Лекція №5

ПЛАН

1. Усна народна творчість – важливе джерело вивчення історії рідного краю.

2. Методи збирання, вивчення та використання фольклорних матеріалів в навчально-виховній роботі.

3. Ономастика і топоніміка та їх основні принципи.

4. Антропоніміка в історичному краєзнавстві.

1. Фольклор по праву називають всенародною духовною скарбницею, земною його душею. Усна народна творчість – казки, легенди, пісні, прислів’я, загадки, перекази, оповідання, бувальщини, дотепи, коломийки, анекдоти і т.д. – є явище не тільки мовне, літературне, але і історичне. Фольклор супроводжує людину все життя, відкриваючи скарби художнього слова, стверджуючи високу народну мораль, звеличуючи працю і розум людини, зміцнюючи віру в правду і добро, виховуючи ненависть до кривди і зла. Одним словом фольклор можна назвати стержнем загальнолюдських цінностей. Визначальною умовою і могутнім фактором виховання через фольклор є рідна мова, рідне слово. Нарешті фольклор – це енциклопедія життя народу, його духовна сила і краса, яка в ідеалі є джерелом формування справжньої людини.

2. Безцінні перлини усної народної творчості допомагають вчителеві ширше і повніше розкрити будь-яку тему з вітчизняної історії, особливо періоду національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького. На жаль, вчителі дуже рідко використовують цей емоційний матеріал фольклору, який уже опубліковано, не говорячи вже про новий зібраний і маловідомий матеріал. Тому необхідно частково на уроках, а більше на виховних годинах духовності і на заняттях історично-краєзнавчих гуртків включати також розповіді про носіїв усної народної творчості кобзарів Остапа Вересая, Андрія Шута (Остапу Вересаю в 19178 р. в с. Сокиринцях Чернігівської обл. встановлено пам’ятник).

Разом з тим, вчитель історії спільно з вчителями-філологами мають зорганізувати збір фольклорного матеріалу в місцевості, де він працює. Ця позакласна робота є складовою частиною історико-краєзнавчої діяльності, до якої обов’язково треба залучати учнів.

З цією метою вчитель шляхом усного опитування, а в разі потреби і письмовим анкетуванням з’ясовує в якій мірі учнів та їх батьків приваблює фольклор, чи обізнані вони з ним. Хто з них бере участь у фольклорних колективах, а також виявляє серед жителів місцевості носіїв фольклору, виконавців обрядових пісень, музикантів народних інструментів. Ось зразок, чи перелік питань анкети:

1. В якій мірі приваблює Вас народний фольклор?

2. Як часто Ви відвідуєте виступи фольклорних колективів?

3. Назвіть народні пісні, які Ви знаєте досконало?

4. Зразки пісенного фольклору, з якими Ви добре обізнані? (напр., календарно-обрядові, веснянки, жниварські, колядки, щедрівки), (сімейно-обрядові – весільні, колискові).

5. Якими народними музичними інструментами Ви володієте?

6. Які народні інструментальні мелодії є у Вашому репертуарі?

7. Які народні танці Ви знаєте?

8. Які зразки словесного фольклору Ви знаєте досконало?

9. Які Ви знаєте зразки дитячого фольклору?

Виявлений фольклорний матеріал в даній місцевості треба кваліфіковано записати на папір, з тим, щоб його зберегти для наступних поколінь.

Досвід показує, що перед записом носіїв фольклору треба психологічно підготувати. Звичайно, ідеальний варіант, коли запис, наприклад, при допомозі диктофону, здійснюється під час проведення обрядів, коли інколи виконавці про це не знають. При безпосередньому контакті треба спочатку з’ясувати і записати біографічні відомості, що оповідачеві чи виконавцю народної пісні відомо про її походження, історію.

