачити на цих землях послаб­леного противника, московські князі, зокрема Іван III, вели підступну політику: підкуповували кримських ханів, щоб ті йшли руйнівними походами на Україну та Литву. Так, у 1482 р. за намовою Москви кримський хан Менглі-Гірей на­пав на Київ, пограбував і спалив місто, захопивши в полон багато його жителів. Він надіслав у подарунок Іванові III золоті речі зі Святої Софії. Подякувавши за пода­рунки, московський князь порадив татарам, які 1475 р. стали васалами Туреччини, іти на Поділля.

Зазіхання Московського князівства на територію Украї­ни, татарська загроза активізували зусилля литовських при­хильників унії з Польщею. Розпочалися переговори про об'єд­нання двох держав. На початку 1569 р. у польському місті Любліні зібрався польсько-литовський сейм, а 1 липня того самого року посли Великого князівства склали у Любліні присягу на вірність Польсько-Литовській унії і підписали акт, за яким Польща і Литва об'єднувалися в єдину держа­ву — Річ Посполиту на чолі з виборним королем, спільними сеймом і сенатом. Хоча Литва й зберегла деяку, більше зов­нішню автономію, її фактично поглинула Польща. До неї тепер відходили всі українські землі, які раніше належали литовцям.

Люблінська унія, усуваючи з українських земель литов­ську владу, які мали певну автономію, знищила рештки україн­ських державних традицій. Польські магнати, шляхта, като­лицьке духовенство посилили в Україні соціальний і національний гніт, гальмували розвиток культури, насаджували католицизм. Наймогутніші роди, зокрема такі як Потоцькі, Чарторийські, Острозькі, Вишневецькі, стали "короленятами" і фактично безконтрольно правили Україною. Вони зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Землевласниками великих володінь були також католицька та уніатська церкви. М. Грушевський відзначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянства, "звикла в той же час ігнору­вати все туземне, дивиться на український народ як на голотів польської народності, на його мову, культуру, традиції, право, як на щось незмиримо нижче у зрівнянні з польським".

Зростання великої феодальної власності на землю вело до посилення кріпацтва. Сприяли цьому і польське феодальне право, і Литовські статути, право власності на землю за яки­ми належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно стало закріпаченим, повністю залежним від влади феодала. Згідно із законами, ухваленими в II пол. XVI ст., селянам заборонялося перехо­дити на інше місце без дозволу феодала-власника, встанов­лювалася необмежена панщина в помістях землевласника. Якщо хтось і виграв від унії в Україні, то тільки місцева шляхта (дворянство), зрівняна рішенням Люблінського сей­му в правах з польською шляхтою. Керуючись становими інтересами, українська шляхта підтримувала закріпачення селян і дедалі більше віддалялася від власного народу. Знач­на частина української еліти полонізувалася (як пізніше, потрапивши під протекторат Москви, русифікувалася), але вважала, що Річ Посполита — це "моя держава", а Русь — Україна — "моя вітчизна".

У відповідь на посилення соціального гніту польських магнатів і шляхти український народ підіймався на бороть­бу проти іноземних гнобителів. Найбільшим повстанням, яке потрясло до основ феодальну Польщу, був виступ галицьких і буковинських селян під проводом Мухи в 1490—1492 рр.

Церковне життя в Україні

Окрім украй тяжкого феодального, український народ зазнав і принизливого культурно-національного та релігій­ного гноблення. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви й монастирі, осе­редки української культури та освіти. Значну роль у цьому відіграла Берестейська унія 1596 р., яка, поставивши за мету зрівняння української церкви та її духовенства з латинським духовним станом у Польській державі, спричинила розкол українського народу, протистояння й жертви.

Берестейська церковна унія 1596 р. — злука католиць­кої (Вселенської) церкви і православних єпископів України та Білорусі на умовах визнання католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина, прийняття візантійського обряду та юліанського ка­лендаря. 22 червня 1595 р. 9 православних ієрархів підписа­ли листа до папи Климента VIII, в якому заявили про го­товність вести переговори про об'єднання з Римом на заса­дах визнання символу віри і першості римського архієрея. 8—9 жовтня 1596 р. у м. Бересті в церкві св. Миколая зібрався собор. Участь у ньому взяли митрополит М. Рогоза, єписко­пи, ігумен та архімандрити 3 із 12 монастирів, представники духовенства та шляхти. Рішучими противниками унії були князь Костянтин Острозький, єпископи Г. Балабан та 3. Копистинський, архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур. Протилежні сторони ухвалили взаємне осудження та прокляття. Після собору унію прийняли: Ужгородська (1646 р.), Перемишльська (1652р.), Львівська (1700 р.) і Луць­ка (1702 р.) єпархії.

В українському суспільстві виникла надзвичайно напружена ситуація. На захист своєї віри виступили селяни, міщани, козаки. Проти унії протестували також значна частина православної шляхти, деякі магнати, більшість духівництва. Було видано чимало полемічних антиуніатських творів.

Заклик до ліквідації унії пробудив небувалий ентузіазм мас, згуртувавши всі прошарки і стани українського суспільства.

Дата добавления: 2014-01-07