Форми захисту прав

Особливі засоби преторського захисту.

Позовна давність.

Види позовів.

Екстраординарний процес.

Формулярний процес. Формула позову та її частини.

Легісакційний процес.

Види римського цивільного процесу.

Форми захисту прав.

Лекція 4. Особливості давньоримського цивільного процесу

(4 год)

Захист прав є одним з аспектів функціонування правової системи. Примусовий характер правових норм забезпечується державою за допомогою спеціально створених державних органів. В разі порушення суб'єктивного права особи, яке визнається і охороняється державою, воно може бути захищене через суд із застосуванням до порушника примусових мір впливу. Сукупність юридичних дій, що утворюють певний порядок, процедуру захисту прав у суді, називається процесом. Правові норми, які регулюють порядок діяльності учасників процесу та судової влади складають процесуальне право.

У давньоримській практиці склалися два типи процесу, які були спрямовані на захист різних інтересів. У кримінальному процесі захищалися інтереси всього суспільства і призначалися покарання за дії, що їх порушують. Він розпочинався за ініціативою державних органів або окремих громадян, які в такому випадку представляли суспільство в цілому. Інший тип процесу – цивільний – мав за мету захист приватних інтересів окремих осіб. Він ініціювався заінтересованими особами, які прагнули захистити своє законне право. Саме цивільний процес буде розглянуто далі в трьох його формах, що історично змінювали одна одну.

В Стародавньому Римі до появи державного суду первісною формою захисту порушених прав була саморозправа. Конфлікти приватних інтересів вирішувались їх учасниками самостійно власними силами. Потерпілий або його сім'я застосовували до кривдника засоби впливу чи покарання на свій розсуд. Але згодом із розвитком суспільства, державності і права відбувається перехід від приватної розправи до судової форми захисту прав. Дослідники давньоримського права вважають, що втручання держави у приватний процес самозахисту відбувалось поступово. Спочатку приватна розправа була обмежена певним порядком застосування сили до порушника, і таким чином самозахист був введений у законні форми. На ранній стадії правової регламентації саморозправи Законами ХІІ таблиць було дозволено завдавати кривднику таке ж зло, яке він спричинив потерпілому - talio (з лат.- відплата, приватна помста). Така ідея еквівалентної відплати була проміжною ланкою при переході від права вбити злочинця до права прийняти від нього грошовий штраф. Пізніше введена система викупів, а завершальним етапом було становлення державного суду.

В розвинутому праві залишки самоуправної форми захисту із застосуванням сили збереглися як винятки і дозволялися законом тільки в окремих ситуаціях. Так самозахист був дозволений у випадках неправомірного нападу на особу або його майно. В такому разі відбиття нападу вважалось необхідною обороною і регламентувалось правилом: насильство дозволено відбивати силою. При цьому міри самозахисту мали відповідати характеру нападу і не повинні були перевищувати межі самооборони: нападника можна поранити під час самозахисту, але не з метою помсти. Самозахист допускався також у випадках, коли була потреба у негайних діях проти порушника. Так, правомірним вважалося затримання боржника, що втікає, для того, щоб силою змусити його сплатити борг. Проте загальною засадою захисту порушеного права було належне звернення до суду для його відновлення. Застосування власної сили з цією метою не тільки заборонялося, але й призводило до негативних наслідків. Так, якщо кредитор самочинно захватив у боржника речі для задоволення своїх претензій, він мав повернути їх і, крім того, взагалі втрачав право вимоги до боржника.

У Стародавньому Римі становлення системи державного захисту прав відбувалося по мірі посилення держави і розширення сфери її впливу на приватні відносини. Головною ознакою цього стало віднесення питання захисту прав окремих осіб до компетенції спеціальних органів і магістратів, створених державою і наділених судовою владою. Форми цього захисту історично змінювалися і це знайшло свій прояв в еволюції римського приватного процесу, в якій виділяють три етапи: 1) легісакційний процес (legis actiones), 2) формулярний процес (per formulas), 3) екстраординарний процес (cognitiones extra ordinem).

Дата добавления: 2014-01-07