В разі великого обсягу і вибору матеріалу доцільно запропонувати інформатору виконати його любимі твори. Запитання по тексту треба ставити лише після його виконання. У ході швидкого запису можна пропустити слова, щоб не збити автора, з тим, щоб в кінці їх дописати. Записувачу необхідно дотримуватися методики запису фольклору з тим, щоб не зіпсувати творчого настрою інформатора, тобто записувати все підряд, навіть коли пісня вже відома, бо поміж них може трапитися і фольклорна перлина.

Під час запису треба обов’язково дотримуватися точності і достовірності, не можна ні в якому разі редагувати чи дописувати фольклорний текст. Можливо, текст з вини виконавця може бути недосконалим, але він буде відповідати оригіналу і достовірності.

3. Ономастика – наука про власні імена. Найважливішими складовими частинами цієї науки є топоніміка і антропоніміка.

Топоніміка (з грецької – назва місцевості) – це наука, яка займається вивченням походження і розвитку географічних назв.

Антропонім – ім’я, прізвище, прізвисько людей.

Антротопоніми – це географічні назви, основу яких складають імена (Львів, Івано-Франківськ, Київ).

Топоніміка займає важливу роль в історичному краєзнавстві. Бажано збирати топонімічний матеріал шляхом ретельного дослідження місцевості та шляхом опитування місцевих мешканців. Таким методом можна зібрати велику кількість назв невеликих об’єктів. Для перевірки правильності одержаних даних слід їх звіряти з письмовими джерелами і перш за все по топонімічних словниках і довідниках. Топонімічний матеріал можна поділити на такі види:

1. Топоніміка археологічних пам’яток.

2. Топоніміка, що характеризує природні умови краю.

3. Топоніміка населених пунктів, річок, гір, урочищ.

4. Топоніміка занять та промислів населення.

5. Топоніміка, пов’язана із соціально-економічними умовами життя населення.

Знання топонімічного матеріалу значно збагачує подорожі чи екскурсії по рідному краю. Топоніміка, як історичне джерело, дозволяє з’ясувати походження поселень.

Виховання любові до свого краю починається з виховання любові до свого міста, селища чи села, з вивчення його історії чи з’ясування походження назви, бо не можна вважати культурною й освіченою людину, яка ні разу не поцікавилася, чому так, а не інакше він зветься. Популяризувати, пояснювати ці назви, розповідати про тих людей, іменами яких названо міста, селища й села – обов’язок вчителів і краєзнавців.

На Україні є понад 32 тисячі населених пунктів, з них майже 1 300 – міста і селища міського типу. Практика показує, що люди здебільшого не знають наукових версій чи гіпотез і по-своєму тлумачать старовинні назви, складаючи про них цікаві легенди й перекази. Такі матеріали не претендують на історичну вірогідність, але для фольклориста вони становлять вже цінність. Разом з тим, в народних переказах часто сповіщається те, що не збереглося з давнини про походження назви.

4. Однією із відгалужень ономастики є антропоніміка, яка вивчає проблему походження імен людей. Антропоніміка є молодою наукою. Нині вчені виділяють декілька напрямків у виникненні і розвитку людських імен. Це, зокрема, зв’язок виникнення імен з родом занять, національністю і соціальним становищем, а також із прізвиськом, яке давалося людям не церквою і не батьками, а народом. Прізвисько голови сім’ї поширювалося на дітей і внуків і поступово перетворювалося в прізвище.

Про значення прізвиська колись писав Микола Гоголь, щоправда відносно наших північних сусідів: «Выражается сильно российский народ! И если наградит кого словцом, то найдет оно ему в род и потомство, утащит он его с собою и на службу, и в отставку, и в Петербург, и на край света. И как уж потом не хитри и ни облагораживай свое прозвище… ничто не поможет: нарекнёт само за себе прозвище во все своё воронье горло и скажет ясно, откуда вылетела птица».

Антропоніміка є історичним джерелом, допомагає вияснити колишній етнічний склад і міграцію населення в минулому, датувати і локалізувати письмові пам’ятки.

Дата добавления: 2014-01-07