Конспект лекції. Політичне становище і соціально-економічний розвиток України в ХІХ ст

Політичне становище і соціально-економічний розвиток України в ХІХ ст.

Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спри­чинила великі геополітичні зміни і соціальні перетворення в Україні. Після трьох поділів Польщі перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страж­дання і спустошення українському народові протягом чоти­рьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових. Обстоюючи само­бутність українського народу, його право на власну державу, французький політик, сенатор К. Делямар у 1869 р. писав: "В Європі існує народ... 12,5 млн під російським царем і 2,5 — під Австро-Угорською монархією... має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більш відмінну від історії Московщи­ни. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ... звав­ся руським,...а той народ, який ми нині звемо руським, звав­ся московинами, а їх земля Московією".

При цьому слід зауважити, що австрійські цісарі форму­вали імперію європейського зразка. Соціально-економічний устрій територій, що включалися до імперії шляхом дипло­матичних комбінацій або (дуже рідко) завоювань, майже не змінювався. Селяни цих територій залишалися з тими пана­ми, яких мали.

Щодо російських царів-самодержавців, то вони будували кріпосницьку імперію азіатського типу і не відмовлялися від цілковитої влади над суспільством. Англійський вчений, ав­тор праці "Європа: історія" Норман Дейвіс стверджує, що Російську імперію тримали три підпертя: російський уряд утримувався на брутальному насильстві, економіка утриму­валася експлуатацією новоокупованих земель, ідеологія утри­мувалася на фальсифікації історії.

Сталися значні зміни і в адміністративно-територіально­му устрої України, яка входила до Росії, започатковані ука­зом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Було утворено дев'ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну вла­ду в них здійснювали губернатори, котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйну­вали царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнен­ня влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства: Полтавське й Чернігівське (з Харківською, Полтавською, Чернігівською губерніями), Новоросійсько-Бессарабське (з Херсонською, Катеринославською, Таврійською губерніями і Бессарабською областю) та Київ­ське (з Київською, Волинською, Подільською губерніями). На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губер­натори, їм підпорядковувалися не лише місцева адміністра­ція й поліція, а й розквартировані на території губернії війська. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержав­ства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис.

Передусім царський уряд намагався знищити сліди дав­ньої автономії. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та Литовського статуту в 1840 р. поклало край неросійсько­му судочинству, а також міському самоуправлінню. Прак­тично перестали вживати назву Україна, замінюючи її при­низливою — Малоросія.

Російський царизм також заохочував усілякими пільга­ми й привілеями заселення українських земель, насамперед росіянами. їм прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично право­мірної їхньої зверхності над людьми інших національностей.

Наприкінці XIX ст. у результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 %. Зате частка росіян серед населен­ня України зросла до 12 %. Разом з русифікованими україн­цями вони становили більшість міського населення Лівобе­режжя та Півдня України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення, створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху.

Щодо адміністративно-територіального устрою україн­ських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то слід зазначити, що на цих землях було запрова­джено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буко­вині після 1849 р. — президент крайового управління. По­вітову ланку очолювали старости. Містами управляли магі­страти (до 1870 р.), а пізніше — міські ради як органи само­врядування. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очо­лювали жупани, періодично скликались комітетські збори дво­рянства.

Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. Адміні­стративне поєднання етнічно змішаних територій згодом по­родило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взає­мин.

Українські землі, підпорядковані Австрійській імперії, були найвідсталішою в її складі частиною. Промислове виробниц­тво продовжувало залишатися на мануфактурній стадії. Не лише промисловості, а й сільському господарству, яке відігра­вало головну роль в економіці Західної України, заважало кріпацтво. Селяни змушені були виконувати панщину та інші феодальні повинності, що спричиняло посилення антифео­дальної боротьби. Кульмінацією селянського руху стали ан­тифеодальні виступи селян у 1846—1848 рр., що охопили всю Галичину. Хоча повстання було придушено, проте воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, а й в Австрії.

Навесні 1848 р. більшу частину Європи охопили рево­люційні рухи, котрі завдали нищівного удару і консервативній багатонаціональній Австрійській імперії. Запану­вав хаос і, здавалося, імперія опинилась на грані розпаду.

Це не могло не турбувати австро-угорську владу. Ще до 1848 р. стало цілком очевидно, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в їхніх маєтках, безнадійно застарі­ли. Тому ще австрійська імператриця Марія-Тереза видала ряд законів (патентів), згідно з якими було дещо зменшено селянські повинності. Але найбільше значення для Галичи­ни мали реформи її сина Йосифа II, який патентами 1781— 1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до 30 днів на рік). Було проголошено й інші зміни на користь селян. Натомість у Російській імперії ще була повна залежність селян. Причому, коли Йосиф II скасував кріпацтво і намагався впорядкувати відносини між селянами і поміщиками, Катерина II, навпаки, одним розчерком пера 3 травня 1783 р. ввела кріпацтво на Лівобережній Україні.

Однак ще залишалася, особливо в таких відсталих части­нах Австро-Угорської імперії, як Галичина, панщина (по­винність селян два-три дні на тиждень обробляти землі пана за право користуватися своїми наділами). Власне, ця нена­висна повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян під час революції 1848 р. Тоді імпе­ратор Фердинанд І 16 квітня 1848 р. видав історичний па­тент, яким скасовувалася панщина в Галичині. 1 липня 1848 р. дію патенту було поширено і на Буковину. А за імператорським патентом 2 березня 1853 р. стало також вільним селянство Закарпаття. Скасування панщини оста­точно ліквідувало юридичну залежність селянина від пан­ського двору. Зробивши українського селянина володарем його власної землі, а отже, і долі, це скасування пробудило в ньому невластивий раніше потяг до політики, освіти та куль­тури. Завдяки цьому селянство перетворилося на самостійну суспільну силу, а згодом — і на важливого чинника політич­ного життя.

