Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Основні ознаки керівництва, управління, правового регулювання




Норма права в процесі керівництва, управління, правового регулювання.

Механізм правового регулювання державно-управлінських відносин.

Основні ознаки керівництва, управління, правового регулювання.

Керівництво, управління, правове регулювання

Лекція № 3

 

Література:

1. Аверьянов В.Б. Державне управління: теорія і практика / В.Б.Аверьянов / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.Б.Аверьянова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

2. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П.Битяк, В.М.Гаращук, О.В.Дьяченко та ін.; ред. Ю.П.Битяк. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

3. Адміністративне право України [Текст]: підручник / ред. Т.О.Коломоєць. – К.: Істина, 2009. – 480 с.

4. Атаманчук Г.В. Государственное управление (организационно-функциональные вопросы) / Г.В.Атаманчук: Учеб. пособ. – М.: ОАО НПО "Экономика", 2000. – 302 с.

5. Бакуменко В.Д. Теоретичні та організаційні засади державного управління: Навч. посіб. / В.Д.Бакуменко, П.І.Надолішній. – К.: Міленіум, 2003. – 256 с.

6. Виконавча влада і адміністративне право // За заг. ред. В.Б.Авер`янова – К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. – 668 с.

7. Державне управління: Навч. посіб. / [А.Ф.Мельник, О.Ю.Оболенський, А.Ю.Васіна, Л.Ю.Гордієнко]; За ред. А.Ф.Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с.

8. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / За ред. М.В.Цвіка та ін. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

9. Іжа М.М., Пахомова Т.І., Різникова Я.О. Організаційно-правові засади державного управління: Навчальний посібник. – Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2008. – 308 с.

10. Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики [Текст]: Зб. наук. статей: Матеріали наук. практ. конф. / Ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: НАН України, 2006. – 334 с.

11. Конституція України: прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

12. Конституційне право України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. В.П. Колісника та Ю.Г. Барабаша. - X.: Право, 2008. – 416 с.

13. Малиновський В.Я. Державне управління / В.Я.Малиновський: Навч. посіб. – Луцьк: Ред.-вид. відд. "Вежа" Вол. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000. – 558 с.

14. Одінцова Г.С., Дзюндзюк В.Б., Мельтюхова Н.М. та ін. Теорія та історія державного управління: Навч. посіб. – К.: "Видавничий дім "Професіонал", 2008. – 288 с.

15. Скакун О.Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) / О.Ф.Скакун: Учебник. – Х.: "Эспада". – 2005. – 840 с.

16. Скрипничук В.М. Правове забезпечення державного управління. Конспект лекцій. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2008. – 556 с.

17. Фрицький О.Ф. Конституційне право України [Текст]: підручник/ О.Ф. Фрицький. - К.: Юрінком Інтер. – 2002. – 536 с.

 

Керівництво і управління. Центральною фігурою будь-якої групи або організації є її керівник, тобто посадова особа, яка наділена адміністративною владою щодо очолюваного нею певного колективу службовців і здійснює внутрішньоорганізаційне управління ним. Виходячи з цього визначення, керівництво – це здійснення адміністративної влади всередині певного колективу службовців, а також здійснення внутрішньо-організаційного управління цим колективом.

Специфічними ознаками керівництва є:

- перебування керівника на чолі певного службового колективу;

- управління підлеглими має внутрішній (у межах організаційної структури керованої системи) організаційний характер;

- управління здійснюється на основі прямого підпорядкування, що у правових відносинах набуває характеру юридичної залежності однієї сторони від іншої;

- виключна прерогатива керівника приймати, в межах своєї компетенції, управлінські рішення, видавати акти управління (накази, розпорядження, тощо);

- визначення юридичного змісту відносин, які керівник встановлює у колективі (надання, перерозподіл чи позбавлення прав підлеглих, покладення на підлеглих обов’язків).

Розрізняють керівників:

лінійних – здійснюють комплексне управління об’єктом у цілому та всіма його підрозділами, зокрема через реалізацію переважно адміністративно-розпорядчих повноважень, що відображають найвищий ступінь владності і є обов`язковими для суб'єктів, до яких вони звернені; відповідають не лише за результати своєї праці, а й за організацію діяльності членів керованого ними колективу (керівники державних органів, підприємств, установ і організацій та їх заступники;

функціональних – керують всередині організаційних структур виконанням певних функцій управління або елементами цих функцій, несуть відповідальність за результативність такого керівництва, здійснюють організаційну, інформаційну, економічну, правову, матеріально-технічну підготовку управлінський рішень (керівники та їхні заступники підрозділів апарату управління державних органів, підприємств, установ, організацій різних форм власності, їх структурних підрозділів).

Стиль керівництва – це система методів, прийомів і засобів, які домінують в управлінській діяльності керівника, а також індивідуальні особливості їх вибору та застосування. Під стилем розуміється манера поведінки керівника стосовно підлеглих, що дозволяє впли­нути на них і змусити виконувати те, що в даний момент потрібно.

