Залежно від кінетичної енергії кулі розрізняють чотири види її дії: розривну, пробивну, клиноподібну і контузійну.

Під вогнепальними розуміють пошкодження, заподіяні пострілами з усіх видів вогнепальної зброї, вибухами боєприпасів (патрони, гранати, міни, вибухові речовини) або їхніх частин (капсулі, запали, детонатори тощо).

Під транспортною травмою розуміють механічні пошкодження, заподіяні зовнішніми або внутрішніми частинами транспорту під час його руху, а також при падінні з транспорту, що рухається.

Залежно від виду транспорту, що спричиняє пошкодження, розрізняють автомобільну, мотоциклетну, тракторну, гужову, трамвайну, залізничну, авіаційну і травму на водному транспорті.

5. Автомобільна травма

Автомобільна травма — це сукупність пошкоджень, які виникають у водіїв, пасажирів і пішоходів внаслідок руху автотранспортних засобів.

Відповідно до класифікації А.О.Солохіна (1968), в основу якої покладено умови виникнення пошкоджень за різних обставин дорожньо-транспортних пригод, розрізняють такі види автомобільної травми:

1) від наїзду (або удару) частинами автомобіля, що рухається;

2) від випадіння з автомобіля, що рухається;

3) від переїзду колесом автомобіля;

4) від удару в кабіні автомобіля;

5) від стискання тіла між автомобілем та іншими предметами;

6) комбіновані.

Усі численні пошкодження, які виникають під час автомобільної травми, можна розподілити на специфічні, характерні і нехарактерні.

Специфічні пошкодження виникають при певних видах автомобільної травми. Це контактні пошкодження, що відображають форму, малюнок і розміри частин і деталей автомобіля при дії на одяг чи тіло людини (відбитки фар, підфарників, протектора тощо). Специфічність їх полягає в тому, що вони виникають тільки внаслідок дорожньо-транспортної пригоди і не спостерігаються при травмах іншого походження. Незважаючи на це, експерти їх виявляють нечасто, проте вони дозволяють ідентифікувати тип, а іноді і марку автомобіля.

Характерні пошкодження виникають значно частіше і мають виражені особливості, властиві автомобільній травмі, або характеризують її механізм. До них належать бампер-перелом від удару під час наїзду, деформація (сплющування) голови з утворенням клаптевих ран, багатоосколкових переломів кісток черепа, видавлювання мозку на зовні при переїзді колесом через голову, тощо.

До нехарактерних пошкоджень відносять такі, що спостерігаються при тупій травмі будь-якого походження, не мають характерних для автомобільної травми особливостей, а за своїми властивостями вказують на удар тупим предметом або на падіння тіла на тверде покриття (синці, садна, забиті рани, переломи кісток, розриви внутрішніх органів). Нехарактерні пошкодження не дають підстав для встановлення факту автомобільної травми, проте в комплексі з іншими можуть мати значення для з’ясування ряду обставин пригоди, механізму травми тощо.

Кожний вид автомобільної травми складається з окремих, послідовних коротких фаз, при яких можуть виникати пошкодження від удару і струсу тіла, стискання, розтягування і тертя.

Травма від зіткнення автомобіля, що рухається, з людиною спостерігається найчастіше і становить понад 50% загального числа автомобільних травм.

Виділяють три варіанти зіткнення автомобіля з пішоходом: передньою, бічною і задньою поверхнями (рис. 20).

Найчастіше спостерігається удар частинами передньої поверхні автомобіля: бампером, облицюванням радіатора, переднім краєм капота, крилом, фарою (І фаза). Якщо зіткнення людини відбувається з легковим автомобілем, то первинний удар завдається на рівні гомілок, нижче від центра ваги тіла людини, внаслідок чого вона падає на капот, ударяється об вітрове скло, одержуючи пошкодження голови, тулуба, верхніх кінцівок (ІІ фаза). Після цього відбувається відкидання тіла, падіння на грунт (ІІІ фаза) і ковзання тіла грунту (IV фаза), де спостерігається два механізми травматичної дії — удар і тертя.

Вантажним автомобілем, автобусом або тролейбусом удар завдається на рівні і навіть вище центра ваги, і потерпілий відразу після первинного удару відкидається, падає, вдаряючись об грунт.

У момент первинного удару бампером виникають контактні пошкодження м’яких тканин у ділянці гомілок або стегон: синці, садна, забиті рани, нерідко на обох кін­цівках і на одній висоті, крововиливи в м’які тканини кінцівки на боці удару. Нерідко утворюються так звані бампер-переломи, які при ударі бампером легкового автомобіля розташовуються на рівні верхньої або середньої третини гомілки, а при ударі бампером вантажного автомобіля — в ділянці стегна. Бампер-перелом найчастіше утворюється внаслідок того, що від удару відбувається згинання трубчастої кістки. Це, як правило, поперечно-осколковий перелом із досить великим уламком неправильної ромбоподібної форми на боці удару. Якщо на цей перелом дивитися збоку, то осколок має форму трикутника або клина, основа якого обернена в бік прикладання сили (рис. 21).

У випадках, коли потерпілий з місця дорожньо-транспортної пригоди потрапляє до лікарні, для оцінки бампер-перелому і визначення напряму удару потрібно детально дослідити рентгенограми. Бампер-перелом має судово-медичне і криміналістичне значення:

1) є характерною ознакою автомобільної травми, зокрема наїзду автотранспортом;

2) локалізація його (гомілка, стегно) може вказувати на тип транспортного засобу (легковий, вантажний);

3) свідчить, що потерпілий у момент травми перебував у вертикальному або близькому до нього положенні;

4) морфологія його дозволяє визначити напрям удару;

5) за морфологічними особливостями цього перелому певною мірою можна визначити швидкість руху транспорту.

Якщо швидкість велика (перевищує 60 км/год), то внаслідок деформації зсуву, як правило, виникає поперечний, або косо-поперечний перелом, при швидкості руху в межах 50 км/год утворюється поперечно-осколковий перелом.

Специфічними для удару автомобілем є пошкодження, які завдаються облицюванням радіатора, фарою або обід­ком фари, що у вигляді синців круглястої чи візерунчастої, дугоподібної форми розташовані на стегнах чи в ділянці таза. Приблизно на цьому ж рівні утворюються великі синці від удару крилом, чи верхнім краєм капота, що супроводжуються переломами кісток таза з великими крововиливами в прилеглі м’які тканини та позаочеревинний простір.

При ударі вантажною автомашиною, автобусом, тролейбусом чи іншим транспортним засобом з вагонним типом кузова виникають контактні пошкодження голови і грудей. Це садна, рани, заподіяні болтами, гаками, що скріплюють борти кузова, та іншими частинами, які мають певну форму.

Черепно-мозкові травми характеризуються пошкодженнями м’яких тканин голови (синці, садна, забиті рани) та вдавленнями, дірчастими односторонніми осколковими або лінійними переломами кісток черепа, крововиливами під оболонки мозку та забоями мозку в місці удару і на протилежному боці (протиудар).