Попри всі зміни, Західна Україна залишилася землероб­ською. В аграрних відносинах домінувало поміщицьке зем­леволодіння. На рубежі XIX—XX ст. у регіоні близько 90 % сільських господарств були малоземельними та безземель­ними. А більшість селян Закарпаття взагалі вийшли з кріпац­тва без землі. Поміщики позбавляли селян лісів, сіножатей. Західноукраїнські селяни сплачували непосильні викупні платежі, податки, відбували всілякі повинності. Тому вони часто вдавалися до боротьби, відмовляючись працювати в поміщицьких маєтках, проводили страйки, збори, захоплюва­ли землі поміщиків, чинили підпали.

Економічний тягар, який лежав на плечах трудівників, зму­шував значну частину селян Закарпаття вже з 70-х років, Східної Галичини і Буковини — з 90-х років XIX ст. еміг­рувати в США, Бразилію, Канаду, Аргентину, на Наддніпрян­ську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель в інші країни виїхало близько 1 млн осіб. Це істотно не змінило ситуації. У західноукраїнському селі і далі зрос­тала армія безробітних, відбувалась пролетаризація його населення.

Незважаючи на це, еволюція сільського господарства в напрямі до ринку відбулася швидкими темпами, особливо в панських маєтках. На початку XX ст. у Галичині 43% ве­ликої земельної власності займали магнатські латифундії. У Закарпатській Україні 756 поміщикам (0,8 % загальної їх чисельності) належало 45 % землі.

Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк та ін., а також се­лянська постачально-збутова кооперація. У 1913 р. в Гали­чині діяло лише українських 1300 кооперативів, близько 200 — на Буковині й кілька на Закарпатті.

Політичний вплив здійснених урядом реформ став відчут­ний і в промисловому виробництві, особливо в 70—80-ті ро­ки XIX ст., що були періодом становлення фабрично-завод­ської промисловості краю. Проте, залишаючись тривалий час аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, західноукраїнські землі майже не мали важкої промисловості. Із 869 підприємств Східної Галичини 70-х років більшість становили дрібні, на яких і працювало по 5—10 робітників. Розвивалися традиційні га­лузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізоруд­на, тютюнова і лісова.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на наф­топродукти відбулося швидке переоснащення нафтодобувної промисловості. Виникли перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі.

Наприкінці XIX ст. в нафтову промисловість, як і в інші галузі промислового виробництва, ринув іноземний капітал, що привело до утворення великих компаній, акціонерних товариств, картелів. На початку XX ст. здійснюється техніч­на реконструкція нафтодобувної промисловості. У 1913 р. тут використовувалося значно більше парових двигунів та двигунів внутрішнього згорання, ніж в усіх інших галузях промисловості загалом. Унаслідок цього зростав видобуток нафти. Якщо у 80-х роках він становив 40—70 тис. т на рік, то в 1900 р. — більш як 325, а в 1909 р. — більше 2050 тис. т. Найбільше нафти видобували в районах Бори­слава і Дрогобича.

Крок уперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, у 1880 р. у Тур'ї Бистрому — другий, а на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічний заводи. Це були великі як на той час підприємства, які наприкінці XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік переробляли близько 3000 тис. складометрів деревини. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві та Вигоді.

Неабияке народногосподарське значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який зростав з року в рік.

Розвиток згаданих галузей виробництва значною мірою сти­мулював залізничне будівництво. У 60-ті — на початку 70-х ро­ків західноукраїнські землі мали залізничне сполучення із Західною Європою. 1864 р. залізничну колію із Заходу було доведено через Краків і Перемишль до Львова, 1869 р. — до Чернівців, а у 80-х роках — через Стрий — на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з підросійською Україною. Це сприя­ло подальшому розвитку промисловості й торгівлі.

Разом з утвердженням ринкових відносин зростали міста Львів, Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Коло­мия, Перемишль, Ужгород, Мукачеве та ін. У 1880—1910 рр. чисельність жителів 19 галицьких міст збільшилася на 62,8 %. Найшвидше зростало населення Львова. У 1910 р. порівняно з 1850 р. воно збільшилося майже втричі.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, тоді як у сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75 населення. У Закарпатській Україні в промисло­вості працювало не більше ніж 5 %. Однак, хоча повільно, але впевнено формувалися середній клас і клас вільнонайма­них робітників.

На подальший соціально-економічний розвиток західно­українських земель негативно вплинула світова війна, що згодом розгорнулась на їхньому терені.

У середині 50-х років у Російській імперії також розпо­чався період реформ, які сприяли лібералізації царського режиму. Спонукали до цього поразка Росії в Кримській війні 1853—1856 рр., яка переконливо засвідчила її економічну і військово-технічну відсталість, а також могутнє піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше — в Україні, де Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами, які ввійшли в історію під назвою Київської козаччини. Се­ляни активно виступали проти кріпацтва.

Безпосередній поштовх реформам дала смерть царя Мико­ли І (1855 р.). Його син Олександр II зійшов на престол, цілком усвідомлюючи необхідність негайних змін. У 1855 р. на зустрічі з представниками московського дворянства новий цар заявив: "Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати доки кріпаки скасують його знизу". Цю думку поділяла й частина ліберально настроєних поміщиків, які направляли для обговорювання свої проекти реформ. Ставало очевидним, що кріпацька праця вичерпала себе. За своєї дешевизни вона була настільки малоякісною, що не виправдовувала себе економіч­но. Відміну кріпосного права було проголошено маніфестом Олександра II 19 лютого 1861 р. Аграрна реформа 1861 р., проведена в інтересах передусім поміщиків, багато в чому була непослідовною, половинчастою і переважну більшість населен­ня країни — селян та, особливо, колишніх кріпаків — розча­рувала. Тому по селах прокотилася нова хвиля заворушень під гаслом: "Воля без будь-яких зобов'язань поміщику". Але селянські виступи швидко придушувалися.

У 1866 р. було прийнято спеціальний закон про поземель­ний устрій державних селян, яких в Україні налічувалося 5,2 млн. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, хоча й вносили менші викупні платежі. І все ж реформи 1861 і 1866 рр. принесли кріпакам особи­сту свободу. Вони перестали бути власністю поміщиків. Селя­ни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати і збувати рухоме і нерухоме майно, вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства. Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.

Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Утворення політичних партій.

Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насам­перед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізо­рудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії. Видобуток вугілля збільшився з 10 млн пудів у 1861 р. до 1543,8 у 1913 р. На цей час у вугільній промисловості України діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб.

У розвитку металургійної промисловості України пере­ломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на базі багатющих покладів криворізької залізної руди на території Катеринославської та Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних заводів, що вже становили по­тужну металургійну промисловість. Якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то в Україні воно зросло у 158 разів. Наприкінці 90-х років XX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 р. — 69 % загальноімперського ви­робництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

У зв'язку з розвитком металургії на півдні України поча­ло швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди. А перехід металургійної промисловості на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 до 1899 р. виробництво коксу зросло в Україні в 10,2 рази. Частка Украї­ни в загальноімперському виробництві коксу в 1889 р. ста­новила 91, а в 1899 р. — вже 99,4 %.

Значно зросла технічна оснащеність металургійних і залі­зорудних підприємств України. Збільшилася кількість па­рових машин, зросла їхня загальна потужність. Наприкінці XIX ст., велике машинне виробництво в українській залізо­рудній промисловості давало більш як 75 % загального обся­гу продукції.

Повільно розвивалося в Україні машинобудування, за ви­нятком сільськогосподарського. У 90-х роках XIX ст. тут працювало більш як 100 великих машинобудівних заводів, що становило 32 % усіх підприємств цього профілю в Росії. Великим центром машинобудування став Харків. Перши­ми машинобудівними заводами, які випустили спеціальні машини для гірничозаводської промисловості, були Краматорський, Горлівський і Катеринославський. Більш як 50 % усіх сільськогосподарських машин, які виготовлялися на те­риторії європейської частини Росії, вироблялися на україн­ських підприємствах. Проте українське машинобудування не задовольняло зростаючих потреб індустріального розвит­ку країни.

Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні хар­чова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.

Розвиток промислового виробництва України супрово­джувався швидким зростанням залізничного транспорту. В Україні перші залізничні колії прокладено в 1866—1871 рр. між Одесою і Балтою. Піком у прокладенні залізниць стали 70-ті роки XIX ст., коли було сполучено всі головні укра­їнські міста і, що найважливіше, сполучено Україну з Моск­вою — центром імперського ринку. У 90-х роках було побу­довано залізниці, які з'єднали чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішній торгівлі. У середині 70-х років завер­шився промисловий переворот на транспорті. Вантажооборот здійснювався вже переважно механізовано, що значно підвищувало його значення в господарському житті. У 1913 р. українські залізниці перевезли 104 млн т вантажів і 49 млн пасажирів.

Значна роль у розвитку української промисловості нале­жала іноземному капіталу. Перші акціонерні компанії в Україні виникли в 70-х роках. Широкого розвитку цей про­цес набув у 90-х роках. Утворюються моно­полістичні союзи промисловців і банкірів. Унаслідок особ­ливостей російського законодавства капіталістичні монополії утворилися у вигляді синдикатів, тобто контор, які продава­ли продукцію об'єднуваних ними підприємств. Ключові по­зиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній про­мисловості Східної України зайняли французький, бельгій­ський, англійський і німецький капітали. У 1870—1890 рр. кількість найбільших товариств, основний капітал яких ста­новив від 1 млн крб і більше, зросла в 11 разів, а їхній капі­тал — у 8 разів. На початок XXст. в Україні капіталістам іноземцям належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань. Такі об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих про­мислових підприємств. Відбувався процес монополізації про­мисловості України. Так, у 1904 р. було організовано синди­кат "Продвугілля", який об'єднав майже весь видобуток і продаж вугілля в Донбасі. Цей один з найбільших синди­катів Російської імперії об'єднував 18 великих акціонерних вугільних товариств, підприємства яких зосереджували май­же 75 % усього видобутку вугілля в Донбасі. Напередодні Першої світової війни на підприємствах цього синдикату працювало 65 тис. робітників. Зарубіжні інвестори отриму­вали в Україні високі прибутки, більшість яких ішли за кордон.

Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швид­кими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які по­ставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це, зокрема, стосувало­ся виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До Першої світової війни на українську промис­ловість припадало 70 % усього видобутку сировини імперії і лише 15 % готових товарів. Це результат колоніальної еко­номічної політики Росії щодо українських земель. Царизм нещадно експлуатував їхні природні й людські ресурси, галь­мував розвиток окремих галузей, які могли б стати конку­рентами російським. У 1928 р. відомий російський економіст М. Волобуєв зазначав, що не західні капіталісти, як ствер­джували радянські вчені, а російські позбавляли Україну не стільки ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних при­бутків. Завдяки імперській політиці ціноутворення, коли вартість російських готових товарів була надзвичайно висо­кою, а ціни на українську сировину залишалися низькими, російські виробничники готових товарів одержували вели­чезні прибутки. Як стверджує О. Субтельний, ці прибутки були навіть більші, ніж ті, які одержували іноземні компанії з видобутку вугілля та залізної руди, що діяли в Україні. Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і примушували слугувати інтересам російського центру імперії.

Водночас зі зростанням промисловості в Східній Україні на рубежі XIX—XX ст. швидко зростало індустріальне на­селення, зростали міста, виникали нові промислові центри. У 1897 р. міські жителі становили близько 13 % загальної чисельності населення. Майже вдвічі скоротилася кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. осіб. Водночас подвої­лася кількість відносно великих і середніх міст. У 1897 р. в Києві проживало 247,1 тис. осіб, в Одесі — 403,8, у Харкові — 175,9 тис. осіб.

Зростання промислового виробництва спричинило приплив населення з Центральної Росії, особливо в Донецько-Криворізький регіон. Унаслідок цього в деяких містах Східної України помітно переважало російське населення. На зламі століть українці становили менше третини всього міського населення, а решта припадала на росіян і євреїв. У 1897 р. українцями були лише 5,6 % мешканців Одеси. У Донбасі вихідцями з великоросійських губерній були приблизно 70 % робітників. У цілому наприкінці XIX ст. частка росіян се­ред населення України становила 12 %, євреїв — майже 8, а поляків — близько 6,5 %.