Існує досить багато типів диференціації стилів керівництва, але найбільш поширена така класифікація: авторитарний, демократичний та ліберальний стилі керівництва.

Для ефективного управління керівнику необхідно змінювати стилі управління в залежності від ситуації. У процесі управління неможливо керуватись лише одним стилем, а необхідно застосовувати їх поєднання.

Ефективний керівник використовує різні стилі керівництва (авторитарний, демократичний або ліберальний) в залежності від обставин. В загальному, керівник спирається на принципи демократичного стилю управління, демонструючи при цьому гуманність, розуміння та підтримку. У випадку виникнення конфліктної ситуації найбільш доцільним є демократичний чи ліберальний стиль керівництва. У ситуації необхідності прийняття рішення ефективним є авторитарний стиль, що характеризується відповідальністю, рішучістю та професіоналізмом.

Треба звернути увагу на необхідність гнучкого підходу до керівництва. Для того, щоб точно оцінити ситуацію, керівник повинен чітко розуміти свої власні здібності та здібності своїх підлеглих, природу задачі, потреби та повноваження працівників.

Сучасний керівник повинен адаптувати свій стиль управління для конкретної ситуації, оскільки найефективніші керівники – це ті, хто уміють поводити себе по-різному – залежно від вимог реальності.

Управління та його види. З позицій кібернетики управлінський процес дістав вияв практич­но у будь-якій сфері живої або неживої природи і концентрується у трьох глобальних управлінських системах: механічній, біологічній і соціальній. Залежно від цього виділяють й три основні види управління:

технократичне – управління технікою, механізмами, машинами;

біологічне – управління живими організмами рослин і тварин;

соціальне – управління суспільними процесами та персоналом колективів.

Перші два види управління – це в основному сфера природничих, а також наук техніко-математичного профілю. Дослідження соціального управління є безпосереднім завданням суспільних наук.

У найбільш узагальненому вигляді управління – це діяльність суб`єкта, що дістає вияв у цілеспрямованому, організуючому впливі на об`єкт управління, здійснюваному з метою приведення останнього у бажаний для суб`єкта стан.

Найсуттєвіші ознаки соціального управління:

1) соціальне управління завжди присутнє там, де виникає спільна діяльність людей;

2) його головне призначення полягає у здійсненні регулюючого впливу на поведінку учасників спільної діяльності;

3) функції соціального управління (координація, узгодження, планування, контроль, нагляд, примус) реалізуються в рамках суспільних відносин;

4) внаслідок соціально-управлінських впливів виникають управлінські відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, – вольових відносин;

5) соціальне управління є різновидом людської діяльності.

На підставі цих ознак можна сформулювати визначення соціаль­ного управління.

Соціальне управління – це вид вольової діяльності, вираженої у цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з ме­тою забезпечення узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв'язання завдань, що стоять перед ними.

Залежно від класифікаційних ознак існує багато видів соціального управління: державне і суспільне, колегіальне і одноосібне, управління сферою суспільного життя, галуззю виробництва, підприєм­ством, фірмою, установою тощо.

Однак найбільш послідовне врахування характеристик соціального управління, специфіки керуючого впливу зна­ходить вияв у його поділі на такі два основних види:

- державне управління, де суб’єктом виступає держава в особі відповідних структур;

- громадське управління, де суб’єктами є недержавні утворення.

Державне і громадське управління не є видами діяльності, що протистоять один одному. Як різновиди соціального управління вони мають багато схожого. Спільні риси, які досить легко можна у них виявити, зумовлені єдністю цілей і завдань, у виробленні яких ці дві системи беруть активну участь, а також самою природою управлінської діяльності.

Поряд з цим кожному з названих видів управлінської діяльності притаманні специфічні ознаки, що виключає можливість їх ототожнення.

Так, державне управління здійснюється спеціальним апаратом держави, в якому на платній основі працюють державні службовці. Діяльність такого апарату має юридично-владний характер і забезпечується примусовою силою держави. Суб’єкти державного управління виступають від імені держави. Рішення, які приймаються у рамках цієї системи, обов'язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі й для недержавних організацій та формувань.

Громадське управління, як правило, не підкріплюється примусо­вою силою держави в обсязі, характерному для державного управління. Діяльність основної маси недержавних організацій має головним чином морально-організаційний характер.

Отже, можна констатувати, що керівництво є компонентом ефективного управління і являє собою діяльність керівника (начальника) для спрямування зусиль колективу, групи, особи на виконання загальних завдань організації

Функції державних керівних органів не повинні зводитися тільки до одного лише управління (або прийняття управлінських рішень), а завжди потрібно керувати різними галузями народного господарства, системами освіти, охорони здоров`я і т.д.