При травмі грудей спостерігаються односторонні переломи ребер, як місцеві, так і віддалені (непрямі). Місцеві переломи звичайно і розташовані по одній лінії. При їх утворенні розтягується внутрішня поверхня ребра, а стискується зовнішня. Віддалені (непрямі) переломи найчастіше двосторонні, виникають при дії сил розтягу на зовнішню кісткову пластинку і сил стиску на внутрішню, кінці відламків спрямовані на зовні. Удар ззаду призводить до двосторонніх переломів ребер, прямих осколкових переломів лопаток, переломів хребта з масивним просочуванням м’язів кров’ю.

При відкиданні тіла, падінні і сковзанні його по дорожньому покриттю пошкодження найчастіше локалізуються на голові і кінцівках. На частинах лиця, що виступають (надбрівні дуги, вилиці, ніс, підборіддя) виникають садна, рани, спостерігаються сліди ковзання — широкі садна з множинними лінійними, паралельними одна одній глибокими подряпинами з нашаруванням частинок дорожнього покриття. Такі ж садна можна виявити на ліктях, колінах, долонях. Крім того, виникають переломи кісток перед­пліччя, плечей, стегон і кісток черепа.

Травма від переїзду колесом автомобіля. Цей вид травми найчастіше спостерігається при переїзді вантажним автомобілем, у якого діаметр коліс значно більший, ніж у легкового, більша висота розташування від землі бампера, нижніх країв крил, більшого кліренсу, тощо.

Ця травма дуже тяжка, залежить від маси автомобіля, положення тіла, локалізації та напряму переїзду і характеризується складним механізмом утворення пошкоджень, в якому виділяють п’ять фаз:

1) первинний контакт колеса з тілом;

2) поступове зміщення тіла в напрямку руху автомобіля — тертя;

3) наїзд колеса на тіло — тертя ї розтягування,

4) перекочування колеса через тіло — стискання і розтягування;

5) волочіння тіла — тертя. Ці фази не завжди відбуваються в такій послідовності, що залежить від швидкості руху, покриття дороги, положення потерпілого та ін.

Найважливішою специфічною ознакою переїзду є відбитки малюнка протектора колеса, які можна виявити як на одязі (рис. 22), так і на тілі потерпілого (рис. 23). Вони мають вигляд забруднень (на одязі, тілі) або пошкоджень (синці, садна). Ці відбитки можуть бути позитивними у вигляді нашарувань бруду дороги, — які відповідають опуклим частинам протектора, та негативними, які відтворюють малюнок його заглиблень у вигляді синців. Утворення їх пояснюється тим, що частини протектора, які виступають, стискають ділянки шкіри, внаслідок чого переповнюються кров’ю і розриваються судини у місці заглиблення протектора.

Відбиток малюнка протектора колеса має велике судово-медичне значення. По-перше, він є специфічною ознакою переїзду колеса автомобіля через тіло людини, по-друге, допомагає визначити положення тіла людини в момент переїзду, по-трете, вказує на тип і марку, а іноді й на конкретний автомобіль, що скоїв переїзд.

Для встановлення факту переїзду важливу роль відіграють пошкодження, які виникають у третій фазі (наїзд колеса на тіло), яка характеризується тиском колеса, його обертанням і ковзанням. У цей момент утворюються досить широкі садна, а також відбувається відшарування шкіри з розміжченням підшкірної жирової клітковини і виникненням порожнин, виповнених кров’ю (рис. 24). Це відшарування може бути значним, іноді навіть захоплювати все стегно або всю кінцівку. Цю ознаку вважають характерною для переїзду.

Важливою характерною ознакою для цього виду автомобільної травми є деформація (сплющення) частин тіла, через які перекочувалось колесо. Сплющення голови відбувається внаслідок численних переломів кісток мозкового і лицевого черепа з утворенням великих ран, через які назовні видавлюються частини мозку. Останні можуть переміщуватися і в природні отвори: ротову порожнину, стравохід, шлунок.

При переїзді коліс через грудну клітку потерпілого, який лежить обличчям догори, виникають множинні двосторонні переломи ребер майже завжди по трьох лініях і перелом груднини. Якщо переїзд відбувається, коли потерпілий лежить обличчям донизу, крім переломів ребер утворюються переломи лопаток, остистих відростків хребців, відламки яких завжди зміщені в напрямі руху автомобіля і є характерною ознакою переїзду. Часто при переїзді через грудну клітку спостерігається несиметричність пошкоджень: їх більше на боці в’їзду колеса, ніж на протилежному. Це спостерігається тому, що автомобіль, який рухається на великій швидкості, в момент переїзду наче перестрибує через тіло потерпілого.

У разі переїзду коліс через грудну клітку крім переломів кісток виникають пошкодження легень, серця з масивними крововиливами, розривами і навіть відривами. Найзначніше їх травмування відбувається при перекочуванні коліс автомобіля через передню поверхню тіла.

При переїзді коліс через живіт виникають значні пошкодження органів черевної порожнини з розривами, відривами і переміщенням їх. Спостерігається характерне розді­лення печінки на дві частини від придавлення її до хребта, відриви тонкої кишки від брижі на значному протязі. Нерідко виникають розриви діафрагми з переміщенням органів черевної порожнини у плевральні.

При пошкодженнях таза переломи кісток множинні, двосторонні, нерідко з розривами тазових зчленувань. Як правило, ці переломи супроводжуються розривами шкіри промежини, зовнішніх статевих органів, прямої кишки, сечового міхура і сечівника. Внаслідок значного перерозтягнення шкіри над остями клубових кісток таза можливі її тріщини, розриви з утворенням великих рваних ран у пахвинних ділянках із випадінням через них органів черевної порожнини.

Переїзд колесами автомобільного транспорту призводить не тільки до пошкодження м’яких тканин, а й до переломів кісток гомілок і стегон від згинання, які звичайно мають поперечний напрям і осколковий характер. Ромбоподібний відламок, що майже завжди при цьому утворюється, розташований на тому боці кінцівки, по якому перекочувалось колесо, що треба враховувати при встановленні пози потерпілого.

Пошкодження гострими предметами

Гострими, називають предмети, що мають гострий кінець, гострий край (лезо) або їх комбінацію.

Залежно від призначення або способу нанесення пошкоджень всі гострі предмети поділяють на:

1) ріжучі (бритва, столовий ніж);

2) рублячі (сокира, шабля, тесак);

3) колючі (шило, голка, цвях);

4) колючо-ріжучі (кинджал, фінський ніж, складаний ніж, ножиці);

5) пиляльні;

6) довбаючі (долото, стамеска);

7) свердлячі (свердло).

Гострі предмети можуть спричинити подряпини та рани: різані, рубані, колоті і колото-різані.