Як і промисловість, сільське господарство Східної Украї­ни після реформ 1861 р. поступово втягувалося в ринкові відносини. Земельні маєтки переходили від дворян до пред­ставників інших станів, здебільшого до рук купців, духівни­цтва, міщан і заможних селян. Земля стала товаром. До 1905 р. дворяни продали більш як третину своїх земель (5,4 млн десятин). Переважну частину поміщицьких земель було продано заможним селянам. З 1877 до 1905 р. вони придбали майже 4,5 млн десятин, збільшивши своє землево­лодіння в чотири рази. У господарствах, які мали більше 10 десятин, було 90 % приватної землі.

Головним районом виробництва товарного зерна став Південь України, де в сільськогосподарському виробництві на кінець XIX ст. застосовувалась удосконалена техніка, зок­рема парові молотарки, жатки, бункери, сівалки, культивато­ри. Правобережні губернії спеціалізувалися на вироб­ництві пшениці та цукру, а лівобережні — на виробництві зерна, тютюну і частково цукру. На рейки ринкових відно­син переходили тваринництво та всі інші галузі українсько­го села. Капіталізм дедалі більше втягував у свою сферу й значну частину дворян. Поміщики Східної України закупо­вували винокурні, цукрові заводи, інші промислові об'єкти. Саме з поміщиків вийшли такі видатні підприємці, як Харитоненко, Терещенко, Кочубей та ін. Заохочувані гарантова­ними експортними преміями царського уряду, вони розши­рили вивезення продукції за кордон за тимчасовими демпін­говими цінами, що допомагало витримувати конкуренцію на зовнішньому ринку.

Отже, у пореформений період для аграрних відносин у Східній Україні визначальним було розширення та зміцнен­ня приватної власності на землю, зменшення поміщицького землеволодіння. Однак економічне становище основної маси селянства Східної України, як і Російської імперії в цілому, не могло істотно поліпшитися. Багато селянських дворів володіли земельними ділянками від 0,5 до 1,5 десятини. За своє майно селяни сплачували значні податки. Чимало бідняків взагалі кидали рідні домівки і йшли на заробітки. У 1891 р. на заробітки виходило з сіл Київської, Полтав­ської, Харківської, Чернігівської, Подільської губерній май­же 800 тис. осіб.

На початку XX ст. гострого характеру набула боротьба селянських мас. Значною подією в селянському русі були повстання 1902 р. у Полтавській, а потім у Харківській гу­берніях. Усього протягом 1900—1904 рр. у Східній Україні відбулося близько 1100 селянських заворушень, в яких взя­ло участь 800 тис. осіб.

Масовий селянський рух, що набрав значного розмаху напередодні й у період революції 1905—1907 рр., змусив царський уряд знову зайнятися проблемами села. З метою створення значного прошарку заможних селян, щоб піднести продуктивність сільського виробництва, глава нового уряду П. Столипін протягом 1906—1910 рр. здійснив нову аграр­ну реформу, яка дістала назву Столипінської.

Рядом законодавчих актів дозволялося закріплювати в приватну власність ділянки землі громади, які були в корис­туванні селян. Одержуючи надільну землю у власність, се­лянин міг об'єднати свої ділянки в одну — так званий відруб — і або залишитися на старому помешканні, або висилатися на хутір, побудований на власній землі. Завдяки цьо­му царський уряд домігся створення стану заможних селян, "міцних і сильних", за висловом П. Столипіна, селянських господарств, які стали новою опорою уряду на селі.

Позики для купівлі землі надавав створений ще у 80-х ро­ках Селянський поземельний банк. Він скуповував землю у великих землевласників, подрібнював її на ділянки і на ви­плат продавав селянам. З 1906 до 1916 р. банк продав укра­їнським селянам 596,4 тис. десятин землі.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід україн­ського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для приватного селянського землеволодіння, стиму­лювала розвиток передових методів ведення господарства. Щоправда модернізація українського села, порівняно із західноєвропейськими країнами, здійснювалася повільно, до того ж її було перервано війною 1914—1918 рр.

Таким чином, соціально-економічний розвиток України на­прикінці XIX — на початку XX ст. характеризувався подаль­шим розвитком феодально-кріпосницької системи, формуван­ням в її надрах нових прогресивних буржуазних відносин. Значний крок уперед зробила промисловість. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток про­мислового виробництва на західноукраїнських землях відбу­вався значно повільніше. Сільське господарство, хоча успішно і втягувалося в ринкові відносини, мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподар­ською технікою, низькою продуктивністю праці. Повільно ство­рювалися і розвивалися фермерські господарства.

Обидва регіони на початку XX ст. істотно відстали від передових країн Європи. Не маючи своєї держави, перебува­ючи в міцних лещатах колоніального гніту, український на­род не міг повною мірою розвивати нові тенденції в соціаль­но-економічному розвитку.

Проте поділені між різними державами історичні укра­їнські землі не перетворилися у васальні провінції. Завдяки своїй геополітичній вазі, інтелектуально-трудовому потенціа­лу, наявності своєрідного соціального прошарку — воїнів-козаків — вони справляли помітний вплив на внутрішнє життя країн, до складу яких увійшли, і на перебіг міжнарод­них подій. Зокрема, інтелектуальний та культурний рівень висунули багатьох українців на першорядні ролі в Російській імперії як на ниві науки, освіти, мистецтва, так і державного управління й дипломатії, у церковних справах.

Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у масах почуттям громадської свободи, спричинив активізацію національного руху в усіх його фор­мах, як у культурних, так і в політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відро­дження XIX — початку XX ст. Його традиційно умовно по­в'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798 р.) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Персонажі твору, переодягнені автором в український одяг козацької доби, — свідчення тісного зв'язку "Енеїди" з народною пам'ят­тю про козацтво. Ця пам'ять про славне минуле України ще довго зберігалася серед населення Лівобережної України і Слобожанщини. Саме козацька еліта цього регіону і стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі україн­ського національного відродження. Важливе значення для його розвитку мало поширення нових політичних й інтелек­туальних ідей, які йшли в Україну із Заходу. Велика фран­цузька революція 1789—1794 рр., ліквідувавши владу мо­нарха і старої аристократії, ознаменувала народження нової політичної та соціально-економічної системи, що спиралася на маси. Дедалі більше європейців приймали ідею про права особи і про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі.