Неврахування різниці між управлінням і керівництвом може мати негативний наслідок для країни, якщо представники органів державного управління недостатньо добре володіють як методами управління, так і методами керівництва (під методами управління треба розуміти способи вироблення і прийняття рішень, а під методами керівництва – способи впливу на підлеглі організації (колективи) для досягнення ефективного їх функціонування при виконанні поставле­них завдань). Змішування на практиці категорій управління і керів­ництва нерідко призводить до поширення прямого керівництва на ті сфери, де воно вже не може діяти, породжуючи зайвий бюрократизм і гальмуючи природні прогресивні процеси розвитку. Розробка ж методів управління, що могли б бути ефективними в подібних ситуаціях і призводили б до досягнення поставлених цілей, практично не здійснюється або не вважається потрібне здійснюватись внаслідок амбіціозності керівників.

Правове регулювання. У державному управлінні під регулюванням суспільних явищ розуміють приведення поведінки людей та їх колективів до вимог правових норм, обмеження поведінки певними дозволами і заборо­нами. Правове регулювання впливає і залежить від чинних норм права, воно взаємопов’язане з правом. Правове регулювання роз­повсюджується на різноманітну управлінську діяльність, забезпечує однаковість розуміння і застосування правових норм як суб'єктом, так і об’єктом управління. Воно є об'єктивною умовою ефективного управління.

Правове регулювання – це владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплен­ня, охорони й розвитку, який здійснюється державою за допомогою всіх юридичних засобів та норм позитивного права, а також вплив на поведінку та свідомість громадян шляхом проголошення їх прав та обов’язків, встановлення певних дозволів та заборон, затвердження певних правових актів тощо.

Предметом правового регулювання є найважливіші для держави, об’єднань людей і конкретних осіб суспільні відносини, що об'єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню І сто­рони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками.

Ознаки правового регулювання:

1. Це один з видів соціального регулю­вання, тобто регулювання, що існує в суспільстві й пов’язано з упо­рядкуванням суспільних відносин. Право – один з найважливіших соціальних регуляторів в умовах державно організованого суспільства, внаслі­док чого й правове регулювання – один з найважливіших видів соціального регулювання.

2. Надає відносинам між суб’єктами пев­ної правової форми, яка має державно-владний характер та вказує на міру можливої та необхідної поведінки. У цьому випадку мова йде лише про ті правові форми, метою державно-владного впливу яких є впорядкування, закріплення, охорона та розвиток.

3. Це в основі своїй державне регулю­вання, оскільки право встановлюється або санкціонуєть­ся державою й, отже, є державним регулятором суспільних відно­син.

4. Це владний вплив на суспільні відно­сини. Право, регулюючи суспільні відносини, певним чином впли­ває на них, у зв’язку із чим правове регулювання розглядається в державному управлінні звичайно в якості однієї з форм впливу права на суспільні відносини.

5. Це вплив на суспільні відносини за допомогою норм права й інших правових засобів.

6. Це такий вплив на суспільні відносини, що має на меті їхнє впорядкування. Регулювати – означає впоряд­ковувати, приводити в систему. Внаслідок цього правове регулю­вання є не чим іншим, як цілеспрямованим впливом на суспільні відносини, у результаті якого вони приводяться в систему й фор­мують певний порядок у суспільстві.

7. Здійснюється цілеспрямовано та резуль­тативно. Особливістю здійснення правового регулювання є вимога підпорядковуватися загальним умовам нормального функціонуван­ня суспільства.

8. Має конкретний характер, тому що зав­жди пов’язане з реальними відносинами.

9. Гарантує доведення норм права до їх виконання.

Види правового регулювання розрізняють за обсягом суспільних відносин, на які воно поши­рюється: це нормативне (загальне) та індивідуальне регулювання.

Нормативне регулювання – це впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розрахованих на їх бага­торазове застосування за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним.

Індивідуальне регулювання – це впорядкування поведінки лю­дей за допомогою актів застосування норм права, тобто індивіду­альних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу.

Способи (прийоми) правового регулювання – складові елементи впорядкованих суспільних відносин: дозвіл, зобов’язання (веління), заборона.

Дозвіл – це надання суб’єкту права на здійснення певних дій (на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб’єкту право на одержан­ня тих чи інших благ. Дозвіл превалює в основному в галузях, які наложать до приватного права.

Зобов’язаний (веління) – це юридично закріплена необхідність певної поведінки в тих чи інших умовах, обставинах; покладання на особу обов`язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обо­в’язок забезпечення обвинуваченому права на захист, обов’язок своє­часного виконання договірних зобов’язань.

Заборона – це юридична необхідність утримуватись від певної поведінки; це покладання на особу обов’язку утримуватися від вчи­нення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Зобов’язання (веління) і забо­рони превалюють в основному в галузях, що належать до публічного права.

Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов’я­зуванню, забороні) відповідають три різновиди норм права. Схематично це виглядає таким чином (Рис. 1):

 

Способи правового регулювання
дозвіл зобов’язування (веління) заборона
Види норм за характером розпоряджень
дозвільні (такі, що наділяють правом) норми зобов’язувальні норми заборонні норми
Форми реалізації права
використання виконання додержання

 

Рис. 1. Відповідність норм права способам правового регулювання

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-01-07; Просмотров: 1192; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.039 сек.