Різані рани утворюються внаслідок тиснення леза з одночасним рухом предмета по поверхні тіла. Найчастіше різані рани мають веретеноподібну лінійну форму, рівні, гладенькі, нездерті, майже без синюшності краї і гострі кути. Довжина рани найчастіше більша, ніж глибина і ширина. Один з кінців переходить у насічку чи надріз (подряпину) внаслідок витягнення гострого предмета з рани. Краї рани часто зіяють. Ступінь зіяння залежить від того, пройшов розріз уздовж чи впоперек м’язів та еластичних волокон шкіри. Щоб визначити справжню форму рани, потрібно звести її краї. Глибина залежить від сили натискання ріжучого предмета, гостроти леза і щільності тканин. Від дії ріжучого предмета під гострим кутом утворюються клаптеподібні рани.

Якщо рана розташована в місці, де є опукла поверхня, вона має дугоподібну форму.

У разі локалізації розрізу в складках шкіри форма рани при розправлянні шкіри зигзагоподібна.

Якщо лезо ріжучого предмета тупе або з зазублинами, то краї рани можуть бути нерівні, з дрібними клаптиками.

Різані рани можуть наноситися сторонньою або власною рукою. При з’ясуванні походження рани важливу роль відіграють її локалізація та особливості.

Різані рани, заподіяні власною рукою, як правило, розташовуються в легкодоступних місцях, де близько є великі кровоносні судини в ділянці шиї, ліктьового та променезап’ясткового суглобів ліворуч, оскільки більшість людей — правші.

Для різаної рани шиї, що заподіяна з метою самогубства, характерна локалізація на передньобічній поверхні ліворуч. Вона має скісний напрям, іде зверху вниз праворуч, порівняно неглибока. Якщо є кілька ран, вони розташовується паралельно одна одній (рис. 27).

Уздовж країв таких ран і біля кутів, особливо нижнього, спостерігаються множинні надрізи і подряпини, що є важливою ознакою заподіяння їх власною рукою. Крім того, в цих випадках звертають увагу на розстебнутий і загорнутий усередину комір сорочки, щоб не заважав, на потьоки крові у вертикальному напрямі, тому що в цей момент людина часто перебуває у вертикальному положенні, на відсутність слідів боротьби і самооборони, наявність біля трупа ріжучого предмета, передсмертної записки тощо.

Різані рани шиї, що нанесені сторонньою рукою (рис. 28), як правило, локалізуються на передній поверхні шиї, мають горизонтальний напрям, досить глибокі, досягають хребта з надрізом окістя хребців.

Різані рани можуть бути заподіяні в ділянці рук під час боротьби і самооборони, а також з метою самогубства або симуляції самооборони. Рани, що виникають під час боротьби і самооборони, глибокі, мають різний напрям, тому що жертва, намагаючись захиститися від нападаючого, затуляється руками, хапає ріжучий предмет.

Якщо рани заподіяні власною рукою, вони найчастіше згруповані на внутрішній поверхні променезап’ясткового суглоба або на долонній поверхні кисті, часто множинні і неглибокі, розташовуються паралельно одна одній, з поверхневими надрізами і подряпинами вздовж країв і біля кінців. Ці рани загоюються з утворенням рубців. І якщо людина залишається жити, то вони можуть вказувати на спробу самогубства або калічення.

Колоті рани мають вхідний отвір, рановий канал, а іноді і вихідний отвір.

Форма вхідного отвору залежить від форми і поперечного перерізу колючого предмета. Предмети конічні і циліндрично-конічні на шкірі утворюють вхідний щілинний отвір. Це пояснюється тим, що шкіра проколюється гострим кінцем предмета, і при просуванні його всередину розсовується. При вийманні з тіла предмета, що спричинив травму, тканини внаслідок еластичності намагаються повернутися в попереднє положення і краї рани стягуються, утворюючи щілину. Пошкодження тонкими предметами (голками, спицями) утворюють крапковий малопомітний вхідний отвір.

Ребристі колючі предмети залишають вхідний отвір, що має промені, число яких відповідає кількості ребер (граней). Тригранний предмет залишає У-подібний вхідний отвір, чотиригранний — хрестоподібний. Якщо колючий предмет має більше чотирьох ребер (граней), вхідний отвір щілиноподібний.

Характер ранового каналу колотої рани залежить від особливостей підлеглих органів і тканин. Особливо важко виявити колоте ураження в м’язах, тому що після виймання колючого предмети краї рани спадаються. Становить труднощі і визначення форми колючих знарядь при пораненнях шлунка, кишок внаслідок змикання країв. У цих випадках колоті рани досліджують у воді, що сприяє розправленню їх країв. На паренхіматозних органах (печінка, нирки) колота рана добре помітна і форма її наближається до форми травмуючого предмета. При пошкодженнях плоских кісток форма і розміри рани часто відповідають формі і величині засобу травми, що дозволяє визначити його особливості.

Колоті рани супроводжуються пошкодженням внутріш­ніх органів, судин і значними внутрішніми кровотечами.

Колото-різані рани спричиняються колючо-ріжучими предметами (фінський ніж, кинджал, складений ніж, ножиці), які мають гострий кінець і одне чи два леза.

Ці рани, як і колоті, мають вхідний отвір, рановий канал і вихідний отвір, якщо рана наскрізна.

Вхідний отвір колото-різаної рани (рис. 32) найчастіше прямолінійний або веретеноподібний, майже овальної форми, з рівними гладенькими слабосинюшними, без саден краями. Основною ознакою колото-різаної рани є превалювання її глибини над довжиною і шириною. Кінці таких ран різні залежно загострення клинка. Коли рана заподіяна ножем, клинок якого має двобічне загострення як у кинджала, то кінці з обох боків будуть гострими. Якщо рана заподіяна фінським ножем, у якого клинок з одного боку має лезо, а з другого — тупий обушок (спинку), то один кінець рани гострий, а другий тупий, закруглений або П-подібний, іноді з невеликим садном (рис. 33). У випадках, коли ширина обушка невелика, а ребра його дещо закруглені, цей кінець також здається гострим. Тільки використання безпосередньої стереомікроскопії дозволяє виявити справжню закруглену форму цього кінця. Якщо обушок клинка завширшки більш як 2 мм, то від тупого, П-подібного, кінця відходять два коротеньких надриви. Під час витягання клинка із рани від гострого кінця її може виникати під деяким кутом додатковий розріз або подовження вхідного отвору за рахунок додаткового розрізу. Визначення, який з цих розрізів є основним, а який додатковим, має велике значення, тому що довжина основного розрізу може вказувати на ширину клинка. Важливим доказом основного розрізу є визначення ознак дії обушка.

При повному зануренні клинка в тіло можуть утворюватися здирання і навіть синці по краях і навколо рани внаслідок дії борідки обмежувача або рукоятки клинка.

Велике судово-медичне значення має дослідження ранового каналу за допомогою пошарових зрізів, що дозволяє визначити його напрям, форму клинка, його ширину і довжину. При розтині трупа обов’язково вимірюють глибину рани в пошкодженому органі, до цього додають показники товщини одягу, шкірних покровів, м’язів.

