Види позовів

Позови в давньоримському праві складали цілу систему, яка включала у себе різні їх види. Кожний позов був призначений для певної категорії спорів. В залежності від того, на захист яких прав був спрямований позов (речових або зобов'язальних) виділяють речові та особисті позови.

Actio in rem – речовий позов подавався з метою захисту права власності або іншого речового права (сервітутного, заставного та інших). Він міг бути заявлений проти будь-якої особи, яка посягне на речове право – незаконно заволодіє річчю, створить перешкоди власнику для нормального користування нею або іншим чином порушить право на річ. Оскільки заздалегідь невідомо, хто може порушити право, відповідачем за цим позовом могла бути будь-яка особа. Тому даний позов має абсолютний характер. Речові позови в свою чергу поділялися на віндикаційні та негатроні.

Actio in personem – особистий позов заявлявся проти особи, яка зобов'язана на користь позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав з правовідносин особистого характеру між двома чи кількома певними особами. Ці особи заздалегідь відомі, а тому відповідати за цим позовом може лише боржник даного кредитора – конкретна особа, що зобов'язана на користь позивача що-небудь передати у власність, щось зробити або утриматись від певних дій. Саме тому такий позов має відносний характер.

В залежності від підстав позову розрізняють позови цивільні позови (civiles), що були основані на ius civile, і позови магістратів (honorariae), що вводилися претором для захисту нових відносин, які не вписувалися у квірітське право.

Поділ позовів на позови суворого права (аctio stricti iuris)і позови доброї совісті (аctio bone fidei) проводився залежно від того, що покладалось в основу судового рішення. Позови суворого права передбачали, що рішення має спиратися на букву закону та договору. Позови доброї совісті давали можливість судді при вирішенні справи приймати до уваги моральну оцінку поведінки сторін (наявність злого умислу, обману, насильницьких дій) без включення у формулу відповідної ексцепції. В договірних відносинах враховувалась наявність додаткових неформальних угод, з'ясовувалась справжня воля сторін, приймалися посилання відповідача на звичаї подібних відносин. Таким чином, при винесенні рішення суддя керувався загальноприйнятими уявленнями про справедливість і добросовісність.

Окремим різновидом позовів був позов з фікцією (аctio fictio). Вінзастосовувався тоді, коли необхідно було підвести нове відношення під існуючі види позовів. Для цього допускалося існування фактів, яких насправді не було, або відсутність тих фактів, які реально мали місце. Фікція включалася до інтенції і давала змогу застосувати наслідки, передбачені суворим цивільним законом. Як правило, вона застосовувалась для того, щоб поширити право на конкретний позов на осіб, які не мали його за ius civile або щоб виправдати того, хто має бути засуджений за суворим законом. Так, наприклад, для захисту прав особи, що отримала право вимоги до боржника від первісного кредитора, застосовувалась фікція, що ця особа є спадкоємцем первісного кредитора, отже набула його права і обов'язки у зобов'язанні.

Різновидом позову з фікцією був позов з перестановкою осіб. Для цього позову характерно, що в intentio зазначалась одна особа, а в condemnatio інша. В результаті розгляду те, на що має право одна особа, присуджувалось іншій, або відповідальність однієї особи покладалась на іншу. За допомогою такого позову, наприклад, притягався до відповідальності рабовласник по укладеним його рабом угодам, якщо він доручив рабу управляти комерційними справами, торговельним судном, майстернею тощо і дозволив укладати договори, необхідні для ведення зазначених справ.

Відомо також про існування позовів за аналогією (actio utilis), які передбачали застосування встановлених законом наслідків до схожих відносин. Прикладом може слугувати позов, який давався особі, чиї інтереси в процесі захищав представник (когнітор) від свого імені. Після вирішення справи ім'я представника зазначалося у рішенні суду і саме йому давалось право заявити позов про виконання судового рішення. Проте аналогічний позов давався також і особі, яку представляв в процесі когнітор. З джерел римського права також відомий інший приклад позову за аналогією, який мав за мету поширити застосування Аквілієва закону на схожі відносини. Зазначеним законом передбачалась відповідальність за спричинення шкоди чужому майну, якщо така була завдана шляхом тілесного дотику до тілесної речі. Претор застосовував Аквілієв закон за аналогією і в тих випадках, коли шкода заподіювалась без тілесного дотику (шляхом, наприклад, голодомору чужої тварини).

Майнові позови (actio reipersecutoriae) були спрямовані на відновлення порушених майнових прав шляхомвідшкодування завданої шкоди або повернення речі.

Штрафні позови (actio poenales) – це ті, за якими на користь потерпілого стягувався штраф з особи, яка вчинила делікт певного виду – крадіжку, пограбування, особисту образу, спричинення майнової шкоди. Якщо винних у правопорушенні осіб або потерпілих було декілька, штраф стягувався відповідно з кожного із порушників окремо або на користь кожного з потерпілих. Штрафні позови мали за мету покарати правопорушника і тому мали суворо персональний характер: за ними не допускалось процесуального представництва на стороні відповідача.

Змішані позови (аctio mixtae) поєднували у собі характеристики майнових та штрафних позовів і відповідно мали дві мети – стягнути з порушника компенсацію завданої шкоди і штраф. Прикладом стягнення за таким позовом є витребування вартості речі у подвійному розмірі: одна вартість речі слугувала відновленню майнового стану потерпілого, а друга – мала мету покарати порушника.

Ноксальний позов (аctio noxalis) заявлявся проти pater familias, який мав під своєю владою правопорушника – раба чи підвладного сина. В такому випадку відповідач повинен був або сам відшкодувати збитки або видати порушника потерпілому.

Кондикційний позов (сondictio) – це особистий позов про передачу боржником у власність кредитора грошової суми або певної речі. За допомогою цього позову можна було захистити права у відносинах, які ґрунтувались на договорі чи інших юридичних фактах, і з якими право пов'язувало виникнення окремих видів зобов'язань. Так, наприклад, кондикція давалась позикодавцю для повернення грошей або речей тієї ж кількості, роду і якості, які були передані позичальнику на підставі договору позики. Кондикція дозволяла витребувати назад те, що було передане за відсутності правових підстав для виконання, або коли виконання помилково було здійснене не кредитору, а іншій особі.

Дата добавления: 2014-01-07