Виникнення та поширення в Європі, у тому числі в Украї­ні, нових ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі їх називали інтелек­туалами, або інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цільність об'єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Саме в І пол. XIX ст. на україн­ських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкри­то раніше — 1661 р.). Вони стали не просто науково-освітні­ми центрами регіонів, а й проповідниками української історії та культури. Не пов'язана вже з дворянством, нова інтелі­генція щораз більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а черні. Саме в народі інтелігенція шу­кала джерела свідомості та національної сили.

Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідо­мості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населен­ня, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає бороть­бою за соціальне визволення, демократію і справедливість.

Сильним збудником українського національного відро­дження стало поширення ідей німецького філософа і письмен­ника — просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803 рр.), які поступово доходили і в Україну. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Гердер стверджував, що для націй, ще не повністю сформова­них, мова, як засіб відтворення і свідчення минулого, є єди­ним джерелом для встановлення їхнього національного об­личчя. Окрім Гердерових ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, ствер­джуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості.

Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письменники-романгики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію на­ціонального романтизму, згідно з якою джерелом культур­них цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні досліджен ня незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перли­ни народної мудрості. У цей час виходять збірки народних пісень, пам'яток фольклору, ведуться перші етнографічно-фольклорні (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський), мовознавчі (О. Павловський, І. Войцехович, Й. Левицький), історичні (Я. Маркович, О. Маркович, Р. Берлінський, Д. Бантиш-Каменський) дослідження.

У складному процесі національного відродження початку XIX ст. велику роль відігравало видання таких перших аль­манахів, як "Украинский вестник", "Украинский альманах", "Украинский сборник", "Харьковский еженедельник", "Харь-ковские известия", "Запорожская старина" тощо. Хоча й ви­ходили вони російською мовою, за своїм спрямуванням були українськими. Навколо цих видань гуртувалася тогочасна передова інтелігенція, діяльність якої спрямовувалася на формування національної ідентичності на етнічній основі. Це був перший академічний етап національного відроджен­ня України.

Другий етап національного відродження — культурно-освітній, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань.

Необхідно зауважити, що весь цей громадсько-політичний масив спрямовувався на поширення ідеї національної іден­тичності на значно ширші верстви населення, на створення наукового і культурно-освітнього фундаменту українського національного відродження, на перетворення його в масовий демократичний, національно-визвольний рух, на утворення інституційних підвалин української нації. При цьому слід зазначити, що після поразки Наполеона в Росії 1812 р. в Європі відновилися жорстка реакція абсолютизму, а в Росії — гноблення царизму. Унаслідок цього в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істи­ни" в Полтаві. Членами її були відомий український пись­менник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Другий намагався утворити Малоросійське товариство з метою бо­ротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були зде більше польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині.

Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам'янці й Василькові на Київщині. У 1823 р. в Новгороді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням. Названі організації вимагали по­валення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Однак П. Пестель, як й інші російські револю­ціонери, відкидав ідею створення самостійної і незалежної української держави. Не підтримало навіть ідеї автономії України в складі майбутнього державного об'єднання і Това­риство об'єднаних слов'ян. Хоча висунута ним ідея феде­ративної слов'янської держави знайшла відображення і роз­виток у політичній програмі українського визвольного руху.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження.

Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гур­ток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що заклика­ли до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 рр. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема май­бутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися.

На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інте­лігенції. Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони на передній край боротьби проти національ­ного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимо­ги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встанов­лення демократично-республіканської форми правління, дер­жавної незалежності України.

Першою такою організацією, члени якої прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи, стало Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке заснували в січні 1846 р. в Києві М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозер-ський. Невдовзі до них приєднався П. Куліш. У квітні 1846 р. членом товариства став Т. Шевченко. З товариством підтри­мували зв'язки близько 100 осіб. Програму товариства ви­кладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому", головним автором якої був М. Костомаров. Ос­новними положеннями цього документу були: перебудова суспільства на засадах християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, поєднаних з почуттям українського патріо­тизму; утвердження федерації слов'янських народів, у якій кожен народ творив би свою державу. Велике значення при­ділялося також скасуванню кріпацтва та поширенню освіти серед народу. Як відомо, Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Навесні 1847 р. царські власті заарештували в Києві всіх 12 постійних учасників товари­ства і без всякого суду заслали до різних місцевостей Росій­ської імперії.

Та найсуворіше було покарано Т. Шевченка. Поета-революціонера заслали в солдати на 10 років "под строжаишим наблюдением и запретом писать и рисовать". Фізичні й мораль­ні муки заслання спричинили передчасну смерть Т. Шевченка. А було йому тоді тільки 47! Він не дожив кілька днів, щоб почути про волю свого народу, за яку великий поет, духов­ний батько України так тяжко побивався і так гірко проли­вав свої святі сльози.

Характеризуючи значення Кирило-Мефодіївського това­риства, слід наголосити, що його діяльність посідає чільне місце в історії українського національного руху. Це перша, хоча і невдала, спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного відродження. Це був "пер­ший крик збудженої до життя української нації", яка вуста­ми кириломефодіївців проголосила своє прагнення до здій­снення політичних ідеалів державності, народоправства, фе­дералізму.

Наприкінці 50-х років український національний рух, що зазнав жорсткого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Ме­фодіївського братства, виявив нові ознаки життя. І центром його став Петербург. Сюди, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, з'їхалися звільнені із заслання кирило-мефодіївці: Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. З метою поширення своїх поглядів пе тербурзька група з великими труднощами у січні 1861 р. отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, який дістав назву "Основа". Кошти на його видання дали поміщики-патріоти Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Упродовж свого 22-місячного існування "Основа" виступила засобом спілкування, розвитку української культури, піднесення на вищий рівень освіти, пробудження національної свідомості народу.

Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала молоду патріотично настроєну інтелігенцію об'єднуватися в напівлегальні суспільно-політичні організації — громади. Такі організації виникли на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та в інших містах України. Займалися вони в основному культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги. Одна з перших громад під назвою гуртка "хлопоманів" сформувалася із студентів Київського університету. Через деякий час цей гурток перетворився на таємне товариство "Українська громада". Його керівником був випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р. Володимир Антонович (1834—1908 рр.), згодом професор, видатний український історик. Свої основні зусилля громада зосередила на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. Учителями були переважно студенти та гімназисти старших класів. Тоді ж було надруковано ряд підручників для початкового навчання, серед них "Буквар южноруський" Т. Шевченка і "Граматика" П. Куліша.

Серед учасників громади були знамениті спеціалісти, котрі почали досліджувати різні ділянки українського життя. Історичні дослідження зосереджувалися у виданнях Археологічної комісії, багато своїх праць у яких друкував В. Антонович. Та головним центром української науки став Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, відкритий у Києві в 1873 р. завдяки Київській громаді. У цьому товаристві, яке стало серйозною науковою організацією в справах українознавства, працювали видатні представники української науки — історики В. Антонович, М. Драгоманов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Руденко, мовознавці К. Михальчук, П. Житецький, статистик і соціолог О. Русинов, економіст М. Зібер та ін.

Характеризуючи громадівців загалом, слід підкреслити, що вони, захищаючи українську національну культуру, виступали проти шовіністичної політики царизму, проводячи знач­ну культурно-освітню та наукову роботу. їхня діяльність відіграла значну роль у піднесенні національної самосвідо­мості. У кінці XIX — на початку XX ст. чимала частина громадівців взяла участь в утворенні та діяльності різноманіт­них українських партій і груп. Але царський уряд лякала навіть культурницька діяльність громад і їх було забороне­но. Більшість з них змушені були самоліквідуватися. За­кривалися й недільні школи, припинилося видання в Петер­бурзі журналу "Основа".

Нищівного удару українському освітньо-культурному ру­хові завдав циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва від 18 липня 1863 р. Заборонялося видання книг українською мовою "як духовного змісту, так і навчальних посібників, і взагалі призначених для початкового читання народу". Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внут­рішньої політики царського уряду. А він не обмежився лише цим циркуляром. 1886 р. в спеціальній інструкції (як до­датку до цього указу) заборонялося друкувати українською мовою і популярну літературу. Так на українську літературу, науку, культуру було, за висловом І. Огієнка, накладено важкі пута, а українську інтелігенцію одірвано від народу, заборо­нено їй промовляти до нього рідною мовою. "Безмовний на­род, — писав він, — це раби народу мовного".

Та царату і цього було мало. 18 травня 1876 р. росій­ський імператор Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, підписав ганебний так званий Емський указ, за яким суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь-які книги і брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволялися також театральні вистави українською мо­вою, друкування текстів до музичних творів. Міністерство освіти одержало розпорядження заборонити викладання в початкових класах будь-яких предметів українською мовою, замінити вчителів-українофілів на росіян, що вело до суціль­ної неписьменності. Тільки демократична революція 1905— 1907 рр. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу.

Під впливом ідей романтизму й слов'янського відроджен­ня, які поширювалися через чехів і поляків, та ознайомлення з творами нової української літератури в Росії національне відродження набирало сили і на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської монархії. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль. Тут у 1816 р. єпископ греко-католицької церкви Йосип Левицький та його помічник у справах школи Іван Могильницький орга­нізували товариство з метою поширення освіти й культури. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, до його мови й усної творчості, орган­ізували початкові школи для місцевого населення. І. Могиль­ницький став автором першої в Галичині "Граматики укра­їнської мови" (1822 р.) і наукового трактату "Відомість о руськім язиці", у якому аргументовано довів, що українська мова є окремою реальною східнослов'янською мовою.

Визначну роль у національному відродженні в цей час відігравав гурток прогресивної молоді "Руська трійця" (1833—1837 рр.), який заснували вихованці Львівської гре­ко-католицької духовної семінарії і водночас студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Вони глибоко переживали терито­ріальну розчленованість України і щиро вболівали за гірку долю народу. Своє основне завдання вбачали в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ", до­помогти йому усвідомити "гідність свою і свою силу". Члени гуртка збирали історичні, обрядові, весільні й колискові на­родні пісні та думи, а також рукописи. їхній перший руко­писний фольклорно-літературний збірник "Зоря" (1834 р.) проголошував ідею єдності всіх українських земель і націо­нально-культурного відродження. Однак через цензурну за­борону цей рукопис не побачив світ. Увінчалася успіхом друга спроба видати збірник. У 1837 р. в Будапешті було видано альманах "Русалка Дністрова", який закликав до єднання всіх слов'ян, оспівував боротьбу українського народу, його героїв, козацтво, гайдамаччину. Увівши мову галицьких ру­синів у літературу, знаменита трійця цією збіркою довела, що їхня мова і мова наддніпрянців не мають суттєвих відмінно­стей, а отже, вони один і той самий народ. Схвально зустріну­тий передовою інтелігенцією Східної Галичини, цей альманах викликав ненависть і лють консервативно-реакційних кіл урядового табору. Віденська цензура конфіскувала і знищи­ла збірник, а його автори зазнали переслідувань. Незважаю­чи на це, "Русалка Дністрова", поряд із "Кобзарем" Т. Шев­ченка, стала духовним орієнтиром національно-патріотич­них сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Необхідно також зауважити, що революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, який переважно становили представники духовенства та інте­лігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних уста­нов. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини зверну­лася до імператора з петицією з низкою демократичних ви­мог. У ній, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони ціну­ють свою націю і хочуть її зберегти. У петиції було вислов­лено прохання ввести у школу українську мову, зробити до­ступними для українців урядові посади й зрівняти в правах греко- та римо-католицьке духовенство.