Загальносумарний показник становить приблизно довжину клинка. При колото-різаних пораненнях черевної порожнини глибина каналу може бути більша, ніж довжина клинка, через піддатливість передньої черевної стінки або зміщення легень унаслідок пневмотораксу. Важко буває визначити довжину ранового каналу, якщо він закінчується в порожнині будь-якого органа (серце, трахея).

Ширина клинка краще виявляється за ходом ранового каналу в таких органах, як печінка, нирки, серце, та на твердій мозковій оболонці, перикарді тощо.

Для встановлення форми клинка та його особливостей було запропоновано методи, що грунтуються на одержанні зліпків ранового каналу з використанням гіпсу, контрастної речовини з подальшим рентгенологічним дослідженням (Т.О.Будак, 1971).

Для ідентифікації колючо-ріжучих знарядь травми досліджуються траси на хрящах ребер за допомогою трасологічного методу. Розроблено методику для визначення (А.П.Заг­радська, 1962) знаряддя травми шляхом дослідження на ньому накладень: клітин різних тканин, частинок одягу тощо.

Пошкодження ножицями мають різний характер залежно від їх положення під час травми. Коли бранші розведені, то кожна з них діє як колючо-ріжучий засіб типу фінського ножа. Складені ножиці діють як колючий предмет. Якщо в момент удару бранші розходяться або заходять одна за одну, виникають парні колото-різані рани з одним гострим, а другим П-подібним кінцем. При розходженні браншей у тілі потерпілого виникає роздвоєний рановий канал.

Як свідчить судово-медична практика, колоті і колото-різані рани найчастіше завдаються з метою вбивства. В цих випадках спостерігаються одна або кілька глибоких ран (тому, що завдаються з великою силою), розташованих на різних ділянках тіла (рис. 34) і на руках, якщо жертва захищається і прикриває ділянки тіла, куди намагаються нанести удар.

У випадках самогубства колоті і колото-різані рани, як правило, локалізуються в ділянці серця, рідше на шиї. Розташовуються вони одна біля одної, купчасто переважно неглибокі. Смертельною можуть бути тільки одна чи дві рани, які проникають у серце або легені. Як правило, самогубець звільняє від одягу ділянку тіла, де збирається заподіяти пошкодження.

Судово-медична експертиза вогнепальних пошкоджень

Вогнепальна зброя та її класифікація

Вогнепальна зброя характеризується дуже значною різноманітністю і важко піддається єдиній класифікації. Вона поділяється на дві великі групи: артилерійську і стрілецьку. В судово-медичній практиці переважно спостерігаються вогнепальні пошкодження, які виникають при пострілах із ручної стрілецької вогнепальної зброї: пістолетів, гвинтівок, карабінів, рушниць, автоматів тощо. Значно рідше вони виникають у процесі експлуатації вогнепальних і спеціальних пристроїв, будівельно-монтажних пістолетів, перфораторів нафтових свердловин, стартових пістолетів, ракетниць тощо.

Ручна стрілецька вогнепальна зброя розподіляється на групи.

1. За призначенням:

а) бойова (автомати, карабіни, пістолети, гвинтівки);

б) мисливська (одно, дво, три, чотириствольні рушниці);

в) спортивна (гвинтівки, пістолети, револьвери);

г) спеціальна (сигнальні, будівельно-монтажні пістолети).

2. За виготовленням:

а) штатна;

б) саморобна (самопали);

в) дефектна (обрізи).

3. За довжиною ствола:

а) довгоствольна (гвинтівки, карабіни, автомати, пістолети-кулемети, мисливські рушниці);

б) короткоствольна (автоматичні пістолети, револьвери) (рис. 40).

4. За властивостями ствола:

а) нарізна (гвинтівки, пістолет-автомати, револьвери тощо);

б) гладкоствольна (мисливські рушниці);

в) комбінована (мисливські, спортивні рушниці).

5. За калібром (діаметром):

а) малокаліберна (4-6 мм);

б) середньокаліберна (7-9 мм);

в) великокаліберна (понад 9 мм).

6. За механізмом пострілу:

а) автоматична (автомати);

б) напівавтоматична (пістолети, карабіни);

в) неавтоматична (мисливські рушниці).

Постріл може відбутися за наявності трьох компонентів: зброї, заряду і снаряду. Для зручності перезарядження заряд і снаряд об’єднані в єдиний комплекс — патрон, який складається в бойовій зброї із гільзи з капсулем, снаряду (кулі) і заряду (пороху). В мисливській рушниці, крім цих складових частин є ще прокладка (пиж) між порохом і снарядом і поверх снаряду (рис. 41).

Гільза, як правило, стальна або залізна, вкрита томпаком або лактрована. В мисливській зброї вона виготовляється із латуні, картону, пластмаси.

Капсуль виготовляють із латуні. Він упресований в дно гільзи і містить речовину, яка призначена для запалення пороху (гримуча ртуть або тринітрозорцин свинцю, сурма, бертолетова сіль, тетразин тощо).

Зарядом є димний або бездимний порох. Бездимний, або колоїдний порох — це піроксиліни-частинки нітрокліт­ковини у вигляді сірувато-зелених платівок, циліндрів, кульок, тощо. Бездимний порох містить різні речовини для збільшення його стійкості (анілін, вазелін тощо), зменшення полум’я (калію хлорид, барію сульфат). При згорянні його утворюється мало залишків і диму та велика кількість газів, а тому він має значно більшу вибухову силу, ніж димний порох.

Мисливські патрони містять димний, або чорний порох, що є сумішшю калійної селітри (75%), сірки (10%) і деревного вугілля (15%).

Снарядом у вогнепальній зброї є кулі, дріб та інші складові елементи.

Звичайна куля має стальний стрижень, вкритий свинцевою і стальною оболонками. Остання плакована томпаком (сплав міді з 3-10% цинком). Бойові патрони можуть бути споряджені кулями спеціального призначення (трасуючими, запалювальними і бронебійно-запалювальними). Сучасна вогнепальна зброя має калібр 9; 7,62 і 5,45 мм. Зменшення калібру і маси кулі (при тій самій кількості пороху) призводить до збільшення початкової швидкості польоту, а зміщення центру ваги кулі калібром 5,45 мм збільшує її руйнівну силу.

Розривна дія характеризується тим, що куля, маючи величезну кінетичну енергію (до тисячі джоулів при пострілі з гвинтівки) виявляє руйнівну силу: утворюються величезні розриви шкіри, дробляться кістки, руйнуються внутрішні органи. Іноді утворюється суцільне вогнище руйнування, де не завжди вдається виявити вхідний і вихідний кульові отвори.

Пробивна дія характеризується тим, що куля діє як пробійник, вибиваючи в пошкоджених твердих (щільних) середовищах мінус-дефект тканини. Куля при цьому має кінетичну енергію в кілька сотень джоулів. Вона вибиває і виносить частинки тканини на своїй поверхні, залишаючи їх в об’єктах, крізь які вона проходить після цього.

Клиноподібна дія проявляється тоді, коли кінетична енергія кулі різко послаблена і вимірюється в десятках джоулів. Куля входить у щільну тканину як клин і розсуває її. Шкіра в таких випадках розривається за ходом її сполучнотканинних волокон, утворюючи різної форми отвори, краї яких легко збігаються.

Контузійна дія характеризується тим, що куля втрачає свою швидкість, енергію і, вдаряючись об тіло людини, дещо травмує його. На місці удару на шкірі виникає садно або синець, а іноді поверхнева рана.

При вогнепальних пошкодженнях величезна енергія кулі у вигляді ударної хвилі в рановому каналі раптово передається оточуючим тканинам, спричиняючи їх коливання. При цьому за кулею, що рухається, утворюється пульсуюча порожнина, коливання якої передаються на суміжні органи і тканини. Внаслідок цього дія кулі на тіло людини складається з прямого удару і бічної дії снаряду, яка спрямована урізнобіч. У вогнепальній рані виділяють три зони:

1) безпосереднього ранового каналу;

2) удару тканини стінок каналу 1-2 см завширшки;

3) молекулярного коливання тканини, яке поширюється до 4-5 см і більше. Остання зона виявляється через кілька годин або діб проявляється збільшенням крововиливів і дистрофією тканини.

У разі потрапляння кулі в органи, які містять у невеликій замкненій порожнині, обмеженій стінками, рідину або напіврідке середовище, вона виявляє гідродинамічну дію, тобто передає свою енергію частинкам цього середовища і створює такий значний тиск на стінки, що вони руйнуються. Така дія спостерігається, коли куля проходить крізь серце під час діастоли, переповнений сечовий міхур, головний мозок, печінку тощо.

Кулі спеціального призначення (запальні, бронебійно-запальні, трасуючі), крім механічної, характеризуються термічною і хімічною дією.

Крім кулі, з каналу ствола вилітають порохові гази, полум’я, незгорілі зерна пороху, кіптява, частинки металу, мастила, які дістали назву додаткових чинників пострілу (рис. 42).

Усі ці чинники справляють різну пошкоджувальну дію на тканини.

Порохові гази спричиняють:

1) механічну (пробивну, розривну і контузійну) дію;

2) термічну (опіки шкіри, опалення волосся і ворси одягу, яке виникає головним чином від дії газів димного пороху);

3) хімічну (наявність в біологічних тканинах навколо вогнепальної рани карбоксигемо і міоглобіну) дію.

Кіптява пострілу — це згорілі частинки пороху, які є окисами металів (оксидами) розігрітих до температури понад 1000°С. Вона містить також частинки металів, які входять в оболонку кулі. Кіптява пострілу проникає в шкіру або в одяг навколо вхідної кульової рани і має комбіновану поверхневу механічну, термічну і хімічну дію.

Зерна пороху є не до кінця згорілими у каналі ствола частинками заряду, які вилітають слідом за кулею і пробивають одяг, шкіру на різну глибину. Вони також характеризуються поверхневою механічною, термічною і хімічною дією.

Частинки металу з внутрішньої поверхні гільзи, кулі, каналу дула, капсуля, що утворюються під час пострілу, діють аналогічним чином.

Розподіл додаткових чинників навколо вхідного вогнепального отвору залежить переважно від відстані (дистанції) пострілу і має велике значення для її визначення.

Дія цих чинників докладніше викладена нижче під час розгляду особливостей вхідного вогнепального отвору при різних дистанціях пострілу.

При експертизі вогнепальних пошкоджень потрібно дати органам слідства відповіді на такі запитання:

1) чи є пошкодження вогнепальним;

2) який отвір є вхідним, а який вихідним;

3) який напрям має рановий канал;

4) з якої відстані та з якої зброї зроблено постріл;

5) яка послідовність вогнепальних пошкоджень, якщо їх було кілька;

6) власною чи сторонньою рукою заподіяне пошкодження;

7) чи був здатний поранений до цілеспрямованих, самостійних дій.

Залежно від певних обставин випадку можуть виникати інші питання, розв’язання яких має грунтуватися на докладному дослідженні всіх особливостей пошкоджень на одязі, шкірі і в рановому каналі.

Висновок про особливості пошкодження роблять на підставі вивчення особливостей вхідних і вихідних отворів.

Визначення характеру кульових отворів безпосередньо пов’язане з встановленням відстані (дистанції) пострілу, оскільки з її змінами змінюється і вигляд вхідного і вихідного отворів.

В судовій медицині і криміналістиці виділяють три дистанції пострілу:

1) впритул;

2) із близької відстані;

3) із неблизької відстані.

2. Пошкодження при пострілі впритул

У разі пострілу впритул дульний зріз вогнепальної зброї стикається з тілом або одягом, який покриває тіло.

Форма вхідного отвору може бути різною залежно від локалізації поранення. Якщо під шкірою розташовується суцільна кісткова пластинка, утворюється порівняно великий отвір променистої форми.

Мінус-тканина — дефект тканини в ділянці вхідного отвору при пострілі впритул, значно більший за діаметр основи кулі, оскільки в його утворенні бере участь не тільки куля, а й порохові гази, які виривають частинки шкіри. У разі пострілу впритул із зброї меншого за силою бою дефект тканини може відповідати калібру кулі.

Стан шкірних покровів навколо вхідного отвору при пострілі впритул, на думку деяких авторів, характеризується відсутністю змін ззовні. Проте судово-медична практика та наукові дослідження свідчать, що як би щільно не притискався дульний зріз до шкіри під час пострілу, при віддачі зброї утворюється щілина, через яку проривається частина кіптяви, а тому на краях вхідного кульового отвору завжди є кільце нальоту кіптяви. Якщо в момент пострілу зброя притулена під кутом, то порохові гази, частково прориваючись у місці відкритого кута, утворюють ділянки трикутної чи овальної форми, вкриті кіптявою. Основна маса кіптяви і порошинок потрапляє у рановий канал, де їх виявляють при дослідженні.

Відбиток дульного зрізу так званий штамп-відбиток, або штанцмарка буруватого кольору навколо вхідного кульового отвору виникає тому, що дульний зріз притискується до шкіри, яка під дією газів відшаровується і забивається об край дульного зрізу. Внаслідок цього порушується цілісність епідермісу і на шкірі утворюється здертість, яка відображає особливості дульного зрізу зброї.

Відбиток дульного зрізу може мати вигляд кільця у разі пострілу з рушниці чи револьвера, або грушоподібну форму, при пострілах з автоматичних пістолетів.

Таким чином, відбиток дульного зрізу є вірогідною ознакою пострілу впритул. За його особливостями можна визначити тип вогнепальної зброї. У разі перпендикулярного пострілу утворюється повний відбиток дульного зрізу, при пострілі під кутом — частковий, за яким можна досить чітко встановити тип зброї. У ряді випадків відбиток дульного зрізу може бути під підсохлою кров’ю, частинками мозкової тканини і різними нашаруваннями, які потрібно видалити. Треба враховувати, що відбитки дульного зрізу проявляються не відразу, а лише поступово внаслідок висихання травмованої шкіри, що, як правило, настає через кілька годин (10-12) після смерті. Частини відбитку дульного зрізу можна виявити і на клаптях шкіри розірваного газами кульового отвору.