Через два тижні, 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну органі­зацію, котра взяла на себе роль представника інтересів українців Галичини перед центральним урядом. Основною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміні­страціями. По всій Східній Галичині організатори Ради утворили 50 місцевих руських рад, до складу яких обирали­ся представники демократичних верств населення. Почало­ся формування загонів національної самооборони. Було відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийнято синьо-жовтий прапор як націо­нальний стяг українського народу. Друкованим органом Головної Руської Ради стала "Зоря Галицька" — перший український тижневик, який почав виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Головна Руська Рада заявила: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (україн­ського) народу, котрий одним говорить язиком". То була пер­ша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нація. У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури, в якому взяли участь 118 осіб. З'їзд одностайно рекомендував користуватися ки­рилицею, а не латинською абеткою. Було також вирішено, що основою для літературної норми має служити розмовна українська мова. Влітку 1848 р. Головна Руська Рада засну­вала просвітницько-видавниче товариство "Галицько-руська матиця", яке мало видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменництва й просвіти рідною мовою.

Ігноруючи більшість вимог українських народних мас, правлячі кола Австрії все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназі­ях. Наприкінці 1848 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. її професо­ром призначили Я. Головацького, котрий незабаром видав граматику української мови.

Отже, діяльність Головної Руської Ради відіграла неперехід­ну роль у формуванні ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимоги поділу Галичини на дві части­ни й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австро-Угорської імперії в 1918 р.

Однак цього не сталося, бо не дрімали сили контррево­люції. Після того, як австрійський уряд з допомогою росій­ських військ приборкав революцію в Угорщині, остаточно запанувала реакція. Було відмінено австрійську конститу­цію, а влітку 1851 р. розпущено Головну Руську Раду. Вво­дилися деякі обмеження щодо української мови. Проте за­значимо, що, незважаючи на поразку, революція 1848—

1849 рр. мала важливі позитивні наслідки для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала значні перешко­ди на шляху їхнього розвитку, сприяла активізації націо­нально-визвольної боротьби народних мас, піднесенню рівня їхньої національної свідомості.

У II пол. XIX ст. український національний рух пере­ходить від "дворянського" до "народницького" стану, що характеризується діяльністю народників і представників різночинної інтелігенції, в поглядах яких поєднувалися ра­дикально-демократичні ідеї з ідеями соціалізму. Народниц­тво, як рух революційно настроєної різночинної інтелігенції, набрало широкого розмаху і дієвості в Україні. Народники виражали інтереси дрібних виробників, демократичні праг­нення селян, визначали перехід до соціалізму через сільську громаду, вели пропаганду серед селянства, робітників та інте­лігенції, "ходили в народ". їхня діяльність посилювала не­вдоволення мас своїм соціальним становищем і сприяла революціонізації селянства, робітників та передової молоді. На початку 80-х років більшість народницьких гуртків було розгромлено. Узагалі, народники своєю діяльністю сприяли поширенню революційних настроїв серед народних мас та розгортанню боротьби проти самодержавства. Заклики до знищення існуючого ладу знаходили підтримку й серед членів молодіжних гуртків-громад. Деякі з них переходи­ли до їхніх лав. Зв'язки з народниками підтримував і М. Драгоманов, який з 1876 р. перебував в еміграції в Же­неві. Разом із С. Подолинським та М. Павликом він вида­вав журнал "Громада" (1878—1882 рр.), який нелегально доставляли в Україну, брав участь у випуску "Русской социально-революционной библиотеки", популяризував деякі видання народницької літератури. Проте Драгоманов відки­дав ідеалізацію російської громади і терористичну тактику народників. Він був переконаний у тому, що соціалістична суспільно-політична думка лише тоді може принести прак­тичну користь своєму народові, коли зважатиме на його національні особливості.

Під впливом революційних подій у Європі другої полови­ни XIX ст., а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х років загострилося політичне становище на українських землях Австрійської імперії. Виступи робітників поступово набували форм політичної боротьби. У січні 1870 р. львівські друкарі провели семиденний страйк, який закін­чився їхньою перемогою. Робітники проводили не лише страй­ки, а й демонстрації, збори, мітинги. На них, крім економіч­них, висувалися політичні вимоги запровадження загально­го виборчого права, свободи слова й друку тощо. Такі форми боротьби, як страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, підпали широко використовували селяни.

Виразниками боротьби за політичні та національні права українців Галичини, Буковини і Закарпаття стали русофіли (москвофіли) і народовці (українофіли). Політична течія ру­софілів об'єднувала частину греко-католицького духовенства й консервативної інтелігенції, зневірених наслідками реформ та наляканих польськими впливами. У своїй діяльності вони орієнтувалися на реакційні кола царської Росії. У газеті "Слово", яка таємно фінансувалася російським урядом, представники русофілів 1866 р. заявили: "Ми більше не є русини 1848 ро­ку, ми справжні росіяни". Вище галицьке духовенство поча­ло очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ'я.

Проти цієї консервативної течії старої інтелігенції висту­пила молода інтелігенція— письменники, вчителі, студенти, котрі належали до політичної течії народовців. Серед їхніх лідерів були В. Шашкевич (син М. Шашкевича), В. Барвінський, Ю. Романчик, К.Климкович та інші. Успадкувавши національ­но-визвольні ідеї "Руської трійці" й великого Кобзаря, вони проводили культурницьку роботу, пропагували рідну мову, літе­ратуру, відстоювали самобутність українського народу. Засно­вані ними гуртки-громади, ставши важливими осередками національного руху в Галичині, сприяли пробудженню свідо­мості широких мас. За підтримки наддніпрянських громадівців народовці видали україномовні журнали "Вечорниці", "Мета", "Нива", "Русалка". Друкованим органом галицьких народовців була газета "Діло" (1880—1939 рр.), а буковинських — газета "Буковина" (1885—1910 рр.). На сторінках цих видань дру­кувалися найкращі твори наддніпрянських, галицьких та бу­ковинських письменників.

У 1868 р. у Львові з ініціативи народовців було утворено культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке підтримувало тісні зв'язки з провідними діячами Київської громади. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та органі­заційно об'єднували чисельні місцеві осередки. Вони сприя­ли виданню україномовних книг і газет, засновували устано­ви клубного типу з бібліотеками та читальнями, організовували лекції з українознавства, музичні вечори, благодійні концерти, що виступали важливими чинниками консолідації україн­ських народних мас. За прикладом галичан буковинські на­родовці 1869 р. створили таке саме товариство під назвою "Руська бесіда" в Чернівцях. Активним членом його був відо­мий письменник і громадсько-політичний діяч Ю.Федькович, котрий писав свої твори для "Просвіти" та її театру.