Ступінь прояву відбитку дульного зрізу залежить від щільності його притискання, а також від того, вкрите тіло одягом, чи ні. За наявності одягу штанцмарка може залишитись на ньому, бути неповною, а іноді і зовсім не виявлятися.

До важливих ознак пострілу впритул належить наявність кіптяви і порошинок не тільки в м’яких тканинах по краях вхідного отвору, а й у початковій частині ранового каналу. Крім того, м’які тканини під вхідним отвором мають світло-червоний колір внаслідок проникнення оксиду вуглецю, який входить до складу газів, та утворення карбокси і міогемоглобіну.

Пошкодження при пострілі в рот (як правило, при самогубствах) виникають, коли кінець дула, частіше довгоствольної зброї, вводять у порожнину рота і натискають на спусковий гачок пальцем босої ноги (взуття для цього скидають). Це робиться тому, що пальці руки не дістають до спускового гачка. Іноді до спускового гачка прилаштовують різні предмети (палицю, мотузку тощо). Під час пострілу гази, поширюючись у порожнині рота, розривають слизову оболонку щік і губ біля куточків рота. Куля, пройшовши через піднебіння в порожнину черепа, з величезною енергією руйнує кам’янисту частину (піраміду) скроневої кістки і передає свою енергію множинним відламкам, які діють подібно до снарядів і біля місця свого виходу спричиняють значне руйнування, внаслідок чого шкіра розривається, кістки роздроблюються, порожнина черепа начебто розкривається і частина головного мозку вилітає назовні. Утворюється так зване вогнище руйнування, а навколо вхідного отвору і на піднебінні відкладається густий шар кіптяви.

3. Пошкодження при пострілі з близької відстані

Під близькою відстанню розуміють таку, при якій навколо вхідного кульового отвору виявляються ознаки дії додаткових чинників пострілу — полум’я, газів, кіптяви, порошинок, частинок металу, мастила — при відсутності ознак пострілу впритул.

Залежно від системи зброї ця відстань є різною. Для системи сильного бою — довгоствольної зброї — вона перебуває в межах 1-2,5 м, для системи слабкого бою — короткоствольної зброї — становить 50-80 см. Відстань поширення додаткових чинників, крім системи зброї, залежить також від ступеня спрацьованості й сили бою, довжини ствола, якості і кількості пороху в патроні.

Вхідний отвір на шкірі в разі пострілу із близької відстані має круглясту або овальну форму (залежно від кута пострілу) і дефект-тканини. Навколо отвору виявляють темно-сірий або чорний наліт кіптяви і порошинки в шкірі або тільки порошинки. Чим менша відстань, з якої зроблений постріл, тим інтенсивніший і густіший наліт кіптяви, і менший радіус їх поширення (рис. 44). Кіптява в таких випадках особливо густо розташована в центрі і більш розріджено — на периферії, де вона внаслідок цього менш темна. Утворюється неначе дві зони кіптяви — центральна і периферична, між якими є світліший простір, майже не вкритий кіптявою. Такий пошаровий розподіл кіптяви залежить від вихору газів, що виникають під час пострілу. У разі перпендикулярного до тіла положення зброї кіптява і порошинки розташовуються у вигляді кола діаметром до 3-5 см, при пострілі під кутом — у вигляді овалу або напівовалу. При пострілах із автомата АК-74 (калібр 5,45 мм) під гострим кутом кіптява біля вхідного отвору розподіляється у вигляді п’ятилисника з трьома напівовалами зверху і двома знизу, що зумовлене наявністю отворів у передній камері автомата дульного гальма — компенсатора (рис. 45). При пострілах із пістолета-кулемета Шпагіна (ПКШ) кіптява, вилітаючи з отворів дульного гальма, розподіляється у вигляді трьох напівовальних зон, одна з них — над вхідним отвором, а дві — з боків; при пострілі з пістолета-кулемета Судаєва (ПКС) — у вигляді метелика.

В.І. Молчанов, В.Л. Попов та ін., (1985) виділяють три зони дії чинників пострілу із близької відстані.

Перша зона формується внаслідок механічної дії по­рохових газів і пробивної дії кулі. Поширеність її залежить від бойової сили зброї: для пістолетів системи Макарова — до 1 см, автомата Калашникова — до 3 см, гвинтівки — близько 5 см. Вона характеризується тим, що в момент пострілу біля дульного зрізу зброї внаслідок вибуху продуктів неповного згоряння пороху при взаємодії їх з киснем повітря виникає полум’я, величина якого залежить від виду пороху. Чорний, або димний порох дає велике полум’я і багато розпечених незгорілих порошинок. Маючи високу температуру, вони можуть спричинити опалення волосся і навіть загоряння одягу. Бездимний порох горить повніше, термічна дія його значно менша, лише іноді мож­ливе обпалення ворсу одягу і пушкового волосся шкіри.

Друга зона близької від­стані характеризується тим, що додаткові чинники близької відстані — кіптява, порошинки, металеві частинки, бризки мастила — розташовуються навколо вхідного отвору. Для більшості сучасної зброї ця зона становить 25-35 см, а коло кіптяви збільшується до 10-12 см. При пострілах із снайперської гвинтівки Драгунова (СГД) кіптява поширюється на відстані до 30 см і розподіляється навколо вхідного отвору у вигляді п’яти напівовалів, тоді як при пострілі впритул ці напівовали розташовані щільніше навколо вхідного отвору (рис. 46).

У разі досить близької відстані (8-10 см), коли навколо кульового отвору кіптява розташовується густо, під нею на шкірі через кілька годин після смерті потерпілого утворюються червоно-бурого кольору плями трупного висихання (так звані пергаментні) радіусом до 5-7 см, механізм утворення яких пояснюють по-різному. Одні судові медики (М.І. Райський, Ю.С. Сапожников, С.С. Кравець) пов’язують їх виникнення з механічною дією частинок кіптяви і порошинок на шкіру з подальшим її висиханням, інші (М.І. Авдєєв, І.І. Скопін) — з термічною дією додаткових чинників пострілу.

Пергаментні плями навколо вхідного отвору при дуже близькій (до 8-10 см) відстані пострілу є післясмертним висиханням шкіри, пошкодженої дією комплексних (механічних і термічних) чинників. Слід відзначити, що при пострілі з досить близької відстані (не більш як 7 см), м’які тканини, які розташовуються під шкірою, навколо вхідного кульового отвору, часто забарвлені в рожевий або світло-червоний колір внаслідок проникнення в них оксиду вуглецю, який міститься в порохових газах, з утворенням карбоксигемо і міоглобіну.

В третій зоні близької відстані навколо вхідного отвору розташовуються лише порошинки і частинки металу. При пострілі з пістолету Макарова вони можуть виявлятися на відстані до 150 см від дульного зрізу, з автомата Калашникова — до 200 см, гвинтівки — до 250 см. Зі збільшенням відстані кількість порошинок і металевих частинок зменшується.

Якщо на шляху польоту порошинок є волосся, то порошинки прилипають до нього або перетинають його. Порошинки бездимного пороху зберігають форму зернят (що важливо для встановлення гатунку пороху), тоді як порошинки димного пороху, обгоряючи, стають меншими, що не дозволяє визначити їх вигляд.

Якщо потрібно точніше в одиницях вимірювання визначити відстань пострілу і відома зброя, з якої його було зроблено, слід провести експериментальні відстріли тими самими боєприпасами і порівняти характер розташування додаткових чинників при досліджуваному і експериментальному пострілах.

Вихідний кульовий отвір при пострілах із різних дистанцій на відміну від вхідного має щілину зірчасту або неправильну форму без мінус-тканини, тому що куля при виході із тіла діє, як правило, клиноподібно. Проте у випадках, коли куля зберігає кінетичну енергію, у вихідному отворі може виявлятися дефект тканини (рис. 48). Навколо вихідного отвору немає кіптяви і порошинок, а також обід­ків здирання та обтирання (забруднення). Лише у випадках, коли в момент виходу кулі краї вихідного отвору вдаряються об твердий предмет, вони можуть пошкоджуватись і забруднюватись. Проте характер здирання і забруднення буде інший. Таким чином, аналіз усіх ознак дозволяє провести їх диференціювання.

5. Пошкодження при пострілах
із мисливської та іншої зброї

Неуважне, невміле поводження з мисливською зброєю може призвести до смертельних випадків. Можливе і навмисне використання мисливської зброї з цією метою. Виділяють такі види мисливської зброї:

1) дробова (гладкоствольна) рушниця для пострілу дробом або спеціальною кулею;

2) кульова (нарізна) мисливська рушниця-штуцер або мисливська гвинтівка, з якої стріляють кулею;

3) комбінована рушниця, яка має гладкі і нарізні стволи для стрільби дробом і кулею.

Мисливські рушниці мають від одного до чотирьох стволів, можуть бути одно, дво і багатозарядні. Різноманітність систем, зарядів і снарядів у мисливських рушницях утруднює узагальнення особливостей їхньої дії і вогнепальних ран. Особливості пошкоджень із мисливської зброї залежать від системи і характеру спорядження патрона. Останні можуть бути фабричного і кустарного виробництва.

Залежно від призначення використовують дріб різного діаметру. Останнім часом виготовляють дріб діаметром від 1,5 до 5,5 мм. Причому один номер дробу відрізняється від іншого на 0,25 мм. Дріб діаметром від 6 до 10 мм має назву картечі. Можуть використовуватись кулі діаметром понад 10 мм за типом Якана, Бренека, Віцлебена, “Спутник”, турбінні тощо.

Відстань пострілу в разі пошкодження дробом визначається так само, як і при пораненні кулею, тобто розріз­няють постріл впритул, з близької і неблизької відстані.

Як свідчать дослідження (Я.С. Смусин, О.Ф. Лісіцин та ін.), дріб спочатку вилітає з каналу ствола як один снаряд і при пострілі впритул утворює вхідний отвір з великим дефектом тканин діаметром до 2-3 см, по краях якого виникає щільний густий шар кіптяви до 1,5-2,5 см завширшки і більше.

Зі збільшенням відстані пострілу дріб поступово розсіюється і кожна дробинка діє як самостійний маленький снаряд. Сліди кіптяви при пострілах із дробових рушниць можуть виявлятися на відстані 1,5-2 м. При пострілах з відстані до 2 м вхідний отвір досягає в діаметрі 3-3,5см і має обідок здирання (рис. 49 а). Навколо отвору можуть ще виявлятися вгрузлі в шкіру окремі порошинки (кіптява відкладається звичайно на відстані менш як 1 м). При пострілі з відстані 2-4 м навколо основного великого вхідного отвору є кілька маленьких, круглястих отворів (кожний з обідком здирання). Ці отвори заподіяні окремими дробинками, що відокремилися вже під час польоту від купки дробу (рис. 49 б).

У разі пострілу з відстані понад 5 м (рис. 49 в) великого вхідного отвору вже немає. Виникають маленькі отвори від окремих дробинок, тісно розташовані один біля одного. Площа з отворами від дробинок становить близько 20´20 см. Якщо постріл здійснюється з біль­шої відстані, то площа, зайнята отворами від дробинок, збільшується, а отвори більш віддалені один від одного. Проникаючи в порожнини тіла або у внутрішні органи, дріб утворює множинні канали. Вихідних отворів звичайно мало (одиничні). У м’яких тканинах і внут­ріш­ніх органах дробинки виявляються без особливих труднощів.

Смертельні пошкодження при пострілах із дробових рушниць можливі в межах 40 м, дріб малого калібру летить на відстань до 200 м, великого — до 300 м.

При дробових пошкодженнях разом із дробом у рановий канал може потрапляти і пиж, який треба ретельно досліджувати. У разі саморобного виготовлення мисливських патронів пижі нерідко роблять із паперу (сторінок старих газет, старих поштових конвертів тощо), що може значно полегшити розслідування події. Тому дробинки і пижі після описання їх як і виявлену при сліпому рановому каналі кулю передають органам слідства як важливі речові докази, що підлягають подальшому дослідженню.

Для вирішення питання про відстань пострілу важливе значення мають експериментальні від­стріли з урахуванням способу виготовлення патронів, наявності концентраторів і розсіювачів дробу, пижів, контейнерів тощо, які впливають на характер дробових пошкоджень.

Асфіксія — це такий стан організму, при якому внаслі­док кисневого голодування порушується процес газообміну і в тканинах накопичується вуглекислота, що може призвести до смерті. Незважаючи на те, що термін “асфік­сія” дослівно означає відсутність пульсу (від грец. а — заперечення, sphyxis — пульсація), він проте, широко застосовується в медичній практиці для позначення задушення в широкому розумінні цього слова.

Смерть від асфіксії може настати як при різних хворобах (запалення легень, дифтерія, епілепсія). так і при травмах (пошкодження дихальних шляхів, легень), отруєннях (кров’яними, нервово-функціональними отрутами) а у новонароджених — під час пологів. У зв’язку з цим асфіксія поділяється на насильну і ненасильну.

Для судової медицини найважливіше значення має один із видів насильної асфіксії — механічна асфіксія, при якій гостре кисневе голодування і швидке накопичення в організмі вуглекислоти настає внаслідок зовнішньої механічної перешкоди для надходження повітря в дихальні шляхи.

Види асфіксії

1) повішення;

2) задушення петлею;

3) задушення руками;

4) закриття отворів рота і носа;

5) стискання грудної клітки і живота;

6) закриття сторонніми предметами дихальних шляхів;

7) утоплення.

Незважаючи на різноманітність чинників і умов, які спричиняють механічну асфіксію, перебіг її має багато загальних проявів, до яких належать гостре кисневе голодування і накопичення в організмі потерпілого вуглекислоти.