У 70—90-х роках XIX ст. унаслідок переслідувань ца­ризмом українофілів-громадівців у Наддніпрянській Україні центром національно-визвольного руху стають західно­українські землі. У 1873 р. з ініціативи наддніпрянців М. Драгоманова, О.Кониського, Д. Пальчикова та за актив­ної участі галицьких народовців у Львові було утворено Літе­ратурно-наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство імені Шев­ченка (НТШ) і стало фактично першою новітньою всеукраїн­ською академією наук. У ньому було три секції: історико-філософська, яку тривалий час очолював видатний укра­їнський історик М. Грушевський, філологічна, якою керу­вали І. Франко та В. Гнатюк, і математико-природничо-медична. До складу секції входило більш як 20 наукових комісій. НТШ мало бібліотеку, музей, друкарню, видавало "Записки Наукового товариства імені Шевченка", а також перші україномовні журнали у галузі історії, філософії, пра­ва, демографії, математико-природничих наук. У них дру­кувалися серійні видання, а також твори Тараса Шевченка, Івана Франка та інших українських письменників, наукові праці й матеріали. За всіма ознаками народовський рух 60— 80-х років відповідав організаційній (культурній) стадії національного відродження з історичною домішкою елементів стадії політичної.

Підсумовуючи діяльність народовців у Галичині, слід підкреслити, що репрезентований ними національний рух на західноукраїнських землях мав чимале значення для Над­дніпрянської України і для всієї загальноукраїнської спра­ви. В умовах жорстких репресій проти українства на Над­дніпрянщині та Слобожанщині Галичина після революцій­них подій 1848 р., коли в Австрії посилилася тенденція пе­ретворення в конституційну монархію, уже до кінця XIX ст. поступово перетворюється в український духовний "П'ємонт", тобто всеукраїнський центр національно-визвольного руху.

У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїн­ських землях вступив у політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше, ніж у підросійській Україні, на ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського національного руху, створення перших політич­них партій, формування їхніх програм, ідеї самостійної Украї­ни. Національна ідея виходить за межі інтелігентського се­редовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національ­ним забарвленням. Першою такою партією стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяль­ності радикали прагнули поєднати соціалізм з українськи­ми національними проблемами, захистом інтересів селян та національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 р.) — наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію — УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р. на Християнсько-суспільну партію.

Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких українців, впливала на подаль­ший розвиток національного руху. Національно свідомі на­родні маси поступово стають реальною основою руху. Москво­фільство втрачає зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944).

Початок XX ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у своїх національних змаганнях, по­силенням боротьби за політичну незалежність. У 1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимо­гою об'єднання Східної (української) Галичини з Букови­ною і створення із цих земель єдиного українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтри­мала необхідність державної самостійності українського на­роду. Тема української незалежності стала предметом дис­кусії на сторінках галицької і буковинської преси.

З новою силою вічевий рух розгорнувся в 1905—1907 рр. У вічі, яке відбулося з вимогами загального, рівного, безпосе­реднього і таємного виборчого права у Львові 2 лютого 1906 р., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян. Під мо­гутнім натиском народних мас правлячі кола імперії Габсбургів змушені були провести реформу виборчої системи, у результаті якої українцям вдалося обрати 27 представників українських партій до Державної ради і 29 — до крайових сеймів. Завдяки цьому українці дістали можливість обстою­вати свої права в цих органах влади.

Значні здобутки національного руху й зростання незалежницьких настроїв у Галичині й Буковині стали притягаль­ною силою для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Пристановище і простір для політичної боротьби там знайшли політемігранти Д. Антонович, В. Винниченко, Д. Донцов, С. Петлюра, М. Русов та інші.

Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі гру­па національно свідомих студентів утворила таємне товари­ство "Братство тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. Члени товари­ства вимагали широкої автономії України, захисту соціаль­них та культурних прав її народу, критикували старше по­коління українофілів за аполітичність і культурну обме­женість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична партія в Наддніпров'ї — Революційна українська партія (РУП). Згодом появляється низка партій, частина з яких утворила­ся з груп, які вийшли з РУП. Це Українська народна партія (1902 р.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-демократична спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою перетворила її на Українську соціал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив пере­важно в інтелігентських колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають партії де­мократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цьо­го ж року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її ліде­рами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). У 1907 р. появляються групи українських соціал-революціонерів (есерів).

Боротьба проти царського самодержавства, що посилила­ся на початку XX ст., спричинила певні позитивні зміни в українському національному житті. Так, було скасовано Емський указ 1876 р., відкрито нові кафедри українознавства в Одеському і Харківському університетах. В українських міс­тах та містечках розгортається мережа філій товариства "Про­світа". У 1905 р. вийшла перша в Росії україномовна газета "Хлібороб", а з 1906 р. почала виходити щоденна газета "Рада". У 1907 р. в Києві утворилося Українське наукове товариство. У 1908 р. частина активних діячів українських політичних партій об'єдналася в Товариство українських по­ступовців (ТУП), яке мало широку мережу місцевих громад, що займалися переважно культурно-освітньою діяльністю. Політичною платформою ТУП була вимога української ав­тономії та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Необхідно зауважити, що на відміну від українських партій у Галичині, більшість українських партій підросій­ської України, за винятком УНП на чолі з М. Міхновським, стояли не на самостійницьких, а на автономістських позиці­ях з умовою перетворення Російської імперії на федерацію вільних народів.

Окрім того, як у Галичині, так і в Російській імперії, май­же всі партії були лівого спрямування. І майже зовсім не було правих, консервативних партій, які б стояли на патріо­тичних позиціях і мали реальний досвід у сфері управління. Більшість діячів українського руху Наддніпрянщини, буду­чи літераторами, вченими-гуманістами, широко пропагували ідеї "соціальної неповноти" українців. Натомість ідеолог українського консерватизму В. Липинський обґрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження Украї­ни. Дещо поміркованішими і віль

Дата добавления: 2014-01-07