В зажиттєвому перебігу асфіксії спостерігається певна стадійність, що дозволило різним авторам виділити від 3 до 6 періодів або фаз.

Найбільш обгрунтованим є виділення чотирьох стадій:

1) задишки із судомами;

2) спокою;

3) термінального дихання;

4) припинення дихання з поступовим згасанням діяльності серця.

Кожна з цих стадій триває від 1 до 3-5 хв. Вони є по­с­тійними для всіх видів механічної асфіксії, хоча інтенсив­ність і тривалість кожної з них можуть мати відхилення.

Стадія задишки із судомами настає відразу після припинення доступу кисню і накопичення в організмі вуглекислоти, яка збуджує дихальний центр, внаслідок чого виникає інспіраторна та експіраторна задишка змішаного типу. Чіткої послідовності між ними не спостерігається (Л.М.Ейдлін), у зв’язку з чим немає підстав виділяти окремо стадію експіраторної та інспіраторної задишки.

За сучасними уявленнями, ця стадія є захисно-фізіологічною реакцією організму, за допомогою якої поновлюється брак кисню і видаляється надлишок вуглекислоти. У цій стадії внаслідок подразнення асфіктичною кров’ю довгастого і спинного мозку підвищується артеріальний тиск, виникають судоми, під час яких внаслідок розслаблення сфінктерів, відбувається виділення сечі, калу, сперми. Судоми можуть бути значно виражені, що призводить до утворення на тілі різних пошкоджень, які потрібно відрізняти від пошкоджень під час боротьби та оборони. Якщо покійний перед задушенням перебував у стані алкогольного сп’яніння, судоми можуть бути слабшими або зовсім не спостерігатися. У стадії задишки наприкінці першої або на початку другої хвилини втрачається свідомість, що пов’язують із впливом вуглекислоти на клітини кори великого мозку, які дуже чутливі до порушення кисневого режиму.

Друга стадія, або стадія спокою, настає, як правило, на третій хвилині стану асфіксії внаслідок пригнічення функцій дихального центру. При цьому дихання припиняється, організм перебуває в стадії повної прострації. Вона триває близько 2 хв.

Третя стадія — термінального дихання — настає на 4-5 хв, коли виникають короткі глибокі вдихи і паузи. Причину термінального дихання пов’язують із пригніченням функції дихального центру довгастого мозку і функціонуванням слабо збуджених центрів спинного мозку.

Четверта стадія — припинення дихання з поступовим згасанням діяльності серця — зумовлена повним виснаженням і паралічем дихальних центрів головного і спинного мозку. Після стійкого припинення дихання поступово згасає діяльність серця, яке може слабо функціонувати ще протягом 5-30 хв.

Збереження діяльності серця після припинення дихання при асфіксії має надзвичайно велике практичне значення для відновлення життєвих функцій умираючого орга­ніз­му.

Медична практика свідчить, про те, що не завжди людина без ознак життя є справді мертвою. Відомо багато випадків, коли людей вдавалося повернути до життя не тільки при короткочасній механічній асфіксії (протягом 3-4 хв), а й при тривалішій (до 20-30 хв). Причому відновлення життєвих функцій при асфіксії відбувається в напрямку, зворотному процесу вмирання. Спочатку відновлюються функції довгастого мозку, потім спинного і середнього і, нарешті, кори півкуль великого мозку.

У людей, які перебували у стані механічної асфіксії, крім ознак безпосередньої дії механічних чинників (странгуляційна борозна, крововиливи, садна на шиї, переломи хрящів гортані тощо), виявляються також розлади функцій центральної нервової системи і внутрішніх органів у вигляді шаленості, судом, збудження, амнезії з дезорієнтацією, конфабуляціями, псевдоремінісценціями тощо.

Інколи виникають і соматичні розлади — пневмонія, ішемія міокарда, набряк легень, мозку, порушення зору, слуху, паралічі сфінктерів та ін. Причому ступінь їх прояву залежить від глибини і тривалості асфіксії. При короткочасній асфіксії ці явища порівняно швидко проходять. У разі глибокої тривалої асфіксії вказані прояви мають затяжний, стійкий характер, а іноді після виведення із стану асфіксії через кілька днів може настати смерть, яка зумовлена різними причинами (набряк легень, мозку, ішемія міокарда, пневмонія тощо).

В разі смерті від механічного задушення виявляють­ся ознаки, які характерні для всіх його видів, а тому во­ни дістали назву загальноасфіктичних. Внаслідок того, що вони виявляються також в разі смерті від інших при­чин (раптовій смерті, деяких отруєннях тощо), їх ще на­зивають ознаками швидкої (гострої) смерті. Їхні особ­ливості визначаються сутністю функціональних пору­шень, які лежать в основі асфіксії. Ці ознаки виявляються як при зовнішньому, так і при внутрішньому дослідженні тру­па.

Зовнішні загальні ознаки асфіксії:

1. Синюшність обличчя.

2. Різко виражені трупні плями.

3. Крапкові крововиливи на кон’юнктивах..

4. Виділення сечі, калу, сперми.

Внутрішні ознаки асфіксії:

1. Рідка темно-червона кров. Такий колір крові пояснюють накопиченням у ній вуглекислоти і поглинанням кисню крові тканинами, які ще продовжують функціонувати. Наявність же рідкої крові пов’язують з аутолізом фібриногену внаслідок збільшення в крові вуглекислоти. Крім того, судово-медична практика свідчить, що рідка кров часто є одним із важливих показників швидкої смерті.

2. Переповнення кров’ю правої половини серця і системи верхньої порожнистою вени пов’язане з утрудненням кровообігу в малому колі.

3. Повнокров’я внутрішніх органів обумовлене зас­тоєм крові в системі нижньої порожнистої вени.

4. Підепікардіальні і підплевральні дрібні крапкові крововиливи (плями Тард’є) виявляються під пристінковою плеврою та на поверхні серця. Крововиливи також є під слизовою оболонкою гортані, трахеї, шлунка й на внутрішніх органах. Їх виникнення пояснюють тим, що внаслідок різкого підвищення артеріального тиску в судомний період механічної асфіксії відбуваються розриви багатьох капілярів. Особливо часто такі крововиливи виявляються на поверхні серця і легень через застій крові в малому колі кровообігу, де є найсприятливіші умови для їх виникнення. Крім того, як свідчать морфологічні дослідження, при асфіксії різко змінюється проникність стінок судин, що також спричиняє появу крововиливів на слизових, серозних оболонках, в м’язах та інших тканинах.

Серед перелічених ознак немає жодної, патогномонічної тільки для механічної асфіксії. Більшість з них можуть спостерігатися у випадках швидкого настання смерті. Проте вони добре виражені при механічній асфіксії, що настає внаслідок первинного припинення дихання.

Таким чином, наявність цих ознак дозволяє засвідчити, що смерть настала при явищах асфіксії. Тільки поєднання перелічених ознак з видовими, тобто характерними для конкретного виду механічної асфіксії, дозволить встановити причину смерті.

Дата добавления: 2014-01-07